Лицарський роман бретонського циклу. Сюжетні джерела “Роману про Трістана та Ізольду”. Розкриття психології кохання в романі

Сюжети творів бретонського циклу пов»язані з бретонськими (кельтськими) фольклорними джерелами. Кельтські перекази багаті не тільки колоритною фантастикою,а й любовними мотивами, що сприяло засвоєнню їх куртуазними авторами. Звичайно, матеріал цей переосмислювався в дусі ідеології тодішних часів. Мотиви багатожонства і тимчасових і легко порушуваних любовних зв»язків, що заполонили кельтські повісті й відображали реальні шлюбні й еротичні стосунки кельтів, перетлумачувалися французькими куртуазними поетами як порушення норм повсякденного життя, як адюльтер, що підлягав куртуазній ідеалізації. Точно так само і всілякі «чародійництва»,що в ту архаїчну добу, коли складалися кельтські сказання, сприймалися як вираження сил природи,- тепер, у творчості французьких поетів,поставали як щось специфічно «надприродне», що виходить за рамки нормальних явищ,що підштовхує лицарів на пошуки пригод.

Кельтські перекази доходили до французьких поетів двома шляхами- усним,через посередництво кельтських співців й оповідачів, і письмовим- через легендарні хроніки. Багато з цих переказів були пов»язані з образом легендарного «короля Артура»-князя бриттів У-УІ,який героїчно захищав від англосаксів ще не захоплені ними території Англії. Псевдоісторичною рамкою для артурівських романів послужила латинська хронікка валійського патріота Гальфріда Монмутського «Історія королів Британії» (бл.1137 р.), що ідеалізувала образ Артура і надала йому феодально-лицарських рис.

Гальфрід зображає Артура не лише королем всієї Британії,але й могутнім правителем, завойовником ряду країн, володарем півЄвропи. Поряд з бойовими подвигами Артура Готфрід розповідає про його чудесне народження, про відплиття на човні, будучи смертельно пораним,на острів Аваллон-обитель безсмерття, про діяння його сестри- феї Моргани, чародія Мерліна і т.п. Двір короля бриттів зображений у цьому творі як зосередження вищої доблесті й благородства; там поряд з Артуром владарює його дружина Генієвра, довкола них групуються племінник Артура, доблесний Ровен, сенешал Кей, злий Модред, який згодом повстав проти Артура і став причиною його загибелі. Хроніка Гальфріда мала величезний успіх і була швидко перекладена французькою та англійською мовами.Черпаючи також з кельтських народних сказань, перекладачі внесли ряд додаткових моментів, з яких найбільш важливий наступий:Артур начебто звелів спорудити круглий стіл з тією метою, щоб на бенкеті за цим столом не було ні кращих, ні гірших місць,і,щоби всі лицарі почували себе рівноправними.

Звідси бере початок звична рамка артурівських романів або, як їх часто ще називають «романами Круглого столу»- картини двору короля Артура як осередку ідеального рицарства у його новому розумінні. Створилась поетична фікція про те, що в ті давні часи неможливо було стати довершеним лицарем у сенсі військових подвигів і високого кохання, не поживши деякий час при дворі Артура і не «потрудившись» на його славу. Звідси- паломництво усіх героїв до короля Артура, а також включення до артурівського циклу сюжетів, що першоначально не мали з ним жодного зв»язку.. Але якого б походження- кельтського чи іншого- не були ці повісті, що називалися «бретонськими» чи «артурівськими», вони переносили своїх читачів і слухачів у фантастичний світ, де на кожному кроці зустрічалися чудодійні джерела, казкові феї, велетні, чарівні дівчата, яким загрожували злі кривдники,і, які сподівалися на допомогу сміливих і великодушних лицарів.

З великої кількості бретонських оповідей за ідейно-тематичною ознакою виділяють:1) бретонські ле,2)романи про Трістана та Ізольду,3)артурівські романи, 4) романи про святий Грааль.

Збереглася збірка з дванадцяти ле, тобто віршовних новел любовного і здебільшого фантастичного змісту, що були створені бл. 1180 р.англо-нормандською поетесою Марією Французькою.

Бретонські ле – невеликі віршовані новели любовного змісту (від 2000 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм, велика сконцентрованість змісту, фантастичність. На першому плані завжди гостро конфліктна ситуація – нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара протиставляється,зазвичай, суспільству, його нормам і законам (кохання заміжньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і т.ін.).За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою.Поступово ле позбувалися фантастичних елементів, незмінно зберігаючи однак мотив нещасливого кохання. Загостренність любовної ситупації в ле, гра глибоких непідвладних волі героїв пристрастей, вплинули згодом на становлення куртуазного роману.

Марія Французька походила,ймовірно, з Нормандії і належала до аристократичних кіл. Для своїх зворушливих любовних сюжетів вона використовувала бретонські народні пісні та перекази,але,опрацьовуючи народні сюжети, поетеса вносила в них риси сучасного їй рицарського побуту та світосприйняття. Дванадцять ле Марії Французької однакові за змістом і стилем. Не куртуазну любов та служіння дамі,а ніжне, щире кохання, взаємний потяг двох чистих сердець оспівує ця французька поетеса.Її твори пройняті співчуттям до простих людей, особливо закоханим, яких переслідує суспільство або родина. Вона однією з перших звернулася до обробки кельтського матеріалу про кохання Трістана та Ізольди (ле «Про козолист»). У ле «Йонеке» розповідається про те, як одна молода жінка, яку видали заміж за ревнивого старого,нудьгує у вежі під наглядом служниці і мріє про те, аби до неї якимось чудесним чином з»явився молодий гарний лицар. Варто було їй висловити це побажання, як у вікно її кімнати залетів птах, який обернувся на прекрасного лицаря. Він повідомляє дівчині, що вже давно кохає її, але не міг з»явитися до неї без її запрошення; отож віднині він прилітатиме до неї завжди, як тільки вона цього забажає. Їх побачення продовжувалися до тих пір, поки чоловік, запідозривши щось неладне, не звелів прив»язати до віконної рами серп і гострі ножі, на які лицар-птах, прилетівши до коханої, наштовхнувся і смертельно поранив себе.Коли син, якого жінка виносила від коханого, виріс, вона розповіла йому про його походження, і він, реалізуючи помсту за смерть свого батька, вбив злостивого ревнивця.

Бретонська основа відчутна і в новелі «Ланвіль», Це розповідь про одного з лицарів легендарного короля Артура, який став обранцем феї.На вимогу королеви Генієври, закоханої в лицаря, він змушений був зізнатися, що кохає іншу, красивіша від королеви. Порушення таємниці кохання призводить (за кельтськими повір»ями) до розриву між закоханими. Але почуття Ланвіля настільки міцні, що він назавжди покинув суспільство і полетів за своєю коханою у далекий зачарований край.

Інші ле Марії більш ліричні і не містять жодних елементів фантастики.

В одному з її ле оповідається про те, як один король, не бажаючи розлучатися зі своєю дочкою, оголосив, що видасть її заміж тільки за того,хто без будь-якої допомоги віднесе її на руках на вершину високої гори. Закоханий юнак (якого вона також кохала) доніс дівчину до вершини, але,виконавши це завдання. тут же впав мертвий. З тих пір ця гора називається «Горою двох закоханих».

Ще в одному ле молода жінка, нещаслива в шлюбі, під приводом того, що вона начебто слухає спів солов»я, подовгу простоює вечорами біля вікна, спрямовуючи свій погляд через вулицю у вікно будинку, де живе закоханий в неї лицар, який теж дивився на неї: в цьому вони знаходили єдину втіху. Але ревнивий чоловік вбив солов»я і злісно кинув його до ніг дружини. Вона підібрала тільце бідної пташки і відіслала своєму коханому, який заховав його у розкішній скринці і зберігав відтоді як дорогий доказ її почуття.

Усі ле Марії Французької пройняті єдиною спільною оцінкою людських стосунків. Лицарська оболонка фабули прикриває їх загальнолюдський зміст. Розкішне придворне життя, блискучі військові подвиги не приваблюють Марію. Її засмучує будь-яка жорстокість, будь-яке насильство над природніми людськими почуттями. Але це породжує в її душі не гнівний протест,а м»яку меланхолію. Найбільше співчуває вона тим, хто страждає від кохання. При цьому любов вона розуміє не як служіння дамі і не як бурхливу фатальну пристрасть,а як ніжний природний потяг чистих, щирих сердець.Таке ставлення до кохання зближує ле Марії з народною поезією.

Свіжість, високу поетичність цих невеличких повістей високо цінував Гете, який назвав збірку Марії Французької «перлиною середньовічної поезії». Бретонські ле були популярними майже століття і як жанр влились у куртуазний роман у другій половині ХІІІ ст.

Романи про Трістана та Ізольду. Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви. Ізольди належать до найпопулярніших у середньовіччя, а вивчення їх з часом перетворилося в цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів, 3 того, що збереглося, найбільш значними є віршовані романи французького жонглера Беруля і нормандця Тома. Роман Беруля (більш архаїчний за змістом) приваблює своєю наївністю, роман Тома - куртуазною вишуканістю і добрим літературним опрацюванням. Обидва твори виникли близько 1170 р. і збереглися в уривках. Близько 1230 р. з'являється перша французька прозова обробка цього роману, у якій уже присутні персонажі з романів Круглого Столу, що зв'язує сюжет про Трістана та Ізольду з циклом артурівських романів.

 

Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність, хоча феодальні відносини представлені в ньому досить архаїчно. Батько Трістана, король Ріва-лен, загинув, захищаючи свої володіння від давнього ворога - феодала-сусіда. Мати померла з горя. Ко-ролевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його дядько Марк. Трістан - зразковий рицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем Моргольтом Ірландським і визволив країну Марка від принизливої залежності. Король Марк любить племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. У романі відображена слабкість королівської влади в цей період. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він одружився і дав їм законного спадкоємця, інакше вони піднімуть повстання. У розповідь щоразу вплітаються фантастичні казкові мотиви. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу (він бачив її раніше в Ірландії, куди його, пораненого отруєним мечем богатиря Моргольта, занесли морські хвилі). Однак здобути прекрасну королівну він зміг тільки вбивши дракона-людожера, який вселяв жах у всю країну. Мати Ізольди дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда [100] і Трістан у спеку випадково випили це чарівне вино, і любов заполонила їх назавжди. Вона принесла' їм безмежне щастя, але й стала причиною їхньої смерті, бо то «було не вино, а пристрасть, жагуча радість і безмежна туга, загибель». Ставши дружиною короля, Ізольда не може не зустрічатися з коханим. Через жорстокі перешкоди вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині, в Бретані, з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою. Та для неї він тільки брат. Ні краса її, ні відданість не можуть витіснити з Трістанового' серця образ Ізольди Золотоволосої. Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе приїхати, якщо ні - то чорні. Ізольда, охоплена страхом за життя найближчої їй людини, тікає від короля в Бретань до Трістана. Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Трістан помирає. Вмирає й Ізольда Злотоволоса. їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на Ізольдину могилу. Тричі зрубували Кущ, і тричі виростав він. як символ непорушності їхнього кохання, сильнішого від смерті.

 

Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне почуття, позбавлене будь-якого платонізму. Кохання Трістана та Ізольди вступає у конфлікт з феодально-церковними законами і звичаями. Згідно з офіційною мораллю, воно є злочинним і заслуговує покарання. Юні закохані також пройняті свідомістю священності і непорушності шлюбу. Вони розуміють, що їм не бути разом, але і не в силах пережити розлуки. їхня вічна доля - пристрасний потяг і одночасно втеча один від одного і знову всевладна любов, яка вселяє в них відчайдушну сміливість і готовність будь-якими шляхами досягнути щастя. Але «незаконність» їх відносин, усвідомлення безвихідності становища і безрезультатності їх стосунків невблаганно веде героїв до трагічного кінця.

 

Певна психологічна глибина і витонченість властиві образу Трістана. Він не може жити без Ізольди, але він у відчаї й від того, що їм доводиться обманювати короля Марка, з яким у Трістана склалися дружні стосунки. Король для нього не лише [101] родич, а й друг, наставник, його сеньйор, і рицарська честь вимагає від Трістана васальної вірності. Доброта і готовність Марка простити юну пару тільки поглиблюють почуття провини і моральні страждання Трістана.

 

Важкі випробування лягли й на плечі юної королеви. Жінка у феодальному суспільстві навіть з таким високим і блискучим становищем, як у Ізольди, не мала таких прав, як чоловік. За подружню зраду жінка розплачувалася честю, свободою, а інколи - життям. Ось чому Ізольда бореться за своє людське і жіноче щастя всіма доступними їй засобами. Вона постає перед нами не тільки чистою і прекрасною у своєму коханні і безмірній вірності Трістанові, а й хитрою, невдячною і навіть жорстокою.

 

Сам король Марк - також жертва феодально-рицарських умовностей. Стара людина, він з волі своїх васалів одружився і повинен тепер переслідувати молоду дружину і племінника, до якого прив'язався усім серцем. Під натиском баронів він погоджується спалити Ізольду або віддати її натовпу прокажених. Однак шляхетність і великодушність перемагають у ньому. Король жаліє Трістана та Ізольду. Так, знайшовши їх у лісі (коли Трістан та Ізольда спали), він не скористався їхньою беззахисністю і покинув притулок закоханих, його таємна скорбота і постійне бажання чесних відносин з дружиною і племінником, якого він полюбив як сина, викликають співчуття і повагу до цієї старої самотньої людини, яка в силу обставин опинилася у фальшивому становищі.

 

Одруження Трістана у далекій Бретані - крок відчаю, болісна спроба забути Ізольду, вирватися з кола їхніх складних відносин і повернути свою рицарську честь. Але все марно. Трістан та Ізольда не можуть забути один одного. Фольклорний мотив всевладдя чарівного зілля тут легко сприймається як невблаганне протиріччя життя, невмолимість обставин, складність людської душі. Одруження Трістана лише збільшило душевні муки закоханих і втягнуло в стихію страждання нові жертви. Ізольда Білорука, яка так ніжно і самовіддано любить Трістана, не зазнала подружніх радостей. її брат Каердін, вірні Горвеналь і Бранжієна також не можуть бути спокійними. Але цільність почуттів Трістана та Ізольди викликає повагу і співчуття, тому не тільки їхні друзі, а й багато людей різних станів, особливо простих людей, допомагають закоханим [102] під час поневірянь. Таким чином, у романі міститься об'єктивна критика феодального суспільства, звучить протест проти жорстоких шлюбних установ і прославляється земна любов, яка долає всі перешкоди, звеличує людину і торжествує навіть над смертю.

 

Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика (яка була слабо розроблена у середньовічній літературі) - роман приваблює розкриттям духовного світу героїв, спробою розкрити психологію кохання, що було невідомим для інших середньовічних жанрів *. Привертають увагу також картини тогочасного побуту, зображення людей різних прошарків, звичаїв, «божих судів» та ін. У всьому романі відчутний вплив кельтської сюжетної першооснови. Це проявляється, зокрема, в географії твору (події розгортаються на «кельтській» території - Ірландія, Уельс, Корнуолл, французька Бретань), в старовинному улаштуванні будинків, де, наприклад, струмок протікає через кімнату та ін. Важливу роль у ньому відіграють фольклорно-казкові мотиви й уявлення: подвиги, які передують сватанню Трістана, поєдинки з могутніми богатирями, з драконами, морські плавання навмання та ін.

 

* Дослідники вважають, що у кельтських джерелах роману про Трістана та Ізольду переважає не мотив «кохання - смерть», а мотив «полювання за людиною». Безвихідна ситуація, в якій опинилася юна пара, переступивши загальноприйняті закони, вже прирікла їх на загибель. У кельтських сказаннях вся увага зосереджена на зовнішній стороні - поневіряннях героїв, спробах врятувати своє життя від неминучої загибелі.

 

Прозовий роман про Трістана та Ізольду зберігся в кількох десятках рукописів. Французькі романи (особливо роман Тома) викликали безліч наслідувань і переказів. Розробка цього сюжету відома англійською, іспанською, італійською, норвезькою та деякими слов'янськими мовами. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфрида Страсбурзького (початок XIII ст.). Вперше роман був надрукований наприкінці XV ст.

 

Історія Трістана та Ізольди залишила помітний слід у світовому мистецтві. Так, за мотивами цього роману Р. Вагнер створив відому музичну драму «Трістан та Ізольда», Леся Українка написала прекрасну поему «Ізольда Білорука». Російський та український переклади створювались на основі двох обробок, здійснених видатними французькими медієвістами початку XX ст. П. Шампіоном і Ж. Бедьє. Перший використав рукопис XV ст., другий переробив роман Тома за допомогою тексту Готфріда Страсбурзького. Обробку Ж. Бедьє українською мовою переклав М. Рильський.

Ідейні, художньо-стилістичні та жанрові особливості середньовічної міської літератури. Характеристика дидактичних та сатиричних творів (фабліо,шванки, “Пін Аміс” Штрікера, приклади).

 

У середньовічних містах зародилася і сформувалася демократична культура світського характеру, тісно пов’язана з народною творчістю. Найяскравіше вона проявилася в міській літературі, створеній народною розмовною мовою, а не книжною латиною.

 

Здавна в народі були популярними веселі розважальні оповідки, байки, притчі, які в період розквіту міст зазнали літературної обробки. Так з’явився най популярніший жанр міської літератури — невелике оповідання комічного або сатиричного змісту, спочатку — віршоване, а потім — прозове, яке у Франції називалося фабліо, а в Німеччині — шванк. Головним героєм такого твору був веселий, кмітливий чоловік, який завжди перемагав життєві незгоди й прикрі ситуації. Наприклад, у фабліо «Лікар мимоволі» розповідається, як одному селянинові наказали вилікувати королівську доньку, яка вдавилася кісткою. Селянин зумів розсмішити принцесу і кістка вискочила з її горла. Усі хворі міста вирішили, що селянин володіє даром зцілення і почали вимагати, щоб він вилікував і їх. Щоб не осоромитися, мудрий селянин запропонував найбільш немічному принести себе в жертву: сердегу кинуть у вогонь, а всі інші будуть зцілені його попелом. Почувши це, усі хворі заявили, що вони цілком здорові. У міській літературі розвивалися й інші жанри: сатиричний епос («Роман про Лиса»), алегоричний епос («Роман про Троянду»), морально-дидактична поезія («Видіння про Петра Орача», «Книга про звичаї») тощо.

 

До міської літератури відносять і поезію вагантів.

 

Її творили мандрівні школярі, а також ченці, що порушували обітницю осідлості та священики без парафії. Свої вірші вони писали латиною. Тематика творів була досить широкою: сатиричне висміювання хабарництва й аморальності духовенства, оспівування веселих розваг, кохання, хвалебні вірші на замовлення тощо. Традиції вагантів продовжив надзвичайно талановитий поет Франсуа Війон, який жив у XV ст. Іноді його називають «останнім вагантом», хоча він творив не латиною, а французькою мовою.

 

Поезія Війона насичена суперечностями, вона відображає кінець епохи Середньовіччя і початок Відродження.

 

Ліричний герой його творів прагне зрозуміти себе — і не може, шукає шляхів — і не знаходить.

 

У спразі гину біля водограю,

 

Зубами біля вогнища січу,

 

Чужинцем в рідному краю блукаю,

 

Німую криком, мовчки я кричу...

 

(Із «Балади поетичного змагання в Блуа»)

 

Духом новизни пронизана творчість ще одного визначного митця — англійського письменника Джефрі Чосера (1340-1400). Він написав «Кентерберійські оповідання», у яки^либоко та правдиво відтворено життя тогочасної Англії.

 

Жителі міст дуже любили різні театральні вистави: грандіозні містерії, які іноді тривали кілька днів; повчальні міраклі й мораліте, що виникли спочатку як доповнення до церковних богослужінь: веселі фарси, сповнені переодягань, бійок, сварок.

 

Велику роль у розвитку театрального мистецтва відігравали мандрівні актори — жонглери. Це були переважно бідні, бездомні люди, які пішки чи на возах мандрували шляхами середньовічної Європи. Вони поєднували ремесло співця-музиканта й актора. Жонглери виступали на перехрестях великих доріг, у містах і селах, були незмінними учасниками ярмарків, народних і релігійних свят. Поряд з лицарською поезією, яка втратила творчу новизну, виникла нова, міська література, яка зуміла викликати інтерес у ремісників і торгової буржуазії. Міська література з'явилася наприкінці XII ст. Для неї були властиві здоровий глузд, схильність до колоритних картин буденного життя, зокрема селянських і міських низів. Міська література рідко виступала проти феодальної системи, а в основному обмежувалася лише критикою тих чи інших сфер її діяльності, причому критика була більш жар­тівливого, ніж сатиричного характеру.

 

Міська література опанувала цілий ряд жанрів лицарської поезії, суттєво їх змінюючи. Виникла публіцистична, сатирична та жартівлива лірика, яка була позбавлена музичного супроводу, складалася з коротких віршованих розповідей побутового змісту; з'явилися великі сатиричні та алегоричні романи, багата й різнобарвна дидактична література. Поети намагалися копіювати дійсність, не уникаючи грубих моментів, стиль максимально наближали до розмовної мови, з'явилося багато слів і виразів професійного, навіть архаїчного походження.

 

У розвитку міської поезії провідна роль належала Франції. Саме тут виникли найбільш досконалі зразки міських жанрів, які мали значний вплив на розвиток літературної творчості інших країн, що розвивалися на схожих підвалинах, хоча з деяким запізненням.

 

Найбільш популярним жанром міської літератури у Франції були фабльо — невеличкі віршовані розповіді про потішні, комічні випадки, які мали викликати сміх. Проте характер сміху міг бути різним.

 

Простіший тип зводився до анекдоту чи чистого гумору, що з'явився на комічній ситуації, грі слів тощо.

 

Другу групу утворили фабліо з більш розвиненими сюжетами, в яких сміх мав певну спрямованість. У них висміювались дурість чи надмірна довірливість, прославлялися кмітливість, вправність рук і розуму.

 

У фабльо, як у дзеркалі, відбивалося світосприйняття середньовічних міщан, епізоди повноцінної життєвої правди. Такі короткі розповіді або поеми зобов'язані своїм походженням Сходу, зокрема Індії. За своїм змістом вони перебували в тісному зв'язку із санскритською буддистською літературою, яка за своєю сутністю була не стільки релігійною, скільки містила моральні настанови доброчинного життя. Основу для фабльо звичайно складало буденне життя класів, з яких утворюва­лися великі нації. Писалися жартівливі твори восьмискладовими віршами, що римувалися попарно — звичайний розмір старофранцузького віршованого твору гумористичної спрямованості.

 

Автори цих невеличких розповідей, наповнених простотою і жартом, проникали в усі куточки міського й сільського життя, відображуючи з усією повнотою внутрішній світ селян і буржуа, хоча й не переслідували викривальної мети.

Шванк в Німеччині поширений з давніх часів. Хоча католицька середньовічна церква виступала проти світського змісту шванків, забороняла їх, все ж шванки збереглися до наших днів. Особливо широко поширений Шванк про Ейнохсе (X-XI ст.) - Бідному селянинові, перехитрити священика і сільського старосту. У монастирських школах були популярні близькі до шванків?? АСНІ про тварин, часто сходили до античності. Іноді їх розігрували, як театральні сцени. Народні проповідники і в більш пізній час вплітали у свої проповіді розважальні історії. Крім того, Шванк був популярний у шпільманів і бродячих акторів; нерідко актори використовували античні сюжети. З XIII в. вони охоче виконують французькі фабліо. У 1220 р. з'явилося перше зібрання німецьких Шванк «Священик Амі» Штріккера. Їх герой - священик, пронирливий шахрай, koi орий повинен бути вигнаний зі служби. Але так як він розгадав задану йому єпископом загадку, він залишається священиком, анітрохи не змінюючи своєї поведінки.

 

У XIV і XV вв. з'являються бюргерські шванки. У XVI в. Шванк, як творчість грамотного бюргерства розквітаючих міст Південної і Середньої Німеччини, досягає апогею свого розвитку. Ганс Сакс (1494-1576 рр..) Створив на основі шванків багато зі своїх відомих жартівливих комедій. З розвитком друкарства збірники шванків стали публікуватися. Чималий вплив справили на шванки комічні виступи, устраивавшиеся в університетах після диспутів, а також професійне мистецтво придворних блазнів, яких можна було зустріти не тільки при дворах німецьких князів і герцогів, але і при абатствах. Нарешті, джерелом шванків був широко поширений гумористичний фольклор.

 

У XVII в. придворна галантна література відкидала грубі сюжети шванків. Однак у близькою до народу прогресивній літературі зустрічалися художньо перероблені сюжети народних Шванк (Грімельгаузен). Звернення до народної поезії в період «бурі й натиску» знову ввело Шванк в літературу, головним чином завдяки Готфриду Августу Бюргера. Невичерпні теми шванків - порок і його виправлення, подружня невірність і її суворий осуд, хитрість, обман, соціальні протиріччя між знатним і незнатним, бідним і багатим. У Шванк осмеиваются дурні, спокусники, злодії, п'яниці, хвальки. Духовенство, студенти, ремісники, селяни, сільські бідняки, а також рис або святі - традиційні персонажі шванків.

 

Дія шванків розгортається або у реальних умовах, або на небесах або в пеклі. Матеріалом для шванків служать комічні інциденти з повсякденного життя і веселі фантастичні ситуації. У Шванк з'єдналося нове і старе, національне і міжнародне, літературне і народне епічне надбання. Репертуар їх постійно змінюється: традиційне осучаснюється, прийшле переноситься у вітчизняну обстановку, традиційне-художньо переробляється поетами, літературне - фольклорізіруется. Старі форми все знову і знову наповнюються новим змістом. Є сюжети, місце і час виникнення яких важко встановити. Очевидно, найменш пов'язані із дійсністю; так звані шванки-небилиці, близькі до казок. Їх літературної, паралеллю є розповіді про барона Мюнхаузену.

 

В ході історичного розвитку змінювалася середу носіїв шванків, а з нею і його соціальні тенденції. Віршовані шванки пізнього середньовіччя незалежно від того, склалися чи вони в середовищі лицарів чи менестрелів, були спрямовані насамперед проти селян і духовенства. Цю спрямованість успадкував і бюргерський Шванк часів Реформації. Тут представлені поряд з шванків про кліриків і шванки про селян. Станова ідеологія феодалізму ставила селян на саму нижчу щабель станової драбини, тому і в Шванк селянин у більшості випадків ставав мішенню для насмішок. Бюргерська сатира висміювала не тільки неуцтво і сластолюбство духовенства чи безглуздість селянина, але і піддавала осміянню гордовитість збіднілого лицарства. До шванків, про яких досі йшлося, пізніше приєднуються шванки про кадетів. Ці соціальні тенденції виявилися вже в численних збірниках XVI в. У безсмертному «Тіле Уленшпігель» селянин завдяки спритності і хитрості бере гору над людьми інших станів. У Шванк минулого сторіччя про ремісників часті персонажі, що належать до так званих неблагородним групам - ткача, мельникам, цирульникам. У багатьох Шванк висміювали студентів. Велика група шванків присвячена сімейному житті, взаєминам подружжя. Так як елементи шванків проникли в усі види народних усних оповідань, німецькі фольклористи говорять про Шванк-казках, Шванк-легендах За свідченнями сучасних фольклористів, напрршер Хенсена, особливо велику роль у створенні та збереженні шванків зіграли дрібні селяни, сільські поденники і ремісники. Селян і ремісників висміювали батраки і підмайстри, а всі вони разом - священиків, юнкерів і суддів.

 

Оповідачі шванків зазвичай дотепні, мають гарну пам'ять, інтересом до суспільного життя, мають схильність до письменництва. У наші дні багато старі сюжети шванків втратили актуальність і їх перестали розповідати. До того ж книги і газети, радіо і кіно витісняють усна розповідь з народного побуту.

 

Буржуазна наука мало цікавилася соціальними тенденціями шванків. Дослідники шванків в НДР приділяють особливу увагу його соціальному • змістом, його історичної і суспільної функції.