Самостійна підготовка студентів до семінарських занять 4 страница

Праіталійська мова виокремилася приблизно на межі II—І тис. до н. е.. прагерманська — у І тис. до н. є.

Слов'янська мова належить до числа наймолодших: вона формувалась десь у середині І тис. до н. є. або навіть на межі нашої ери. На етапі свогс формування слов'яни підтримували тісні мовні контакти з балтами, іран­цями, германцями і, можливо, з фракійцями та кельтами. Найтісніші зв'яз­ки давньослов'янська мова мала з балтськими — прусською та ятвязькою.

Розвиток власне слов'янських мов проходить три етапи (Філін В.П. 1962). На першому (до кінця І тис. до н. є.) виробляється власна мовна систе ма, відмінна від інших індоєвропейських мовних систем. На другому (вЦ кінця І тис. до н. є. до III—V ст. н. є.) відбуваються істотні зміни у фонетиці граматиці, розвивається діалектна диференціація. В цей час слов'яни ак тивно контактують із готами й аланами (германцями та іранцями), що відоб ражається в особливостях розвитку таких археологічних культур, як зару бинецька, пшеворська, черняхівська. На третьому етапі (V—VII ст. н. є. відбувалося широке розселення слов'ян на теренах Європи, що привело на прикінці цього етапу до формування окремих мовних груп слов'ян. Можли во, що вже за часів Київської Русі сформувався певний південноруський діа лект, з якого виростала згодом українська мова.

Щодо можливості появи писемності у давніх слов'ян до кирилиці дани: дуже мало. Відома згадка давньоболгарського письменника Чорноризця Храб ра, що у слов'ян до Кирила і Мефодія (IX ст.) існували "черти і рези", за яки ми вони читали і ворожили. Але конкретні джерела, у яких використовують ся ці знаки, невідомі. Зустрічаються поодинокі символи типу "свастика", "зиг

Витоки українського народу

заг", "дерево", "хвиля", "рисочки", "крапки", але вони не утворюють систем письма. Рунічне письмо германців також не можна ототожнювати зі сло­в'янським.

В основі світогляду давніх слов'ян було язичництво (поганство), сутність якого полягала в обожнюванні природи і поклонінні різним стихіям та при­родним об'єктам. Важливе місце займав культ предків. Місця молінь та жер­твоприношень називалися святилищами або капищами. В жертву приноси­ли найчастіше биків, вепрів, півнів. Прикладом таких капищ може слугу­вати капище на Старокиївськіи горі (територія Національного музею історії України).

Племінні святилища розташовувались на підвищених ділянках рельє­фу, на домінуючих пагорбах. Рівний майдан пагорба оточувався ровом або валом округлої чи овальної форми. На валах та у ровах розташовувались вог­нища. У центрі майдану стояв ідол.

Інколи майданчик капища мав грубу антропоморфну форму.

Крім великих племінних святилищ археологами досліджені також неве­личкі культові місця з жертовниками у селищах або поблизу них.

На одному з черняхівських поселень, поруч із залізообробним центром знайдені кам'яні ідоли. Зв'язок капища з виробництвом відповідає соціаль­ному статусу ковалів як чаклунів та жерців Сварога.

Ідоли найчастіше відтворювали фігуру літнього чоловіка, нерідко з ри-тоном — культовою посудиною з рогу. На ідолі могли зображуватися солярні знаки або фігура коня — як одного із символів сонця.

Ідолів робили з дерева або з каменю (там де були його природні виходи).

Широко відомий кам'яний Збруцький ідол з чотирма обличчями, що звер­нені на чотири сторони світу — Святовид. Чотиригранний стовп ідола по­діляється на три вертикальних зони: верхня — світ богів, середня — світ людей, нижня — підземне царство. Чотири обличчя богів мають спільну дзво-ноподібну шапку. Провідне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості з рогом добробуту (Мокош). Ліворуч щодо неї — бог-воїн з мечем та конем — Перун. Ідол був пов'язаний зі святилищем X—XIII ст. на горіБогіт.

Соціальний розвиток слов'ян пройшов три основних етапи. Ранній — родоплемінна структура, потім (І—VII ст.) — розклад первіснообщинного ладу, коли панувала первісно-сусідська община та утворювалися союзи пле­мен як перший досвід надплемінного управління, зрештою — етап форму­вання класового суспільства та державних утворень.

Поступово ускладнювався і світогляд: від родових культів та поклонін­ня силам природи — до появи антропоморфних богів, які мають функції творців світу та збереження всесвітнього порядку.

На першому етапі домінували демони місцевостей та стихій: домові, лісові, польові, водяні, русалки, берегині та ін. Про соціальні спільноти тур-

Тема 2

бувалися род і рожаниця - це пара демонів - чоловік і жінка, які відпові­дали за родючість (род) і щасливі пологи (рожаниця).

На другому етапі на перше місце вийшли антропоморфні боги сонця — Сварог, Дажбог, Хоре; худоби — Велес; вітру — Стрибог; бог рослинності та родючої сили — Переплут-Симаргл; богиня родючості землі та врожаю — Мокош.

У дохристиянський період ранніх держав слов'ян встановилася ієрархія богів, на перше місце вийшли надплемінні верховні боги типу Перуна, сим­волом якого були бойова залізна сокира, дуб, вепр, кінь, півень (як провісник світла).

Основні терміни і поняття

Амфора (від гр.) — давній глиняний посуд для рідких та сипучих речо­вин 3 видовженим дном та двома вертикальними ручками.

Антропоморфний (від гр.) — людиноподібний за формою.

Асиміляція етнічна (від лат.) — процес, в результаті якого народ втра­чає свої етнічні ознаки і поглинається іншим народом.

Гідронім (від гр.) — назва водного об'єкта.

Етногенез (від гр.) — походження та розвиток народів.

Ллячка (тигель) — товстостінна посудина для плавки металу і відливки у ливарну форму.

Ритон — посудина у формі рогу, яка виготовлялася з різних матеріалів, зокрема коштовних, і використовувалась найчастіше в культових цілях для жертвоприношень та узливань.

Солярний знак (від лат.) — символічне зображення Сонця у вигляді хре­ста, свастики, кола, колеса, зірки та ін. Як правило, має культове значення.

Топонім (від гр.) — назва місцевості.

Умбон (від лат.) — металічна опукла накладка, що зміцнювала та при­крашала центральну частину дерев'яного чи шкіряного щита.

Персонали

Аспарух — болгарський хан, який очолив рух болгар у VII ст. н. є. ді Добруджи, де згодом болгари та місцеві слов'яни утворили давню Болгарсь ку державу.

Аттіла — вождь гунів з 434 по 454 р. З його ім'ям пов'язаний розквї гунського союзу племен, до складу якого входили різні народи, у тому числ частина антів.

Бож — вождь антів наприкінці IV ст. н. е., розп'ятий готами під час сле в'яно-готської війни.

Всегород — ант за походженням, який був на службі у Візантії.

Витоки українського народу

Германаріх — готський вождь, який очолював готів у IV ст. н. є. під час пересування готів з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор'я. За нього значна частина слов'ян входила до складу готського союзу.

Дабрагес — ант за походженням, який був на службі у Візантії.

Само — слов'янський вождь, який очолив повстання слов'ян проти аварів у VII ст. н. є.

Хільбудій — ант за походженням, який був на службі у Візантії.

Юстиніан І — візантійський імператор (527—565). Під час його правлін­ня слов'яни активно просуваються на територію Балканського півострова, і їх залучають до служіння Візантійській імперії. За часів Юстиніана І з антів походив відомий візантійський полководець Хільбудій. Давні історики зга­дують також антів на ім'я Всегород да Дабрагес, які займали помітну роль у візантійській адміністрації.

Найважливіші події

IV—III тис. до н. є. — існування трипільської культури доби міді.

Межа III—II тис. до н. є. — виокремлення германо-балто-слов'ян з маси­ву давніх індоєвропейців.

II тис. до н.е. — поява слов'ян як окремої етнічної групи.

Кінець II — початок НІ ст. н. є. — початок руху германського племені готів з Південної Прибалтики в напрямку Криму. Готи розділили територію розселення слов'ян на дві частини, поклавши початок формуванню захід­них та східних слов'ян.

VI ст. н. є. — початок розселення слов'ян на Дунай та Балкани.

IX ст. н. є. — початок формування сучасного українського етносу в ме-Київської Русі.

Контрольні запитання та завдання

1. Які методичні принципи вивчення проблеми походження народів?

2. На якій території формувалися слов'яни?

3. Які основні етапи формування слов'ян?

4. З якими народами контактували слов'яни в процесі свого розвитку тарозселення?

5. Які археологічні культури залишені давніми слов'янами?

6. Які слов'янські об'єднання були безпосередніми предками українців?

Теми рефератів

1. Джерела вивчення історії слов'ян.

2. Давні слов'яни — предки українського народу.

3. Відносини слов'ян з іншими народами.

4. Господарство давніх слов'ян.

5. Світогляд давніх слов'ян.

Рекомендована література

1. Баран ВД. Давні слов'яни. — К., 1998. — С 212—218.

2. Баран В Д., Козак Д.М., Терпиловсъкий Р.В. Походження слов'ян. — К.,1991.

3. Грушевеький М. Історія України-Руси. — К.: Наук, думка, 1990. — Т. 1. —С. 154—157.

4. Давня історія України. — К.: Ін-т археології HAH України, 2000. — Т. 3: Слов'яно-руська доба. — С. 13—90.

5. Історія України в особах IX—XVIII ст. — К.: Україна, 1993. — С. 5—20.

6. Історія української культури. — К.: Наук, думка, 2001. — Т. 1: Істо­рія культури давнього населення України. — С. 561—672.

7. Етнічна історія давньої України. — К.: Ін-т археології HAH України, 2000. — С 45—194.

8. Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс. н. е. — К., 1985.

 

 

Тема З

КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА (4 год)

Київська Русь — велика держава східнослов'янського світу виникла на­прикінці IX cm. Започаткувала славну й героїчну, складну й трагічну історію організованого феодального суспільства. Виникнувши щоб дивувати світ, ра­дувати й смутити слов'янина та його спадкоємців, зайняла належне місце у світовій цивілізації. Повставши, щоб у запеклій, гострій борні з печенігами, половцями, Візантійською імперією, а потім з навалою татаро-монгол ствер­джувати своє право на історичний розвиток.

Князівсько боярська верхівка стародавньоруського суспільства формує міцну державу, укладає "Руську правду", відому читацькому загалу як перший збірник юридичних законів, що регламентували відносини між станами.

Хрещення Київської Русі Володимиром Великим, перетворенням православ ної віри в могутній фундамент держави вводить її до європейської цивілізації, прилучає до високих людських цінностей. Православна Київська Русь, ставши в один ряд з Візантією, все частіше почала впливати на перебіг історичних подій на Європейському континенті.

Культурне, економічне життя населення Київської Русі не один раз зать­марювався міжкнязівськими чварами, нападами кочівників, політичними інтригами Візантії, але найжахливіше чекало попереду.

Татаро-монгольська навала остаточно внесла зміни в політико-економіч не життя Київської Русі, сприяла подальшій роздробленості, нестійкості фе­одальних утворень, виникнення на українській землі дрібніших державних утворень: Київського, Чернігівського, Переяславського та інших князівств.

На західноукраїнських теренах постало й ствердилося Галицько-Волинсь­ке князівство, яке протягом кількох століть займало почесне місце в Цент­ральній та Західній Європі.

Данило Галицький і його послідовники наполегливо, вміло маневруючи, спри­яли становленню та розвитку Галицько-Волинської держави. Виконуючи функції буфера між Заходом і Сходом Європи, ця держава гідно й наполегливо

Тема З

захищала власні інтереси, підтримуючи дипломатичними, династичними та воєнними заходами престиж і значимість своєї землі.

Епоха Галицько-Волинської держави охоплює період із середини XII ст. по XIV cm. і містить суттєві події в історії нашої держави. Вони наклали свій відбиток на подальшу долю української народності. Часи Галицько-Волинської Русі завершуються утвердженням влади литовських князів на Наддніпрян­щині і польських королів — у Галичині.

Історичні перипетії тих часів свідчать, що український народ продовжую­чи зразки побудови і функціонування державних структур, вдало і завзято відстоював власне самостійне життя за найскладніших внутрішньо- і зовні­шньополітичних реалій. Галицькі та волинські князі в таких умовах уміли зберегти потрібне політичне середовище заради вдалого визначення перспек­тив збереження владних структур. У творенні загальноруської державності роль волинських і галицьких можновладців була досить скромною. Історія тво рилася в гармонійному поєднанні дій героїв і народних мас, яскравим прикла­дом чого стала історія Галицько-Волинської Русі.

План семінарського заняття

1. Утворення Київської Русі та основні етапи її розвитку.

2. Соціально економічний і політичний устрій Київської держави.

3. Причини та наслідки занепаду Київської Русі.

Методичні рекомендації

1. Утворення Київської Русі та основні етапи її розвитку. Вивчаючи пер­ше питання, слід звернути увагу перш за все на походження самого терміна "Русь", яке ще остаточно не з'ясовано в історичній науці. У ранньому серед­ньовіччі словом "Русь" часто користувалися давньоруські літописці для виз­начення військового прошарку населення країни. Назва "Русь" у X—XII ст. була тісно пов'язана із Середнім Подніпров'ям (трикутник: Київ — Чернігів — Переяслав).

Про те, що термін "Русь" насамперед стосується українських земель, свідчать також топоніми та гідроніми. В Середньому Подніпров'ї — це на­зви річок Рось, Росава, Роставиця й деяких урочищ. Прихильники нормансь­кої теорії виводили його від фінської назви шведів ruotsi і відповідно розта­шовували країну Русь на території новгородських словен. Також побутують думки про іранське, слов'янське та балто-слов'янське походження Русі. Американський учений українського походження О. Пріцак висловив при­пущення, що Русь спершу була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, який з метою встановлення контролю над торговими шляхами між Балтійським і Середземним морями утворив політичну єдність — Київську Русь.

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Український історик М.Ю. Брайчевський вважає, що територія русів знаходилася у східній частині анто-полянської землі. Слов'яни і руси зли­лись у X ст.

Після розпаду антського племінного союзу починається утворення нових протодержавних центрів. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому Подністров'ї та у верхів'ях Західного Бугу протодержавне об'єднання на чолі з князем Маджаком. Воно існувало недов­го: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали нищівної поразки від ко-чівників-аварів і були поневолені.

Більш успішно відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племе­на полян, чия рання історія пов'язана з іменами легендарного князя Кия, а також його братів Щека, Хорива й сестри Либіді. Одні вчені датують засну­вання Києва кінцем V — початком VI ст., інші — на століття пізніше. Поля­ни проживали у вигідному геополітичному середовищі. Вони опинилися в центрі праукраїнських племен, на перехресті важливих торгових шляхів. Через їхні землі проходив шлях "з варяг у греки", здійснювалися зв'язки між Сходом і Заходом. До полян за економічними, політичними й етнічни­ми інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і древляни у VII ст. почали об'єднуватись у федерацію пле­мен. Наприкінці VIII — на початку IX ст. постало стабільне державне об'єднання Руська земля. У джерелах арабського походження воно має на­зву Куявія, а сусідні з ним — Славія та Артанія.

За правління нащадків Кия Руська земля проводила активну зовнішню політику. На початку IX ст. князь Бравлін здійснив вдалий похід на Крим і захопив ряд міст. Розпочиналося суперництво з Хазарським каганатом.

За років правління останнього нащадка династії Києвичів Аскольда Русь остаточно утвердилась як могутня середньовічна країна. У 860 та 866 pp. Аскольд здійснив кілька походів на Константинополь і змусив Візантію спла­чувати данину. Аскольд і його оточення прийняли християнство, що набуло відображення у візантійських джерелах як хрещення Русі. Проте переваж­на більшість руського населення залишалася язичниками. Держава ще не була достатньо консолідованою, населення було об'єднане у племінні со­юзи — дулібів, древлян, полян, дреговичів, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів, радимичів, в'ятичів та ін.

У 882 р. на Русі стався державний переворот, який позбавив влади дина­стію Києвичів і передав її в руки Олега — родича запрошеного у 862 р. на новгородське княжіння варяга Рюрика. Можливо, переворот здійснили вель-можі-язичники, незадоволені прохристиянською політикою Аскольда. Став­ши князем, Олег (882—912) проголосив Київ "матір'ю міст руських" і почав силою приєднувати непокірні племена. Якщо Руська держава становила федерацію племен, то Олег перетворив її на централізовану державу. Він

Тема З

поступово підкорив древлян, сіверян, радимичів, пізніше — в'ятичів, хор­ватів, дулібів і тиверців. Могутні племінні союзи прагнули зберегти автоно­мію, тому майже все правління Олега пішло на збирання руських земель. На міжнародній арені Олег продовжував політику Аскольда, зокрема здійснив у 907 і 911 pp. походи на Константинополь і домігся відновлення сплати данини. Після 911 р. доля Олега невідома. Є різі версії щодо його за­гибелі й місця поховання.

Наступником Олега став Ігор (912—945). На початку свого правління він був змушений вести боротьбу з уличами і древлянами, які відмовилися ви­знавати владу київського князя. Уличі чинили запеклий опір, але врешті-решт змушені були залишити обжиті місця від території полян до Руського (Чорного) моря. Тим часом ускладнилося зовнішньополітичне становище Русі. Візантія почала активно використовувати кочові племена печенігів у Нижньому Подніпров'ї проти Русі. Щоб змусити імперію дотримуватися підписаного з Олегом договору, Ігор у 941 р. здійснив новий похід на Візан­тію. Проте 8 липня біля Константинополя візантійці спалили руський флот "грецьким вогнем". У 943 р. Ігор здійснив похід проти союзників Візантії — горців південно-західного узбережжя Каспійського моря. Княжа дружина спустошила їхні землі, заволоділа Дербентом, Ширваном, Бердаа. Проте за­кріпитися в регіоні не вдалося. У 944 р. Ігор здійснив грандіозний похід мо­рем і суходолом проти Візантії. Проте до битви справа не дійшла. За новим договором руські купці втрачали право безмитної торгівлі у Константино­полі та інші пільги. Постійні війни виснажили державу, військо, що не отри­мало здобичі і виявляло незадоволення. Ігор вирішив зібрати додаткову да­нину з древлянських племен, що не брали участі у поході. Проте древляни під керівництвом князя Мала розгромили княжу дружину і вбили Ігоря.

Вдова Ігоря Ольга (945—964) була змушена знову упокорювати племінні союзи. Княгиня захопила столицю древлян Іскоростень і жорстоко розпра­вилася з її мешканцями. За років її правління посилилася централізація і управлінні державою, були встановлені фіксовані податкові ставки. У 946 р на чолі великого посольства Ольга відвідала Константинополь і уклала мир Під час цього візиту вона, можливо, прийняла християнство.

Становище Русі зміцніло за сина Ігоря й Ольги Святослава (964—972) На тривалий час матір усунула його від влади, він був вихований у язич ницьких традиціях в середовищі княжої дружини. В цей період Русь пере ходить до активної зовнішньої експансії. Протягом 964—966 pp. він завер шив об'єднання руських земель, змусивши в'ятичів визнати владу київсь кого князя, розгромив союзників Хозарії — волзьких болгар і мордву. Потії завдав поразки військам хозарського кагана, взяв столицю Ітіль, дійшов д Каспійського (Хвалинського) моря, підкорив на Північному Кавказі племє на ясів і касогів. Після цього Хозарський каганат перестав існувати і загрс жувати Русі зі Сходу. Однак це був недалекоглядний крок, який поруши усталену рівновагу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Чорне го моря. Але вони виявилися слабко захищеними від нападів кочових ор

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Середньої Азії. Розгром Хозарського каганату поставив перед Руссю нові проблеми, вирішити які вона не змогла.

Не укріпивши східні кордони держави, Святослав звернув погляд на Захід, де починалася болгаро-візантійська війна. Київський князь вбачав у молодій Болгарській державі потенційного суперника і взяв бік імперії. У

968 р. Святослав рушив у Болгарію, розбив болгарське військо, захопив кілька міст. Проте Візантію стурбував намір Святослава перенести столицю на кордон своєї держави — у Переяславець-на- Дунаї (це означало, що князь мав на меті продовжувати експансію). Проти Святослава утворився болгарсь­ко-візантійський союз, імперія використала також печенігів, які взяли в облогу Київ. Під час нетривалого перебування в Києві князь заклав ще одну міну сповільненої дії, поділивши державу між синами: в Києві посадив кня­зем Ярополка, у древлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира.

969 р. Святослав повернувся в Болгарію, проте зазнав поразки під Доросто-лом. На шляху до Києва залишки руської дружини було знищено печенігами.

У міжусобній боротьбі, що почалася після смерті Святослава, перемогу здобув Володимир (980—1015). Він завершив процес відсторонення від вла­ди племінних вождів, замінивши їх власними синами. За Володимира Вели­кого Київська Русь остаточно утвердилась як європейська феодальна дер­жава. Володимир остаточно придушив сепаратизм радимичів та в'ятичів, зробив спробу розширити кордони держави на Заході. Однією з найбільших заслуг Володимира був захист Русі від нападів печенізьких орд. Найбільші битви з ними відбулися у 990, 992, 996, 997, 1001 pp. Князь почав укріплюва­ти прикордонні землі, будувати фортифікаційні споруди ("Змієві вали") про­ти кочівників. Ці землі він заселяв вихідцями з ільменських словен, кри­вичів, чуді та ін.

Найважливішим нововведенням Володимира стало запровадження хри­стиянства на Русі. Якщо раніше цю релігію приймали окремі князі та їхнє найближче оточення, то за Володимира була християнізована майже вся держава. Стара релігія не відповідала новим соціальним відносинам у суспільстві, ролі великого князя як єдиного суверена, не давала можливості Русі зміцнити свій статус на міжнародній арені. Спроба пристосувати язич­ництво до нових потреб у вигляді пантеону київських богів виявилася мар­ною. Прийняттям християнства Київська держава засвідчила свій європейсь­кий вибір. Напередодні запровадження християнства Володимир уклав союз із Візантією, взявши штурмом візантійську фортецю у Криму Херсонес (Кор­сунь) 988 р. відбулося хрещення киян. Християнізація Русі відкрила двері культурним впливам у всіх сферах життя. Було закладено ідейні основи дер­жави, її духовної єдності, зменшилися міжусобиці князів, зміцніли зв'язки із зарубіжними країнами. Велике значення мала церква і в організації гос­подарського життя. Монастирі, зокрема, освоювали лісові хащі, болота, роз­вивали промисли, торгівлю.

Подальше піднесення Київської держави відбулося за Ярослава Мудрого (1019—1054), котрий вийшов переможцем із міжусобної боротьби після

Тема З

смерті Володимира. Як і Володимир, він більше дбав про консолідацію, роз­будову й захист своїх земель, ніж про приєднання нових територій. Ярослав відвоював у Польщі Червенські міста. Для захисту західних рубежів держа­ви київський князь заснував місто, назване його іменем, підкорив племена чуді, ятвягів. У 1036 р. князівська дружина розгромила під стінами Києва печенізьку орду. Київська Русь стала найбільшою державою Європи, її кор­дони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря. Мо­гутність Русі була визнана всією Європою, і королівські династії почали всту­пати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Муд­рого звали "тестем Європи".

Однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого вважається кодифікація норм звичаєвого права. Новий юридичний кодекс узаконював зміни, що ста­лися в суспільстві та свідомості людей. Основним об'єктом захисту стало життя людини, була скасована смертна кара. Замість кровної помсти вводи­лася грошова компенсація.

Київська Русь дедалі більше відходила від язичництва і переймала хрис­тиянство. У багатьох містах будували храми, які ставали осередками осві­ти. У 1037 р. у Києві на зразок храму Софії у Константинополі збудовано Софійський собор. У 1051 р. монахи Антоній і Феодосій заснували на схилах Дніпра Печерський монастир. У 1051 р. Ярослав Мудрий в обхід константи­нопольського патріарха утвердив митрополитом Іларіона, що засвідчило 1 церковну незалежність Русі.

Після смерті Ярослава Мудрого Русь вступила в епоху феодальної роз­дробленості. Процес феодального дроблення був об'єктивним і невідворот­ним явищем, про що свідчить історія усіх європейських країн. При цьом^. держава зберігала політичну єдність, верховний суверенітет київського ве­ликого князя, виступала як єдине ціле у зовнішніх зносинах. Місцеві княз: не були володарями окремих держав чи напівдержав, а мали підпорядкову ватися київському князю.

Ще за життя Ярослав поділив землі між своїми синами. Після смерт
князя влада опинилася в руках тріумвірату його синів — Ізяслава, Свято
слава і Всеволода. Проте ситуацію дестабілізував зовнішній чинник — поле
вецька навала. У 1068 р. військо братів було вщент розгромлене на річц
Альті, й кочівники наблизилися до Києва. Неб Ізяслава озброїти не

род призвело до народного повстання, князь змушений був тікати і зумі повернутися лише за допомогою поляків та братів. Але тріумвірат дав тріщь ну, Ізяслав показав себе як невдалий політик. Розпочалася міжусобна бс ротьба. Цим скористалися половці, які спустошували українські землі. Он* ки Ярослава Мудрого нерідко самі запрошували степовиків на допомогу.

У 1097 р. за ініціативи сина Всеволода Володимира Мономаха відбувс князівський з'їзд у Любечі. Учасники присяглися припинити чвари й об'є натись у боротьбі зі спільним ворогом — половецькими ордами, проте уго^ одразу порушив князь Давид Волинський, який осліпив теребовлянсько Василька Ростиславича.

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

У ПОЗ р. сім руських князів ущент розгромили половців на р. Самарі. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський Володимир Мономах завдали поразки половцям під Лубнами, а в 1113 р. — на р. Донець.

Після смерті Святополка й чергового повстання киян великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113—1125). За князювання в Чернігівсь­кому, а потім у Переяславському князівствах він здобув собі славу поборни­ка єдності Київської Русі, переможця половців, талановитого правителя і полководця. Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Він продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові пра­вової держави. Його знаменитий "Устав" значно доповнював кодекс законів "Руської правди" й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів. "Устав" встановлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Повчаю­чи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати "сильним" погу­бити людину. За нього швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвиваються господарство і торгівля, зміцнюються зв'язки Русі із зарубіжними країнами. Централістську політику Володимира Мономаха продовжував і його син Мстислав (1125—1132).