Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці 3 страница

Звернемо увагу на національне відродження на західноукраїнських зем­лях, яке відбувалося в умовах австрійського і польського засилля. Західно­українська інтелігенція обстоювала національну ідею, пробуджувала інте­рес народу до рідної мови, фольклору.

Право на українську мову обстоювали священики. Іван Могильницький заснував у Перемишлі (1816) перше в Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, яке займалося мовною проблемою, намагаючись удосконалити галицький діалект української мови церковнослов'янськими зворотами. Проте нововведення не знайшло підтримки як у можновладців, так і в народних масах. І. Могильницький уклав "Граматику язика словено-руського" (1829), написав наукову розвідку "Відомості о руськом язиці" (1829).

Пробудженню національної свідомості галичан сприяла діяльність фоль­клориста Зоріана Доленга-Ходаковського. У 1814—1818 pp. він записав у різних регіонах України близько 3 тис. пісень, серед яких майже 1400 ук­раїнських (частину опубліковано у збірниках пісень М. Максимовича). Істо­рик Денис Зубрицький видав польською мовою "Нарис з історії руського

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

народу в Галичині..." (1837), тритомну "Історію древнього Галицько-Русь-кого князівства" (1852—1855), в яких заперечував правомірність польських зазіхань на землі Східної Галичини і Західної Волині.

У 1830-ті pp. у національний рух активно включилися студенти Львова. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький заснували гурток "Руська трійця" (1833). Вони прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, присвятивши цьому всю свою багатогранну діяльність у галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики, педаго­гіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість.

Я. Головацький тривалий час записував фольклор, описував побут селян Галичини, Буковини, Закарпаття. Він видав першу в Галичині "Хрестома­тію церковнослов'янську і давньоруську" (1854). У 1836 р. І. Вагилевич зро­бив перший переклад українською мовою "Слова о полку Ігоревім", але цен­зура не дозволила друкувати твір. Сам дослідник за заклики до непокори властям зазнав переслідувань. Влада заборонила також розповсюдження "Читанки для діточок..." М. Шашкевича (побачила світ лише в 1850 p.). Лідер "трійчан" працював також над підготовкою граматики та словника ук­раїнської мови.

"Руська трійця" популяризувала славні сторінки минулого. її діячі пи­сали про козацтво, про Богдана Хмельницького, який бачив Волинь, Гали­чину, Львівську та Белзьку землі невід'ємною частиною соборної України. "Руська трійця" виношувала ідею возз'єднання українських земель у складі федерації, в якій Україна мала складатися з двох штатів — Східний (Лівобе­режжя) і Західний (Правобережжя), до якого приєднувалась і Східна Гали­чина. Свої думки і мрії "трійчани" доносили до галичан з церковних амвонів у релігійно-моральних проповідях українською мовою.

У 1837 р. в Будапешті побачило світ дітище "Руської трійці" — альма­нах "Русалка Дністрова". У збірці вміщено українські народні пісні, думи, перекази, історичні документи, публіцистичні статті. Влада визначила спря­мування альманаху ворожим, конфіскувала й знищила майже весь тираж (крім 250 примірників), а автори зазнали гонінь були притягнені до судової відповідальності.

Потрібно зробити наголос, що своєю діяльністю "трійчани" підготували піднесення національного руху в Галичині під час революції 1848 р. Рево­люційні події політизували національно-духовне життя Галичини. Українці від квітневих петицій австрійському імператору з вимогами змін у мовно-культурній сфері перейшли до створення власних політичних організацій. Таким об'єднанням постала 2 травня 1848 р. Руська рада, яка уособлювала не лише національно-культурні, а й політичні домагання українців Галичи­ни в Австрійській імперії. Подібно до львівської виникло близько 50 рад на місцях. Заяви ради з вимогами українців незабаром був змушений визнати австрійський уряд.

Тема і

Проти діяльності Руської ради виступила польська Рада народова, які була за єдність революційного руху в краї, проти виокремлення українсь ких вимог. Міжнаціональні відносини різко загострилися. Поляки спира лись на полонізовані вищі верстви українського суспільства, які утворилі 23 квітня свою організацію — "Руський собор". Сповідувані ними ідеї неза лежної Польщі мала захищати створювана пропольська гвардія. Ві; польських зазіхань Східну Галичину мали боронити проукраїнські загоне руських стрільців.

За таких обставин представники Руської ради, Ради народової та "Русь­кого собору" зібрались у Празі у червні 1848 р. на Слов'янський з'їзд. Ук­раїнці домоглися визнання права рівності всіх національностей і віроспові­дань, вжитку української мови у школах і державних установах, створення спільної українсько-польської гвардії. Не знайшла розуміння пропозиція українських делегатів щодо поділу Галичину на українську й польську час­тини. Зважаючи на перебіг революційних подій, з'їзд припинив свою робо­ту. Для органів влади його рішення нічого не означали.

Активність українців дала їм можливість вибороти право на представ­ництво у першому австрійському парламенті. 39 парламентарів-українців домагалися вирішення соціально-економічних та національно-духовних проблем населення краю, справедливого територіального поділу Галичини за національними ознаками. Культурно-освітні здобутки українців втіли­лись у створення влітку 1848 р. "Галицько-руської матиці", яка мала зай­матися виданням шкільних підручників українською мовою, та відкритті у Львівському університеті кафедри української мови й літератури (завіду­вач Я. Головацький).

Національно-політичні успіхи українців Галичини пішли на спад під тиском реакції. 7 березня 1849 р. припинив роботу австрійський парламент, була скасована конституція. Влітку 1851 р. влада заборонила діяльність Го­ловної руської ради. Проте, незважаючи на незавершеність революційної боротьби, вона стала серйозною школою для галицького національно-ви­звольного руху, викристалізувавши його політичне спрямування.

2. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині

XIX ст. Напередодні селянської реформи 1861 р. український національний рух значно активізувався. М. Костомаров у статті "Украйна", яка була надру­кована у 1860 р. у герценівському "Колоколі", писав, що в Україні "з'яви­лося прагнення відродити народність, що помирала під московським бато­гом й санкт-петербурзьким багнетом".

На межі 1850—60-х pp. зародився і дав паростки масовий громадівський рух, який влада та російські шовіністи називали "українофільством".

Громадівський рух з другої половини 1858 р. пустив коріння в Петербурзі. Свіжість у життя української громади внесли колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, Т. Шевченко, М. Костомаров. Вони заснували (редактор

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

В. Білозерський) громадсько-політичний і літературно-мистецький щомі­сячний журнал "Основа" (1861 —1862). 22 місяці журнал (тиражем 800— 2000 примірників) сприяв пробудженню самосвідомості народу, захищав українську мову, літературу, права народу на освіту та видання навчальної й науково-популярної літератури рідною мовою, популяризував українське минуле. Його авторами були більш як 40 осіб — Т. Шевченко, Марко Вов­чок, М. Максимович, Л. Глібов, М. Костомаров, С. Руданський, А. Свидниць-кий, П. Єфименко, О. Лазаревський, Т. Рильський. Під впливом звинува­чень в "українському сепаратизмі" та внаслідок інших перепон журнал "Ос­нова" мусив самоліквідуватися.

Петербурзькі громадівці у друкарні П. Куліша під назвою "Сільська бібліотека" видали близько 40 невеличких книжечок-"метеликів" українсь­ких письменників. М. Костомаров, звернувшись (1863) до всіх громад із за­кликом збирати гроші на українську видавничу справу, зазначав, що сором "не дать своєї копійчини на святе діло. Коли б спромогтись на книжки, а там пішла б складчина на школи". Зробивши багато для розвитку українського національного руху, громада Петербургу припинила існування в 1863 р.

Ідеї українців Петербургу в 1859 р. підхопили студенти Київського уні­верситету. Біля витоків громадівського руху на Наддніпрянщині стояли так звані хлопомани. Демонструючи єдність з народом, вихідці з польських і українських родин розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Згуртував хлопоманів студент-випускник Київського університету В. Антонович. Його підтримували Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук, П. Житець-кий та ін.

Хлопомани розпочинали свою діяльність за непростих обставин. У сту­дентському середовищі діяли польські організації — гміни. Члени польських гмін мали різні погляди, а загалом їх об'єднувала ідея відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Група прихильників українства поступово ви­окремилась із польських студентських гмін Києва. В. Антонович восени 1860 р. доводив, що "жити серед українського народу і не злитися з ним, не пройнятися його національними інтересами, значить бути дармоїдами, па­разитами". Тоді ж прозвучало його "слово про наше єднання з українським народом, про визнання себе самих українцями".

Думки Антоновича поділяв Б. Познанський: "Природнім результатом хлопоманії, як віяння було зближення з "хлопом", а з цього зближення за місцем дії виникло і усвідомлення його, цього хлопа, національності і потім віднесення себе цілком до цієї національності".

Наприкінці 50-х pp. впродовж трьох канікул члени гуртка організовува­ли етнографічні експедиції, вели культурно-просвітні бесіди з селянами Во­лині, Поділля, Київщини, Холмщини, Катеринославщини та Херсонщини. Вони детально ознайомилися з життям і світоглядом українського народу.

Польські поміщики були обурені поведінкою В. Антоновича і його сорат­ників. Посипалися доноси, зокрема київський генерал-губернатор одержав

Тема 6

їх аж 42. Поширювались чутки, що в Києві з'явилася група, яка вирішила вирізати усіх панів. У 1860 р. близько 60 польських дворян, зібравшись у Києві, викликали В. Антоновича на свій шляхетський суд, який закінчився безрезультатно.

У січні 1861 р. поліція заарештувала братів Тадея та Йосипа Рильських за те, що вони пропагували "ненависть до вищих станів". У лютому 1861 р. В. Антоновича й Т. Рильського викликали на засідання слідчої комісії при канцелярії генерал-губернатора. За належність до української громади і по­ширенні серед селян розмов про несправедливість реформи 1861 р. у Каневі у квітні було заарештовано Познанського. За таких обставин хлопомани при­пинили свої ходіння по селах і зосередилися на культурно-просвітницькій роботі у містах.

На початку 1860-х pp. на Надніпрянщині діяло чотири громади — київ­ська, полтавська, чернігівська, харківська, які відкривали недільні школи, бібліотеки. Громадівці поширювали твори Т. Шевченка, інших письменників і поетів. Чернігівська громада під егідою Л. Глібова видавала тижневик "Чер­ниговский листок" (1861 —1863) з україномовною літературною частиною.

Громадівський рух зазнавав постійних утисків з боку влади. У 1862 р. уряд закрив недільні школи, було проведено арешти активних членів гро­мад. Розгул російського шовінізму призвів до появи у липні 1863 р. цирку­ляра міністра внутрішніх справ П. Валуева з горезвісним визначенням, що "ніякої української мови не було, немає і бути не може". Заборона україно­мовних наукових, педагогічних, церковних видань, підручників завдала серйозного удару по діяльності громад та загалом по національному життю в Україні. Не міг особливо врятувати становища сановний дозвіл писати ху­дожні твори на "українському наріччі". Арештами і засланнями було роз­громлено полтавську і чернігівську громади. Громадівський рух опинився перед загрозою повного знищення.

Потрібно наголосити, що відносне затишшя на громадівському національ­но-культурному фронті тривало недовго. Наприкінці 1860-х pp. поновили ро­боту громади в Києві, Полтаві, Чернігові. Напівлегальний характер діяльності громад диктував і її форми. В основному це були наукова робота, яка торкала­ся, зокрема, проблем національного руху, та видавнича діяльність.

У цей час спостерігається поляризація поглядів членів громад. Спектр їх був досить широким — від поміркованих позицій невтручання до політич­них проблем до прагнення радикального, революційного вирішення нагаль­них питань життя українського суспільства. Типовим було становище у київській громаді, де помірковане крило очолив представник "старої гвардії" В. Антонович, а радикалів представляли П. Житецький, С. Подолинський, М. Старицький, М. Лисенко.

Легалізації діяльності громад та поширенню їхнього впливу на народні маси сприяло створення у 1873 р. Історичного товариства Нестора-літопис-ця (голова громадівець М. Тулов), Південно-Західного відділу Російського

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

географічного товариства. Низка науково-видавничих заходів відділу — ви­дання двох томів "Записок" (1875,1876), семи томів праць етнографічно-ста­тистичної експедиції до Південно-Західного краю (редактор П. Чубинський), проведення III Археологічного з'їзду в Києві (1874) пожвавило науково-про­світню роботу громадівців. Пропаганда громадівських ідей здійснювалась у 1874—1875 pp. на сторінках газети "Киевский телеграф", яка відігравала роль друкованого органу київської громади.

Діяльність громад, оприлюднення їхньої позиції на сторінках "Киевско­го телеграфа", дала "підстави" для звинувачення громадівців в "українсько­му сепаратизмі". Стан речей вивчала спеціальна комісія, висновки якої при­звели до оголошення Емського указу 1876 р. В Україні було заборонено пе­рекладати українською мовою твори російської та світової літератури, ви­давати підручники, писати, співати пісні та грати на сцені, завозити украї­номовну літературу з-за кордону. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, газету "Киевский телеграф". Україн­ство в черговий раз було піддано нещадним гонінням, а активні діячі зазна­вали переслідувань.

Єдиною віддушиною була наукова творчість. У 1882 р. на кошти Василя Симиренка у Києві було засновано журнал "Киевская старина", в якому дру­кувалися історичні документи, мемуари, художні твори. Активізувались на­укові дослідження, розвивалась українська культура, що сприяло національ­ному самоусвідомленню українців.

Передові позиції у розвитку суспільно-політичної думки займав Михай­ло Драгоманов. За кордоном він на кошти громадівців видає для України українською мовою пропагандистську та науково-популярну літературу, яка нелегально поширюється на Батьківщині. Під орудою М.Драгоманова, С. По-долинського, М. Павлика у Женеві видається журнал "Громада" (1878— 1879,1880, 1882). На його сторінках Драгоманов обґрунтовує федералістич-ну модель майбутнього суспільного устрою. Громади з вільних, рівних лю­дей утворять федерацію вільних громад. Федерація автономних земств і країв буде запорукою політичних і соціально-економічних перетворень. М. Дра­гоманов виступав за політичну автономію України, закликаючи громадівців до політичної боротьби за федерацію. Такі основні уявлення М. Драгомано-ва про майбутній державний устрій.

Продовжуючи відповідь, потрібно наголосити, що наприкінці 1880-х pp. спостерігаються потяги до політизації національного руху, які були харак­терні, перш за все для молодіжного середовища. Зусиллями студентів з Хар­кова І. Липи, М. Байздренка, М. Базькевич і студента Київського універси­тету В. Боровика було створено у 1891 р. "Братерство (братство) тарасівців".

Товариство поповнили студенти Харкова. Понад 20 осіб об'єднались у "Молоду громаду". Тарасівці знайшли підтримку в Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії. У 1893 р. у львівському журналі "Правда" вони опублікували програму — "Кредо віри молодих українців". У ньому вони дбали про розви-

Тема 6

ток української культури, мови, ставили за мету визволення усіх народів Росії, соборність України. "Братерство тарасівців" існувало до 1893 p., коли весною поліція арештувала більшість його членів.

У відповіді потрібно акцентувати увагу на тому, що у другій половині 90-х pp. активізується студентський громадівський рух. У 1895 р. студенти Київського університету створили таємну Українську студентську громаду, а студенти Харкова — Харківську студентську громаду (1897). У Полтаві діяла Полтавська семінарська громада. Всього в України працювали близь­ко 20 студентських громад, які з різних позицій дивилися на політичне май­бутнє України (самостійна чи автономна Україна у федеративній Росії). Для координації діяльності студентських громад у Києві відбувся (серпень 1898 р.) загальноукраїнський нелегальний з'їзд студентських громад. З'їзд закликав студентів домагатися демократичних свобод, широкого запрова­дження в життя української мови. Другий студентський з'їзд (1899) націлю­вав українських студентів на боротьбу з царським самодержавством.

Розглядаючи національне суспільно-політичне життя на західноукраїнсь­ких землях, акцентуємо увагу на тому, що суспільно-політичний рух харак­теризувався багатогранністю й активністю. Він розвивався в умовах прове­дення австрійцями політики, спрямованої на зміцнення своєї влади в регіоні. Австрія не погодилася на виокремлення Східної, української Галичини в ок­реме адміністративне утворення, була розпущена Головна руська рада.

Похід проти українства викликав протест в українському суспільстві. Галичина перетворилася на український "П'ємонт". Австро-Угорська кон­ституційна монархія, зважаючи на боротьбу українців, змушена була ви­знати право українців на свої видання, культурно-просвітницькі товариства. Українці одержали право обирати й обиратися до австрійського і угорського парламентів, галицького і буковинського сеймів.

Водночас у краї посилюються польські впливи, якими досить вправно маніпулювали з Відня. Політика полонізації стала однією з причин оформ­лення у другій половині 1860-х pp. течії суспільно-політичного руху моск­вофільства, яка, орієнтуючись на Російську імперію, пропагувала ідею "єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки. На хвилі своєї антипольської популярності москвофіли заснували політичну органі­зацію — Руську раду (1870).

Ідеї москвофілів у 80-ті pp. обстоювали три газети в Галичині, по одній на Буковині та Закарпатті, науково-літературні збірники. Заперечуючи існу­вання українського народу та його мови, українцям втлумачували не­обхідність вжитку "язичія" — суміші з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яку подавали як "руську" мову. Одночасно москвофіли боролися з пияцтвом, створювали братства тверезості, хоч і на "язичії", але видавали для населення популярну літературу, що перешко­джало австро-угорцям і полякам денаціоналізувати українців Галичини, Буковини й Закарпаття.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Національна течію в суспільно-політичному житті Західної України з початку 1860-х pp. представляли народовці. Вони вбачали своє завдання в служінні українському народові, доводячи, що це — окремий народ, який населяє територію від Кавказу до Карпат. Народовці пропагували націо­нальні та культурно-освітні ідеї у журналах "Вечорниці", "Нива", "Мета", "Русалка", "Правда", щоденній львівській українській газеті "Діло" (1880).

Народовці згуртовували українців у товариства, установи, гуртки, куль­турно-освітні заклади. У 1864 р. у Львові було засновано перший українсь­кий професійний театр, а 1868 р. культурно-освітнє товариство "Просвіта". За сприяння товариства були засновані кооперативи "Народна торгівля", "Сільський господар", страхова компанія "Дністер". У 1873 р. було створе­но Літературне товариство імені Тараса Шевченка (з 1892 р. Наукове това­риство імені Тараса Шевченка), яке проводило культурно-просвітницьку ро­боту, видавало українські журнали "Правда" і "Зоря". У 1885 р. народовці створили свою політичну організацію — Народну раду, яка мала продовжу­вати справу Головної руської ради.

У середині 1870-х pp. у Галичині серед молодої інтелігенції формується радикальна, просоціалістична течія, яку представляли Іван Франко, Михай­ло Павлик, Остап Терлецький. Вони критикували ідеї москвофілів і наро­довців, панівний лад.

У національно-визвольному русі в Західній Україні наприкінці 1880-х pp. простежуються прояви лояльного ставлення до австрійської влади. Під тис­ком австрійців поляки у 1890 р. визнали галицьких українців окремим на­родом. Уряд погодився на надання українцям місць в австрійському парла­менті та Галицькому сеймі, відкриття трьох українських гімназій, збільшен­ня кількості українських кафедр у Львівському університеті. Після цього була проголошена "нова ера" у взаємовідносинах між народовцями, урядом і поляками. В 1892 р. народовці висловилися за зміцнення панівного ладу через поступки українцям. У 1894 р. через невиконання домовленостей сто­рони відмовилися від "новоерівської" політики.

3. Україна та українці в російському та польському русі. Перша полови­на XIX ст. проходила в Росії під знаком поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи. Невдоволення політикою самодержавства, яке охо­пило ліберальні кола, призводило до формування в суспільстві опозиційних настроїв.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у ліберальних колах українських діячів культури, військових, чиновників, поміщиків укорінюється масонство. Ідеї вільнодумства, самопізнання і самовдосконалення, всесвітнього братер­ства і рівності, які сповідували масони, проникали в Україну із західноєвро­пейських країн, Польщі, Росії. Перша масонська ложа — "майстерня" в Украї­ні була заснована у 1742 р. у селі Вишнівці на Волині.

Масонськими ложами були охоплені практично всі регіони України. На Слобожанщині діяла організація масонського типу "Паліцинська академія".

Тема 6

Кілька масонських "майстерень" функціонувало на Поділлі: у селі Буць-ківці — ложа "Мінерва", в Кам'янці — ложі "Озиріс до пломеніючої зорі" та "Пломеніюча зоря", у Вінниці — ложа "Трьох братів". На Волині діяла ложа "Доброчинність і досконала єдність", а у Кременчуці — "Марс" і "Добрий па­стир". Масонські "майстерні" існували у Львові, Самборі, Немирові.

Знаним масонським центром на початку XIX ст. була Одеса. З 1817 р. у місті діяла "майстерня" "Понт Евксинський", до якої входили близько 70 осіб, зокрема, І. Котляревський та ректор Рішельєвського ліцею І. Ор-лай. Із ложею "Три царства природи" підтримували зв'язок онуки останньо­го гетьмана України Кирило і Петро Розумовські. Відомою була і ложа "Друзі природи".

Масонська ложа у Харкові була заснована у 1817 р. як релігійно-етичне товариство. До ложі належалиіб—20 масонських "братів" та "сестер" — університетські викладачі, місцеві дворяни. Петро Гулак-Артемовський, майбутній ректор університету, підкреслюючи свою належність до масонів, ходив із палицею з набалдашником у вигляді масонського молотка.

У 1818 р. в Полтаві з ініціативи М. Новікова виникла ложа "Любов до істини", яка об'єднувала понад 20 осіб. Особливим авторитетом користува­лися І. Котляревський та В. Лукашевич. З полтавськими масонами, можли­во, був пов'язаний генерал-губернатор князь М. Рєпнін, який славився своїм лібералізмом та прихильним ставленням до українців. Звертаючись до істо­ричного минулого України, члени ложі формували політичну свідомість українського дворянства. її керівництво контактувало з декабристами. За особистим "повелением" Олександра І у 1819 р. ложа була закрита.

Українське масонство зверталося до ідеї слов'янської єдності. Масонсь­ка ложа "З'єднаних слов'ян", яка діяла у Києві у 1818—1822 pp. і налічува­ла понад 80 членів, обґрунтовувала та пропагувала ідею визволення слов'ян­ських народів від національних та політичних утисків, їх об'єднання в за­гальнослов'янську федерацію.

За опозиційну діяльність масонів Олександр І видав указ (1822) про забо­рону масонських лож та таємних гуртків і організацій. У 1826 р. Микола І підтвердив указ свого попередника, а в 1849 р. від викладачів, священиків, чиновників було взято підписку про неналежність до таємних організацій.

На думку вчених, із середини XIX ст. діяльність масонів значно радика-лізувалась. Не виключаються, зокрема, певні масонські впливи на діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (подібність до масонської назви органі­зації, запозичення символіки).

Загалом діяльність масонів свідчила про зростання в українському суспільстві під впливом європейських ідей та традицій опозиційних настроїв самодержавству, які з часом усе більше радикалізувались.

Потрібно звернути увагу на декабристський рух в Україні, який уособ­лював зростання політичної опозиції російському самодержавству. Доціль­но простежити основні етапи розвитку декабристського руху > охоплення ним

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

України. Предтечею декабристського руху в Україні стала таємна організа­ція "Залізні персні", яка діяла в 1815— 1816 pp. у Кам'янці-Подільському.

У 1816 р. в Петербурзі виникла таємна офіцерська організація "Союз по­рятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни", яка об'єднувала близько ЗО осіб. Серед учасників "Союзу" визначались онуки гетьмана Да­нила Апостола Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли. Дискусії між радикаль­ним та поміркованим крилом організації призвели до розколу і розпаду то­вариства у 1818 р.

Налаштовані на боротьбу колишні члени "Союзу порятунку" створили у січні 1818 р. таємну організацію "Союзу благоденства", яка налічувала по­над 200 осіб. Багато членів товариства родовим корінням були тісно пов'я­зані з Україною. В Україні з 1818 р. діяла Тульчинська управа на чолі з П. Пе­стелем. Метою організації були ліквідація кріпосницької системи і запро­вадження конституційної монархії. У 1820 р. за пропозицією П. Пестеля було взято курс на встановлення шляхом військового перевороту республікансь­кої форми правління. Проте відсутність єдності щодо стратегії та тактики дій спричинили саморозпуск (березень 1821 р.) "Союзу благоденства".

Колишні члени Тульчинської управи "Союзу благоденства" у березні 1821 р. створили нову таємну організацію — Південне товариство. Очолив організацію П. Пестель. У Петербурзі було створено Північне товариство. Питання діяльності Південного товариства у 1822—1825 pp. обговорювались на з'їздах, які відбувалися в Києві під час Контрактових ярмарків. У 1823 р. товариство було поділено на три управи — Тульчинську, Кам'янську та Ва­сильківську.

У прикордонному Новограді-Волинському на початку 1823 р. була ство­рена таємна військова організація — Товариство об'єднаних слов'ян. Засну­вали товариство офіцери-артилеристи брати Андрій і Петро Борисови та учас­ник польського визвольного руху Юліан Люблінський. До нього увійшли близько 50 офіцерів, серед яких були і вихідці з України. У вересні 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян влилося до Південного товариства як його четверта управа — Слов'янська.

Програмними документами діяльності декабристів були "Руська прав­да" П. Пестеля (Південне товариство) та "Конституція" М. Муравйова (Північне товариство). Документи передбачали скасування кріпосного пра­ва, демократизацію суспільного життя. "Кріпосний стан і рабство скасову­ються, — писав М. Муравйов. — Раб, що торкнувся землі російської, стає вільним". П. Пестель зазначав: "Рабство має бути рішуче знищено і дворян­ство повинно неодмінно навіки зректися ганебної переваги володіти іншими людьми". Однак у програмах декабристів були і суттєві відмінності. Так, за "Руською правдою" після повалення самодержавства Росія проголошувала­ся республікою із загальним виборчим правом для всіх чоловіків, які досяг-ли 20 років. У "Конституції" М. Муравйова обстоювалися доцільність вста­новлення конституційної монархії (імператор — "верховний чиновник"