Соціально-економічне становище українських земель XIV

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

що перехід бояр та інших військових служебників у козакування набув рис типового явища, призвів процес консолідації феодального класу. Від середини XVI ст. внаслідок узаконених ревізій прав на володіння маєтностями, не змігши підтвердити їх грамотами, значна маса руських бояр опинилася поза шляхетством. Відтак вона перетворювалася у державних селян. У зв'язку з цим доречно виділити такий факт: у документах кінця XVI — початку XVII ст. про бояр як феодально служилу категорію вже не йдеться, натомість вказується, що це "хлопи". Але прикметно, що є згадка, яка ототожнює бояр з козаками. Це, як і інші факти, свідчить, що боярство намагалося відновити втрачений суспільний статус, переходячи у козаки. Міщани Київщини, особисто вільні, але зобов'язані виступати "кінно при зброї" на поклик урядників, теж рушали на уходи і ставали частиною козацтва.

Небезпека від татарсько-турецького сусідства з одного боку, а з другого — сам характер степових промислів змушували козаків-здобичників до організованості та дисципліни, спеціальних заходів, які тільки й могли забезпечити успіх їхньої ризикованої справи. Так поступово з розрізнених уход-ницьких ватаг витворювалася ширша корпорація — козацька спільнота зі своїми особливими способом життя, територією, звичаєвими нормами, ціннісними орієнтаціями, устроєм, світоглядом.

Варто звернути увагу й на те, що цей процес був довготривалим: між першими згадками про козацькі ватаги і власне Запорозьку Січ ледве чи не ціле століття. Зростання промислів на уходах супроводжувалося спорудженням "городків" — засік або "січей", укріплень з дерева та землі. Опис М. Бєль-ським коша на о. Томаківка (перша документальна згадка про Січ) 1575 р. дає уявлення і про формування козацької спільноти: "Козаки — це посполиті люди, які на низу Дніпра займаються ловлею риби і там сушать її..., живуть лише влітку, а на зиму розходяться у ближчі міста... Київ, Черкаси та інші, попередньо заховавши свої човни в безпечному місці на одному з дніпровських островів і залишивши там кілька сотень на кошу... на сторожі, мають вони і власні гармати, які здобули у турецьких фортецях... Раніш їх було небагато, але тепер збирається по декілька тисяч, особливо їх численність зросла останнім часом, і неодноразово вони туркам і татарам чималі шкоди чинили, нападали на Очаків, Тягиню, Акерман та інші фортеці".

Для появи Запорозького коша були необхідні не лише об'єктивні умови, а й активна дія суб'єктивних чинників — відомих і невідомих історії організаторів козацтва. Певну роль тут відіграли і отамани ватаг та загонів; імена деяких доносять документи. Але історично склалося так, що початок організованого козацтва пов'язується з діяльністю окремих литовських і польських урядовців XVI ст., здебільшого старост у прикордонних землях Подніпров'я та Поділля. З огляду на слабкі можливості держави у протистоянні з татарами і турками, вони змушені були спиратися на власну ініціативу й силу. Значну роль у відносинах з козацтвом відігравали і меркантильні інтереси

Тема 4

таких урядовців¹, пошук лицарської слави. Щодо практичних дій, то Ос-тафій Дашкович неодноразово організовував походи проти татар у Дике Поле, 1523 р. захопив і спалив фортецю Очаків. 1528 р. повторив напад, а 1532 р. витримав облогу Черкас ханом Саадат-Гіреєм. Провідним елементом його загонів були саме козаки. З ними, і вже спільно з татарами, він неодноразово ходив на Московщину й на Казань. Дашковичу належить і проект 1533 р., згідно з яким мала бути організована охорона прикордонних шляхів і бродів від ординців. На островах за порогами він радив спорудити фортеці. Активно залучали козаків до походів і охорони прикордоння у XVI ст. київський державець Семен Полозович, хмільницький староста Предслав Лянцко-ронський, барський староста Бернард Претвич, якого вважали "муром подільських країв". Однак всі вони мусили зовні дистанціюватися від співпраці з козаками, оскільки це суперечило офіційній державній політиці ВКЛ і Польщі, що постійно засвідчували лояльність Порті та Криму, намагаючись уникнути війни. Натомість польсько-литовські уряди звалювали всі провини на козаків, заявляючи про їхню сваволю, непідвладність і екстериторіальність щодо своїх держав. Так, відповідаючи на вимогу турецького султана Ахмеда І покінчити із запорожцями, король Сигізмунд НІ Ваза писав: "Якщо ви їх самі знищите, то з нашого боку не буде ніякого спротиву".

Незаперечним є і той факт, що деякі литовсько-польські державці відіграли видатну роль у перетворенні козаків із здобичників у передусім професійних вояків, організації їхніх відділів, оволодінні козацтвом тактикою наступу та оборони. Великою мірою до цього спричинився перший легендарний гетьман запорозького козацтва волинський князь Дмитро Вишневець-кий. Його реальний внесок у козацький рух, попри власні авантюризм і політичну хиткість, визначається і заснуванням замку на о. Мала Хортиця (1555) — прообразу Січі, бази для його почту — озброєного загону, у складі якого переважали козаки. Звідси Вишневецький здійснив успішні походи на турецько-татарські фортеці Іслам-Кермен та Очаків (1556). На початку 1557 р. хан Девлет-Гірей 24 дні безуспішно вів облогу замку, і лише повторивши її влітку того ж року, захопив і зруйнував замок. Дотепер залишається спірним питання: чи була це перша Січ? Але, поза сумнівом, хортицька фортеця Виш-невецького відіграла значну роль у розвитку запорозького козацтва. До її залоги, крім козаків, входили представники військово-служилої верстви — бояри, слуги, драби. Спільне життя і побут за специфічних обставин сприяли витворенню суспільно-політичної моделі Запорозького коша — січового товариства, яка реалізувалася згодом. Не випадково М. Грушевський назвав Вишневецького "духовним батьком нової української плебейської республіки".

* Наприклад, грамота Сигізмунда І (1537) свідчить, що черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, якого традиційно хибно іменували першим козацьким гетьманом, привласнював половину здобичі угодників (закон вимагав для держави 1/8), свавільно встановлював ціни на товари козаків, захопив у них уходи на порогах і приневолював у волості до панщини на свою користь.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

Так з часом на Запорожжі формувався специфічний військовий і соціальний лад. Січ хоча й нагадувала християнський лицарський орден, була відкритою спільнотою: "З віків за пороги вільно кожному приїхати і від'їхати, хоч би як він називався". Сюди потрапляли люди різних станів із різних земель, але поспіль мусили триматися січового звичаю. Всі козаки вважалися за рівних, мали однакові права і звалися товаришами. Як правило, вони діставали й нові, січові, прізвища. Кожен міг брати участь у загальній січовій раді, що вирішувала найважливіші справи. Вона й була вищим органом влади на Січі. Але демократизм її, як й інших запорозьких інститутів, був своєрідним. Справи вирішувала більшість, заявляючи про це криками або підкиданням шапок. "Це була влада химерної юрби, що не виносила спротиву і нікому не дозволяла мати окрему думку," — зазначав І. Крип'якевича. Рада обирала кошового отамана чи гетьмана і старшину — осавулів, суддів, писаря, обозного та звільняла їх. Гетьман обирався на час воєнних кампаній. Поза цим життям Січі керував кошовий отаман. Зібрання козаків за їхньою власною ініціативою звалися чернецькою радою (чернь — січова голота, становила основну масу запорожців). Структурною одиницею січового товариства у військовому, організаційному і побутовому плані був курінь на чолі з виборним курінним отаманом. Курінь формувався здебільшого за принципом земляцтва.

Слід закцентувати увагу на такому важливому питанні теми, як виникнення і розвиток реєстрового козацтва — козаків на державній службі, внесених до спеціального списку — реєстру, що давало їм певні права та привілеї. У другій половині XVI ст. уряд повертається до попередніх планів організації з козаків військово-служилого контингенту з наданням йому поліційних функцій. 1568 р. король Сигізмунд-Август вперше офіційно звернувся до "підданих наших, козаків, які із замків і міст окраїнних з'їхавши, на Низу перемешкують". їм пропонувалося йти на службу із жалуванням у пограничні фортеці. А 1570 р. коронний гетьман Речі Посполитої Є. Язло-вецький сформував перший почет державнослужилих козаків зі старшим і суддею над ними шляхтичем Я. Бадовським, що зафіксовано королівською грамотою 1572 р. Хоча цей контингент був невеликим, факт його організації означав появу реєстрового козацтва як соціального стану з оформленням у правовому полі та привілеями (особиста свобода, права на особливу юрисдикцію і спеціальний суд, володіння землею, звільнення від податків і повинностей) при обов'язковій військовій службі зі своїм спорядженням. З появою реєстру козацтво перестало бути лише способом життя, заняттям і перетворювалося в інституалізований стан феодального суспільства. Остаточне його оформлення відбулося за короля Стефана Баторія, за вердиктом якого 1578 р. було записано на службу 500 козаків. їхнім старшим (так офіційно іменувалася посада командира реєстровців, хоча паралельно закріплювалася й інша — "гетьман") і суддею було призначено шляхтича Яна Ори-шовського. Війську надавалися королівські клейноди, а під постійну рези-

Пс

ре та ті)з;

ЦК

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

лася база масового козацького руху, який вилився у козацькі повстання кінця XVI — першої половини XVII ст.

Переходячи до розгляду питання про козацько-селянські повстання XVI — першої половини XVII ст., на основі попереднього викладу можна зробити висновок, що українське козацтво того часу було наиконсолідованішою реальною силою, яка протистояла феодальній експансії шляхти і магнатів, інтереси яких захищала Річ Посполита. Антагонізм цих потуг об'єктивно випливав з їх цілком відмінних соціальних, національних і релігійних засад та політичних і економічних інтересів. Слід приділити увагу також ролі специфічних станових рис та інтересів козацтва, які теж стали впливовим чинником цієї боротьби. Це виявилося вже під час першого великого виступу під проводом одного зі "старших" реєстрового війська Криштофа Косинсь-кого. Почавшись із конфлікту Косинського з білоцерківським старостою Я. Острозьким, виступ охопив південну Київщину, перекинувся на Волинь і Брацлавщину. Козаки оволоділи Білою Церквою, Трипіллям, Переяславом. Фатальною для долі повстанців виявилася поразка під П'яткою на Житомирщині 2 лютого 1593 р. Спроба Косинського продовжити боротьбу і наступ на Черкаси навесні 1593 р. були невдалими і закінчилися його загибеллю. Привертають увагу не лише розмах повстання, а й злам феодально-шляхетських порядків на підвладних повстанцям територіях. Вони примушували населення до присяги у "послушенстві" козакам.

Ще більш виразно мотиви боротьби за упосліджені польськими феодалами козацькі вольності простежуються у повстанні Северина (Семерія) Наливайка (1595—1596). У його ході військо з реєстровців і низових козаків, яким разом з Наливайком керували тодішні "старші" Г. Лобода, Б. Микошинсь-кий, М. Шаула, восени 1595 р. зайняло великі території на Київщині, Волині, у Білорусі. Козаки не лише грабували й обкладали стаціями (контрибуціями) панські маєтки, а й запроваджували "на волості" власну юрисдикцію. Однак цей виступ теж мав виразно становий характер. Для провідників повстання пріоритетними були інтереси козацької корпорації. Сам Наливай-коу листі до Сигізмунда III (прикметний сам факт такого звернення до короля Польщі як до патрона і вищого арбітра в українських справах) на початку 1596 р. пропонував не що інше, як "обрізати ніс і вуха, не допускаючи до козацького війська" утікачів-селян. Зрештою соціальна обмеженість програми складу повсталих ослаблювала їхній виступ. До цього додалися суперечності між самими козаками, особливо "значними" і низовими, що в сукупності й спричинилося до розгрому повстання військом польного гетьмана Станіслава Жолкевського під Солоницею у травні 1596 р.

Наступні масові виступи проти польсько-шляхетського гніту свідчили не лише про зростання військової потужності козацтва, досвіду його провідників, а й політичну та соціальну свідомість провідної козацької верстви. Це дало змогу гетьманові реєстровців Марку Жмайлу 1625 р. значно успішніше за попередників діяти у боротьбі з військом коронного гетьмана С. Ко-

Тема 4

нецпольського. Результатом була Куруківська угода, за якою кількість реестру подвоювалася з 3 до 6 тис. Створювалося шість козацьких полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Чигиринський, Черкаський, Переяславський. Очоливши нове повстання, провідною силою якого стали 10 тис. запорожців, їх гетьман Тарас Федорович (Трясило) 1630 р. уперше в козацькій практиці звернувся з універсалами до всіх, "хто був коли-небудь козаком і хто хоче ним стати" із закликом битися за віру та давні вольності. Це стимулювало активну участь у його виступі посполитих і покозачених, випищиків. 8 червня 1630 р. була підписана Переяславська угода, за якою всі повстанці амністувалися, а реєстр зростав до 8 тис. Щоправда, козаки зобов'язувалися спалити всі чайки та не ходити в походи на Крим і Туреччину.

Певна рівновага у цій боротьбі була порушена внаслідок нових репресій Польської держави та магнатів проти козацтва і "непослушних" та спроби поляків зміцнити своє становище на Подніпров'ї. Одне за одним відбулися повстання під проводом запорозьких отаманів і гетьманів: Івана Сулими (1635), Павла Бута (Павлюка) (1637), Яцька Остряниці (Острянина) та Дмитра Гуні (1638). Особливо потужним був останній виступ. На його початку, у березні 1638 р., Я. Остряниця звернувся з відозвою про підтримку не лише до козацтва, а й до всього народу, навіть до руської шляхти Поділля, Волині й Покуття. Це і низка інших чинників сприяло силі та розмаху повстання, хоча його доля вирішувалася у битвах на Лівобережжі поблизу р. Сула. За! інтенсивністю, запеклістю опору повстанців польському війську Яреми Виш-

НЄВЄЦЬКОГО, ЦЄЙ ВИСТуП був безпрецедентним, Проте ЗаКІНЧИВСЯ ЦІЛКОВИТОЮ)

поразкою. її зумовили як фактори військово-оперативного плану, так і соці-1 ально детерміновані чинники: пасивність "значного" козацтва, багатьох реєстровців, православної шляхти.

Після 6-тижневої облоги у польовому таборі поблизу гирла р. Сули залишки козацько-селянського війська склали зброю. Поразка цього повстання перекреслила наслідки попередніх. Наприкінці 1638 р. в урочищі Маслів > Став на Київщині відповідно до сеймової ухвали "Ординація Війська Запорозького" відбулася так звана комісія з козаками. На ній козацька стариш-; на змушена була прийняти ультиматум: ліквідовувалася виборність гетьма-¹на й старшини, артилерія й клейноди здавалися королівському комісару, реєстр зменшувався до 6 тис. Всі, хто не увійшов до реєстру, перетворювалися з козаків на посполитих. "Тих, кого військове щастя лишило живим, волимо ми перетворити на селянський простолюд", — наголошувала сеймова ухвала 1638 р.

Так збройною силою, репресіями і диктатом було вирішено, на думку шляхти й магнатів, козацьке питання. Наступне десятиліття Речі Посполитої іменувалося часом "золотого спокою". Однак, як виявилося, це був також переддень національно-визвольної революції, провідною силою якої виступило українське козацтво на чолі з Богданом Хмельницьким.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

2. Церковне і культурне життя України XIV — початку XVII ст.

2.1. Міжконфесійні відносини. Берестейська унія та її наслідки. Перш ніж викладати фактичний матеріал з цього питання, слід зазначити, що в історичних умовах окресленого періоду, коли українці були позбавлені власної державності, єдиним націоорганізуючим чинником в Україні були влада і моральний вплив православної церкви, цієї своєрідної "держави духу". "По упадку самостійної державної організації українців в половині XIV ст. християнська церква заступила українському народові колишню державну владу та стала одинокою установою, репрезентуючи цілий народ", — слушно зазначав дослідник церкви і права М. Чубатий.

Варто пригадати, що невдовзі після розгрому Русі монголами київський митрополит Максим переніс до Владимира-на-Клязьмі свою кафедру і це, з одного боку, сприяло створенню на північноруських землях окремої митрополії (1325 р. у Москві), а з іншого — створенню окремої Галицької митрополії, що була заснована між 1302 —1306 pp. й існувала до 1415 p., коли стала намісництвом осібного київського митрополита Києва й Галича.

Українські землі, опинившись під литовською зверхністю, спочатку не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті, що пояснюється насамперед толерантністю литовських князів щодо різних конфесій. Правляча верхівка швидко оцінила роль церкви в житті держави як об'єднавчого та культурного фактора, значення митрополії для зміцнення авторитету княжої влади і докладала всіх зусиль для створення митрополичого осідку у ВКЛ. З середини XIV ст. існувала Литовсько-київська митрополія з центрами у Но-вогрудку та Вільні, юрисдикція якої поширювалася на литовські, білоруські та українські землі. Початок XV ст. позначився боротьбою між Литвою, Москвою та Константинополем за Київську митрополію. За Вітовта у 1415 р. місцеві єпископи поставили митролитом "церкви Київської і всієї Русі" Григорія Цамблака, продемонструвавши цим самостійницьку позицію православної церкви в українсько-білоруських землях. Відновлення митрополії у Києві домагався і київський князь Олелько, а після його смерті — Семен Олелькович.

Остаточний поділ традиційної Київської митрополії на Київську й Московську започаткував собор московських єпископів (1448), на якому без згоди Константинополя було поставлено власного митрополита — Іону, який став останнім владикою, що мав титул "Митрополита Київського і всієї Русі". Цей акт означав фактичну автокефалію московської церкви, канонічне визнання якої відбулося 1589 р. Приводом для розриву Москви й Константинополя стала Ферраро-Флорентійська унія Східної церкви з Римом у 1439 р. Тоді вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про суп-рематію Папи Римського, чистилище тощо. У 1458 р. на митрополита Київського було висвячено Григорія Болгарина, його церковну юрисдикцію визнали польський король і великий князь литовський Казимир. Цим актом остаточно завершився поділ старої Київської митрополії на Московську і

___________________________________________________________________ Тема 4

Київську (остання залишалася під юрисдикцією Константинопольського патріархату).

Характерно, що з середини XV ст. важливим аспектом політики ВКЛ щодо православної церкви були намагання позбутися залежності від Моск-ВИ Та ПІДПОРЯДКУВАТИ православну церкву католицькій. Вже умови Кревсь-кої унії передбачали охрещення за католицьким обрядом як самого Ягайла, так і всіх язичників-литовців; лише бояр-католиків було зрівняно у правах з польською шляхтою. Спеціальним вердиктом 1400 р. Ягайло позбавив православних підданих прав шляхетства, герба та високих посад. Все це надавалося лише католикам. У документах Віленської угоди 1401 р. йшлося про сприяння "розвою католицької справи". Новим актом, що знаменував поділ суспільства за релігійною ознакою та відкривав шлях до дискримінації православних, був Городельський привілей 1413 p., згідно з яким католики одержували виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради. З ускладненням внутрішньополітичної ситуації ці права були поширені й на руських князів і бояр привілеями 1432 та 1434 pp. для стабілізації становища в країні. Однак чинність Городельського акта надалі неодноразово поновлювалася, аж поки у 1563 р. польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август не скасував його, зрівнявши у правах католицьку й православну шляхту. При цьому слід зауважити, що становище православних у ВКЛ було дещо кращим, ніж на руських землях Корони Польської, де їхня конфесія відверто принижувалася. Особливо посилилася релігійна, політична й культурна експансія католицької церкви на українських теренах після Люблінської унії.

Переходячи до розгляду проблеми церковної унії, бажано звернути увагу на процеси, які зумовили внутрішню кризу православної церкви у XV— XVI ст., падіння авторитету церковної ієрархії, підрив релігійно-моральніх засад, так звану "порчу духовенства й церковного життя".

Світська влада ВКЛ, Корони Польської і особливо Речі Посполитої активно втручалася у справи церкви, поширюючи на неї принципи відносин феодального васалітету ("право патронату"). Основні ієрархічні посади, ар-1 хімандрії та ігуменство, як і державні посади, роздавав великий князь чи ня король, що змінило зміст, функції і роль основних чинників духовної влади. За умов такої практики "подання" церковні посади нерідко розглядалися лише як джерело прибутків, і ті, хто обіймав їх, нехтували християнськими чеснотами, ставали їх "осквернителями", що часто бувало темою для полемічних виступів. Важливо і те, що в Україні з середини XVI ст. широкого розголосу набувають ідеї та засади західноєвропейської Реформації, а саме: звільнення з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до народу, переклад Біблії та богослужебних книг національними мовами, заснування шкіл. Православне населення одержало важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї Рефор-

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

мації до власних потреб. Руське православ'я мало можливість запозичити у західного християнства досвід вдосконалення та оновлення церковного життя.

Опорою православ'я залишалися селянство, міщанство, парафіяльне духовенство, монастирі, частина шляхти, окремі магнати, зокрема родини князів Острозьких, Ходкевичів та ін. Недарма КНЯЗЯ Василя-Костянтина Острозького величали "стовпом православ'я", "начальником православ'я", "великим заступником і потіхою всього народу руського". На захист православ'я активно виступили організації міщан — братства, започатковані ще у другій половині XV ст. Діяльність церковних братств загалом позитивно вплинула на церковну дисципліну, освіту, будівництво храмів тощо. Братства намагалися виборювати громадські й релігійні права православних у судах, на сеймах та сеймиках. Разом з тим ускладнилися відносини братств з православним єпископатом, оскільки вони перебирали на себе контроль за діяльністю духовенства і підпорядковувалися константинопольському патріарху (Луцьке, Львівське, Київське).

Поступово у частини вищої церковної ієрархії православної церкви та православної феодальної еліти почала визрівати думка про доцільність унії з католицькою церквою, аби протистояти подальшій латинізації та полонізації, домогтися зрівняння в правах православного духовенства з католицьким, посилити позиції православних у Речі Посполитій.

Перша спроба конфесійного порозуміння сталася ще у 1439 р. на Флорентійському соборі, коли київський митрополит Ісидор підписав акт злуки Східної та Західної церков. І хоча практично він не був реалізований, сама ідея унії зміцніла, розроблялися її варіанти. Концепцію регіональної унії — між Руською церквою Речі Посполитої та Римом поза іншими церковними спільнотами східного обряду (антіохійською, грецькою, московською та ін.) розробив у праці "Про єдність Божої Церкви" єзуїт Петро Скарга (1577). На його думку, визнання верховенства папи зняло б напруженість у відносинах між православними та католиками, сприяло б підвищенню культурного рівня і престижу руського духівництва, викоріненню "єретиків" (протестантів), консолідувало суспільство. У відповідь з'являються проекти церковної унії, сформульовані православною стороною, яким було властиве чітке бажання реформувати православну церкву за взірцем уже зреформованої на той час католицької, але зі збереженням східного обряду та традицій православ'я.

Розглядаючи питання про підготовку Берестейського собору, варто приділити увагу причинам розходження між його офіційними організаторами та князем Острозьким, що й спровокувало розкол собору та загострення конфесійної боротьби на тривалий час. Таємна підготовка українськими православними ієрархами унії впродовж першої половини 90-х pp. набула розголосу в 1595 р. і викликала рішучий опір з боку князя Острозького і його прихильників. Князь обіцяв у разі необхідності виставити до 20 тис. людей на захист "благочестя". Проте події набули незворотного характеру: король Сигізмунд III своїм універсалом підтримав справу унії, єпископи володи-мирський і берестейський І. Потій та луцький і острозький К. Терлецький

Тема 4

побували в Римі, де 23 грудня 1595 р. на урочистій аудієнції у папи Кли-ментія VIII були затверджені умови унії. Заключний акт укладення унії мав відбутися на соборі у Бересті в жовтні 1596 р. Проте від самого початку собор розколовся на два табори — уніатський та православний, які не дійшли порозуміння і прокляли один одного. Уніатський собор проголосив унію — утворення греко-католицької церкви, підпорядкованої папі римському. Православні прийняли ухвалу про усунення митрополита і єпископів, що перейшли до унії, та звернулися до короля з проханням затвердити їхнє рішення. Сигізмунд III видав універсал від 15 грудня 1596 p., який рішення Берестейського уніатського собору проголошував обов'язковими; за уніатами офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі, а також церковна юрисдикція над духовенством східного обряду. Офіційне оформлення церковної унії звело нанівець початки "діалогу", призвівши до конфронтації у середовищі церкви і вірних. Розпочалася тривала боротьба між обома конфесіями — "Русі з Руссю" замість того, щоб за універсалом польського короля "зберегти й укріпити" єдність Речі Посполитої. Доля православних віри і церкви опинилася в епіцентрі релігійної, політичної та національної боротьби в Україні XVII ст.

На захист православ'я виступило козацтво, яке вже наприкінці XVI ст. заявило про себе, як про помітну соціальну силу. Визначальною подією став вступ 1615 р. до Київського Богоявленського братства гетьмана Петра Сагайдачного разом з Військом Запорозьким, що зміцнило православну церкву і активізувало її життя. У 1620 р. за сприяння П. Сагайдачного та Київського братства було канонічно відновлено православний єпископат, висвячено митрополита Київського Иова Борецького та п'ятьох єпископів. Однак легітимізувати цей акт вдалося лише на початку 30-х років XVII ст., після смерті ревнителя католицизму Сигізмунда III, завдяки рішучим домаганням козацтва та православної шляхти. Новий король Владислав IV, схильний до віротерпимості, створив комісію, яка виробила "Статті для заспокоєння руського народу", затверджені на коронаційному сеймі 1633 р. Цим актом було легалізовано існування православної церкви та повернено їй частину маєтностей. Митрополитом став Петро Могила (див. персоналію), діяльність якого означила цілу добу в історії українського православ'я.

2.2. Фактори й умови розвитку української культури. Ренесанс в Україні. Насамперед треба звернути увагу, на те, що вже на початку XV ст. в Україні, яка спиралася на традиції та духовну спадщину Київської Русі, починають переважати західноєвропейські культурні впливи. Це було зумовлено послабленням зв'язків українських земель з Візантією й одночасно процесом їх входження до ВКЛ. Через Польщу з Італії в Україну проникла гуманістична культурно-ідеологічна течія, що на відміну від панівної раніше в науці схоластики пропагувала свободу дослідів та думки. Сюди ця течія прийшла двома шляхами: через навчання в західноєвропейських університетах та твори гу-

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV—XVI ст.)

маністів (Данте, Петрарки, Боккаччо). Одним із зачинателів гуманізму в Україні став Юрій Дрогобич (Котермак)(бл. 1450—1494) — професор медицини й астрономії Краківського і Болонського університетів, певний час — ректор останнього. Його твір "Прогностична оцінка 1483 р." (опублікований того ж року в Римі) став першою друкованою працею українця. Він також написав трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 p., зробив спробу визначити географічні координати Москви, Кафи, Львова, Дрогобича. Гуманісти Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський одними з перших в європейській філософії заперечили божественне походження влади і держави, обстоювали необхідність відокремлення від неї церкви. Ці вчені-публі-цисти та їхні послідовники використовували історію як засіб пробудження свідомості народу, його історичної пам'яті та виховання патріотизму.

Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 3 страница