Глобалізація сучасного світу — головна тенденція світової політики. Глобальні проблеми людства

Сучасний етап існування людства позначає собою добу на­сиченого невизначеністю переходу, який справедливо буде назвати глобальною транзицією, епохальною за значущістю та епічною за масштабами. Проблеми глобалізації у цьому контексті стають сьогодні безперечно актуальними та очевид­ними, перш за все як найбільш значущий вектор розвитку цивілізації, свого роду «рівнодіюча» різноманітних та різно-спрямованих тенденцій і сил сучасного світу. З цієї точки зору стає зрозумілим, що різні світи, народи (чи цивілізації) мо­жуть легко вступати у глобальний конфлікт навіть за відсут­ності конкретних провокаційних чинників: просто через те, що вони різні.

Глобальна наукова думка, що спрямована на опанування людства в цілому (глобалістика), з середини XX ст. і дотепер намагається узагальнювати сукупний досвід історичного буття держав і націй на порозі нової Сучасності, на межі ти­сячоліть. Йдеться про численні штудії навколо парадигми «кінця» цивілізації та різноманітні «пост-концепції». Зок­рема, Д. Белл, А. Брінклі, Е. Дж. Емануель, Ф. Фукуяма го­ворять про кінець історії, кінець рабства (емансипації), кінець економіки, кінець політики і реформ, кінець майбут­нього тощо1. 1 Bell D. The End of Ideology: On the exhaustion of political ideas in 50's. — Glencoe: Free Press, 1960; Bell D. The Coming oi Postindustrial Society: A venture in social forecasting. — N. Y.: Basic Books, 1976; Fukuyama F. The End of History and the Last Man. —L.: Penguin Books, 1992.

Частина цих роздумів про «пост-існування» свідчить про фундаментальну невпевненість щодо природи і сутності того типу суспільства, до якого ми переходимо (К. Кумар, Ф. Ферре)1. 1 Kumar K. From Post-Industrial to Post-Modern Society: New Theories of Contem­porary World. — L.: Blackwell publ., 1995.

Провідне місце серед світових макротенденцій, що викли­кають зростаючий інтерес фахівців, посідає глобалізація. Усі вони погоджуються, що відбуваються процеси формування соціальної реальності, яка має принципово нову якість, і її вже неможливо визначити у таких категоріях, як «держава», «нація», «суверенітет», «національний ринок» тощо.

У найбільш загальному сенсі під терміном «глобалізація» розуміють одне з найважливіших явищ сучасності — процес планетарного поєднання усіх сфер людської діяльності, який охоплює виробництво, технологію, торгівлю, культу­ру, політичні і державні інститути. Цей процес є природним і важко стримуваним, його практично неможливо зупинити. Як не тлумачити багатосторонньо сутність глобалізації (про це — нижче), слід визнати, що на планеті відбувається гло­бальна трансформація макросоціуму. Природа такої трансформації гетерогенна, тому вектори її спрямування та домінанти неможливо визначити однозначно. Отже, безумов­но, глобалізація є викликом сучасності. Викликом щодо всіх без винятку держав і націй, економік і політик, культур і традицій; викликом, на який мусить відповісти світове уче­не співтовариство.

Опанування цієї нової реальності вимагає відповідних ме­тодологічних зрушень у науці, у світовій та міжнародній політиці. Можливо також припустити, що глобалізація стане впливовим чинником, який прискорить довгоочікувану «руйнацію кордонів» між різними соціальними науками, що значно поширить «поле» їх спільного, інтегрованого дискурсного пошуку. Адже без соціального мега- і метатеоретизуван-ня неможливо створити прийнятну теорію глобального існу­вання людства.

Треба зауважити, що єдиного загальноприйнятого визна­чення поняття «глобалізація» не існує. Проте «Політологіч­ний енциклопедичний словник» (К.: Генеза, 1997) наводить цілком прийнятну для нашого розуміння статтю, в якій глоба­лізацію визначено як «загальноцивілізаційний процес, який справляє величезний вплив на політичну та інпіі сфери людського буття», відзначено роль теоретиків Римського клу­бу Е. Ласло, Д. Медоуза, М. Месаровича та А. Печчеї як за­сновників концепції глобалізму, що сьогодні перетворилася на метатеорію. Тут наведені основні форми глобалізації — фінансово-економічна, політична, етнополітична, культур­на, ідеологічна та надається їх стисла характеристика.

Фахівці, які досліджують феномен глобалізації, вказують на її асиметричний характер: вона відбувається із різною швидкістю й глибиною в різних регіонах і країнах світу, має суперечливі виявлення і може призводити до непередбачува-них, а часом і до діаметрально протилежних наслідків1. Полищук М. Л. В преддверии натиска «третьей волны»: Контуры планетарной цивилизации в общественно-политической мысли Запада. - М.: Наука, 1989; ПанаринА. С. Россия в циклах мировой истории. - М.: Изд-во МГУ, 1999.

Крім того, принципово важливо розрізняти поняття «глобаліза­ція» та «інтернаціоналізація», остання є початковим періо­дом зустрічного руху людей та ідей, капіталів і товарів, коли закладаються основи цілісності світового простору. Власне глобалізацію, в контексті глобалістики, можна тлумачити як «комплексне геоекономічне, геополітичне і геогуманітарне явище, що справляє могутній демонстраційний ефект на всі сторони життєдіяльності країн, втягнутих у цей процес»2.

Володин А. Г., Широков Г. К. Глобализация: Истоки, тенденции, перспективы //Полис. — 1999. — №5. — С. 83.

Взагалі, слід враховувати, що жодна з тенденцій суспільного розвитку не виявляє себе ізольовано від інших, тому поши­рення якогось явища на глобальний простір означає всебіч­ний вплив на усі прояви людського існування.

Доцільно розібратися, в чому полягає зміст, природа і особ­ливості глобалізаційних процесів з точки зору різних науко­вих інтерпретацій.

1. Глобалізація —.це процес набуття певними тенден­ціями, феноменами і процесами планетарного (глобального) поширення. Прикладом цього може слугувати глобалізація капіталізму, тобто перетворення товарної економіки на ка­піталістичну «світ-економіку» (за І. Валлерстайном). Діяль­ність транснаціональних корпорацій сьогодні є найбільш ха­рактерним виявленням глобалізації у сфері ринку, ресурсів, технології комунікацій, екології. Проте, визнаючи спонтан­ний і значною мірою некерований характер глобалізації, треба визнати: навіть якщо взяти під контроль найважливіші чинники й інституції глобалізації, неможливо передбачити її системні наслідки.

За визначенням американського дослідника Т. Фрідмена, глобалізація — це «неприборкана інтеграція ринків, націй-держав і технологій, яка дає можливість індивідам, корпо­раціям і націям-державам досягати будь-якої точки світу швидше, далі, глибше й дешевше, ніж коли б то раніше... Гло­балізація означає поширення капіталізму, вільного ринку практично на всі країни світу»1.

1 Fridman Th. Understanding Globalization: The Lexus and the Olive Three. — N. Y.. 2000. — P. 9.

Вона має свій власний набір економічних правил, що базуються на відкритті, дерегуляцй і приватизації національних економік з метою підвищення їх конкурентоспроможності та збільшення привабливості для іноземного капіталу.

2. Глобалізацією можна вважати набуття людством рис певної однорідності — як унаслідок дії чинників конверген­ції, так і внаслідок глобальної експансії найбільш розвинених країн — «цивілізаційних лідерів»; зокрема, на зростання од­номанітності як важливий вияв глобалізації звертає увагу Р. Робертсон. Якщо взяти цей підхід у більш вузькому ро­зумінні, то глобалізацією нерідко називають вплив західного світу на решту людства, «вестернізацію» світу. Водночас гло­балізація відбиває сутність подій взаємопроникнення, взаємоопліднення, гетерогенних, гетеротемпоральних куль­турних світів і традицій.

Хоча С. Хантінгтон визначив цей процес як «зіткнення цивілізацій», надаючи йому вирішального значення у ха­рактеристиці світопорядку (світобезладу), що поступово ви­мальовується на наших очах, а Л. Гумільов називав «химе­рою» співіснування двох або більше чужинних етносів в одній екологічній ніші, проте, на нашу думку, таке співісну­вання має сприйматися природним і цілком нормальним. «Чужинність» народів, етносів і країн є категорією віднос­ною, здебільше наслідком політичних інспірацій та гео-політичних зазіхань проімперські налаштованих режимів. Зовнішня дисгармонія різноманітного, мультикультурного, багатоконфесійного і багатомовного світу все ж приховує в своїй глибині плідну креативність, перспективність і життєву силу.

3. Глобалізація представляє собою процес зростаючої цілісності людства, його взаємозалежності і взаємозв'язку. З одного боку, це зростання цілісності суто комунікативної природи, такого погляду дотримуються Е. Гідденс і Д. Гелд. З іншого — людство тісніше «зціплюється» спільною долею, спільними проблемами і небезпеками. Показовим для такого розуміння глобалізації є визначення, надане А. Володіним і Г. Широковим: «Під глобалізацією ми розуміємо перетворен­ня світового простору на єдину зону, де без перешкод пере­міщуються капітали, товари, послуги, де вільно поширюють­ся ідеї і пересуваються їхні носії, які стимулюють розвиток сучасних інституцій і шліфують механізми їх взаємодії. Гло­балізація, отже, передбачає утворення міжнародного право­вого і культурно-інформаційного поля, своєрідної інфраструк­тури міжрегіональних, у тому числі інформаційних, обмінів»1.

1 Володин А. Г., Широков Г. К. Глобализация: Истоки, тенденции, перспек­тивы. — С. 84.

Отже, глобалізація має потенціал і покликання надати люд ству нову якість, а осмислення цього процесу дасть змогу лю дині краще орієнтуватися за доби зміни світоуявлень.

4. Глобалізацію можна уявити як певну парадигму соціального аналізу, коли йдеться про глобальний масштаб бачення проблем, найбільш універсальний спосіб інтерпре тації соціальної дійсності. Якщо раніше такий спосіб мис­лення вважався за метафористику чи абстрагування, то сьо­годні глобальне мислення охоплює людство як реальну, а не цілком удавану цілісність. Глобалізація вимогливо ставить на порядок денний питання щодо переосмислення глибин­них сенсів, ціннісних засад соціального існування. Крім то­го, що конкретні суспільства будують ієрархію соціальних статусів, цінностей та ідеологем, визначають вектори свого національного розвитку, їм сьогодні потрібно визначитися щодо своєї «глобальної ідентичності». Це, зокрема, вимагає від країни сформувати і поширювати у світовому інформа­ційному просторі свій відповідний імідж: історичний шлях, образ її народу, національної спадщини, життєвий проект держави як уособлення докорінних прагнень громадян («національна мрія») тощо1.

1 Заболоцький В. П., Ляшенко В. І. Українська мрія: Ліберальний вимір // Схід. — 1995. — № 3. — С 3-7.

Нарешті, п'ятим тлумаченням глобалізації, слабо розроб­леним у науковій літературі, є інтерпретація та застосування її як ідеологеми — певної концепції та стратегії дій, які, у свою чергу, постають ефективним засобом здійснення прак­тичної політики глобалізації світовими державами. Саме по­няття «глобалізація» перетворюється на потужний інстру­мент переконання, риторичний засіб політики, щодо якого (на відміну від внутрішніх перетворень) практично не існує протидії.

Глобалізація — це, безперечно, експансія, своєрідне подо­лання меж між культурами, народами і державами, яке нерідко відбувається примусово, без урахування вірогідних руйнівних наслідків, думок і настроїв тих, кого «глобалізу-ють». У цьому вивляє себе беззастережна ліберативна складо­ва процесів глобалізації. Агенти глобалізації (ТНК, «великі» світові держави-лідери) виходять із аксіоматичної впевненос­ті в тому, що втягування націй і країн, як і окремих людей, у глобальну комунікаційну гру, у вир всесвітнього ринку є без­перечним благом і прогресом, а чинення опору цьому — це гріх, злочин, реакція чи регрес.

Отже, у соціокультурному розумінні глобалізація репре­зентує процес владного (інколи — руйнівно-примусового) втягування народів і культур до всесвітнього комунікаційно­го загалу. Вона втілює в дію правила і зобов'язання, що перед­бачають підпорядкування ним суверенних держав. По мірі глобалізації ринків і культури неоліберальна теорія, що апо-логетує глобалізації, прогнозує «зів'янення» суверенності ок­ремих країн, формування нового типу «громадян світу», чия лояльність вже буде віддана не окремим урядам, а позадер-жавним структурам і утворенням.

Водночас відомо, що експансія назовні несе негативні на­слідки існуванню та культурній самобутності самих суб'єктів (експансії) глобалізації. Якою б сильною і міцною не була культура, що несе себе через кордони і відстані, вона завжди повинна зважати на фактори культурної «вірулентності», інфільтрації та асиміляції, які безпосередньо загрожують вже її «чистоті» й прозорості за умов поширення на певній геополітичній відстані та оточення іншими самодостатніми культурами. Так, поширення англійської мови у глобальному масштабі немовби моделює культурні процеси глобалізації; проте сьогодні в світі існує ціла сім'я англійських мов, але їх носії далеко не завжди можуть зрозуміти одне одного.

Усім цим і визначається суперечливий дуалізм, нездо­ланна амбівалентність глобалізації, що поєднує позитив­ний потенціал поширення культури з руйнівною силою примусовості й безпідставної самовпевненості деяких суб'єктів глобалізаційних процесів.

Зрештою, наприкінці характеристики слід узагальнити, що найбільш розгорнута оцінка процесу глобалізації, яка пре­тендує на об'єктивність і зваженість, має передбачати сукуп­ність дії трьох балансів:

1) традиційний геополітичний баланс націй-держав. У цьому плані найбільш відмінної рисою є те, що Сполучені Штати Америки на сьогодні — єдина домінуюча наддержава, а всі інші країни мають підкорятися їм у тій чи іншій мірі;

2) баланс між націями-державами і глобальними ринками, на яких мільйони інвесторів блискавично пересувають ка­пітали по всьому світу. Ці електронні технології найбільш притаманні глобальним фінансовим центрам, таким як Уолл-стріт, Гонконг, Лондон і Франкфурт;

3) баланс між індивідуумами і націями-державами. Інди­відууми у глобальну епоху мають можливість надзвичайно ефективно діяти на міжнародній арені: через взаємодію між­народних неурядових організацій та фондів, засобами Інтер-нету, шляхом прямих особистісних контактів тощо.

У XX столітті у світі, особливо після Другої світової війни, різко загострилися соціальні суперечності та антагонізми. Швидко зросло населення планети — воно збільшилося прак­тично вдвічі. Загострилися суперечності між працею і капіта­лом, соціалізмом і капіталізмом, самими імперіалістичними країнами, між колоніями і метрополіями. Різні суперечності вирішувалися неоднаковими способами: соціальними рево­люціями (Росія, Китай та інші країни), розподілом власності шляхом світових війн, конфліктами між колоніями і метро­поліями. В умовах цієї епохи відбувалися глобальні процеси перерозподілу ресурсів, багатств, привілеїв як між класами і соціальними групами в межах окремих держав, так і між дер­жавами у світовому масштабі.

Після Другої світової війни у світі сформувалася блокова двополюсна світосистема, яка витрачала великі матеріальні, природні і фінансові ресурси і просувала людство у бік все­світньої катастрофи. Аж до початку 1960-х pp. «холодна війна» розгорталась у напрямі зростання й ескалації, набли­жаючись до «гарячого» стану. Карибська криза 1962 р. засвідчила реальну можливість взаємного знищення проти­лежними військово-політичними блоками.

Події, що відбулись у другій половині XX ст., особливо в ос­таннє його десятиріччя, значно змінили політичну ситуацію на планеті. Можливо, вони ще не повною мірою проаналізо­вані аналітиками-глобалістами, але найбільш важливі з них — очевидні:

1. Розпад СРСР і крах системи соціалізму призвів до руйну­вання біполярного світу, хиткої конфронтаційної рівноваги, яка базувалася на військово-політичному паритеті двох сис­тем. На зміну біполярній системі міжнародних відносин прий­шов відносно зважений багатополюсний світовий порядок.

2. На місці колишнього «соціалістичного табору» виникло 27 суверенних держав з досить високим рівнем соціальної на­пруги у суспільстві, нестабільністю внутрішньої і зовнішньої політики, отже, з підвищеним ризиком для всього світу. Най­більш «гарячі точки» на планеті виникають сьогодні саме в цих країнах і регіонах.

3. У складі сучасного світу сформувався так званий «золо­тий мільярд», тобто населення певних регіонів (країн) світу, в яких зменшилися соціальні конфлікти, соціальна напруга, відбулося потужне технологічне, економічне зростання і, вод­ночас, неймовірне зростання рівня життя й споживання. Зок­рема, Європа, яка була осередком двох світових війн і значно постраждала від їх наслідків, першою стала на шлях еконо­мічної і політичної інтеграції між країнами, утворивши міжнародне співтовариство держав — Євросоюз.

4. Зростання населення (навіть демографічний вибух) у слаборозвинутих в економічному відношенні країнах спричи­нило ріст злиденності, бідності, загострення міжгрупових, міжнаціональних, расових, релігійних, міжконфесійних конфліктів через неможливість (або падіння рівня) задово­лення вітальних і соціальних потреб.

5. Загострилися відносини між розвинутими державами і відсталими в своєму розвитку країнами «третього світу»: між високо (чи порівняно високо) забезпеченим «золотим мільяр­дом» і переважною більшістю незаможного населення країн, що розвиваються, особливо в Азії та Африці. На жаль, цей глобальний розрив між «Північчю і Півднем», коли заможні багатіють, а бідні злидарюють, продовжує поглиблюватися.

6. Значно змінилась роль на міжнародній арені Сполуче­них Штатів Америки, які стали абсолютним лідером сучасно­го світу. США володіють потужним військово-промисловим, економічним, технологічним і фінансовим потенціалом, який дає можливість тиснути на будь-яку державу. Як єдина сучас­на «наддержава», США орієнтуються на збереження і поси­лення військово-політичного фактора як головного інстру­мента забезпечення свого лідерства. Саме у 90-х роках XX ст. США досягли серйозних успіхів у розвитку своєї економіки. Так, у 1992-1996 pp. тільки приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) США складав частку, яка приблизно дорів­нювала загальному ВВП усієї об'єднаної Німеччини, а за період 1996-2000 pp. цей показник уже можна було порівня­ти з обсягом ВВП Японії1. 1 США—Канада: Економіка, політика, культура. — 1999. — № 2. — С. 3.

Отже, дійсність сучасного світу представляє собою яскра­ву і неоднозначну картину. З одного боку, у світі загострили­ся колишні суперечності, а з другого — виникли нові соціальні труднощі й антагонізми. Відбулося послаблення соціальних суперечностей у Західній Європі і Північній Аме­риці, але посилились і загострились суперечності в країнах «третього світу», зокрема на Сході, та між Північчю і Півднем. Очевидно, йдеться про нову добу всесвітньої історії, яка характеризується не лише затвердженням ново­го економічного і політичного порядку, зростанням локаль­них конфліктів і глобальних проблем, але й глибокими де­мократичними змінами в світі.

Визначальне місце у долі світової політики посідають гло­бальні проблеми людства. У чому полягає їх сутність, яке во­ни мають походження та шляхи вирішення?

Глобальні проблеми сучасності (ГПС) — це головні про­блеми, від вирішення яких залежить саме існування, збере­ження і розвиток цивілізації. Умовно їх можна представити як декілька груп:

1. Глобальні проблеми військово-політичного характеру:

§ запобігання ядерній війні;

§ зниження рівня гонки озброювання через роззброєння;

§ сприяння розв'язанню локальних військових конфлік­тів, припиненню громадянських війн та ліквідації інших «га­рячих» точок планети;

§ формування ненасильницького світу на підставі вста­новлення довіри між народами, зміцнення системи спільної безпеки;

2. Група глобальних соціально-економічних проблем:

§ подолання слаборозвинутості і пов'язаної з нею злиден­ності та культурної відсталості;

§ пошук шляхів вирішення світової енергетичної, сиро­винної і продовольчої кризи;

§ оптимізація демографічної ситуації, особливо у країнах, які розвиваються;

§ освоєння в мирних цілях космічного простору і Світово­го океану;

3. Глобальні соціально-екологічні проблеми:

§ поліпшення складу повітряно-газової оболонки атмо­сфери Землі;

§ гармонійний розвиток і взаємодія живої та неживої природи;

§ раціональне використання природного потенціалу планети;

§ запобігання шкідливому впливу на природу військової діяльності;

§ розвиток екології людини як головного суб'єкта ноо­сфери;

4. Група гуманітарних глобальних проблем, що безпосе­редньо стосуються інтересів і потреб людини:

§ дотримання соціальних, економічних, політичних, ін­дивідуальних прав і свобод;

§ ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неосвіче­ності;

§ сприяння всебічному духовному розвитку людини;

§ подолання відчуження людини від природи, суспільст­ва, держави та інших людей і результатів власної діяльності;

§ подолання маніпуляцій людиною, особистістю з боку політики, ідеології та міжнародних відносин.

При всіх розбіжностях ГПС мають спільні характерні озна­ки, які виділяють їх серед інших проблем сучасності. По-пер­ше, вони мають планетарний, всесвітній характер, торкають­ся інтересів усіх народів і держав; по-друге, погрожують всьому людству в разі, якщо вони не будуть своєчасно ви­рішені (або частково послаблені); по-третє, для ефективного розв'язання ці проблеми потребують об'єднаних і невідклад­них зусиль усіх держав і народів світу.

Однією з головних глобальних проблем людства є запо­бігання ядерній війні. Хоч останніми роками напруга навколо цієї проблеми дещо зменшилась, проте не остаточно: небезпе­ка ядерної війни не знята і буде залишатися до тих часів, доки на озброєнні сучасних держав залишається ядерна зброя ма­сового знищення. За підсумками вчених, у сучасному світі (переважно США і Росії) накопичено таку кількість ядерної зброї, що її застосування може призвести не тільки до зни­щення усього людства, але й біологічного життя на нашій пла­неті. У перерахунок на тринітротолуол на кожного мешканця Землі припадає приблизно по 10 т вибухової речовини, еквіва­лентної ядерній зброї.

Однак ця проблема має й інший аспект — колосальні ви­трати на гонку ракетно-ядерного озброєння як матеріальних, так і інтелектуальних ресурсів. Сьогодні на озброєння витра­чається 1/10 цінних видів сировини, більш ніж 5 % нафти, яка використовується, всього понад 1 трлн дол. США. Це знищує перспективи людства, гальмує розв'язання багатьох еконо­мічних і соціальних проблем.

Гострою лишається проблема подолання відсталості «тре­тього світу» — великої групи країн, на території яких мешкає більше половини населення планети. У цих країнах близько мільярда людей живе у страшній злиденності, майже 800 млн постійно не доїдають, 850 млн — не вміють читати і писати, аб­солютна більшість не забезпечена належною домівкою. Проте на фоні цієї злиденності транснаціональні кампанії, що роз­робляють у країнах «третього світу» їх природні копалини та інше, використовують тут дешеву робочу силу, отримують ве­личезні прибутки — приблизно по 100 млрд дол. щороку. На кожен долар інвестицій в економіку «третього світу» амери­канські та західноєвропейські кампанії отримують 4-5 дол. Бюджети країн, що розвиваються і є власниками цих багатств, отримують за свої природні ресурси від 1/6 до 1/10 їх вартості.

Усе більш гострого характеру набувають глобальні еколо­гічні проблеми. Остання третина XX ст. відзначилася різким погіршенням стану навколишнього середовища, забруднен­ням атмосфери, зростанням шумових навантажень, особливо у містах, деградацією ґрунтів та іншими формами порушення цілісності природи. Забруднення навколишнього середовища досягло загрозливих розмірів, не лише у відсталих, але й у ви-сокорозвинених країнах. Так, наприклад, близько 140 млн американців мешкають у районах, в яких якість повітря не відповідає медичним нормам.

Викид до атмосфери шкідливих продуктів промислового виробництва у великих містах збільшився у десятки разів.

Накопичення вуглекислоти в атмосфері створює реальну заг­розу зміни нормального клімату Землі та порушення енерге­тичного балансу з поступовим підвищенням температури («парниковий ефект»). Великої шкоди природі та людині зав­дають так звані «кислотні дощі», які виникають внаслідок злочинної практики викиду до атмосфери деякими техноло­гічними підприємствами різних хімічних речовин, особливо двоокису сірки. Так, головною причиною «кислотних дощів» у Європі стало промислове виробництво Великої Британії: 70 % усіх викидів двоокису сірки не затримуються над Вели­кою Британією, а західними вітрами розноситься по багатьох європейських країнах. Через такі «кислотні дощі», наприк­лад, у Швеції з 18 тис. водоймищ у 9 тис. риба почала просто вимирати. Такі приклади свідчать про те, що проблеми еко­логії неможливо вирішувати в окремих країнах: вони потре­бують об'єднання зусиль усіх держав.

Усе гостріше постають такі проблеми, як забезпечення люд­ства мінеральною сировиною та енергоресурсами, тому що більшість видів природних ресурсів (залізо, алюміній, магній, цинк, нікель, срібло, золото, платина тощо) не попов­нюються; їх запаси швидко зменшуються, а деякі види — практично вичерпані. Особливої гостроти набуває також про­блема скорочення запасів нафти і газу як енергоносіїв, що є головним джерелом функціонування сучасного високотехно-логічного та енергоємного виробництва, транспорту, основою комфортного побуту людей.

Сучасна демографічна ситуація також являє собою гло­бальну проблему, тому що в багатьох відсталих країнах по­двоєння населення кожні 20-30 років не забезпечується від­повідним зростанням матеріальних ресурсів. З цією пробле­мою пов'язані продовольча криза і криза споживання у цих суспільствах, коли на межі голодної смерті постійно перебу­вають 600-700 млн мешканців планети; а також — проблема «водного голоду», коли 1,3 млрд людей взагалі не мають дос­тупу до питної води, а 1,7 млрд не можуть споживати навіть примітивно очищену воду. За даними ВООЗ, 80 % інфекційних захворювань у країнах «третього світу» (малярія, тахома та ін.), на які хворіють понад 1 млрд людей, пов'язані з нероз-в'язанням проблеми очищення води.

До глобальних проблем сучасності належать також освоєн­ня Космосу і Світового океану. Освоєння Космосу не є ідеаль­ним служінням фантому науки, воно має, наприклад, допо­могти людству у майбутньому активніше боротися проти по­воді, посух та інших стихійних лих. Використання космічних технологій вже сьогодні відіграє значну роль у створенні і функціонуванні глобальної системи зв'язку, у відкритті но­вих покладів природних багатств та енергетичних ресурсів. За допомогою Космосу зараз вирішується багато «земних» проблем.

Велике значення у житті людства має також вивчення і ос­воєння глибин Світового океану — сховища колосальних ко­рисних копалин, біологічних, паливних та енергетичних ре­сурсів, яке з часом може компенсувати швидко вичерпані за­паси на суші. За підрахунками спеціалістів, один кубометр морської води містить ЗО кг хлористого натрію, 1,3 кг магнію, 66 кг брому. Запаси нафти у глибинах Світового оке­ану оцінюються у 1410 млрд т, тобто у кілька разів більше, ніж на суші. Тут знаходиться більше, ніж половина усіх видів рослин, а різних класів тварин — ще більше. Тому ви­користання багатств Світового океану у ширших, ніж зараз, масштабах матиме велике значення у розв'язанні продоволь­чої проблеми в світі.

Складність глобальних проблем, їх масштабність і взаємо­зв'язок свідчать про те, що вирішити або хоча б послабити їх можливо лише спільними зусиллями більшості країн світу. Задля такого об'єднання, особливо великих держав, необхід­на реалізація декількох фундаментальних умов.

По-перше, це масове усвідомлення і чітке розуміння усієї серйозності даних проблем для майбутнього усього людства. На цій основі слід розробити відповідні глобальні (міждержавні) стратегії та систему дій для припинення подальшого катастрофічного розвитку цих проблем. Члени Римського клубу у 1968 р. одні з перших звернули увагу на необхідність досліджен­ня глобальних проблем із застосуванням системного модулю­вання. Вони висунули ідею, що національні уряди, діяльність яких обмежена строком від виборів до виборів, не спроможні вирішувати довгострокові фундаментальні проблеми, що потре­бують нового глобального мислення. У першій доповіді Римсь­кого клубу «Межі зростання» (1972), яка була підготовлена нау­ково-дослідницькою групою Масачусетського технологічного інституту (США), були не лише сформульовані основні гло­бальні проблеми і загрози людству, але й запрограмована кон­цепція органічного зростання і розвитку1. 1 МедоузД. Пределы роста. — М., 1991.

У 1970-90-х рр. у світ вийшла велика кількість наукових праць, автори яких ви­сували різні моделі глобального соціально-політичного розвит­ку людства на визначену перспективу.

По-друге, відмова від застосування сили і забезпечення без­пеки держав виключно політичними засобами, виходячи з принципів рівної, спільної і неподільної безпеки для усіх, на основі створення системи міжнародної безпеки. На цьому шляху стає можливим різке скорочення військових витрат і використання в інтересах людства значних ресурсів, які звільняться таким чином.

По-третє, необхідним є системне поглиблення співпраці країн і регіонів світу у вирішенні завдання збереження людсь­кої цивілізації. Така співпраця має бути взаємовигідною, спільною і на різних рівнях: двостороння, багатостороння, регіональна, всесвітня. Вона передбачає відмову від хибної ідеологізації міжнародних відносин, готовність до конструк­тивного діалогу і компромісів, перетворення міжнаціональ­ної ворожнечі й світогляду «війни» на толерантність і взаємо­розуміння між народами.

Водночас стає очевидним, що становлення і зміцнення но­вого демократичного світового порядку — складне завдання, яке потребує не тільки координації окремих дій суб'єктів політики, але й досягнення постійного зваженого балансу їх інтересів і сил в інтересах усього світового суспільства і за ши­роким спектром проблем.

Межі сучасного світопорядку, який тільки формується, по­значені або відображені у важливих міжнародних політико-правових документах, в системі чинного міжнародного права. Сформована і функціонує система переговорів щодо скорочен­ня ядерного озброєння, ліквідації хімічного, бактеріологічно­го та інших видів зброї масового знищення. Працюють регіо­нальні механізми безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ), в Азії, Африці та Латинській Америці. Розроблена кодифікація нор­мативних актів про права людини. Розвивається народна дип­ломатія тощо.

За цих умов важливого значення набуває удосконалення механізму введення в практику принципів, які сприяють формуванню міжнародної співпраці і взаємодії в інтересах зміцнення миру, безпеки, поглиблення і розширення всебіч­них зв'язків між усіма суб'єктами світової політики.

 

Проблеми геополітики

Політична наука як галузь теоретико-прикладного знання має сьогодні вельми складні проблеми, без вирішення яких вона неминуче спізнюватиметься з висновками та рекомен­даціями щодо реальних тенденцій розвитку. Одним із таких завдань є включення геополітичної проблематики в концеп­туальне поле політичної науки, у процес політичної освіти.

Процеси розвитку світу, цивілізації набули зараз бурхли­вого характеру і являють собою настільки масштабну, супе­речливу і в багатьох відношеннях кризову картину, що науко­ва думка, навіть та, що фахово займається цією проблемати­кою, не встигає з її системним осмисленням, віднайденням та конструюванням методів пошуку й оцінки нових геоцивіліза-ційних координат. Напевно, найсерйознішими в цьому ас­пекті є проблеми, пов'язані з можливостями аналізування політичних процесів світового розвитку в їх інституціиному і/або соціально-культурному вимірі, пошуку нових гвоииві-лізаційних координат.

Існує багато підходів та концепцій осмислення найбільш значущих характеристик політичної структури сучасного світу і тенденцій його розвитку. Одні теоретичні схеми пода­ють сучасний світ у розвитку, як такий, що прагне однорід­ності за складом. Він ґрунтується на процесах глобалізації» які охоплюють чимдалі нові сфери і території (Ф. Фукуяма). В інших концепціях світ постає розмежованим, розколотим за різними критеріями, скажімо, за цивілізаційними ознака­ми, — західна, латиноамериканська, африканська, ісламсь­ка, конфуціанська, хінді, православна, буддистська, японсь­ка цивілізації (С. Хантінгтон); або — сільськогосподарська, індустріальна і постіндустріальна цивілізації (О. Тофлер).

Поділяють країни за рівнем їх соціально-економічного роз­витку, визначаючи високий, середній та низький рівні. На цій підставі виділяють центр, який досяг високого рівня соціально-економічного розвитку, напівпериферію — із се­реднім рівнем, а також периферію, що має низький рівень роз­витку (І. Валлерстайн). О. І. Неклесса у сучасному світі вирізняє шість економіко-географічних зон, а В. Л. Іноземцев поділяє світ за рівнем професіоналізму. За таких підходів фрагментарний світ наділяється реальними або потенційни­ми конфліктами і невизначеністю.

Є також уявлення, за якими відносини в сучасному світі визначаються одночасною дією фрагментації та інтеграції (Дж. Розенау), дією відцентрових (глобалізація, інтеграція) та доцентрових (фрагментація) процесів (Ротфельд). Ясна річ, не треба абсолютизувати те чи інше окреме уявлення.

Оцінюючи загалом згадані підходи, варто зазначити: не­зважаючи на широке коло ідей відносно значущих характери­стик формованої політичної структури сучасного світу і бага-томаніття його теоретичних моделей, нові явища і тенденції мають певні кардинальні ознаки — світ об'єктивно стає де­далі більш цілісним, взаємозалежним і водночас суперечливим. Охопивши всі країни, народи й регіони земної кулі, су­часна цивілізація універсалізується; на світову арену висту­пили нові країни та регіони як рівноправні актори, які успіш­но взаємодіють у виробленні та реалізації програм спільних дій, у вирішенні проблем загальнопланетарної політики, фор­муванні й розвитку дискурсивних прийомів політичного, гео-політичного і загальноцивілізаційного мислення.

З історико-філософської і методологічної точок зору ви­никнення геополітики обумовлене передусім необхідністю ос­мислення нових політичних реалій, що склались у світі на межі ХІХ-ХХ ст. Геополітичні ідеї і сама геополітика виник­ли й набули розвитку як закономірний результат становлення органістичних теорій суспільства, ідей і концепцій географіч­ного детермінізму, які панували в тогочасному західному філософсько-політичному мисленні. На стику століть тра­диційні уявлення про міжнародні відносини базувалися на взаємодії таких факторів — акторів міжнародної політики, як територія, господарство, суспільство, суверенітет, безпека держав. Традиційно геополітику ототожнюють з прагматиз­мом, з одним із відгалужень політичного реалізму, який трак­тує міжнародні відносини як силові стосунки держав, що прагнуть контролювати певні території.

Науковці вдавалися до численних спроб визначити зміст поняття «геополітика». Цей термін складається із двох слів: geo — земля, politikos — усе, що пов'язане з місцем, а саме — держава, громадянин тощо (тобто своєрідні уявлення про єдність «географічного» і «політичного»).

У контексті історії політичної думки ідеї про вплив геогра­фічного середовища на розвиток суспільства висувалися ще Парменідом, Гіппократом, Арістотелем, Платоном, Полібієм та ін. Закріпили цей дослідницький напрям у суспільній думці Ж. Воден (1530-1596), Ш.-Л. Монтеск'є (1689-1755), Ф. Бро-дель (народ. 1902), німецькі вчені І. Гердер (1744-1803), А. Гумбольдт (1769-1859), філософи І. Кант (1724-1804), Г. Ге­гель (1770-1831), англійський географ Г. Бокль (1821-1862).

Особливу роль у розробці ідей географічного детермінізму в аспекті взаємозв'язку географії та політики, відправним пун­ктом якої є розташування країни у просторі її кордонів, відіграли німецький геополітик Фрідріх Ратцель (1844-1904) та шведський професор і парламентар Рудольф Челлен (1846-1922), з ім'ям якого пов'язують виникнення терміна «геополітика». Назвавши геополітикою науку про державу як географічний організм, втілений у просторі, Р. Челлен вва­жав за доцільне і необхідне поєднання п'яти тісно пов'язаних між собою елементів політики: економіки, демополітики, соціополітики, кратополітики і геополітики, які забезпечу­ють утворення сильної держави з ефективною системою уп­равління.

Своєю появою геополітика як одна із спеціально до­сліджуваних проблем науки завдячує німецькому географу Ф. Ратцелю та його послідовникам, які створили дисципліну, покликану вивчати предметний взаємозв'язок географії та політики, виходячи з розміщення держави у просторі її кор­донів. У своїй праці «Політична географія», що побачила світ 1897 p., Ф. Ратцель доводить, що розвиток держави та її фор­ма безпосередньо залежать від території, кордонів і просторо­вих контактів з іншими державами. Оптимальною для Ратце-ля є така держава, яка найбільш органічно поєднує географіч­ні та етнокультурні параметри нації.

Такого роду ідеї підштовхнули іншого німця — Карла Ха-усхофера (1869-1946) до теорії «життєвого простору» як однієї з головних ідей геополітичної доктрини Третього рей­ху. Сенсом існування країни він вважав розширення її жит­тєвого простору шляхом поглинання дрібніших за неї держав, створення нового європейського і світового порядку, в якому Німеччині було відведено «велику історичну місію панування над світом». У такому контексті геополітика, на думку К. Ха-усхофера, має навчити народ геополітично мислити, а націо­нальних лідерів та еліту — геополітично діяти.

У середині XX ст. за умов територіально поділеного світу акценти в просторовому проектуванні і геополітичних доктринах змістилися на гарантування безпеки й стабільності ок­ремих країн та всього світу. Істотний внесок у геополітичне світобачення цього часу зробили британський географ і політичний діяч Хелфорд Джон Маккіндер (1861-1947) та професор Єльського університету Ніколас Джон Спайкмен (1893-1943). Свої основні геополітичні ідеї Маккіндер запро­понував у працях «Географічна вісь історії» (1904), «Демо­кратичні ідеали і реальність» (1919) та «Світове коло і завою­вання світу» (1943). Образ геополітики як інтелектуальної па­радигми він сформулював у вигляді понять «Світовий острів» і «Серединна земля» («Хартленд»), тобто, на його думку, Євразія. «Світовий острів» являє собою єдність трьох конти­нентів — Європи, Африки, Азії, яка уможливлює ієрархіч-ність земного простору у вигляді системи концентричних кіл. У центрі розташована так звана «географічна вісь історії».

Доктрина європейського Хартленду (як «географічна вісь історії», як ключ до світового панування) в ідеї Маккіндера ви­ступає і як «вісь світової політики». У 1919 р. Маккіндер вису­нув відому тезу: хто править Східною Європою — править Сере­динною землею (Хартленд); хто править Серединною землею — править і Світовим островом, а отже, контролює цілий світ. Ця оригінальна ідея вченого наближалася до проекту створення смуги буферних держав у Східній Європі для розмежування Німеччини та СРСР, а наприкінці XX ст. — для створення «санітарного кордону» навколо Росії. Відлуння її ми знаходимо і в американській геополітичній доктрині стримування.

Слід звернути увагу на той факт, що сучасні фахівці-гео-політики доволі критично сприймають погляди X. Д. Маккін­дера, вважаючи їх цікавими, але малопереконливими в тій частині, що стосується детермінант перебігу історичного про­цесу та опису західних меж Хартленду. Вважається, що біль­шою мірою ця критика обумовлена тим, що, відбиваючи суто британські інтереси, «геополітичний імператив» Маккіндера виник у період поширення європоцентристського політично­го мислення, коли увесь світ за своїм характером вже був пе­реважно європоцентристським.

Власний погляд на геополітичні перспективи структур зем­ного простору висловив американець голландського поход­ження соціолог Н. Дж. Спайкмен, який у праці «Стратегія Америки в світовій політиці» (1942) формулює поняття «Рим-ленд» (узбережжя) — стратегічний ключ до світового пану­вання. Це поняття для нього — дуга, перекинута від Бал­тійського узбережжя через Західну Європу, Середземномор'я і Близький Схід до центральної та Північно-Східної Азії. Кон­цепція «Примор'я — Римленд» у системі глобальної безпеки в світі, на думку Спайкмена, повинна протистояти радянській експансії. Ключем до контролю над світом є «маргінальний півмісяць» — прибережні території євразійського поясу в складі морських держав («світових володарів») Європи, Близького й Середнього Сходу, Південно-Східної Азії, вклю­чаючи Індію та Китай. Той, хто контролює цей Римленд, кон­тролює Євразію і світ загалом.

Як переконаний прибічник лідерства США у світі, Спайк­мен обґрунтував концепцію провідної ролі на світовій арені океанічних держав, здатних забезпечити власні геостратегіч-ні інтереси, в межах яких Америка (як супердержава) всією своєю міццю має сприяти утвердженню в Європі свободи, де­мократії та способу життя американського гатунку, повно­цінно контролювати увесь світ.

Геополітична характеристика будь-якої держави залежить від низки об'єктивних чинників, серед яких Спайкмен вва­жає головними десять:

— поверхня території;

— природа кордонів;

— чисельність населення;

— наявність чи відсутність корисних копалин;

— економічний і технічний розвиток;

— фінансова могутність;

— етнічна однорідність;

— рівень соціальної інтеграції;

— політична стабільність;

— національний дух.

Відповідно до цих критеріїв держава, за Спайкменом, або вступає у геостратегічний союз з іншою державою (держава­ми), якщо результат оцінки її геополітичних можливостей низький, втрачаючи при цьому частково чи повністю суве­ренітет, або визначає свої пріоритети і стратегічні позиції са­мостійно, якщо вона має високий сумарний результат своїх геополітичних можливостей.

Н. Дж. Спайкмен називав три найбільші центри світової сили та могутності: Атлантичне узбережжя Північної Амери­ки, Європейське узбережжя і Далекий Схід, кожен з яких має власні геополітичні інтереси, власну геостратегїю. У цьому ансамблі міжнародних відносин США, маючи потужні економічні, інтелектуальні та воєнно-промислові ресурси, безумовно, відіграватимуть провідну роль на планеті.

У повоєнному світі почала чітко простежуватися регіона-лізація співробітництва різних держав. З'явилися перші оз­наки глобалізації міжнародного середовища. За цих умов ряд учених почали розглядати міжнародні відносини як багато­шарові, поліцентричні геополітичні процеси, у межах яких географічне положення держави вже не є визначальним. Се­ред дослідників нової світової реальності у контексті біполяр­ної геополітики слід згадати Дж. Кроуна, X. де Бліджа, Б. Рассета, Дж. Розенау, Л. Канторі, С. Шпігеля та ін.

Наприклад, Сол Б. Коен, говорячи про геополітичну якість повоєнного світу, виділяє геостратегічні регіони та геопо­літичні райони світового масштабу. Геостратегічному регіонові властиві орієнтування на торгівлю у світі морських держав і дедалі більше успільнення господарства. У свою чер­гу, геополітичний район — тобто країни євразійсько-конти­нентального світу — поділяється за ознаками історичних і культурних зв'язків, подібності способу життя, географічної наближеності тощо, які надають йому специфіки і обумовлю­ють його єдність. У такому контексті міжнародних відносин різної складності й конфігурації почали утворюватися гло­бальні політичні системи — США, СРСР, прибережна Європа і Китай, кожна з яких має безліч силових полей. Надалі ці процеси еволюціонували у бік створення такої геополітичної перспективи, як формування блокових систем, держав, коа­ліцій, які забезпечували б найпотужніший, безпрецедентний вплив у світовій політиці.

Окрім географічної складової соціальної думки, у «формат» геополітики включають також цивілізаційні та воєнно-стра­тегічні концепції. До типових представників цивілізаційного напряму слід віднести М. Данилевського (1822-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975), Л. Гумільова (1912-1992) та ін., а до воєнно-стратегічного — К. Клаузевіца (1780-1831), X. Мольтке (1848-1916).

За сучасних умов політичне цілевиявлення держав визна­чається не лише кількісним характером, а насамперед якісними явищами і тенденціями, що формують нову геопо-літичну структуру світу і зумовлюють геополітичну зорієнто-ваність країн. Серед усього розмаїття тенденцій найбільш помітними є: демократизація, посилення взаємозалежності держав та їхньої політики, демілітаризація, інтеграційні про­цеси, глобалізація політичного процесу, а також розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини. Вони об'єктивно уможли­вили конструювання цікавих зразків геополітичного обґрун­тування зовнішньополітичних кроків. При цьому вирішуєть­ся завдання вибору: що в сучасному світі визнається головною реальністю — держава як актор зовнішньополітичних дій чи всілякі «віртуальні простори» з їхніми розмитими формами й відносинами, нездатні поглинути ці держави.

Наприклад, С. Хантінгтон у програмній статті «Зіткнення цивілізацій» (1927) оголосив джерелом геополітичних конф­ліктів спір цивілізацій, потенціали яких нерівнозначні. Такі цивілізації відмінні за історією, культурою, мовою, тради­ціями, релігією. Саме ці фундаментальні відмінності між цивілізаціями спричинили найжорстокіші і тривалі конфлікти. С. Хантінгтон стверджує, що нині ці чинники знов поро­джують умови для протистояння Заходу і Сходу.

Істотно доповнює і поглиблює геополітичний проект зітк­нення і розламу цивілізацій Хантінгтона концепція «золотого мільярда», згідно з якою у планетарній реальності прогнозу­ється загострення міжнародних суперечок за ресурси й тери­торії і перехід основних благ цивілізації в розпорядження об­меженої кількості людей — так званого «золотого мільярда».

Деякі сучасні політики й теоретики пропонують проекти «безполярного» трактування розвитку світу, що ґрунтується на ідеї співробітництва і загальної гармонії держав, створен­ня колективної безпеки народів. Такі геополітичні і геостра-тегічні ідеї, концепції та прогнози значною мірою доповню­ють, але не завжди прояснюють перспективу розвитку плане­тарної діяльності. У своєму класичному варіанті політична наука абстрагується від проблем, пов'язаних із впливом на еволюцію політичних систем просторово-географічних і ре­сурсних факторів.

Однак слід визнати, що, вивчаючи динаміку світових по­літичних систем, політична наука інколи передає свій пред­мет або теорії міжнародних відносин, або геостратегічним та геоекономічним спекулятивним дослідженням, схемам, кон­цепціям чи ідеям, яким притаманні, з одного боку, схема­тичність, а з іншого — низька евристична вартість.

Як інтелектуальна парадигма, класична геополітика ви­ходила насамперед з механічної детермінації з-поміж політичних ідей та інтересів держави на міжнародній арені її географічного положення. Від часів появи геополітики вчені намагались якомога чіткіше й повніше визначити її базис­ний зміст, об'єкт і предмет. Нормативний зміст у поняття «геополітика» вклав його автор Рудольф Челлен, назвавши геополітикою геополітичну науку, яка вивчає державу як географічний організм, просторовий феномен.

Щодо предмета і статусу геополітики пошуки аналітиків тривають досі. Хтось вважає її однією з наук про державу (К. Хаустофер). Інші вбачають у ній прикладну політичну гео­графію або національну політику, обумовлену географічним контекстом (Британська енциклопедія, 1960). Треті розуміють геополітику як метод і «засіб» пізнання, але не науку, що відкриває певні закони (І. Грабовський). Є автори, схильні роз­глядати під маркою геополітики якісь ідеологічні конст­рукції — світобачення влади, науку про владу і для влади (О. Г. Дугін) або геополітичну практику, геостратегічні розроб­ки (М. В. Ільїн). Дехто вбачає у геополітиці дисципліну, яка вивчає головні, всепланетарні параметри й виміри, правила і норми поведінки загалу, а також окремих держав, союзів, блоків у світовому контексті і сприйняття світової спільності як єдиної, цілісної системи у масштабі планети (К. С Гаджи-єв). За таких підходів «геополітика» стає синонімом «світової політики», ототожнюється з вивченням міжнародних відно­син чи то проблем глобальних всесвітніх процесів.

Незалежно від того, до якої точки зору пристають дослід­ники, вони переважно наголошують, що сучасна геополітика розширила коло своїх інтересів, спектр підходів і понять. Істотні зміни відбуваються і в тлумаченні самих геополітич-них принципів, за якими сьогодні успішно аналізують внутрішньополітичні процеси окремих держав. Напевно, ця обставина ускладнює способи дослідників віднайти чітке і всеохоплююче формулювання, дати суто наукове визначення геополітики. Очевидно, що предметом геополітики як галузі знання має залишитись аналіз усіх аспектів дії законів щодо організації контролю та гегемонії влади над простором.

Основним законом, найбільш привабливим для багатьох провідних дослідників, є закон фундаментального дуалізму. Його дія обумовлюється географічним устроєм планети та історичною типологією цивілізації. Геополітичний дуалізм полягає у протиставленні сухопутної могутності (телурокра-тія) морській могутності (таласократія). Якщо Суша завжди характеризується фіксованим простором з чітко визначеними кордонами, способом життєдіяльності людей, законами, зви­чаями, традиціями, правами то Море більше... формуванні такого типу особистості, який в екстремальних умо­вах свого життя здатний приймати нестандартні рішення, бу­ти винахідливим, розвивати технічний прогрес, дивитися вперед і мати при цьому власне бачення світу.

Розвиток науки і техніки, створення новітніх технологій у галузі озброєнь, підвищення ролі суднобудування, товаро­обміну і торгівлі об'єктивно зміцнили позиції морських цивілізацій, підтвердили високу роль простору в історії роз­витку людства. Багатовікова боротьба за гегемонію у світі двох цивілізацій — Суші та Моря — сприяла визріванню в ме­жах логіки планетарного дуалізму законів геополітики: зако­ну посилення фактора простору в людській історії та закону синтезу Суші і Моря (Берегова зона).

Перший із згаданих законів дає розуміння впливу фактора простору на геополітичні та геостратегічні цілі та інтереси. Суть цього фактора пояснив американський адмірал Альфред Мехен, який у книзі «Вплив морської сили на історію (1660—1783)», опублікованій 1890 p., намагався встановити зв'язок між географічним положенням держави, «характе­ром народу» і «морською силою». Головна ідея Мехена поля­гає в тому, що морська могутність до певної міри визначає історичні долі країн і народів. Концепція «морської сили», що базується на свободі «морської торгівлі», дає розуміння її як особливого типу цивілізації, призначеної для панування у світі.

Другий закон — закон синтезу Суші і Моря — є похідним від основного закону геополітики і визначає вплив Моря на Берегову зону з метою її активнішого розвитку як бази, не­обхідної для подальшого наступу на Сушу. В цьому сенсі є всі підстави вбачати у Береговій зоні специфічний об'єкт історії, що наділений самостійною логікою розвитку і має вплив у ме­жах геополітичного дуалізму як на телурократію, так і на таласократію.

Українські вчені А. І. Кудряченко, Ф. М. Рудич та В. О. Храмов у підручнику «Геополітика» (2004) розкривають зміст закону підвищення статусу окремо взятої держави або державних об'єднань як суб'єктів міжнародного права. Реалізація цього закону має велике значення для України, яка в умовах розширення НАТО на схід (розширення Берего­вої зони) повинна, обравши собі статус, визначити свою геопо-літичну стратегію на основі національного суверенітету, національних інтересів та пріоритетів розвитку.

Геополітика як тип політичної думки і політичної практи­ки постійно розробляє, удосконалює свій категорійний апа­рат, методи вивчення світових явищ і процесів. До категорій геополітики належать: геополітична модель світу, геопо-літичний простір, геополітичне поле, геополітичний регіон, ендемічне (від гр. endemos — місцевий) поле, геостратегія, кордон, національний інтерес, національна безпека, експан­сія, агресія, баланс сил та ін.

Що ж до методологічного інструментарію, то він запозиче­ний з інших наук — політичної географії, логіки, історії, політекономії, кібернетики, статистики, політології та ін. До основних методів геополітики варто віднести: системний, дієвий, порівняльний, нормативно-вартісний, функціональ­ний (структурно-функціональний), інституційний, антропо­логічний, методи емпіричних досліджень тощо.

Геополітика як нормальне бачення природних світових по­літичних процесів, що відображають об'єктивні зв'язки й за­кономірності реального життя, виконує функції, серед яких найважливішими слід вважати пізнавальну, прогностичну, управлінську, ідеологічну і методологічну.

Умови сьогодення зовсім не схожі на ті часи, коли гео­політика як усвідомлена парадигма вийшла на авансцену політичної свідомості. Нині виникла настійна потреба ви­вчення всіх форм взаємозв'язків між суб'єктами світового по­літичного процесу, незважаючи на їх державну належність. З іншого боку, геополітичний апарат здатний слугувати мо­делюванню не лише глобальних тенденцій і процесів, але й специфіки національних, регіональних та місцевих обставин, які в сукупності відображають світ як цілісність. Такий підхід наповнює змістовий аспект геополітики новою ритори­кою політичної думки і політичної практики.