Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці 6 страница

На іншій політичній платформі стояли українські партії в Австро-Угор­щині. Вони заснували 1 серпня 1914 р. у Львові Головну українську раду, яку очолив К. Левицький. З серпня Рада видала маніфест до галицьких ук­раїнців, у якому закликала виступити одностайно проти царської Росії. В маніфесті вказувалось: "Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою по-бідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визво­лення України".

4 серпня 1914 р. у Львові з ініціативи емігрантів-надніпрянців було ство­рено Союз визволення України (СВУ), до якого увійшли члени УСДРП, "Спілки", представники інших партій та організацій.

Союз опублікував відозву "До українського народу в Росії" та звернення "До громадської думки Європи", в яких доводив, що самостійна Україна стане твердинею для Європи проти експансії Росії. У "Платформі Союзу" заявля­лося, що українці "голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на на­ціональну самостійність", а "реалізацію своїх національно-політичних і еко­номічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні". Самостійна У країна мала стати конституційною монархією ті\д лгроте^-s «ура­том Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавчої влади, громадянськими, мовними і релігійними свободами для всіх націо-

Тема 6

нальностей і віросповідань, із самостійною українською церквою. Сам Союз вважав себе представником інтересів великої України перед центральними державами та перед усім європейським світом і розглядав як зародок май­бутнього українського уряду.

Воєнні дії Першої світової розпочалися бойовими операціями в Галичині. Галицька битва тривала з 6 серпня по 13 вересня 1914 р. З обох ворогуючих сторін у ній взяло участь понад 1,5 млн осіб — 700 тис. російських військ і понад 830 тис. австро-угорських. Успішний наступ російських армій увін­чався взяттям Львова, Галича. Внаслідок Галицької битви російські війська зайняли всю східну частину Західної Галичини та майже всю Буковину з м. Чернівці. В результаті цієї операції австрійська армія втратила 400 тис. осіб, у тому числі 100 тис. полоненими, 400 гармат. Протягом лютого — бе­резня 1915 р. російські армії вели бої в Карпатах. Результатом їх здобутків були капітуляція гарнізону Перемишля.

19 квітня німецько-австрійські армії розпочали Горлицьку наступальну операцію. На початку червня російські війська здали Львів, а на кінець черв­ня — більшу частину Галичини. Під австро-німецьку окупацію потрапили українські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і п'ять повітів Во­лині. 1916 р. позначився найвищою активністю і широтою воєнних дій на Південно-Західному фронті, яким командував генерал О. Брусилов. 22 трав­ня артпідготовкою, яка тривала по всій лінії фронту від 8 до 48 год, розпоча­лася наступальна операція російських військ — Брусиловський прорив. За три дні наступу до полону потрапило близько 100 тис. німецько-австрійсь­ких військ. За місяць наступальної операції, на середину серпня, російські війська, заволодівши територією Буковини й Південної Галичини, підійшли до карпатських перевалів.

У відповіді слід наголосити, що війна була трагедією для українства. Українці, не маючи власної державності, розділені кордонами, змушені були воювати один проти одного в арміях інших держав, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська Україна дала російській армії 3,5 млн солдатів, а із Західної України було мобілізовано понад 250 тис. українців.

З початком війни в Австро-У горській імперії українців за найменшою підоз­рою в "русофільстві" арештовували, висилали, а то й піддавали смертній карі. Тисячі людей було заарештовано й відправлено до спеціальних таборів у Австрії. Найжорстокішим був режим у таборі Телергоф у Штірії, де лише від тифу по­мерло понад 1000 осіб. За далеко не повними даними, 36 тис. цивільних ук­раїнців, у тому числі стариків і жінок, було розстріляно і повішено і стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах.

Царський уряд уже в перші дні війни розпочав широкомасштабні анти­українські акції, маючи на меті знищення національно-визвольного руху, оскільки вважав його "сепаратизмом" і "мазепинством". У Києві припини­ли видання газети "Рада", місячників "Літературно-науковий вісник" і "Ук­раїнська хата", тижневика "Село". Багато українських політичних і куль-

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

турних діячів опинилися на засланні. Після повернення до Києва в 1914 р. було заарештовано М. Грушевського і заслано спочатку до Симбірська, а потім до Казані.

Успіхи російських військ у Галицькій операції дали змогу поширити ре­пресії і переслідування "мазепинців" і в цьому регіоні України. З окупованих територій царизм утворив Галицьке-Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого став граф О. Бобринський. Він не приховував своїх намірів провідника політики царизму. "Східна Галичина і Лемківщина, — заявив губернатор, — споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; у цих зем­лях корінне населення завжди було російським, устрій їх через це повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російсь­ку мову, закон і устрій".

Політика російської адміністрації була спрямована на якнайшвидше ви­користання всіх місцевих особливостей українського населення, "витруєн­ня" національної свідомості, так званого мазепинського духу. Уже в жовтні при генерал-губернаторстві почав діяти жандармський відділ. Тільки через київські тюрми на Схід було вивезено понад 12 тис. осіб. Жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква. Російська адміністрація арештовувала греко-католицьких священнослужителів і висилала їх до Сибіру. 19 верес­ня 1914 р. заарештовано її главу Андрея Шептицького, якого було вивезено до Курська, а потім до монастирської в'язниці в Суздалі. Натомість позиції православ'я посилювалися. До березня 1915 р. у Галичині було відкрито 33 церковнопарафіяльні школи.

Здійснення православної акції Св. Синод поклав на архієпископа Во­линського Євлогія. За його розпорядженням на греко-католицькі парафії, залишені уніатськими священиками, призначалися православні настоятелі. Вони будь-що прагнули покінчити з греко-католицькою церквою і насильно навернути населення до православ'я.

Трагедією обернувся для українства відступ російських військ, які не­щадно руйнували і спустошували край, масово виганяли і вивозили на схід населення. Вони пограбували багато українських установ культури, серед них Наукове товариство імені Т. Шевченка. Було вивезено найцінніші речі з бібліотеки і музею Народного дому у Львові, заарештовано багатьох україн­ських діячів, взято 700 заручників.

Австрійські війська, що наступали, чинили так само, як відступаючі російські: переслідування українців, арешти й ув'язнення населення за зви­нуваченнями у шпигунстві на користь росіян, суди і розстріли мирних жи­телів, руйнація культури тощо.

Доречно звернути увагу на діяльність Головної української ради, яка на початку травня 1915 р. булареорганізованау Загальну українську раду. До її складу ввійшли 25 делегатів від Галичини, 6 делегатів від Буковини і 3 делега­ти від "Союзу визволення України" як представники інтересів українців Росії. Головою президії Загальної української ради було обрано К. Левицького.

Тема 6

12 травня 1915 р. Загальна українська рада звернулася з декларацією "До всіх народів цивілізованого світу". "Нашою метою, — підкреслювалось у відозві, — є вільна, самостійна Українська держава". Завершальна частина відозви звернена до світової громадської думки і спільноти, які мають бути зацікавлені у визволенні українського народу. "Визволення це необхідне в інтересах людськості, цивілізації, демократії і волі". Для реалізації своїх вимог Рада вважала необхідним розгром царської Росії і підтримку у війні Австро-Угорщини та її союзників.

Для здійснення своїх планів Рада висувала концепцію вирішення націо­нального питання для Галичини і провадила переговори з урядом Австро-Угорщини. Підкреслюючи важливе значення Галичини і Буковини як північно-східних держав Австрійської імперії, вона наголошувала, що "тут ядро не лише українського питання, але і східноєвропейської проблеми вза­галі". Тому "Галичина вбачає свій шанс у політично-національному поділі і найтіснішому союзі з Австрією".

У серпні 1914 р. з ініціативи Бойової управи Головної української ради у Східній Галичині розпочалося формування легіону Українських січових стрільців, які мали брати участь у війні проти царської Росії. Протягом двох тижнів до легіону зголосилося близько ЗО тис. добровольців, що явилися на збірний пункт до Львова. З дозволу уряду було створено лише один україн­ський легіон загальною чисельністю 2 тис. вояків. Він отримав назву легіо­ну Українських січових стрільців (УСС). Спочатку легіон дислокувався в м. Стрий, а потім — ум. Мукачеве в Закарпатті.

Січові стрільці виявили активність у боях у Карпатах в 1914—1915 pp. Особливо тяжкими були бої за гору Маківку навесні 1915 р. Продовженням бойових звитяг січових стрільців стали бої за гору Лисоню влітку та восени 1916 р. її штурм російські війська проводили тричі. І лише за рахунок пере­важаючих сил вони зламали опір захисників Лисоні та змусили їх відступи­ти до Бережан. Це була одна з найтрагічніших сторінок бойового літопису українських січових стрільців. У строю залишилося тільки 150 стрільців і 16 старшин. У бою полягло і потрапило у полон 700 осіб.

Детальніше варто розглянути діяльність Союз визволення України. Союз видав 25 серпня 1914 р. відозви до румунського, турецького, шведського народів, а також звернення "До громадської думки Європи". У політичній платформі СВУ зазначалось: "Об'єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною постала самостійна Українська дер­жава..." У програмі також наголошувалося, що СВУ як центральна загаль­нонаціональна організація "взяла на себе репрезентацію... національно-полі­тичних, соціально-економічних інтересів українського народу в Росії". На випадок приєднання до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території Союз обстоював ідею утворення з усіх земель, заселених українсь­ким народом, окремого автономного краю Австрії.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

З метою пропаганди своїх поглядів члени Союзу визволення України ви­давали книжки про Україну різними мовами — російською, німецькою, французькою, англійською, угорською, італійською та ін. Велику увагу Союз приділяв роботі серед військовополонених українців із російської армії, яких було десятки й сотні тисяч у Німеччині й Австро-Угорщині. СВУ домігся доступу до таборів російських військовополонених, організував окремі та­бори для полонених українців з російської армії.

При підготовці до відповіді потрібно звернути увагу на загострення в ре­зультаті поразки російської армії в 1915 р. українського питання в підросій­ській Україні. Лідер конституційних демократів, відомий історик П. Мілю-ков домігся прийняття партією кадетів резолюції про визнання прав ук­раїнців на широке культурне самовизначення. На сесії Державної думи П. Мілюков, а також депутати М. Суханов і ПІ. Чхеїдзе виступили з різким засудженням політики Росії в Галичині. Мілюков назвав політику уряду в Галичині "європейським скандалом".

Резонансне значення мав лист єпископа Красноярського Никона у часо­пису "Біржові відомості" під назвою "Орли і ворони" 4 червня 1915 р. сто­совно реакції російського духовенства й адміністрації, які підтримали анти­українську політику царату.

У лютому 1916 р. група громадських діячів Полтави надіслала на адресу депутатів П. Мілюкова і Ш. Чхеїдзе документ з вимогами урівняти у правах український народ в Росії з російським, законодавчого закріпити гарантії держави національно-культурного розвитку українського народу. Значну роль у відновленні українського громадсько-політичного і культурного жит­тя відігравало Товариство українських поступовців.

У відповіді слід наголосити, що національно-визвольний рух в Україні щонайтісніше поєднувався з іншими проявами суспільного протесту, які неухильно наростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

Війна суттєво підірвала продуктивні сили. Протягом 1914—1916 pp. в Україні закрилися більш як 1400 підприємств, було задуто 26 доменних пе­чей. У сільському господарстві виявлявся гострий брак робочої сили, тягло­вої сили, реманенту. Посівні площі в Україні зменшились у 1916 р. на 1,9 млн десятин, а збір збіжжя знизився на 200 млн пудів порівняно з 1913 р.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень. Робітники Украї­ни долучалися до страйкової боротьби, надаючи їй також політичний харак­тер. У 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників, у 1916 р. кількість страйків зросла до 218, а страйкарів — до 193 тис. Наростали й селянські виступи, частішали розгроми і підпали по­міщицьких маєтків та економій. Всього протягом війни в Україні стався 161 селянський виступ.

Тема 6

Посилювались антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середо­вищі, в тому числі серед військовослужбовців Південно-Західного та Ру­мунського фронтів і залог, дислокованих в Україні.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні вливалися в єдине русло загальноросіиської боротьби проти царизму. Набуваючи дедалі більших масштабів і гостроти в умовах тотальної кризи панівного ладу, ця боротьба наближала крах самодержавства.

Основні терміни і поняття

Синдикат — форма монополії, об'єднання підприємств з метою регулю­вання ринку певного товару, підтримання високого рівня цін для одержан­ня прибутку.

Персонали

БачинськийЮліан(1870 — 1940), політичний діяч, публіцист. У 1895 р. видав книжку "Ukraina irredenta" ("Україна уярмлена"), в якій обґрунтову­вав необхідність політичної самостійності та соборності України. Репресо­ваний, помер у таборах ГУЛАГу.

Грінченко Борис(1863—1910),письменник, етнограф, історик. Один з засновників Української радикальної партії, упорядкував і видав 4-томний "Словарь української мови" (1907—1909).

Грушевський Михайло (1866—1934), історик, політичний, громадський і державний діяч. Один з організаторів Української національно-демокра­тичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських посту­повців (1908), Голова Української Центральної Ради. Автор праць з україн­ської та всесвітньої історії, головною з яких є "Історія України-Руси" у 10 то­мах і 13 книгах.

Міхновський Микола (1873—1924), один з основоположників новітньо­го українського самостійництва, ідеолог Революційної української партії, автор твору "Самостійна Україна", організатор і керівник Української На­родної партії, активний учасник революційних подій 1917 р.

Франко Іван (1856—1916), український діяч останніх десятиліть XIX та початку XX ст., поет і письменник, публіцист, учений. Один з засновників першої української політичної партії — Русько-української, співробітник багатьох українських громадських і наукових інституцій, депутат австрійсь­кого парламенту, організатор української преси в Галичині.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Найважливіші події

1890 — створення Русько-радикальної української партії.

1899 — створення Української соціал-демократичної партії (УСДП).

1900, 29 січня — створення революційної української партії (РУП).

1901, 11 січня — розпорядження царського уряду про віддання в солда­ти 183 студентів Київського університету за участь у революційному русі.