Міжнародні відносини як цілісна система

Існує дуже багато визначень поняття "міжнародні відноси­ни", однак найбільш популярним є сприйняття міжнародних відносин як системної сукупності політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових та гумані­тарних зв'язків та відносин між основними суб'єктами світо­вого співтовариства, до яких належать народи, держави, сус­пільні та громадські сили, рухи і організації.

Як відмічає польський дослідник Юзеф Кукулка, склад­ність визначення та дослідження міжнародних відносин пояс­нюється такими чинниками:

1) сфера міжнародних відносин охоплює надзвичайно ши­рокий перелік явищ і процесів, який важко проаналізувати за допомогою наукового апарату однієї науки;

2) міжнародні відносини позбавлені єдиного центру влади та управління;

3) у дослідника міжнародних відносин немає доступу до всієї інформації, оскільки частина даних оберігається дипло­матичною тайною і застереженнями безпеки;

4) у міжнародних відносинах дуже важко прослідкувати причинно-наслідкові зв'язки поведінки держав на міжнарод­ній арені;

5) у поведінці учасників міжнародних акцій велику роль відіграють випадковість і одночасність багатьох взаємодіючих чинників.

Водночас є можливим виділити два основні теоретичні під­ходи до розуміння сутності, а отже, перспектив дослідження міжнародних відносин.

Перший має назву "політичний реалізм", його засновником є американський вчений Ганс Моргентау (праця "Політика між націями" (1948)).

Відповідно до реалістів, міжнародні відносини є зіткненням, суперництвом національних інтересів держав. Інші суб'єкти не можуть вважатися учасниками міжнародних відносин, ос­кільки не володіють суверенітетом, а отже, не мають повнова­жень представляти інтереси населення за межами національ­них кордонів. Міжнародні відносини перебувають у стані анархії, який не можна подолати, оскільки національні держа­ви не підпорядковуються жодному джерелу влади.

Іншим класичним підходом до визначення сутності міжна­родних відносин є політичний ідеалізм, систематизаторами якого прийнято вважати відомого німецького філософа Імма-нуїла Канта та президента США і, водночас, вченого-політолога та конституціоналіста Вудро Вільсона.

Ідеалісти, на противагу реалістам, вважають, що коло учас­ників міжнародних відносин є ширшим — за рахунок виник­нення міжнародних організацій. Саме ці структури сприяють подоланню стану анархії та ворожнечі у міжнародних відноси­нах, досягненню ідеалу мирного гармонійного співжиття — так званого "світового порядку".

Якщо реалісти стверджували, що основними принципами міжнародних відносин є пріоритет національних інтересів та сила, то ідеалісти вважають, що ця сфера суспільного життя може бути впорядкована за допомогою права (міжнародного права) та моралі (однакових етичних уявлень різних народів про добро і зло у відносинах).

Зауважимо, що "батько" політичного реалізму Моргентау пояснював сутність сили як здатність заперечувати національні інтереси інших держав. Сила є сукупністю усіх можливостей, які має політичний суб'єкт, для задоволення своїх інтересів.

В середині XX століття набуває популярності системний підхід до аналізу міжнародних відносин. Американські вчені Кеннет Волц, Джордж Розенау вважали, що розуміти сенс міжнародних відносин можна лише як системної, взаємо­пов'язаної загальної діяльності різноманітних учасників, які взаємодіють за межами національних кордонів: держав, між­народних організацій, транснаціональних корпорацій (ТНК), громадсько-політичних рухів, неурядових організацій, со­ціальних груп, окремих громадян. Водночас в рамках єдиної системи міжнародних відносин, на думку американського вченого Мортона Каплана, є можливим виділити основні підсистеми:

1) міждержавних міжнародних відносин;

2) наднаціональних міжнародних відносин, учасниками якої є міжнародні організації, ТНК.

Як стверджує російський дослідник М. Косолапов, міжна­родні відносини виникли у часи стародавнього світу, коли ве­ликим вважалося населення території в декілька тисяч чоловік, народи мали можливість вступати в безпосередній контакт один з одним: під час міграції, масових втеч від стихійних бід, після територіального розподілу між державами. Саме тоді виникає явище власне "міжнародних" відносин, які суттєво різнилися від стосунків, які складалися всередині етнічного об'єднання.

Із виникненням держав міжнародні відносини поділяються на:

1) формальні (учасниками яких власне і стають держави);

2) неформальні (учасниками яких стають різні соціальні спільноти, недержавні інститути, економічні утворення, особи).

Якщо до середини XX століття основними учасниками між­народних відносин вважалися держави як такі, що володіють суверенітетом, то упродовж наступних десятиліть — з розвит­ком процесів інтернаціоналізації і глобалізації — все більшу роль відіграють інші учасники:

1) транснаціональні корпорації;

2) міжнародні організації;

3) етнічні групи;

4) соціальні спільноти;

5) громадсько-політичні рухи;

6) окремі особи.

Учасники міжнародних відносин формують різні типи від­носин, які за ознакою предмету можна поділити на:

1) дипломатичні;

2) військово-політичні;

3) економічні;

4) гуманітарні;

5) ідеологічні;

6) правові;

7) екологічні та інші.

Водночас ми можемо виділити декілька географічних рівнів міжнародних відносин, а саме: 1)локальний;

2) субрегіональний;

3) регіональний;

4) глобальний, або власне рівень системи міжнародних від­носин.

Центральною категорією теорії міжнародних відносин є по­няття "світова політика" або "світовий політичний процес", під якими розуміється сукупна діяльність народів, держав та їх інститутів, соціальних спільнот та їхніх організацій та рухів, які мають певні політичні цілі у сфері міжнародного життя. Одночасно світовий політичний процес являє собою форму ін­теграційних тенденцій у розвитку людського суспільства, форму взаємодій, взаємозв'язку його складових, комплекс за­гальної, глобальної політичної та соціальної взаємодії.

Основними формами світової політики є:

1) конфлікт, включно війни;

2) суперництво;

3) співробітництво.

Світова політика як засіб взаємодії, взаємовідносин різних суспільних груп та утворень — етнічних груп, націй, держав, союзів — формується разом з їх виникненням і розвитком. Уже в ранніх рабовласницьких державах Стародавнього Сходу іс­нували військово-політичні відносини. Головними їх регуля­торами були звичаї й традиції.

На території Європи міжнародні відносини і світова політи­ка сформувалися у часи античності. У той період сутністю сві­тової політики були, насамперед, конфлікти (війни) і супер­ництво. У Стародавній Греції виникли перші релігійно-політичні об'єднання держав — амфіктінонії (наприклад, дельфійська, делоська).

В епоху Середньовіччя конфлікти і, зокрема, їх крайня форма — війни — залишалися головними елементами міжна­родної політики, а тогочасне міжнародне право визначало вій­ну як засіб вирішення міждержавних проблем. У ті ж часи за­родилась і поширилась практика укладання міждержавних угод, що регулювали питання співробітництва: щодо плавання в нейтральних водах, прикордонних, майнових питань, прав іноземців тощо. Розширювалася міжнародна торгівля, яка підлягала регулюванню договорами та угодами. В практику щоденного життя впроваджувалися валютні операції, уклада­лися консульські угоди.

У Новий час розвиток технологій і промисловості, вико­ристання найманої праці поступово привели до утворення єдиного світового ринку, що сприяло швидкому розквітові міжнародної торгівлі, виникненню мережі економічних, тех­нічних та інших зв'язків, вдосконаленню засобів комунікацій. У XIX столітті звичною практикою світової політики стало укладання міждержавних угод з питань транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування. Було проголошено і вті­лено в життя принципи вільного судноплавства по міжнарод­них ріках (наприклад, по Рейну і Дунаю). Виникли перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню питань світової комунікації: Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874). Широко використовувався інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок. Однак, в цілому, для світової політики, незважаючи на запро­вадження елементів співпраці, характерним було міжнаціо­нальне суперництво за оволодіння територіями, сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту. Задоволення інтересів держав через війни залишалося нормою міжнародного права і навіть закріплювалося в низці міжнародних угод.

Застосування військової сили розглядалося як правовий за­сіб вирішення суперечок між державами аж до середини XX ст. Анексії (загарбання чужих земель внаслідок війн) і контрибу­ції (данина, яку переможець накладав на переможеного) вва­жалися правовим засобом нарощування території і державного збагачення.

Лише у другій половині XX століття з огляду на жахливі наслідки Другої світової війни і перед загрозою термоядерного конфлікту вчені та політики багатьох країн світу дійшли вис­новку про недоцільність застосування воєнних засобів у розв'язанні конфліктів, потребу формування механізмів змен­шення суперництва у світовій політиці, розширення можли­востей для співробітництва.

Починаючи з 50-х років шириться розуміння того, що війна не може бути раціональним інструментом міжнародної політики — її належить здійснювати політичними та дипломатични­ми засобами.

Сучасна світова політика спрямована, насамперед, на забез­печення стану миру та співробітництва у відносинах між учас­никами міжнародних відносин, тобто міжнародної безпеки.

Як вважають багато вчених та державних діячів, формою забезпечення міжнародної безпеки на початку XXI століття є так званий "новий міжнародний порядок".

Взагалі, міжнародний порядок (термін запроваджений за­сновниками ідеалізму Іммануїлом Кантом і Вудро Вільсоном) — це організація міжнародних відносин, яка є протилежною анархії і передбачає існування спільних інститутів, норм і цінностей, які створюють умови для встановлення міжнарод­ної безпеки.

Офіційною датою зародження нового світового порядку вважають кризу в Перській затоці 1990—1991 років, коли члени Ради Безпеки ООН, включно СРСР, одностайно прий­няли рішення про початок збройної інтервенції проти Іраку. Деякі політологи тоді оптимістично писали про "зародження всесвітнього уряду"; більшість вважала, що досягнутий стан міжнародної безпеки, який ґрунтувався на міжнародному співробітництві, є найвищим за весь історичний період. Американський вчений Френсіс Фукуяма у праці "Кінець історії" стверджував, що у світі вже досягнуто консенсус щодо ліберальної демократії як оптимальної і всезагальної форми політичного режиму, що означає кінець ери ідеоло­гій.

Однак, варто зауважити, в середині 90-х років минулого століття оптимізм щодо дієвості нового світового порядку значно зменшився. Сучасними проблемами, які має вирішува­ти світова політика, є:

1) неконтрольоване розповсюдження ядерної зброї;

2) поширення міжнародного тероризму;

3) виникнення "сірих зон", тобто територій, які не контро­люються державами;

4) поглиблення цивілізаційного розколу між народами, як це формулює американський політолог Самюель Гантінгтон.

До характерних рис сучасної світової політики також на­лежать: 1) зростання кількості та ролі нових учасників міжнародних відносин — міждержавних (міжурядових) та неурядових між­народних організацій, ТНК, громадсько-політичних рухів, ет­нічних груп, окремих громадян;

2) посилення впливу світової політики на внутрішньополі­тичний розвиток держав;

3) зниження значення державного суверенітету у міжнарод­них відносинах;

4) зростання інтеграційних тенденцій у світі та посилення процесу глобалізації;

5) перехід до багатополярної системи міжнародних відно­син, за якої декілька держав справляють глобальний вплив на розвиток світової політики.

Таким чином, сучасна світова політика перебуває на умов­ному роздоріжжі — між пошуком балансу інтересів між най­більш впливовими державами і, одночасно, потребою врахову­вати інтереси інших учасників міжнародних відносин.