Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 1 страница

Переходячи до вивчення фактичного матеріалу другого питання, важливо звернути увагу на деякі зовнішньополітичні фактори, які активно вплива­ли на розвиток економіки України. Насамперед це наслідки татаро-мон-гольської навали, в результаті якої було зруйновано, пограбовано або й пов­ністю знищено багато сіл і міст — осередків ремесла, торгівлі, культури, знищено велику кількість населення. Панування Золотої Орди ускладнило політичну й економічну еволюцію українських земель: поглибилася феодаль­на роздробленість, уповільнився процес консолідації князівств, що й дало змогу сусіднім державам опанувати їх у XIV ст. Надалі Україна зазнавала спустошливих набігів ординців, особливо з утворенням у XV ст. Кримського ханства, під час яких грабувалися міста і села, гинуло багато людей, а ще більше потрапляло у полон. Про це свідчить наявність у волостях України великої кількості "пустовищ". Лише при спустошенні кримчаками Галичи­ни, Волині та Поділля у 1508 р. ясир становив понад 50 тис. осіб. Значних руйнувань зазнавали й південно-східні райони України, де відбувалися часті збройні сутички ВКЛ з Московським князівством. Тому влада мусила звільняти розорене населення на певний час від сплати податків, надавати йому різні митні пільги тощо.

Розглядаючи тенденції економічного розвитку українських земель XIV — першої половини XVII ст., слід звернути увагу і на їх специфіку в окремих регіонах, особливо з XVI ст. у зв'язку з розвитком товарно-грошо­вих відносин. Ця обставина у свою чергу мала великий вплив на перебудову феодального господарства, впровадження фільваркової системи, що відпо­відно спричинило низку заходів, спрямованих на посилення феодальної за­лежності селянства і, зрештою, його повне закріпачення. Насамперед це сто­сувалося західноукраїнських земель та центральних районів правобережної Київщини. На півдні та на сході України ці процеси були дещо уповільнені, панщинна система лише започатковувалася.

Основною галуззю економіки України XIV — першої половини XVII ст. залишалося сільське господарство, передусім землеробство, яке набувало інтенсивнішого розвитку завдяки запровадженню більш досконалих знарядь праці, повсюдному впровадженню трипілля, використанню добрив, серед сільськогосподарських культур підвищилася частка пшениці. У зв'язку з розвитком броварництва розширилися посіви ячменю та хмелю. Культиву­валися технічні та городні рослини, значного поширення набуло садівницт­во. Поряд з традиційним бортництвом розвивалося пасічне бджільництво. Важливе місце належало тваринництву, набуло розвитку табунне конярство. Не втратили значення і традиційні промисли: мисливство, рибальство, зби­ральництво, бортництво. Знелюднені набігами ординців величезні просто­ри східноукраїнських земель перетворилися на суцільні мисливські й бортні "уходи". Прикметно, що у XIV—XV ст. населення цих земель, як і за давніх часів, сплачувало данину "медом і скорою" (шкурками хутрових звірів). Активно здійснювалися добування поташу, виробництво селітри, набувало

Тема 4

поширення солеваріння. Важливою галуззю стало млинарство, що було мо­нополією феодалів. Водяні млини на одне-два, а то й на одинадцять водяних коліс були ледь не в кожному панському господарстві.

Важливо закцентувати увагу студентів на процесі формування і розвит­ку феодального землеволодіння — основі феодально-кріпосницької системи. Перехід руських земель під зверхність литовських князів не викликав істот­ного перерозподілу земельної власності, оскільки саме утворення Литовсь-ко-Руської держави спиралося на визнання земельних прав знаті. Зберіга­лася й загальна модель владних структур з тією лише відмінністю, що місце давньоруських удільних князів посіли представники великокняжої династії Гедиміновичів. Так звані уставні грамоти великих князів литовських підтверджували права й пільги новоприєднаних руських земель. їх видава­ли боярській знаті, яка на момент входження руських князівств до ВКЛ во­лоділа спадковими ("отчинними") землями і тепер визнавала себе васалами нового сюзерена.

Разом з територією волості у підпорядкуванні намісника опинялися і групи дрібних землевласників, що володіли землею не як "отчичі", а як "кінні слуги" на рицарському праві, зобов'язані відбувати збройну службу. Напружена зовнішньополітична обстановка вимагала залучати до військо­вої служби якомога більше населення, в тому числі й селянського, а відпо­відно — й економічного забезпечення, що реалізувалося в умовному землево­лодінні, наданому з князівського домену. Верховні правителі надавали своїм васалам окремі дворогосподарства, села й території у волостях, а то й цілі волості в умовне або спадкове володіння (з правом передання своїх володінь у спадщину, продажу тощо). В деяких регіонах України існувала традиція, за якою місцеві бояри тримали цілі волості по черзі. Зокрема волості Бирин, Золвяж, Утешків, Лопатин, Хотень, Олевськ у 70-х pp. XV ст. здавалися у почергове держання (по одному року) київським і житомирським боярам. Іншими умовами держання землі за військову службу були: "до волі і ласки господарської", "до живота" (до смерті васала), "до двох животів" (до смерті васала і його сина) тощо. Бояри прагнули перетворити тимчасове володіння у спадкове, зрівняти його у правовому відношенні з вотчиною. І це їм не­рідко вдавалося — протягом XVI ст. значно зросла кількість пожалувань ''на вічність".

Важливо наголосити на тому, що водночас із розширенням феодального землеволодіння відбувалася концентрація великої земельної власності в ру­ках супермагнатів: Замойських, Жолкевських, Калиновських, Потоцьких, Вишневецьких, Острозьких. Особливо швидко зростало феодальне землево­лодіння після Люблінської унії 1569 р. та постанови сейму від 1590 р. про роздання "пустищ, що лежать за Білою Церквою". Вже у XVII ст. Яремі Виш-невецькому належало 7445 димів (близько 50 тис. підданих) на Київщині та 1170 димів на Волині. Він входив до найвужчого кола "некоронованих ко­ролів" Речі Посполитої, поступаючися лише князю Владиславу-Домініку

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Заславському, власнику 25 178 димів (у т. ч. на Волині — 14 108, Брацлав-щині — 8556, Київщині — 2514), і Юрію Збаразькому, якому в 1631 р. нале­жало 24 382 димів.

Паралельно зростало і розширювалося церковне землеволодіння, насам­перед монастирське. Так у XVI ст. у володінні Києво-Печерського монасти­ря згадується близько 30 сіл Київського, Любецького, Остерського та Чор­нобильського повітів; Пустинно-Микільському монастирю у XVI ст. нале­жало понад ЗО сіл, серед яких Княжичі, Борщовиця, Дарниця на Дніпрі, Шепеличі на Прип'яті та ін. Великими землевласниками були також Ми­хайлівський Золотоверхий, Межигірськии, Красносільський, Спаський та інші монастирі, до яких перейшла частина як державних, так і приватних сіл. На Волині у XVI ст. згадувалося близько 70 монастирських сіл. Крім того, у власності Луцько-Острозької та Володимиро-Берестейської епископій перебувало не менш як 60 сіл та 4 містечка.

У контексті розгляду проблеми землеволодіння слід також звернутися до проблеми еволюції волосної громади на українських землях у XIV — на початку XVII ст. На той час до її структури належали: центри волостей (місто, містечко, велике село), приватні села, великокнязівські (державні) села, згуртовані дворища тощо. Аналогічно дворищам, частинами волостей були також "служби", а у волостях Київщини відомі "потуг" і "тягл". Найбільш поширеною структурною одиницею сільської громади був "дим" — дворо-господарство селянської сім'ї, яка включала 2—3 покоління родичів. Волос­на громада мала свою територію, яка складалася з наділів орних земель та угідь (земель, що належали відособленим дворогосподарствам, та загально­го користування), незайманих цілинних ділянок (їх можна було займати у разі потреби членам волості), а також земель, що додатково розподілялися між дворами, пропорційно до розмірів останніх. Названі три види земель ста­новили загальний земельний фонд — волосну альменду. Жителі волості мог­ли користуватися альмендою, але вона ніколи не могла перейти до них у спад­кове володіння. У свою чергу, право користуватися волосною альмендою давала селянам наявність алоду (спадкового наділу). До XVI ст. волості утри­мували у своєму складі і селян, і бояр, і зем'ян, які спільно вирішували ос­новні проблеми громади (сплата податків, розподіл волосних коштів, розме­жування земель, черговість відбування сторожової служби) на загальних зібраннях — вічах. Віча розглядали спірні питання, розслідували кримі­нальні справи, чинили суд у присутності представників державної адмініст­рації (вижів, водних). Звідси і походить термін "копний суд", де "копа", "купа" — це громада. Очолювалися громади сільськими старостами (стар­цями, отаманами, війтами, тивунами). Важливо зазначити, що в Галичині поряд із сільськими громадами на руському праві були також села на німець­кому та волоському праві, де урядували солтиси та війти (німецьке право), князі та крайники (волоське).

Тема 4

У процесі розвитку економічних відносин у XV—XVI ст. посилювалася дія чинників, що призводили до руйнування волосних громад. Найважлив­ішими з них були ті, які давали волощанам можливість виходу зі складу гро­мади разом зі своїми алодами, що вело до порушення цілісності волосної те­риторії, а отже, економічних та соціальних відносин у її структурі; до руй­нування громади спричинялося також адміністративно-господарське відок­ремлення центрального містечка або міста від неї.

Важливо простежити еволюцію форм селянського землекористування. За традиціями звичаєвого права селяни розглядали свої алоди як власність, однак феодальне право Корони Польської, ВКЛ, аз 1569 р. — Речі Посполи­тої вважало селян лише держателями землі, яких можна було будь-коли витіснити з неї. До певного часу королівська та великокнязівська влада були зацікавлені головним чином в тому, щоб землі не пустували і з них своєчас­но надходила натуральна чи грошова рента. Але з кінця XV ст., зі зростан­ням феодального землеволодіння, а особливо із середини XVI ст. (коли в про­цесі утвердження фільваркової системи господарства значно зросла вартість землі), умови селянського землекористування різко змінилися. У 1557 р. Си-гізмунд-Август II запровадив "Уставу на волоки", мета якої полягала в при­множенні державної казни за рахунок підвищення ефективності сільсько­господарського виробництва в нових умовах товарно-грошових відносин. Згідно з реформою, землі перемірювалися і ділилися на окремі ділянки — волоки, з яких нараховувалися податки. Обміром усі орні землі сільської громади поділялися на три умовні рівні поля, і дворогосподарство отриму­вало рівний з іншими наділ у кожному з виміряних трьох полів. Сума трьох наділів становила одну волоку, яка за розмірами поступалася дореформе-ним селянським землекористуванням. Бідні господарства одержували близь-1 ко 1/10 волоки — загороди. Земля, що залишалася після наділення селян, І відходила під фільварок. Зокрема в артикулі 20 "Устави" наголошувалося: І "Фільварки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому якнай-| більшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти І погані або неродючі були, — такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати, зо-1 ставивши на уряд у кожному полі по одній волоці". У процесі реформи юри-1 дичні акти постійно підкреслювали відсутність у селян права на землеволо-1 діння, отже, вони втратили сформовану століттями, базовану на звичаєвому І праві, можливість вільно розпоряджатися своїми наділами. Шляхта держа-1 ла наділи на правах повної власності, а співвідношення фільваркової і се-1 лянської землі становило 1:7. Збільшувалися норми відробіткової та грошо-1 вої ренти. Узаконюючи такий порядок речей, "Устава на волоки" містила! імператив: "... А до роботи приступати підданим, як сонце сходить, а зійти (зі роботи), як заходить (сонце), а відпочинку тим, що з худобою роблять, перед! обідом — година, в полудень — година, надвечір — година; а котрі пішо роб-І лять, тим відпочинку в ті ж часи, але по півгодини має бути;...а хто рано на І роботу не вийде через запізнення, такий другого дня стільки ж часу, на!

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

скільки спізнився, відробити має" (артикул 20). Так на Волині у другій по­ловині XVI ст. відробітки становили 3—4 дні на тиждень, а грошовий чинш коливався від 31 до 60 грошів з однієї волоки. Вол очна реформа в Україні була проведена в межах Берестейщини, Пінщини, Кобринського повіту і Кре­менецького староства на Волині, а після Люблінської унії реформування зе­мельного устрою відбувається і на інкорпорованих до Речі Посполитої ук­раїнських землях. У першій половині XVI ст. спроби запровадження волоч-ної системи були зафіксовані на Лівобережній Україні. Ця система, інтен­сивно розвиваючись у XVI ст., значно посилила особисту залежність селян від феодалів. Якщо у дворі головною формою експлуатації селян були різні данини, то у фільварку, який базувався на праці залежних селян, замість них утверджувалася панщина. Зростання фільварків супроводжувалося обез­земеленням селян і збільшенням панщини, посиленням і юридичним офор­мленням кріпацтва.

Одночасно з перетворенням вільного орача на робочу силу в панському фільварку прогресувало й обмеження його особистих та майнових прав. На­самперед це стосувалося позбавлення права вільного виходу з волості. Згідно із "Судебником" 1468 р. посилювалося покарання селянина за непослух, а суд над ним міг здійснювати пан. У 1505 р. сейм Корони Польської прийняв ухвалу, за якою вихід із села дозволявся лише за згодою пана, що практично зовсім унеможливлювало його. Вже закони Першого Литовського Статуту 1529 р. забороняли залежному селянину при переході забирати з собою май­но, худобу, реманент тощо. Було встановлено 10-річний термін розшуку і повернення втікачів, суворе покарання очікувало їх переховувачів. Третій Литовський Статут 1588 р. завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні. Селяни стали цілком безправними. Копний суд був замінений вот­чинним: тепер пан сам судив і карав селян. Французький інженер Г. Боп-лан, змальовуючи стан підневільного селянства, писав, що селянам тут гірше, ніж каторжникам на галері.

Переходячи до розгляду розвитку ремесла і торгівлі, зростання міст, не­обхідно звернути увагу на негативні наслідки монгольської навали, які знач­но уповільнили економічний розвиток українських земель на кілька століть. Багато першокласних майстрів загинуло, було забрано до Золотої Орди, якась частина, рятуючися, переселилася у більш безпечні місця, що спричинило "інформаційний розрив" між генераціями міських ремісників. Проте посту­пово, з подальшим поглибленням суспільного поділу праці, збільшувались обсяги ремісничого виробництва, підвищувалася його якість, виникали нові ремісничі професії. Джерела свідчать про наявність в українських містах наприкінці 60-х pp. XVI ст. близько 130 ремісничих спеціальностей. Най­більше (понад 20) їх припадало на ковальсько-слюсарне і ювелірне вироб­ництво, зброярство. Серед них були: замочники, золотарі, конвісари, котель­ники, ковалі-універсали, зброярі, мідники, шабельники, сагайдачники, стільники та ін. Масовими стали спеціальності, пов'язані з виробництвом

Тема 4

продуктів харчування, одягу, взуття. Так у середині XVI ст. у Луцьку меш­кало 79 хлібників, 33 м'ясники і стільки ж чоботарів. Концентрація в містах ремісників об'єктивно сприяла зміцненню зв'язків ремесла з ринком, орієн­тувала його на товарне виробництво. Важливим фактором розвитку місько­го ремесла була цехова система організації ремісників за західноєвропейсь­ким зразком. Основна мета середньовічних цехів полягала у збереженні мо­нополії в ремеслі та ліквідації конкуренції з боку нецехових ремісників. Перші цехові корпорації ремісників виникли наприкінці XIV ст. у Львові, Перемишлі, кількість їх з часом зростала, і вже у XVI ст. вони існували у більшості міст. Таку Львові у XIV ст. було 4 цехи (пекарський, різницький, шевський і кравецький); у XV ст. — 14; а на середину XVI ст. — близько 20. Цехи очолювали цехмайстри — старшини, яких обирали з числа найбільш впливових майстрів, що входили до цехового братства. Майстри тримали підмайстрів та учнів. Діяльність цехів регламентувалася спеціальними ста­тутами (кожен цех мусив мати власну письмову "уставу", затверджену ко­ролем чи власником міста), що охоплювали як виробничі, так і моральні ас­пекти життя ремісників. Окрім цехових майстрів були і позацехові — так] звані партачі, які перебували в гірших умовах, не маючи корпоративний привілеїв. У Києві ремісники сплачували воєводі по два гроші кожен. Крім того, лучники давали йому по "луку доброму", шевці — "по парі ботов", кої валі — по сокирі, стрільники — по 10 стріл, а римарі, кравці та кушніри робили йому "даром", що скаже. Різники давали від кожної "яловиці" по грошу.

Поряд з ремеслами на українських землях розвивалися різні промисли, які становили окремі галузі феодального виробництва і концентрувала відносно великі групи кваліфікованих ремісників і залежних селян, об'єднм них певним договором. Найбільш розвинутими промислами були виробним тва: поташу, заліза, селітри, скла, горілки, солі, деревного вугілля, борош на, цегли та ін. Поступово з простого товарного виробництва виростали ранні форми мануфактури. Такими були ливарні, зокрема ті, що виробляли гарі мати і дзвони (Львів, Черкаси, Біла Церква), гути, особливо з виготовлена художнього скла, папірні, монетні двори.

Вивчаючи матеріал про середньовічні міста України, необхідно зосер дитися на теоретичних засадах визначення середньовічного міста, динамі^г зростання міст, їх категоріях, запровадженні в них магдебурзького права.

Розглядаючи питання, пов'язані з розвитком внутрішньої і зовнішнь торгівлі, слід звернути увагу на зміни, насамперед у міжнародній торгі України, спричинені уповільненням ремісничого виробництва. Експортр місничих товарів практично припинився, і це зруйнувало торговельнийм ханізм постачання південноруських земель сировиною експортного призн чення, насамперед хутром, а відтак — підірвало пов'язану з цим важли рушійну силу економічного процесу. Тим часом на європейському рин^г швидко зростав попит і підвищувалися ціни на сільську продукцію і лісо

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

матеріали, і це визначило асортимент експорту з України на майбутнє. Про­відна роль у західноєвропейській торгівлі належала магнатам і шляхті у зв'язку з пануванням феодальної власності на землю і ліси. XVI—XVII ст. стали часом зростання економічної ініціативи панства, значна частина яко­го фактично утворила своєрідну верству землевласників-купців підприєм­ницького типу, що мало великий вплив на розвиток економіки.

Попит західноєвропейських країн на сільськогосподарську продукцію стимулював вивезення з України худоби, зерна, меду, воску, прядива, вов­ни, шкіри. Особливо багато вивозилося зерна. Так, у середині XVI ст. виво­зилося 17 тис, у другій половині — 78, а в першій половині XVII ст. — до 84 тис. лаштів (лашт — близько 2 т) хліба. Багато експортувалося ванчосу — дубових колод та клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. З іншого боку, зріс попит місцевих феодалів на промислові вироби, прикраси, речі особис­того вжитку західноєвропейського та східного ґатунку. Михалон Литвин писав, що у Києві "...така велика кількість дорогого шовкового одягу, кош- товного каміння, соболів та іншого хутра, що... самому траплялося бачити шовк, який коштував дешевше, ніж у Вільні льон, а перець — дешевше солі". Як і раніше, центром міжнародної торгівлі залишався Київ, де перехрещу­валися великі торгові шляхи, які поєднували Західну та Східну Європу, Бал­кани, Близький Схід. Документи XV ст. свідчать, що за величиною митних зборів Київ займав одне з перших місць у ВКЛ. З XVI ст. роль посередника у торгівлі з країнами Західної Європи, зокрема Англією, Францією, Фланд­рією, відігравав Гданськ. Центром італійської торгівлі став Львів, де зосере­дилася діяльність купців із Генуї, Флоренції, Венеції. Львівське купецтво здобуло "складське право", яке забороняло транзитну торгівлю із Заходу на Схід і навпаки будь-яким купцям, окрім львівських, що давало їм мож­ливість нагромадити великі капітали. Купці мали їздити визначеними мар­шрутами, не минаючи митниць, що контролювалися владою (митні збори істотно збагачували державну скарбницю). Тим, хто намагався уникнути сплати мита, влада, крім іншого, не гарантувала безпеки і відшкодування збитків. Важливе значення в розвитку економіки відігравала і внутрішня торгівля. Бажано розглянути її організацію: торги, ринки, ярмарки, де відбу­вався обмін як місцевими, так і привізними товарами.

3. Зовнішньополітичні аспекти життя України. Боротьба зовнішніх сил за українські землі у XIV — XVI ст. Переходячи до розгляду зовнішньополі­тичних проблем, які мали безпосередній вплив на розвиток України в ок­реслений період, необхідно відразу означити настанови теоретично-методо­логічного плану, крізь призму яких розглядатиметься фактичний матері­ал. Зовнішньополітичні відносини — це передусім міждержавні відносини, суб'єктом яких виступають суверенні політичні утворення — держави. Із переходом частин колишнього Галицько-Волинського князівства під владу ВКЛ та Польщі український народ втратив власну державність, хоча через

Тема 4

свої окремі соціальні групи, насамперед феодалів (князів, шляхту-бояр), мав певний вплив на державний лад і життя Польщі, і особливо ВКЛ. Однак у дійсності політику, особливо ж міжнародну, формували найвищі державні інституції, а також вузьке коло наймогутніших магнатів-олігархів, до яко­го навіть у ВКЛ, не кажучи вже про Корону Польську, а потім Річ Посполи­ту, не часто потрапляла українська знать. До того ж остання досить швидко втратила свої національно-державницькі устремління і поступово — етніч­ну ідентичність. Отже, руська (українська і білоруська) феодальна верхівка не відігравала першорядної ролі у виробленні зовнішньополітичного курсу навіть у ВКЛ, де литовська ієрархія на чолі з великим князем свідомо обме­жувала її дієздатність у цьому плані. Безпосередньо суб'єктом зовнішньої політики руська еліта виступала лише під час змов та партикуляристських рухів (які, втім, не мали помітного успіху). Час від часу ситуативно орієнту­ючись на зовнішні потуги, вона іноді вступала з ними у зносини, здебільшо­го латентного характеру.

Характеризуючи засади тогочасної зовнішньої політики, яка безпосеред­ньо стосувалась і українського народу, не можна обминути ще одного важ­ливого чинника. Він полягав у тому, що в тих конкретних суспільних умо­вах пріоритетним засобом зовнішньополітичного впливу було застосування військової сили. Війна домінувала серед методів вирішення політичних пи­тань, надто ж територіальних проблем. Царина дипломатичних зносин і їхня роль, як і застосування узвичаєного міжнародного права, детермінувалися результатами воєнних операцій. Саме цей момент найфатальніше позначився на долі суспільного поступу українців, мав надто довготривалі наслідки, які даються взнаки й донині.

Приступаючи до розгляду фактичного матеріалу з означеної проблеми, слід звернути увагу на той факт, що історично на першому місці з-поміж катастро­фічних для українського народу суспільних явищ, зумовлених зовнішніми впливами, стоять монголо-татарська навала XIII ст. і наступні багатовікові татарсько-турецькі загарбання, пограбування і руйнування України.

У XIV ст. практично всі українські землі (за винятком Закарпаття) пере­бували у залежності від монголо-татарської держави — Золотої Орди і спла­чували їй данину (вихід). Продовжувалася практика видачі ярликів на кня­жіння удільним руським князям золотоординськими ханами. На Поділлі та­тарські беї (князі) призначали управителів округ — отаманів, які збирали данину і передавали її посланцям ординських володарів — баскакам. Вели­кий князь литовський Ольгерд, підпорядковуючи українські землі, обрав тактику формального визнання над ними зверхності Орди. Тому опануван­ня Литвою цими теренами тривалий час відбувалося без конфронтації з ос­танньою і мало плавний, а на думку деяких істориків, навіть "непомітний" характер. Є також твердження про їх подвійне підпорядкування (кондомі­ніум) ВКЛ і Орді. Однак мета Гедиміновичів полягала в повному оволодінні руськими землями та інкорпорації їх у свою державу. Інтенсивність і мас-

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

штаби литовського натиску дедалі зростали, що вело до неминучої конфрон­тації з татарами. Вирішальними стали події 1362 p., коли Ольгерд витіснив ординців із Київської і Чернігово-Сіверської земель, закріпивши це успіш­ним літнім походом до м. Коршева (ймовірно, середнє Подоння). Відтак ре­зультатом розгрому татар на Синіх Водах був перехід контрольованих ними Поділля, Подніпров'я аж до порогів і нижньої течії Дністра з прилеглим чор­номорським узбережжям до ВКЛ. За наказом Ольгерда там спорудили фор­теці Білгород, Бакоту, Кам'янець, Смотрич та ін. Після такого перелому зріс міжнародний вплив ВКЛ, тим більше, що воєнні акції Ольгерд успішно до­повнював політичними. Він та інші литовські князі уміло використовували міжусобиці в золотоординській верхівці для подолання залежності від неї, а також феодальної роздробленості східнослов'янських земель.

Розглядаючи подальші відносини ВКЛ з Ордою, слід наголосити, що ли­товські великі князі, починаючи від Ольгерда, активно реалізовували влас­ну політику щодо неї, перебираючи, як правило, ініціативу. Щоправда, не завжди одержували сподівані результати. Так 1380 р. великий князь Ягай-ло виступив як союзник еміра Мамая проти Москви і лише випадково не встиг звійськом на Куликове поле, що стало одним із чинників перемоги московсь­кого князя Дмитрія. Особливо ж відзначалася активністю в цьому сенсі полі­тика Вітовта, який вибрав собі союзником золотоординського хана Тохта-миша. Вітовт розраховував, що Орда буде могутнім знаряддям поширення литовської гегемонії на землі Північно-Східної Русі (Москва, Твер, Рязань та ін.). "Я посажу тебе в Орді на царство, а ти посадиш мене на Москві на великому княжінні на всій Руській землі", — передає літопис Вітовтову про­позицію Тохтамишу, якого тим часом скинули з ханського престолу Єдигей іТимур-Кутлук. Реальність виявилася складнішою від розрахунків литовсь­кого князя.

У контексті розгляду цього питання слід виділити битву на р. Ворскла 12 серпня 1399 р. і її надзвичайно тяжкі військові та політичні наслідки для ВКЛ й українських земель, зокрема підрив обороноздатності останніх і відновлення систематичного руйнування їх татарами, починаючи від розо­рення Києва ханом Тимур-Кутлуком услід за катастрофою на Ворсклі.

Попри це Вітовт зміг не лише вистояти, а й посилити Литовську держа­ву, розширити і зміцнити литовські володіння у Нижньому Подніпров'ї та Причорномор'ї. Є свідчення про васалітет від великого князя литовського татарських князів у пониззі Дніпра на початку XV ст.

Далі необхідно наголосити на тому, що з відокремленням від Золотої (зго­дом Великої) Орди Криму і утворенням там і на прилеглих територіях неза­лежного татарського ханства (1455) збільшилася потенційна загроза для ВКЛ. Однак поки кримським ханом був Хаджі-Гірей (до 1466 p.), якому сво­го часу Вітовт надавав допомогу, Крим підтримував дружні відносини з Лит­вою. Хаджі-Гірей розбив на Поділлі військо володаря Великої Орди Сеїт-Ахмета (1455), видав ярлик на руські землі сину Ягайла Казимиру. Однак

Тема 4

різкий поворот у політиці Криму відбувся за правління сина Хаджі — Менглі-Гірея, який від 1475 р. став васалом Туреччини. На пропозицію московсько­го князя Івана III кримський хан уклав з ним союз проти польського короля і великого князя литовського Казимира. Одним із перших наслідків цього був набіг татар на Галичину і Поділля 1474 р. Восени 1480 р. Менглі-Гірей знову напав на Поділля, "служа великому князю московському", у 1482 р. вщент зруйнував Київ, полонив багато людей, сплюндрував і пограбував Со­фійський собор, а золоті таріль і чашу з нього послав у дарунок Івану III. Прикметно, що король Казимир, не спромігшися забезпечити відсіч напад­никам, навіть намагався виправдати дії хана, говорячи, що розорення Киє­ва — "кара за гріхи", мовляв, все одно, якби людей не знищили, то "на них Божий гнів прийшов.., а з Божої ласки у нас є городов і волостей, і людей досить". Не маючи сил і волі для рішучої збройної відсічі Криму, Казимирі надалі намагався умиротворити татар, погодившись навіть на відновлення їм фіксованої данини — "упоминків". А його син Олександр 1500 р. пішов на ще принизливішу згоду — збирання для Криму подушної податі (по три гроші з людини) на Київщині, Волині та Поділлі. На багато десятиліть відпо­віддю Вільна і Варшави спустошливим нападам татар на українські землі стала політика переговорів, задобрювань і підкупів Криму, що лише стиму­лювало його до розширення агресії.