Заснування Української народної партії (УНП). 4 страница

На початку травня 1919 р. Денікін зайняв Луганськ, а через деякий час весь Донбас. У червні білогвардійці заволоділи Харковом. Шлях на Москву був відкритий, і окрилений успіхами Денікін дав наказ розпочати переможний похід на столицю радянської Росії. Кавказька армія під командуванням генерала Врангеля наступала вздовж Волги, Донська армія — на воронезькому напрямку, а Добровольча армія йшла по лівому флангу, вздовж Дніпра, не зустрічаючи відчутного опору радянських військ.

Після захоплення Харкова головні сили Добровольчої армії продовжували наступати на Полтаву. На Правобережжі денікінці швидко просувалися від Катеринослава до Києва і Миколаєва, а також уздовж Чорноморсько-

Тема 7

го узбережжя у напрямку Одеси. ЗО серпня 1919 p. більшовицькі частини покинули Київ, а радянський уряд УСРР змушений був евакуюватися зі столиці, куди увійшли денікінці.

В Україні встановлювався денікінський окупаційний режим, який діяв з літа по осінь 1919 р. Скрізь на захоплених територіях республіки поміщикам поверталися їхні маєтки, земля, інвентар, на селі встановлювався продовольчий податок не менший за обсягом, ніж більшовицька продрозклад-ка. Селяни повинні були віддавати землевласникам сіно, платити за користування наділами тощо. Така політика відштовхнула селян від нової влади. Проти неї розпочалася партизанська боротьба. Уже восени 1919 р. у повстанських загонах різного політичного спрямування налічувалося не менш як 100 тис. бійців.

У містах капіталістам поверталися підприємства, відновлювалася посилена експлуатація робітничого класу. Робочий день на фабриках і заводах тривав 11 —12 год, а мізерна заробітна плата не забезпечувала прожиткового мінімуму. Внаслідок зруйнування або припинення роботи багатьох виробництв в Україні спостерігалося масове безробіття. Провідні галузі промисловості в Донбасі — кам'яновугільна, металургійна — ледве животіли, занепадав транспорт. Розпускалися профспілки робітників, які все ще намагалися захищати свої економічні інтереси.

Денікін не визнавав самостійної України, в якій би формі державної організації вона не існувала. Він був прихильником запровадження великодержавної російської влади, в тому числі на території України, і придушував найменші прояви українського національного життя. Було заборонено саму назву "Україна". Тепер вона називалася "Малороссия". Ліквідовувалися українські школи, університет, Академія наук, інші заклади, натомість засновувалися російські. Не дозволялося видавати книги і журнали українською мовою. Розпалювалося українофобство, скрізь знищувалися бюсти Т. Шевченка, заборонялося вивішувати його портрети в усіх установах.

Звичайним явищем стали масові єврейські погроми. Віддані на поталу місцевим каральним командам, єврейські трудящі десятками тисяч гинули під час цих кривавих подій. За кілька місяців панування денікінської адміністрації в Україні наслідки цього огидного явища перевершили ті біди та нещастя, які роками чинили в єврейських містечках місцеві жителі, військові та напіввійськові формування різних спрямувань.

Але у жовтні 1919 р. радянські війська досягли значної чисельної переваги над білими арміями у живій силі та артилерії, до того ж на окупованих білими територіях активізували свої дії партизани і повстанці. Вже в жорстокій і тривалій битві під Кромами ударне радянське угруповання за участю кінноти повністю знищило три дивізії Добровольчої армії.

На початку листопада 1919 р. Червона армія зайняла Чернігів, ЗО листопада — Суми, 11 грудня — Харків і Полтаву, 15 грудня — Київ. У ході дальшого просування на початку 1920 р. вона увійшла в Південну Україну, 7 лю-

Українська революція (1917—1920 pp.)

того — в Одесу, оволоділа підступами до Кримського півострова, але корпус білогвардійського генерала Я. Слащова порушив її плани з ходу увірватися до Криму.

Тим часом 21—24 квітня 1920 р. УНР змушена була підписати загальну військову й торговельно-економічну конвенції з Польщею, які дістали назву Варшавської угоди. Відповідно до угоди польський уряд визнавав незалежну УНР у межах, зазначених договорами із сусідніми країнами. Кордон між Польщею і УНР встановлювався так, що Польща залишала за собою Холмщину, Посяння й Лемківщину, західну частину Полісся і всю Галичину. Разом з тим Польща відмовлялася від претензій поширити свою територію до кордонів Речі Посполитої до її першого поділу, у 1772 р.

Військова конвенція передбачала погоджені дії польських та українських частин у спільному поході проти радянської Росії: керівництво збройними силами УНР і залізницями України переходило до головного командування військами Польської республіки. Директорія зобов'язувалася постачати польські війська продовольством з часу їх вступу на українську територію, а поляки — озброювати петлюрівські дивізії.

Отже, щоб відстояти УНР у боротьбі з радянською Росією, С. Петлюра, жертвуючи територією ЗУНР, погоджувався на залежність від Польщі, яку цілком влаштовувала така позиція Директорії. Варшавську угоду засудили багато українських політичних партій в еміграції. Вона викликала обурення передусім у громадських діячів Галичини.

Інтервенція польських військ розпочалася 25 квітня 1920 р. Чисельність їх становила майже 150 тис. осіб та ще 15 тис. петлюрівських бійців, які долучилися до них. Погано озброєні та споряджені радянські частини змушені були відступати, і поляки наприкінці квітня захопили Овруч, Коростень, Житомир, Бердичів, станцію Козятин, а в травні вступили до Києва. Радянські армії Південно-Західного фронту закріпилися на лінії Бровари — Бориспіль та Біла Церква — Ямпіль.

Але обіцяного Петлюрою народного вибуху проти більшовиків та радянської влади не сталося. Вторгнення інтервентів викликало глибоке обурення населення України. Успішно йшла мобілізація до Червоної армії, до її лав вступали й добровольці. З перших днів окупації розгорнувся партизанський рух.

На польський фронт Москва перекидала найбільш боєздатні формування: Гшу Кінну армію, 8-му Червонокозачу дивізію, 25-ту Чапаєвську диві-зіюта ін. Контрнаступ радянських армій Південно-Західного фронту розпочався 5 червня 1920 р. Було визволено Житомир, Бердичів, Білу Церкву. Польські солдати, побоюючись оточення, залишили Київ, до якого 12 червня увійшли червоноармійці. В ході їх наступу розпочався відступ і військ УНР. 17 червня радянські війська взяли Вінницю, 19 червня — Жмеринку, 9липня — Проскурів (нині Хмельницький). Директорія УНР змушена була покинути Україну й евакуювалася до Варшави.

Тема 7

Наприкінці червня 1920 p. розгорнувся контрнаступ військ Західного фронту під командуванням М. Тухачевського у напряму Мінськ — Біло-сток — Варшава, який охопив усю Білорусь, не дав противникові можливості закріпитися на Німані. Тухачевськии увійшов до Польщі й спрямував війська за Варшаву. Війська під командуванням О. Єгорова, прорвавшись на лінію Рівне — Дубно — Броди, підійшли до Львова.

Але політичне та військове керівництво радянської Росії недооцінило сили противника, якому негайно надала допомогу Франція. Не справдилися сподівання на позитивну реакцію "польських робітників і чесних селян" на радянську відозву до них із роз'ясненням причин війни. Навколо уряду Польщі перед реальною загрозою втрати проголошеної 1918 р. державної незалежності згуртувалися широкі верстви суспільства, в тому числі селянство.

Наступ радянських військ на Варшаву виявився невдалим, незважаючи на вимогу В. Леніна його "шаленого прискорення" у відповідь на пропозиції Великої Британії бути посередником у мирних переговорах між противниками. Війська М. Тухачевського, відірвавшись від баз постачання набоями, зброєю, продовольством, зазнавали втрат. їх останніми успіхами були захоплений 13 серпня 1920 р. населений пункт за 23 км від столиці Польщі та наближення до приміської фортеці Модлін. Вже наступного дня польська армія перейшла у контрнаступ.

Перемога поляків над Червоною армією, названа "дивом над Віслою", дала можливість польсько-українським силам почати наступ на південному фронті. Вони заволоділи лівим берегом Збруча і просувалися на схід. Петлюра планував виступити на фронті від Могилева-Подільського до Вінниці та вийти в тили червоноармійців. Разом з ним діяли антибільшовицькі російські частини генерала Перемикіна та донські козаки під командуванням Яковлева.

Але 12 жовтня 1920 р. між воюючими державами, Польщею і радянською Росією, було підписано перемир'я, що створило на Правобережжі значні труднощі для армії Петлюри та його білогвардійських союзників, які продовжували боротися. 10 листопада у жорстокому бою під Катюжанами дві петлюрівські дивізії були розгромлені переважаючою червоною кіннотою. 18 листопада ^:війська УНР залишили Проскурів та прикордонний Волочиськ і були інтерновані в польських таборах. 1921 р. петлюрівці ще провели кілька партизанських рейдів на Правобережжі з території Польщі, але вони не мали успіху.

18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщеюі радянською Росією. Польща визнала незалежність УСРР, але до неї відійшли І Західна Україна і Західна Білорусь. Доля Галичини була вирішена тільки 1923 р. в Парижі. Представники Антанти ухвалили залишити її за Польщею! за умови надання автономних прав.

У Ризькому договорі обумовлювалася заборона перебування антибільшовицьких організацій у Польщі. Тому Директорія, уряд УНР втратили право на легальну діяльність на 'її території. Після протестів Раднаркому України

Українська революція (1917—1920 pp.)

наприкінці 1921 p. припинилися й партизанські рейди петлюрівців на прикордонні райони УСРР.

Отже, державотворчі заходи Директорії як колективного органу УНР унаслідок воєнних баталій, повстанського руху селян, ешелонованої більшовицької "червоної" та "білої" денікінської інтервенцій, відкритого воєнного й політичного тиску держав Антанти поступово були зведені нанівець. Директорія засвідчила свою нездатність розв'язувати будь-які проблеми внутрішньої і зовнішньої політики.

Успішній діяльності Директорії заважали міжпартійні чвари, політичні баталії, які зрештою стали головною причиною руйнації цього вищого державного органу. Відсутність чіткої програми боротьби за незалежну державу, урядовий безлад, недостатнє усвідомлення, а також нерозуміння ролі й спрямованості визвольних змагань призвели до краху самої Директорії і загибелі УНР як незалежної держави.

Громадянська війна ще не завершилась, а радянська влада вже відновлювалася в Україні. 11 грудня 1919 р. постановою ЦВК і РНК УСРР було створено Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) — центральний тимчасовий надзвичайний орган радянської влади в Україні. Він перебував у Харкові, тодішній столиці республіки. На місцях діяли губернські, волосні та сільські ревкоми. Ці надзвичайні органи у своїй діяльності керувалися постановою конференції РКП(б) "Про Радянську владу на Україні", прийнятою 8 грудня 1919 р. Всеукрревком відповідно до постанов конференції та настанов В. Леніна виклав свою програму в маніфесті "До робітників і селян України".

Головним завданням залишалося зміцнення "диктатури пролетаріату й союзу робітничого класу з трудящим селянством". Враховувалося, що "РКП стоїть на точці зору визнання УСРР", а питання визначення форм найтіснішого союзу України й усіх радянських республік "буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і трудящими селянами". Члени партії зобов'язувалися "всіма засобами сприяти усуненню перешкод до вільного розвитку української мови і культури", яка мала стати "могутнім і дійсним засобом визволення українських трудящих від темряви і неуцтва". Передбачалося реально забезпечити право трудящих учитися і розмовляти рідною мовою, яка мала вживатися в усіх державних установах нарівні з російською.

У лютому 1920 р. Всеукрревком та його органи на місцях припинили існування. Натомість почали діяти Рад нарком на чолі з X. Раковським та ВУЦВК під керівництвом Г. Петровського. Пам'ятаючи, що радянська влада була ліквідована не тільки денікінцями, а й селянськими повстаннями проти політики воєнного комунізму, треба було завоювати довіру "не тільки селянської бідноти, а й середніх верств середнього селянства", щоб не припуститися попередніх помилок. Урочисто проголошувалося запровадження продроз-кладки "тільки в строго обмеженому розмірі", а створення раднаргоспів, "зважаючи на життєві інтереси навколишнього селянства". Гарантувалося дотримання принципу добровільності у справі об'єднання селян у комуни й

Тема 7

артілі, "полишаючи це виключно на вільне вирішення селян і суворо караючи за всілякі спроби ввести у цю справу начало примусу".

26 лютого 1920 р. Раднарком видав закон про хлібну розкладку для господарств, що мали більше трьох десятин землі. Встановлювалася колективна відповідальність за здачу хліба державі. Якщо біднота сприяла цій акції, то від 10 до 25 % зібраного врожаю залишалося в їх розпорядженні. В такий спосіб місцева влада прагнула забезпечити собі підтримку напівпролетарсь-ких елементів села.

Але селяни чинили опір конфіскації хліба та іншої сільськогосподарської продукції, тому під час заготівель доводилося застосовувати військову силу. У першій половині 1920 р. продрозкладка майже провалилася, а в другій половині заготівлі вдалося збільшити. Всього за рік в УСРР зібрали 65 млн пудів хліба проти 10,2 млн 1919 p. Істотну допомогу в цьому надавали створені у травні 1920 р. комітети незаможних селян (комнезами), які мали "сприяти сільським радам і волосним виконкомам у здійсненні заходів Радянської влади".

Більшовицька влада намагалася взяти реванш у промисловості. Були націоналізовані провідні галузі виробництва, транспорт, головні засоби зв'язку, запроваджено оподаткування населення, особливо буржуазних елементів. Але ці заходи не спинили господарської катастрофи в республіці. У 1920 р. з 22 металургійних заводів України давали невелику кількість продукції лише дев'ять. Різко скоротився видобуток вугілля, що негативно позначилося на становищі міст. Незайняті робітники шукали засобів до існування у сільській місцевості. У катастрофічному стані перебували залізниці.

Щоб подолати кризу в економіці, радянські органи в Україні запровадили мілітаризацію економіки, загальну трудову повинність та інші надзвичайні заходи. Здійснювалися трудові мобілізації робітників, а частини Червоної армії переводилися на становище трудових армій. Частини трудармій, усі робітники та службовці повинні були працювати ще й після свого робочого дня. Вважалося, що виробничому ентузіазму працюючих сприяла їхня участь у комуністичних суботниках (недільниках), а потім трудових тижнях. Практично продовжувалася політика "воєнного комунізму", яка мала сприяти утвердженню радянської влади в Україні.

На завершення обговорення теми семінарського заняття загалом важливо зосередити увагу студентів на аналізі причин поразки та уроків Української національної-демократичної революції. Варто зазначити основні причини невдачі визвольної боротьби українців, які пояснюються цілою низкою як об'єктивних, так і суб'єктивних обставин. У свою чергу вони поділяються на внутрішні та зовнішні чинники. У пропорційному відношенні з певними поправками їх роль у поразці Української революції майже однакова. Наскільки відмобілізувалися внутрішні сили революції, настільки народжувалися сили, що чинили їй спротив, а також посилювалась інтервенція.

Українська революція (1917—1920 pp.)

До основних чинників, без сумніву, варто віднести неготовність українського народу до вирішальних визвольних змагань. Багатовікове національне і соціальне гноблення та визиск України російською імперською владою наклали негативний відбиток на рівень національної свідомості переважної маси населення. Революція 1917 р. захопила українську націю несформова-ною, структурно й духовно не згуртованою.

Згубно вплинула на соціально-політичну свідомість панівна на той час соціальна ідеологія. Утворившись у свідомості інтелекту нації, захопивши нешироку верхівку інтелігенції, соціалістична ідея поширювалась через політичні партії, які фактично перебували в стадії формування, вона не мала позитивного впливу на недорозвинутий національно-визвольний рух.

Соціалістична ідеологія, яку сповідували всі основні соціалістичні партії, призвела до пріоритетного утвердження автономно-федералістських переконань у національно-державному будівництві. Концептуально сформована, вона була покладена українськими провідниками в основу практичної діяльності в 1917—1920 pp. Сформована протягом того самого часу самостійницька концепція національного державотворення внаслідок її внутрішньої суперечливості й низької свідомості мас не змогла глибоко проникнути в національно-визвольний рух і стати визначальною. Ці дві концепції в означений період були на озброєнні політичних сил, і проповідуючи їх, ці сили розкололи національно-визвольний рух на дві нерівноцінні частини, які боролися одна з одною. Врешті-решт це негативно вплинуло на кінцевий результат усієї національно-визвольної боротьби.

Цілком зрозуміло, що успіх кожної революції залежить від широти і національної соціальної бази, на яку вона спирається. Несформованість української нації, а звідси і брак єдності, звужували її соціальну базу. До того ж непослідовність та помилки, яких припускався уряд стосовно тієї чи іншої верстви населення, відштовхували її від національної ідеї, і ця соціальна група неминуче переходила в табір противника. Владні структури всіх трьох форм державності української революції втрачали соціальний ґрунт внаслідок несвоєчасного вирішення аграрного питання. Саме це й зумовило виступ українського селянства не на боці чинної політичної влади.

Слід підкреслити, що надзвичайно великої шкоди загальноукраїнській справі завдали брак національної єдності, постійні суперечки і ворожнеча між різними політичними партіями. Багато сил українці витратили не на державотворчу діяльність, а на розпалювання соціальної ворожнечі.

Варто зауважити, що успіх революції залежить від наявності у неї боєздатних збройних сил. В Українській революції їх не було. Вона зазнала поразки ще й тому, що у найвирішальніший момент її керівники усувались або самоусувалися від визвольної боротьби, залишали поле бою. Так вчинили М. Грушевський, В. Винниченко, П. Скоропадський на відповідальних етапах визвольних змагань.

Тема 7

У кінцевому підсумку треба підкреслити, що Українська національно-демократична революція, хоча й зазнала поразки, започаткувала процес формування модерної нації, відродила традицію української державності.

Основні терміни і поняття

Антанта — блок Великої Британії, Франції і царської Росії, який оформився в 1904—1918 pp. і об'єднав у ході Першої світової війни 1914—1918 pp. проти німецької коаліції понад 20 держав, серед яких США, Японія, Італія.

Австро-Угорська імперія — утворилась у 1867 р. після перетворення Австрійської імперії на двоєдину, з визнанням Угорщини, як і Австрії, суверенною частиною держави. У Першій світовій війні брала участь у союзі з Німеччиною. В умовах поразки у війні та могутнього національно-визвольного руху Австро-Угорщина розпалася. На її розвалинах восени 1918 р. утворилися незалежні держави — Австрія, Угорщина, Чехословаччина, а частина території увійшла до складу Югославії, Польщі, Румунії, Італії. В листопаді 1918 р. Австрія проголошена республікою.

Добровольча армія — головна військова сила, яка вела боротьбу з Червоною армією радянської Росії в період громадянської війни. Формувалася на півдні Росії спочатку з добровольців — офіцерів, юнкерів, студентів, козаків, у подальшому — шляхом мобілізації. Очолювалася генералами М. Алек-сєєвим, Л. Корніловим, А. Денікіним у складі денікінських "Збройних сил Півдня Росії". Восени 1919 — навесні 1920 р. була розбита Червоною армією, а її частини увійшли до складу армії генерала П. Врангеля.

Трудовий конгрес України — представницький орган Української Народної Республіки, про скликання якого в грудні 1918 р. заявила Директорія. Перша й остання сесія Конгресу відбулась у Києві з 23 по 28 січня 1919 р. На її засіданнях була схвалена діяльність Директорії, їй та уряду доручили провести в республіці низку соціально-економічних заходів. Свою роботу не продовжив у зв'язку з наступом радянських військ на Україну.

Четверний союз — блок Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії, який протистояв у Першій світовій війні країнам Антанти та їх союзникам.

Персонали

Петлюра Симон (1879—1926) — державний, політичний і військовий діяч, літератор, публіцист. Делегат І Українського військового з'їзду, на якому обраний головою Українського генерального військового комітету. 28 червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств, керував антигетьманським повстанням, став членом Директорії, очолював армію УНР.

Українська революція (1917—1920 pp.)

Після відступу військ УНР з Києва став головою Директорії, в 1920 р. очолював війська УНР, які разом з польськими військами вступили в Україну. Після невдачі наступу і договору між РСФРР і Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. 25 травня 1926 р. був убитий у Парижі агентом НКВС Шварцбардом.

Винниченко Володимир (1880—1951) — політичний і громадський діяч, письменник. Один із вождів Української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор "Робітничої газети", член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Був автором головних законодавчих актів УНР, в тому числі чотирьох Універсалів.

У січні 1918 р. В. Винниченко пішов у відставку з посади голови уряду. Засудив гетьманський переворот, у вересні був обраний керівником Українського національного союзу, відігравав провідну роль в організації проти-гетьманського повстання. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію, був усунений за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. Помер у Франції.

Андрієвський Опанас (1878 — 1955) — державний і політичний діяч, уче-ний-правник. Член Української партії соціалістів-самостійників (1917), у 1918 р. — Українського національного союзу, один з організаторів антигеть-манського повстання. В 1919 р. емігрував до Чехословаччини, а в 30-х pp. — до Австрії. Помер в Австрії.

Петрушевич Євген (1863—1940) — державний і політичний діяч, один із керівників української революції 1917—1920 pp. У жовтні 1918 р. обраний президентом Української національної ради (фактично президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. З травня 1919 р. — диктатор Західної області УНР, виїхав за кордон до Відня. Помер у Берліні.

Шаповал Микита (1882—1935) — громадський і політичний діяч, поет, письменник, публіцист, учений-соціолог. Один з організаторів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. — генеральний секретар пошти і телеграфу в уряді УНР. У 1918 р. — один з організаторів повстання проти гетьмана П. Скоропадського. З грудня 1918 по лютий 1919 р. — міністр земельних справ в уряді Директорії УНР. У 1919 р. — у Галичині, потім в еміграції у Празі. Автор багатьох публіцистичних праць і соціологічних досліджень.

Швець Федір (1882—1940) — громадський, політичний та державний діяч, учений-геолог. У 1918—1919 pp. входив до складу Директорії УНР. Член української делегації на Паризькій мирній конференції (1919). З 1923 р. — професор геології Українського вільного університету. Помер у Празі.

9 Історія України

Тема 7

Найважливіші події

Рік

13 листопада — проголошення у Львові Західноукраїнської Народної
Республіки.

21 листопада — захоплення Львова польськими військами. Державні
органи влади ЗУНР залишили місто.

28 листопада — створення більшовиками Тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з Г. П'ятаковим, який своїм маніфестом заявив про встановлення в Україні радянської влади.

14 грудня — відмова П. Скоропадського від гетьманської посади і виїзд
до Німеччини. Директорія у Києві проголосила свою владу.

26 грудня — сформування Директорією Ради Народних Міністрів, яку очолив В. Чехівський.

Рік

6 січня — ухвалення Тимчасовим робітничо-селянським урядом України декрету про назву радянської держави — Українська Соціалістична Радянська Республіка (назва УСРР зберігалася до 1936 p.).

16 січня — оголошення Директорією війни радянській Росії.

22 січня — проголошення у Києві на Софійському майдані Акта злуки —
возз'єднання двох українських держав — УНР і ЗУНР: створення єдиної со
борної України.

5 лютого — захоплення Києва радянськими військами. Напередодні цієї події Директорія та її органи переїхали до Вінниці.

6—10 березня — III Всеукраїнський з'їзд рад у Києві, що схвалив Конституцію УСРР, якою проголошувалась диктатура трудящих, експлуатованих мас — пролетаріату та найбіднішого селянства.

12 квітня — прийняття РНК УСРР постанови про хлібну розкладку, запровадження якої мало трагічні наслідки для українського селянства.

Квітень — червень — захоплення Наддніпрянської України військами генерала Денікіна.

Травень — антибільшовицькі повстання в Україні під проводом М. Гри-гор'єва, Ю. Тютюнника, Д. Терпила.

Липень — захоплення польськими військами Східної Галичини.

31 серпня — захоплення денікінськими військами Києва.

21, 24 квітня — укладення договору Директорії та уряду Польщі про спільний виступ проти радянської Росії. УНР відмовилася від західних областей України на користь Польщі.

25 квітня — початок наступу військ УНР і Польщі на території радянської України.

28 жовтня — початок контрнаступу Червоної армії проти військ Врангеля, внаслідок чого в листопаді Крим було визволено від білогвардійців.

Українська революція (1917—1920 pp.)

1920, листопад — запеклі бої на території Східної України між військами У HP і Червоною армією. 21 листопада армія У HP залишила Україну, перейшла на територію Польщі, де була інтернована в таборах.

1921, 18 березня — підписання мирного договору в Ризі між Польщею з одного боку, РСФРР та УСРР з другого, за яким Польща офіційно визнала УСРР.

Контрольні запитання та завдання

1. Якою була, соціальна база Директорії УНР?

2. У чому полягають політичні помилки Директорії?

3. Які рішення прийняв Український трудовий конгрес?

4. У чому полягає значення Акта злуки 22 січня 1919 р.?

5. Якою була соціальна база селянського повстанського руху в Україні?

6. У чому полягає сутність політики "воєнного комунізму"? Як вона проводилася в Україні?

Теми рефератів

1. Політична стратегія Директорії УНР.

2. Формування урядів Директорії УНР та їх політична орієнтація.

3. Воєнно-бойові операції Директорії УНР.

4. Аграрна політика Директорії УНР.

Рекомендована література

1. Новітня історія України (1900—2000 pp.). —K., 2002.

2. Україна у XX ст.: 36. док. і мат. — К., 2000.

3. Українська революція і державність (1917—1920 рр.). — К., 1998.

4. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К.,1993.