Соціально-економічне становище українських земель XIV

Загальноєвропейські тенденції повною мірою відбилися в цей час і в українській історії, котра, як і будь яка інша, додала до них власну специфіку й

Тема 5

витворила власне той шлях розвитку, яким Україні судилося йти вже в наступну — модерну — добу. Центром подій ранньомодерного періоду була, безсумнівно, Козацька революція середини XVII ст., яка активізувала нову політичну еліту — козацтво — й спричинилася до глобального переоблаштування соціального устрою, релігійної ситуації, форм власності. У результаті цієї ре волюції на політичній карті Європи постала нова держава — Військо Запорозьке, поява якої майже на 100 років запрограмувала всі найзначніші зміни в системі міжнародних відносин, істотною мірою посприявши занепаду однієї з найпотужніших країн — Речі Посполитої (Польщі) й посиленню ролі Московської (Російської) держави. Нарешті, козацька еліта була одним із творців власне національної ідеології, яка Ґрунтувалася на ідеях політичної автономії, прав особи й договірних засад у відносинах із сусідами козацького (українського, малоросійського) народу. Саме події та ідеологеми середини XVII — XVIII cm. стануть тією точкою відліку нового історичного часу, до якої згодом звертатимуться погляди фундаторів українського національного відродження.

План семінарського заняття

1. Козацька революція середини XVII ст.: передумови, причини, основні етапи.

2. Доба "Руїни" в соціально політичній історії України другої половини XVII cm.

3. Україна в системі міжнародних відносин середини — другої половини XVII cm.

Методичні рекомендації

При підготовці до семінару радимо насамперед уважно вивчити відповідні розділи рекомендованих підручників, намагаючись встановити характер епохи й основний зміст процесів і явищ, які позначені в питаннях семінару. Після цього необхідно детально ознайомитися з фактичним матеріалом і джерелами з хрестоматії. У підсумовуванні вивченого матеріалу й виробленні загальної картини історичних подій допоможе складання розгорнутого плану-конспекту, до якого слід вносити основну фактографічну інформацію з тієї чи іншої теми й найважливіші висновки.

1. Козацька революція середини XVII ст.: передумови, причини, основні етапи. Приступаючи до вивчення першого питання, слід звернути увагу на різницю між поняттями "причини" та "передумови" того чи іншого історичного явища. Під передумовами, як правило, розуміють глобальні процеси (наприклад, у соціальній або релігійній сферах), які зароджувалися, розвивалися й поступово готували те чи інше історичне явище (війну, повстання, політичну кризу), створювали умови, в яких воно розвиватиметься в подальшому. Причини за своїм характером є сукупністю одномоментних явищ, які

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

викликають до життя ту чи іншу подію, підготовану попередніми передумовами, провокують її, змушують "діяти", ставати історичною дійсністю.

Стосовно передумов Козацької революції середини XVII ст. більшість вчених сходиться на думці, що вони мали комплексний характер, криючись одразу в кількох сферах суспільного життя. Важливим чинником, який активізував формування цих передумов, був процес господарської та адміністративної колонізації Наддніпрянської та Лівобережної України протягом кінця XVI — початку XVII ст. Організація такої колонізації, в основному, була пов'язана приватною ініціативою найбільших українських магнатів — князів Острозьких, Вишневецьких та ін., які шляхом освоєння незаселених просторів на кордоні з Диким Полем прагнули розширення своїх маєтнос-тей. Меншою мірою колонізацію контролювала королівська влада, котра не мала для цього необхідних коштів і організаційних можливостей. Ситуація дещо змінилася після Люблінської унії, коли українські воєводства увійшли до складу коронних (польських) земель.

З кінця XVI ст. на новоосвоєних теренах стала помітнішою присутність поляків, що проникали сюди як королівські урядники (воєводи, старости, каштеляни), або шляхом укладення вигідних шлюбів з представниками української аристократії. Наслідком цього були поступове дрібнення і перетікання латифундій українських магнатів до рук нових власників з числа малопольської та галицької шляхти (Калиновських, Фірлеїв, Любомирсь-ких, Конецпольських, Язловецьких та ін.), котрі одночасно, завдяки протегування коронного уряду, зуміли посісти низку ключових посад у місцевій адміністрації Брацлавського й Київського воєводств.

Такий перерозподіл власності й адміністративних посад на межі XVI— XVII ст. приховував у собі потенційну небезпеку, ЯКЩО врахувати особливості тогочасного розвитку Наддніпрянської України. Колонізаційні процеси витворили тут специфічну соціальну структуру місцевого населення з власним укладом життя й господарської діяльності. Більшість осілої людності гуртувалася навколо дрібних міст і замків, які гарантували захист від татарських нападів, займаючись торгівлею, ремеслами, сільським господарством і допоміжними промислами (полюванням, риболовлею, бортництвом тощо). Як правило, цією господарською діяльністю займалась не тільки сільське населення, а й городяни, що були змушені часто змінювати місце проживання й характер занять. Освоєння майже необжитих земель потребувало від місцевих мешканців ("люду українного") постійного руху, ініціативи й підприємливості, вміння захищати своє життя й майно. Неспокійний характер прикордонного життя сформував тут особливий психологічний тип людини, дуже мобільної та соціально активної.

Найяскравішими репрезентантами такого способу життя були, звичайно, козаки, котрі на початку XVII ст. з чисельно невеликої соціальної групи перетворилися на окремий суспільний стан з власною ідеологією, внутрішньою організацією та політичними інтересами. Після Ординації 1638 p., котра значно послабила козацтво, позбавила його вищої військової адміністрації й ско-

5 Історія України

Тема 5

ротила реєстр до 6 тис., козацька верхівка з числа реєстрової старшини та по-козаченої шляхти шукала способів повернення втрачених прав. Козацтво, вимагаючи в коронного уряду адміністративної та судової автономії, зрівняння у правах зі шляхтою, часто спиралося на підтримку інших категорій населення, з близьким до них способом життя і соціальним статусом. До них належали покозачені міщани, котрі часто їздили "на Низ", заробляючи дрібними промислами й торгівлею, та напівпривілейована дрібна шляхта — бояри, замкові, путні й кінні слуги, утискувані урядом та місцевою владою.

Особливий тип відносин із державною та панською владою мали також селяни. Колонізація нових регіонів, що здійснювалася магнатами й урядовцями, передбачала надання ним певних "свобод" або "слобід" — насамперед особистої свободи, права самоврядування й позбавлення на чітко фіксований термін від податей і повинностей на користь землевласника. Фактично це означало майже повну правову й господарську незалежність селян, відкривало перед ними широкий простір для приватної ініціативи.

Важливо пам'ятати, що самі ці категорії населення чинили найактивніший опір поширенню фільваркової системи, ліквідації слобід й усіляким утискам з боку воєводської та старостинської адміністрації на початку XVII ст. Ці конфлікти, які збіглися зі згадуваним нами проникненням в Україну польської шляхти, поступово набули характеру міжнаціонального антагонізму, пов'язувалися саме із засиллям і сваволею іноземців, котрі руйнували узвичаєний життєвий уклад. На середину XVII ст. провідне місце в цьому протистоянні зайняло реєстрове й запорозьке козацтво як найбільш організований військово й політично стан, зцементований спільною ідеєю відстоювання "старожитних прав і вольностей", збагачений досвідом антиурядових повстань 20—30-х pp. XVII ст.

Саме козацтво стало в авангарді чергового антиурядового виступу, початок якого припав на 1648 p., ознаменувавши розгортання потужної станової революції. Приводом для неї була серія особистих конфліктів, які розгорілися між реєстровою старшиною й старостинськими урядниками на Черкащині, а також незадоволення козацтва політикою польських магнатів, котрі змусили тодішнього короля Владислава IV відмовитися від вигідних для нього планів антитурецької війни, що обіцяли козакам збільшення реєстру й відновлення втрачених прав. Варто звернути увагу на особу провідника цієї козацької революції — Богдана Хмельницького, вихідця з дрібної шляхти, чигиринського сотника Черкаського реєстрового полку, чия біографія наочно демонструє ті соціальні сили, котрі спричинили й організаційно оформили козацьку революцію.

Коронний уряд не одразу збагнув масштаби й можливі наслідки Хмельниччини, сприйнявши її як черговий козацький бунт. Утім, цього разу, на відміну від попередніх повстань, підтримка козацтва міщанами й селянами була набагато масовішою й дієвішою, охопивши всю Лівобережну, Наддніпрянську Україну й значну частину Правобережжя. Покозачені маси поповнювали військо Хмельницького, з їх числа стихійно формувалися по-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

встанські загони, котрі за підтримки союзних відділів кримського хана протягом літа — осені 1648 р. практично знищили польські війська на більшості територій українських воєводств. Кульмінацією перемог повстанського війська була Зборівська битва в серпні 1649 р., після якої польський король Ян Казимир був змушений погодитися на підписання мирного трактату з козаками, котрий дістав однойменну назву.

Слід звернути увагу на те, що саме Зборівський договір знаменував запо-чаткування української козацької держави — Війська Запорозького, котра стихійно почала формуватися ще від початку повстання. Згідно з його положеннями, на території трьох воєводств, що традиційно вважалися "козацькими", — Київського, Чернігівського та Брацлавського — запроваджувалися козацький устрій, адміністрація й судочинство на чолі з гетьманом, що фактично означало утворення станово-адміністративної автономії в межах польської держави. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис, а його членам гарантувалися широкі майнові, особисті права, можливість мати власну адміністрацію, суди й військо. Таким чином, на цих теренах козацтво перетворилося на привілейований стан, посівши місце колишньої шляхти й виступаючи речником державного, соціального, економічного та військового життя.

Між вченими-істориками досі немає єдності щодо періодизації Козацької революції, датуванні її хронологічних меж. Це пояснюється тим, що вони по-різному трактують її внутрішній зміст, характер і наслідки. Однак більшість сходиться на тому, що події Хмельниччини спричинили радикальні зміни в державному ладі, політичній організації, соціальній структурі, культурному житті, зумовили глобальний переділ власності (насамперед земельної) на величезному обширі етнічних українських земель. Всі ці фактори в сукупності дають змогу визначити козацьке повстання саме як революцію.

Початок революції датується 1648 р. — періодом дипломатичної та військової підготовки збройного виступу на Запорозькій Січі на чолі з Б. Хмельницьким, її перший етап тривав до 1651 р. — поразки повстанського війська під Берестечком і укладення невигідного Білоцерківського миру. В цей час народилася козацька держава, більш-менш чітко визначилися її територіальні межі, органи цивільної та військової адміністрації, політичні угруповання в середовищі еліти. Козацький стан виразно заявив про свою першість у політичному житті, поступово усуваючи з нього селянство й міщан (посполитих). Після Берестечка гетьманська влада, котра періодично була вимушена йти на компроміси з поляками й частково відновлювала старі передреволюційні повинності (особливо на користь свого традиційного союзника — православної церкви), дедалі частіше наражалася на конфлікти з дрібним козацтвом і по-козаченими селянами. Одночасно ускладнюється й міжнародне становище гетьманату, котрий втрачає підтримку з боку Кримського ханства.

Тема 5

Під час другого етапу, який охоплював 1651—1654 pp., точилася боротьба за відстоювання, головним чином, територіальних завоювань Козацької революції, особливо в районі Правобережної України та Поділля. На середину 50-х pp. виснаження людського та економічного потенціалу Гетьманщини безперервними війнами та неврожаями, її тимчасова міжнародна ізоляція спричинилися до вироблення політичною елітою стійкого курсу на пошук зовнішньої підтримки як необхідної умови збереження козацької державності. На роль протектора Гетьманщини однаковою мірою претендували Османська імперія, з якою в уряду Хмельницького склалися традиційно приязні зв'язки ще з початку війни, та Московська держава. Саме з останньою в березні 1654 р. було укладено договір (у літературі його називають Переяславським або Переяславсько-Московським), згідно з яким Гетьманщина переходила під протекцію і оборону московського царя. Обидві сторони вкладали в нього різний зміст, а отже, й по-різному дивилися на перспективи свого співіснування: козаки розглядали договір як рівноправну угоду, котра гарантувала б гетьманату військову допомогу, залишаючи при цьому фактичну незалежність з усіма "стародавніми правами та вольностями", тоді як Москва прагнула одностороннього підпорядкування Війська Запорозького своїм інтересам, здобуття повного політичного та економічного контролю над ним. Так чи інакше, але Переяславська угода мала значний вплив на формування козацької державності й політичної свідомості старшини ще й тому, що була першим прецедентом юридичного відокремлення козацької автономії від Польщі, й, отже, визнання цієї автономії як суб'єкта міжнародного права з власним устроєм, адміністрацією й політичною елітою.

Завершальний етап революції припав на 1654—1657 рр. Особливе значення в ньому мали два останні роки, коли Хмельницький і старшина, зіткнувшись із непослідовністю московської політики (йдеться про укладення сепаратного перемир'я росіян з поляками в 1655 p., що суперечило переяславським домовленостям), вдалися до пошуку нових міжнародних партнерів і зробили спробу побудувати потужну антипольську коаліцію. Продовженням цього курсу й свідченням самодостатності Гетьманщини, лише ситуативно пов'язаної союзом із Московією, можна вважати укладення українсько-шведської угоди 1657 р. в Корсуні. Певної завершеності (втім, ще не остаточної) набули державтоворчі процеси, зокрема наприкінці 1657 p., коли зі смертю Богдана Хмельницького вперше відбулося передання найвищої влади в країні й було обрано нового гетьмана, визначилися ті території України, на яких поширився козацький устрій.

Не треба забувати, що чимало процесів, породжених і тісно пов'язаних із Козацькою революцією, із її завершенням не припинилися, а продовжували розвиватися. Це стосується соціальної сфери, де тривала поступова майнова диференціація, зміцнювалися "кордони" між станами, утруднювався перехід з одного до іншого. Не припинилася війна з Польщею як основним противником козацької державності, до якої в ближчому майбутньому вступили

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

сусідні держави, що розраховували на поширення свого впливу в українських землях. Не завершився й процес становлення традицій суспільно-політичного життя.

2. Доба "Руїни" в соціально-політичній історії України другої половини XVII ст. Розв'язавши цілу низку складних соціально-політичних суперечностей, Козацька революція спричинилася до виникнення нових проблем у суспільному розвитку України. Слід пам'ятати, що держава, створена Хмельницьким, була молодим утворенням, якому доводилося боротися за існування, утверджувати свою роль на міжнародній арені й водночас визрівати як державному організму, шукати оптимальний шлях розвитку політичної системи, адміністративного апарату, збройних сил, суспільних відносин. Поєднання цих аспектів часто дуже несприятливо відбивалося на історії Війська Запорозького.

Вже незадовго до смерті Хмельницького стало очевидно, що Московська держава, котра, всупереч переяславським домовленостям, уклала сепаратне премир'я з Польщею й намагалася через поширення своїх військових залог на Лівобережжі активно втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, вже не є для неї актуальним союзником. Спроба знайти альтернативу Москві втілилася в укладенні наприкінці 1656 р. українсько-трансільвансько-шведсько-бранденбурзького військового союзу, спрямованого проти Польщі, й пошуках нового протектора. Втім, ці події збіглися зі смертю Богдана Хмельницького й необхідністю обрання нового гетьмана. Це був перший прецедент зміни політичної влади в гетьманаті, що наразі не мав відпрацьованої процедури, ґрунтуючись на козацьких звичаях. У боротьбі за гетьманську булаву зіткнулися одразу кілька політичних угруповань у старшинському середовищі, котрі мали різне соціальне походження, зовнішньополітичну орієнтацію й погляди на майбутнє держави.

Одне з них очолював генеральний писар Іван Виговський, проголошений на старшинській раді гетьманом. Виговський прагнув трансформації соціально-політичного устрою за зразком Речі Посполитої, себто збереження тієї моделі суспільних відносин, що існували до революції, лише з урахуванням збільшення ролі козацької верстви, котра в житті країни заступила стару шляхту. Зневірившись у московській підтримці й відчуваючи з боку царського уряду загрозу суверенітету козацької старшини й держави загалом, гетьман спробував повернутися під протекцію польського короля. Угода, підписана з цього приводу у вересні 1658 р. в Гадячі, застерігала перетворення козацького гетьманату у Велике князівство Руське, яке мало стати рівноправним членом оновленої польсько-литовської федерації. Внутрішня модель цієї держави становила своєрідний синтез нових козацьких форм державності й старих шляхетських. Компромісна, за своєю суттю, Гадяцька угода виявилася нежиттєздатною, оскільки не задовольняла ні більшість козацтва, що бачила в ній спробу реставрації старих порядків, ні поляків, котрим

Тема 5

не вистачило поступливості й розважливості, аби її сприйняти. Невдоволення політикою Виговського серед козацтва й частини старшини було настільки сильним, що навіть серія перемог над московськими військами (зокрема, в битві під Конотопом 28 червня 1659 р.) не змогла врятувати його владу.

У жовтні 1659 р. на Генеральній раді в Переяславі, у присутності потужного московського війська на чолі з князем О. Трубецьким, котре, скориставшись із антигетьманських заворушень, знову вступило до України, черговим гетьманом було проголошено сина Богдана Хмельницького — Юрія. Тоді ж новообраний гетьман під тиском збройної сили підписав нову редакцію Переяславських (або так званих "других Переяславських") статей, котрі повертали гетьманат під московську протекцію. Царські дипломати запропонували українській стороні буцімто автентичний текст старих Переяславських (Березневих) статей, схвалених у 1654 p., котрий насправді був фальсифікатом, доповненим новими положеннями, що істотно обмежували автономні права козацької держави. Зокрема, гетьманське правління позбавлялося права провадження самостійної зовнішньої політики, заміщення генеральних і полковничих урядів, козацтву й старшині заборонялося самостійно, без згоди царя, скидати гетьманів і обирати нових. Контроль внутрішньополітичної ситуації в Гетьманщині, якого постійно прагнула Москва, відтепер мав забезпечуватися російськими залогами в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані. Таким чином, гетьманат втрачав ознаки політичної автономії, перетворюючись на автономію адміністративну.

Другі Переяславські статті, прийняті під тиском сили, від самого початку не задовольняли політичну еліту Війська Запорозького й виявилися значною мірою мертвонародженим документом. Однак після їх прийняття суспільно-політична криза в Україні досягла свого піку. Частина козацької старшини (в основному в правобережних полках), котра продовжувала орієнтуватися на Польщу як на основного зовнішньополітичного партнера, під час невдалої для українських військ кампанії 1660 р. схилила гетьмана Ю. Хмельницького до підписання Слободищенського трактату, що фактично перетворював гетьманат на провінцію Речі Посполитої. Нездатного до проведення самостійної політики Ю. Хмельницького в 1663 р. змінив на гетьманстві Павло Тетеря. Тим часом незадоволена цим лівобережна старшина в червні 1663 р. сепаратно проголосила своїм гетьманом Івана Брюховецького. Таким чином, колись єдина козацька держава, створена Богданом Хмельницьким, втратила свою територіальну єдність, розколовшися на два гетьманати.

Варто звернути увагу на те, що цей розкол стався насамперед через внутрішні причини. Правобережна старшина, в середовищі якої було чимало представників української шляхти й старих реєстрових козаків, прагнула побудови козацької держави, в загальних рисах подібної до шляхетської республіки в Польщі, спираючись на засади станової демократії. На Лівобережжі, де цінності річпосполитської політичної культури не були настільки вкоріненими, політичні лідери, що походили з дрібного козацтва, селян і

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

міщан, вбачали єдиний можливий шлях до соціальної стабілізації й розв'язання політичних конфліктів у наверненні під московську протекцію, коли б цар виступав найвищим арбітром і регулятором суспільно-політичних відносин. До протистояння на рівні еліт додалися жорстокі й руйнівні виступи незаможного козацтва (черні) та селян, незадоволених розширенням соціальної ролі старшини, її збагаченням і поступовим перетворенням на закриту касту.

Розкол Гетьманщини по Дніпру був закріплений польсько-російським Андрусівським перемир'ям 1667 p., котре визначило державну належність ліво- та правобережного гетьманатів аж до кінця XVII ст. Варто підкреслити, що Андрусівське перемир'я, як це не парадоксально, спричинилося до поступової стабілізації на Лівобережжі й поступового завершення тут "Руїни". При обранні на гетьманство Дем'яна Многогрішного в 1669 р. українська старшина домоглася в царських посланців ухвалення Глухівських статей, котрі частково відновлювали положення вигідних для України Березневих статей 1654 р. Старшина і наступні гетьмани, зберігаючи лояльність щодо Москви, послідовно відстоювали суверенітет Гетьманщини. У внутрішній політиці стабілізація виявилася в зміцненні гетьманами своєї персональної влади, фінансової самостійності, унезалежненні від впливів рядового козацтва. Найвищого розквіту Лівобережна Гетьманщина досягає в останній чверті XVII ст., коли, спираючись на родові клани в старшинському середовищі, залежне від себе наймане (охотницьке) військо Іван Самойло-вич та Іван Мазепа придушують останні виступи антигетьманської опозиції та покозаченого селянства, забезпечують територіальну цілісність держави, намагаючись максимально обмежити втручання Москви у її внутрішнє життя.

Кардинально інша ситуація склалася в Правобережній Україні, де в 60-х pp. XVII ст. змагалися за владу декілька гетьманів. Послідовної пропольської орієнтації дотримувався Михайло Ханенко, котрий контролював переважно північну частину Правобережної Наддніпрянщини. Власних претендентів на гетьманство періодично висувала також Запорозька Січ, політична еліта якої намагалася активно впливати на суспільне життя гетьманату. Однак найбільш цілеспрямованою й успішною була діяльність правобережного гетьмана Петра Дорошенка, обраного в 1665 р. замість П. Тетері. Намагаючись об'єднати право- та лівобережний гетьманати, Дорошенко спочатку спирався на союз із Польщею, але після укладення Андрусівського перемир'я прийняв турецький пртекторат. Турки, котрі готувалися до серії війн з центральноєвропейськими державами, виявилися актуальними союзниками, допомігши Дорошенку оволодіти Правобережжям і навіть на деякий час встановити владу над Лівобережною Гетьманщиною. Втім, його не визнала місцева старшина, а на Правобережжі росло невдоволення заграваннями Дорошенка з турками й татарами, котрі спустошували козацькі полки, забираючи в полон місцеве населення. В 1676 р. напередодні вирішального зіткнення на українських землях двох найпотужніших протекторів місце-

Тема 5

вих еліт — Туреччини й Московії, зневірений у своїх цілях і позбавлений підтримки, Петро Дорошенко зрікся гетьманської булави.

Наслідки "Руїни" виявилися фатальними для історії України. Після зречення Дорошенка Правобережна Гетьманщина практично перестала становити цілісне й самостійне державно-політичне утворення, перетворившися в ході безперервних війн кінця XVII ст. на справжню пустку. Більшість міських центрів і населених пунктів тут було знищено, а демографічні втрати сягали 65—70 % від загальної чисельності населення. Без перебільшення можна сказати, що з-посеред інших регіонів Європи XVII ст., які постраждали від воєнних подій, Правобережжя за обсягами матеріальних і людських втрат не знало собі рівних. Стабілізація соціального життя, відновлення торгівлі й ремесел, сільського господарства відбулися тут лише у XVIII ст. Менш вбивчою вявилася "Руїна" для Лівобережної України, котра в складі Російської держави зберегла адміністративну автономію, базовану на козацькому устрої.

3. Україна в системі міжнародних відносин середини — другої половини XVII ст. За доби "Руїни" сформувалися нові геополітичні реалії, пов'язані, головним чином, зі зростанням у Центрально-Східній Європі ролі Московської держави. На тлі послабленої Козацькою революцією та виснажливою війною зі шведами 1655—1660 pp. Польщі, Москва мала вигляд куди могутнішої сили, здатної посісти роль лідера в цьому регіоні. Зміцнення її позицій ясно засвідчило Андрусівське перемир'я, підписане в січні 1667 p., згідно з яким Польща відмовлялася від претензій на Лівобережну Україну, зберігаючи за собою Правобережжя. Київ на два роки залишався під московською владою, але згодом мав бути переданий полякам. Втім, Андрусівська угода мала вирішальне значення не тільки для Московії, а й для України, узаконивши розкол колись єдиної держави Хмельницького на дві частини й розмежувавши в них сфери впливу двох найсильніших сусідів, по-різному вплинувши на подальшу історію козацької державності по обидва боки Дніпра. Закріплення розколу Гетьманщини на міжнародно-правовому рівні призвело також до формування нового напряму політики право- та лівобережних гетьманів — боротьби за її возз'єднання, відновлення територіальної цілісності козацької держави. Претензії на гетьманство "обох боків Дніпра", що не полишали свідомість політиків навіть у XVIII ст., штовхали їх на укладення нових союзницьких угод із сусідами, формування військових коаліцій тощо.

Найбільш послідовним речником ідеї соборності козацької України був гетьман Петро Дорошенко. Розірвавши відносини з Польщею після підписання Андрусівського перемир'я, він зробив спробу заручитися підтримкою Османської імперії, прийнявши в 1669 р. турецьку протекцію. У прагненні відновити територіальну єдність Гетьманщини Дорошенко зіткнувся зі своїм лівобережним конкурентом гетьманом Іваном Самойловичем, котрий намагався об'єднати козацькі землі під своєю владою, спираючись на допомогу

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Москви. Боротьба між ними тривала зі змінним успіхом: обрання на гетьманство "обох боків Дніпра" досяг спочатку Дорошенко (1668), а згодом і Самойлович (1674), однак жоден із них не міг на тривалий час закріпити свою владу над всією територією Гетьманщини.

Це протиборство збіглося в часі з черговим періодом османської експансії в Європі. Намагаючись утвердитися в її східній частині, Туреччина спочатку надала Дорошенкові збройну підтримку у війні проти Польщі. Після серії поразок коронного війська у Правобережній і Західній Україні, поляки в 1672 р. були змушені підписати невигідний для них Бучацький мир, за яким до Туреччини відходило Поділля. Спроба реваншу в наступній польсько-турецькій війні не тільки не принесла Речі Посполитій успіху, а й спричинилася до втрати частини Правобережжя, котре передавалося Дорошенку. Успіхи Туреччини та її українських союзників виявилися абсолютно приголомшливими для Європи, відкривши шлях для просування османської експансії на захід.

Спробу загальмувати її та повернути спірні українські землі зробила Московська держава, розпочавши за підтримки Лівобережної Гетьманщини нову війну за Правобережне Придніпров'я. Упродовж 1677—1679 рр. московські та гетьманські війська відбили кілька потужних вторгнень турецької армії, втому числі похід 1678 p., очолений султаном Мухаммедом IV, але були змушені назавжди залишити Правобережжя з першопрестольною гетьманською столицею Чигирином. По суті, програна війна завершилася 1681 р. підписанням Бахчисарайського миру і зреченням Московією претензій на Правобережну Україну.

Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 5 страница