Загальна характеристика тваринного епосу (“Роман про Лиса”) та алегоричної поеми “Роман про Троянду”

Роман про Лиса – ставиться до сатиричного «тварині» епосу середньовіччя. Оповідання про витівки зухвалого нахаби Лиса здавна чи існують не у всіх літературах миру, численні версії й перекладання цього сюжету вінчає поема Ґете «Рейнеке Лис» (1793).

Перша велика обробка казок про Лиса, що одержав германське ім’я Рейнеке (Ренар), що згодом стало у французькій мові загальним найменуванням лисиці, сходить до кінця XII – початку XIII в., коли в Європі спостерігається підйом міської культури, що сприяє розвитку сатиричного напрямку в літературі. Про пригоди хитромудрого Лиса (почасти родинного героям фабліо й шванків) починають складати невеликі віршовані оповідання. Автор однієї з таких поем, якийсь Пьер із Сен-Клу, дав всьому циклу назва «Роман про Ренаре» (близько 1175). Це добуток, що складається з 26 окремих повістей, називаних «галузями», створено поруч авторів, як правило, безвісних. Хоча між «галузями» немає сюжетної спільності, крім того що скрізь діє підступний метр Ренар, вони складаються в певну єдність, створювана послідовним уподібненням тваринного миру миру феодальному. Характери персонажів не перетерплюють змін і мають постійні функції, отчого створюється враження маскараду:

на звірів у точності переносяться чини й типи феодального суспільства, на звірине життя – риси феодального побуту. Основний конфлікт роману – суперництво лисиця Ренара й вовка Изенгрина, у якому беруть участь різні представники тваринного миру, від лева до равлика, – завершення не одержує, тому корпус текстів легко доповнюється новими епізодами.

Навіть смерть Лиса виявляється мнимої, він не гине й продовжує свої витівки. Роман буяє яскравими побутовими деталями, дія його протікає те при королівському дворі, то в монастирі, то в лицарському замку. Звірина держава управляється імператором Львом, іменованим Нобль (Шляхетний), імператрицю кличуть Фьера (Горда), їхні васали – похмурий і жадібний вовк Изен-Грін, його вітряна дружина ерсан (Гризента), лукавий кіт Тибер, ненажера й телепень ведмідь Брюн (Відлюдько), дурний і боягузливий баран Белин, войовничий хвалько півень Шантеклер, добросердий борсук Гринбер, осів Бернар, що носить титул архієпископа звіриного царства.

Серед цієї різношерстої компанії лисиць Ренар є втіленням не тільки хитрості, спритності й сміливості, але й беззаконня, розбою й насильства. Поводження Ренара – своєрідна модель поводження людини, що живе в суспільстві, де сильний завжди прав. Граючи на слабостях своїх ближніх, Ренар знущається з них: обіцяючи ведмедеві мед, а котові мишей, він заманює їх у пастку, звідки вони вириваються ледве живі. «Роман про Лиса», що виник у період розквіту лицарської літератури, багато в чому є пародією на останню, про що свідчить винесене в заголовок слово «роман» – оповідання про пригоди доблесних і любовних. Учасниками ж пригод стають звірі, найчастіше дурні й жорстокі, чиї вчинки далекі від лицарських. Лев відправляється в похід на язичників і залишає замість себе метра Ренара; Лис швиденько складає підроблений лист про загибель Лева, щоб на законних підставах опанувати його дружиною;новоявлені хрестоносці – заєць Боягуз, коник і інші – перемагають невірних скорпіонів;язичник верблюд здається в полон, і Лев наказує здерти з його живцем шкіру, що васали його з радістю виконують. «Роман про Лиса» має яскраво виражену сатиричну антиклерикальну спрямованість. Поряд з гідними осміяння фігурами священиків, звірі самі пародіюють церковні дійства й обряди: вовк смиренно приймає чернечий постриг від Лиса, осел читає проповіді. Образ Ренара в порівнянні з іншими персонажами, за яких раз і назавжди закріплюється певна характеристика, незмірно складніше.

По суті, він єдиний, до кого ніколи не застосуємо епітет «дурний». Лис, обложений Львом у своєму замку Малпертуи, – свавільний феодал; Лисиць, що прив’язала хвости сплячих звірів до дерев, – бешкетник-школяр; голодний Лис, що рится в пошуках їжі, – пригноблений трудівник. Лис висміює всіх, хто намагається покарати його або призвати до покори: могутнього Лева, свого вічного ворога Изенгрина. Залишити хитруна з носом може тільки яка-небудь дрібна звіринка начебто синички. Сильніше ж Лисиця простий селянин, що зірко стерегет своє добро від хижаків, його одного боїться метр Ренар. У цьому відбивається лежача в основі роману народна мудрість, що засуджує жадібність і кровожерливість панів, під якими би личинами вони не ховалися.

«Роман про Троянду»

1. «Роман про Троянду» - французька поема XIII століття, один з найпопулярніших творів середньовічної літератури. Початок роману, написаний близько 1230 р., належить Гільйому де Лоррісу, він створив літературну експозицію і зав’язку у 4058 віршах, що свідчить про масштабність задуму. Другу частину через 40 років після Гійома де Лорріса написав Жан Шопінель де Мен. Загалом поема писалася під час бурхливого розвитку міст, а отже і міської літератури. На відміну від античності, коли міста були скоріш політичними центрами, за часів середньовіччя міста стали осередками торгівлі. Джерелом живлення міської літератури був фольклор. Ґ. де Лорріс належав, найімовірніше, до придворного кола поетів, творча манера викладу підпорядкована ідеалам і нормам рицарської куртуазної поезії, що, власне, і витворила середньовічну теорію кохання. Ж. де Мен натомість належав до зовсім іншого кола середньовічних інтелектуалів. Сам текст роману – найкраще свідчення того, що він володів глибокою науковою та філологічною ерудицією.

«Роман про Троянду» мав надзвичайно сильний і тривалий вплив на велику кількість поетичних добутків XIII – XV століть.

2. Характеризуючи світоглядно-естетичний контекст, варто сказати, що поема являє собою свого роду енциклопедію вільнодумства, що відзначається гострою сатиричною дотепністю. Образна структура “Роману про Троянду” охоплює надзвичайно широке коло тем і сюжетів – і літературних, і мистецьких. Центральне місце у поемі відводиться сексуальному мотиву, що стало справжнім викликом ідеалу церкви. Іншими мотивами поеми стали любовна мрія, кохання, фізичне втілення чеснот та хиб людини, презирство до жіночих слабкостей. «Роман про Троянду» став першим з низки «антижіночих» творів. Зважаючи на його язичницьку спрямованість «Роман про Троянду» можна назвати кроком до Ренесансу.

3. «Роман про Троянду» складається з двох частин, що були написані різними авторами у різний час. Перша частина загалом написана у куртуазно-алегоричному ключі, друга ж написана у цілком протилежному демократичному дусі. Незважаючи на спільну з першою частиною фабулу і алегоричну форму, це переважно збірка окремих дидактичних поем-розповідей, пройнятих сміливою критичною думкою. Твір написано народною мовою.