Теорія та історія міжнародної політики

Міжнародна політика як спосіб взаємодії і взаємовідно­син між розрізненими соціальними угрупованнями — пле­менами й племінними об'єднаннями, націями, державами, союзами держав — формується одночасно з виникненням і розвитком цих спільнот. Відомо, що вже перші рабовласницькі держави, які виникли у IV—III тисячоліттях до н.е. у Єгипті та Месопотамії, здійснювали міжнародні відноси­ни, створювали різноманітні союзи, військово-політичні об'єд­нання переважно для спільного ведення воєн.

У західноєвропейському регіоні такі зв'язки розпочалися принаймні 2,5 тис. років тому. І тут попервах переважали конфлікти, війни і протиборство. Однак відомо, що в антич­ному світі існували і не військові, а, зокрема, релігійно-полі­тичні об'єднання держав — амфіктонії (приміром, Дельфій­ська, Делоська та ін.), учасники яких спільно вирішували питання культу, збереження храмового майна, підтримання миру в стосунках тощо.

Однією з істотних ознак держави є гуртування людей на спільній території проживання, тобто організація населення за територіальним, а не кровно-родинним принципом. Тому територіальне питання є найважливішим як при виникненні будь-якої держави, так і в її подальшому існуванні.

Процеси формування держав супроводжувалися бороть­бою за розширення їх територій, за зміцнення й захист існую­чих кордонів. Ось чому історично першою і упродовж трива­лої історії неодмінною складовою міжнародної взаємодії була саме боротьба, змагання за перерозподіл землі, збереження територіальної цілісності, недоторканності, суверенітету. Від­повідно і первісні уявлення про міжнародну політику, її зміст та цілі формувалися саме під впливом боротьби із сусідами й вичерпувалися цим протистоянням.

Підраховано, що за 3,5 тис. років писемної історії людство лише 270 років жило без воєн! У середньовіччя війна залиша­ється головним елементом міжнародної політики. Феодаль­ний міжнародний звичай визнавав законним право можно­владців на війну. Саму людність було заведено розділяти на воїнів та мирне населення. Війна сприймалася як цілком прий­нятний засіб розв'язання будь-яких міждержавних проблем.

Водночас поступово зароджується і набуває поширення неконфліктне міждержавне спілкування — практика досяг­нення домовленостей, укладання угод та ін. Такими угода­ми вдавалося впорядкувати, наприклад, умови плавання у нейтральних водах, прикордонні та майнові питання, права іноземців тощо. Розширення міжнародної торгівлі підлягає регулюванню шляхом договорів і контрактів, запроваджу­ються валютні обміни, укладаються консульські угоди.

Утворення феодальних держав, що супроводжувалося роздрібненням, розшаруванням, значно ускладнило стосун­ки між країнами. У заплутаній системі васальної залежності розібратися було нелегко. Як правило, король був головним феодалом у державі, водночас у межах власної землі верхов­ним володарем поставав удільний феодал.

Часи абсолютизму в Європі (кінець XVII—XVIII ст.) ха­рактеризувалися поширенням ідеї суверенітету, визнанням рівноправ'я держав. Проте обидва ці принципи ще мали обмежене значення, на їх здійснення суттєво впливали фео­дально-династичні залежності. Суверенітет держави розумі­ли як такий, що збігається із суверенітетом монарха, котрий виступав єдиним носієм суверенітету ("Держава — це я", — наголошував Людовік XIV).

Оцінюючи середньовічну політику, академік С. Д. Сказ-кін зазначав: "Це був час, коли держава збігалася з маєтком, публічно-правові відносини з приватно-правовими, а внут­рішню політику не можна було відрізнити від зовнішньої. Король воював із своїми непокірними васалами, васали — між собою; одне слово, панували право і звичай приватної війки. Два феодальних сеньйори вели один з одним перего­вори, вступаючи у війну або укладаючи мир так, немовби це були дві держави. Це був час приватної дипломатії, яка мала власні прийоми та звичаї".

Інтенсивності міжнародних відносин, збагаченню їх змісту й форм значною мірою сприяли буржуазно-демократичні ре­волюції XVIII—XIX ст. Розвиток машинного виробництва, використання найманої робочої сили поступово привели до утворення єдиного світового ринку, широкого розгортання торгівлі, встановлення розгалуженої мережі економічних, тех­нічних, наукових, культурних та інших зв'язків. Налагоджен­ня й зміцнення цих стосунків завдячують вдосконаленню за­собів комунікації. У XIX ст. було укладено велику кількість угод щодо питань транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування та ін. Створюються перші міжнародні органі­зації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань, на­приклад Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874). Проголошено і розпочато реалізацію принципу вільного судноплавства на міжнародних ріках — Дунаї, Рейні та ін. Широко використовують інституцію між­народного арбітражу для розв'язання різних суперечок.

Однак, незважаючи на визнання демократичних політич­них принципів — свободи, рівності, суверенітету тощо, ще довго практику міжнародних відносин визначала боротьба за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх пере­розподіл. У XIX—XX ст. порушується принцип недоторкан­ності держав, не виконуються вимоги щодо невтручання у справи інших, насамперед малих і слабких держав. Продов­жується політика територіальних загарбань. Колоніальні імперії змінюються, з одного боку, під тиском національно-визвольних сил, а з іншого — як результат прагнення силь­них держав до перерозподілу сфер впливу. Внаслідок нових колоніальних загарбань встановлюються напівколоніальні режими у Китаї, Туреччині, Персії, Єгипті та ін.

Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом вій­ни, як і раніше, залишається непохитним, його навіть за­кріплюють у низці міжнародних угод. Так, Віденський кон­грес 1814—1815 pp. визнав законність колективної інтервенції на захист монархічних порядків та існуючих кордонів у Європі. З цією метою 1815 р. створено Священний союз у складі Австрії, Пруссії, Росії й Франції. Застосування війсь­кової сили розглядали як законний засіб розв'язання супе­речок між державами аж до середини XX ст. Анексію' та контрибуцію*" вважали цілком правовими способами роз­ширення території, державного збагачення.

Лише b середини XX ст. під впливом наслідків другої сві­тової війни й загрози термоядерного конфлікту світова громад­ськість, правлячі кола низки держав, які справляли визначаль­ний вплив на глобальну політику, поступово дійшли висновку про неприпустимість, згубність воєнних засобів розв'язання міжнародних конфліктів за сучасних умов. Але до цього люд­ству ще треба було пережити період "холодної війни".

'Насильницьке загарбання чужих земель внаслідок війни. "Данина, яку переможець стягував з переможених.

У другій половині століття поступово, але неухильно формується розуміння того, що в сучасному світі не існує таких обставин, які виправдовували б застосування сили і загибель людей. Однак міркуваннями про захист життя пе­ресічних людей, про запобігання поширенню агресії, вста­новленню диктатури намагалися вмотивувати збройні акції США в Лівії, Панамі, на Гаїті, використання міжнародних збройних сил у колишній Югославії, у протидії нападу Іраку на Кувейт. Хоча останні дві події були санкціоновані ООН, тобто отримана офіційна згода міжнародного співтоварист­ва на їхнє здійснення, серед широких кіл громадськості вис­ловлювалося багато сумнівів і навіть протестів щодо пра­ведності такого "доброчинного" застосування сили.

У наш час нарешті набуває практичного втілення велика гуманістична ідея про природні й невідчужувані права кож­ної людини, і насамперед права на життя. Незаперечно виз­нано пріоритет інтересів особи, необхідність ставити їх на чільне місце у здійсненні світової політики, підпорядковува­ти їм зусилля держав та урядів. Усе це вносить істотні змі­ни у зміст сучасної міжнародної політики, поглиблює розу­міння її сутності. Хоча й досі в світі зберігається напружене протистояння різних ворогуючих сил, залишаються нероз­в'язаними численні регіональні проблеми, періодично спа­лахують вогнища конфронтації.

Політична наука, спираючись на дані інших наук, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародних відносин з по­зицій їхньої практичної організації, якомога оптимальнішого використання існуючих можливостей та наявних засобів.

У сучасній політології склалися два концептуальних на­прями дослідження і тлумачення сутності міжнародних від­носин — традиціоналістський та модерністський. Згідно з першим сутністю міжнародних відносин є взаємодія дер­жав, а головний засіб її здійснення — дипломатія. Для ба­гатьох представників традиціоналістського напряму (Г. Мор-гентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С Хоф-ман та ін.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминущого суперництва їх учасників, яке зумовлене при­родною схильністю останніх до насильства й жагою влади.

Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжна­родних відносин, — це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини виникнення та шляхи розв'язання, проблеми війки і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.

У межах традиціоналістського напряму значною мірою залишалися і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародної політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, з бачення міжнародних відносин тільки як невпинної бо­ротьби їх учасників. Такі погляди призводили до спроще­ного тлумачення подій та процесів міжнародного життя.

Сповідування конфронтаційної ідеології стає на заваді роз-вою міжнародного співробітництва, розширенню світових зв'язків.

У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Його пред­ставники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб'єктів розширюється за рахунок різноманітних приватних ініціа­тив, неурядових громадських організацій тощо. "Модерні­стам" (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Се-пін та ін.) властиве прагнення застосувати до вивчення між­народних відносин і політики новітні математичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

У 90-ті роки модерністські методологічні настанови "про­риваються" і на кін вітчизняної політичної науки та практи­ки. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологіза-ція, декомунізація суспільного життя на теренах колишньо­го СРСР. Модернізму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом (від грец. pragma — справа, дія) нази­вають пізнавально-практичну позицію, що грунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання його прак­тичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досяг­ненню успіху в діяльності.

Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, від­працювати нові форми та процедури взаємодії. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігнорування загальних соціальних закономір­ностей, що обмежувало вивчення предмета "відстеженням" плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє ство­ренню загальної теорії міжнародних відносин, яка б умож­ливила їх цілісне, глобальне осягнення. Головним для мо­дерністів є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, приміром прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні відноси­ни фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих дер­жав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі націопальних інтересів, численних критеріях та ознаках націо­нальної могутності, сили тощо.

Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, мо­дерністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте видається хибним здійснюване в межах модерністсь­кої течії заперечення того, що міжнародна політика часто постає зіткненням інтересів великих груп людей, відбиттям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають непе-редбачуваними, а параметри невимірюваними.

Наука — це не просто сукупність розрізнених знань, а їх система, яка призначена для пошуку об'єктивних, законо­мірних зв'язків у суспільному житті й уможливлює такий пошук. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уяв­лень про міжнародні відносини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдності П складових компонентів. Ця тенденція може бути зрозумілою як певне поєднання, сполучення того, що є плідним у традиційному напрямку, з перевагами модерністського підходу. Ось кілька дефініцій (визначень) міжнародних відносин, зроблених у межах цього синтезованого підходу:

"Міжнародні відносини — це здійснення інтересів соціаль­них груп за межами національних держав" (А. А. Мурадян);

"Міжнародні відносини — це сукупність інтеграційних зв'яз­ків, які формують людську спільноту" (Г. X. Шахназаров);

"Всі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й бага­то інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини" (І. І. Кравченко).

Міжнародна політика — це система економічних, право­вих, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і гру­пами держав, провідними соціальними, економічними та полі­тичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Поряд з терміном "міжнародна політика" вживають й інші схожі визначення, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття "міжнародні відносини". Воно ширше, ніж поняття "міжнародна політика", означає не лише політичні, але й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єктами міжнародного спілкування. І у політичних доку­ментах поняття "міжнародні відносини" застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країна­ми на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.

Міжнародні відносини — це продовження за умов міжна­ціонального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному грунті у межах конкретної дер­жави. Вони охоплюють усі різновиди громадських і приват­них, політичних та інших відносин, які передбачають пере­тин державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Історично першими були і тривалий час залишалися пріо­ритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов'язані з територіально-економічними зазіханнями. У ни­нішньому столітті, приміром, гегемоністські прагнення ве­ликих держав утілювалися в спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, часом залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів. У зв'язку з цим до цілей і завдань міжна­родної політики слід віднести також протистояння держав іноземному впливові, об'єднання зусиль для спільної про­тидії такому втручанню. Так, національно-визвольні та анти­колоніальні рухи залежних у минулому країн і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а й мали міжнародно-політичне звучання.

За останні десятиліття до структури цілей і завдань між­народної політики дедалі активніше входять такі, як участь у міжнародному поділі праці й пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, бо­ротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); за­хист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру.

Постановка цілей у міжнародній політиці, визначення за­собів їх досягнення значною мірою зумовлені й таким чин­ником, як співвідношення політики зовнішньої і внутрішньої. Міжнародна політика є продовженням, функцією внутрішньо­політичних процесів, залежить від суспільної природи й ха­рактеру пануючих у країні соціальних сил, є похідною від

них. Сили, що прийшли до влади внаслідок внутрішнього політичного протиборства в якійсь країні, визначають зміст і спосіб здійснення її міжнародної політики. Водночас лінія поведінки правлячих кіл на міжнародній арені може поси­лювати або, навпаки, ослаблювати їхні внутрішньополітичні позиції, авторитет влади. Часто ті чи інші міжнародні акції здійснюються для вирішення власних внутрішньополітич­них проблем.

Як уже зазначалося, найпоширенішим засобом здійснен­ня міжнародної політики, розв'язання проблем міждержав­них взаємин довго була війна. Застосування сили або загро­за такого застосування досі часто залишається "аргументом". Війна — це збройний конфлікт між державами, групами країн або верствами населення в одній країні. Брати участь у бойо­вих діях можуть не лише регулярні збройні сили, а й ци­вільне населення, яке в ході розгортання конфлікту форму­ється у рухи опору, партизанські загони або просто береть­ся до зброї для захисту своїх прав, осель та прилеглих тери­торій. Війна є продовженням політики силовими засобами. Крім збройної боротьби, під час воєнних конфліктів вда­ються і до інших форм політичної, економічної та ідеологіч­ної протидії. Це і розрив дипломатичних відносин, блокада, диверсії, певні прийоми морального тиску, організаційного розкладу армії і тилу противника тощо. Відомий теоретик війн та міжнародних відносин професор Чиказького універ­ситету Куїнсі Райт зазначає, що війна є мистецтвом органі­зації та використання збройних сил для досягнення групо­вих цілей.

Війна — це складне соціальне явище, яке відбиває стан існуючих соціальних відносин, особливості попереднього розвитку суспільства. Розрізняють війни визвольні й загарб­ницькі, локальні (регіональні) й світові, двосторонні та коа­ліційні, із застосуванням звичайної зброї чи засобів масово­го знищення.

Оскільки світове співтовариство ще не може повністю вилучити війну з практики міжнародного спілкування, воно формулює в основних нормах міжнародного права головні вимоги щодо ведення війни. Ці вимоги визначені, зокрема, у Женевській конвенції 1949 р. про захист жертв війни, до­даткових документах до неї 1977 p., багатосторонніх міжна­родних угодах про заборону певних видів зброї масового знищення, про режими утримання військовополонених, по­ранених і хворих, поводження із цивільним населенням у випадках збройного конфлікту. Ці та інші документи пере­дбачають, що воюючі сторони зобов'язані підбирати поране­них і хворих солдат противника, надавати їм необхідну до­помогу, гуманно ставитися до військовополонених, захища­ти цивільне населення, не допускати його знищення, шану­вати життя, сім'ю, честь, власність, релігійні обряди й звичаї людей на окупованих територіях. Забороняється застосову­вати заходи фізичного і морального примусу щодо цивіль­них осіб. Мирне населення має бути відселене з району бойо­вих дій. Забороняється захоплення заручників. Строго ви­значається режим полону, а для цивільних осіб — режим інтернування, який передбачає надання житла, права листу­вання, створення елементарних умов існування, дотримання інших прав людини.

Категорично забороняється залучати до участі у бойових діях осіб, молодших за 15 років. Якщо ж підлітки виявля­ються у зоні боїв, вони мають бути взяті під захист, негайно виведені у безпечні місця, передані батькам.

Міжнародне право відкидає і такий прийом, як блокада, коли для досягнення воєнних цілей вдаються до обмеження поставок продуктів харчування й подачі води, електроенергії, палива, сировини, що призводить до голоду, хвороб, виник­нення інших проблем серед цивільного населення.

Забороняється використання найманців у міжнародних збройних конфліктах.

Недотримання цих правил ведення війни вважається воєн­ним злочином, і той, хто його вчинив, має бути покараний.

Гуманізація суспільних відносин, дедалі ширше визнан­ня основних прав людини і прагнення дотримувати їх (на­самперед права на життя), створення нових типів озбро­єнь, які можуть спричинити глобальний ядерний конфлікт і знищення людства, ускладнення можливостей контролю, зростання загрози несанкціонованого, випадкового засто­сування атомної зброї — усе це зумовлює визнання неприй­нятності у нинішніх історичних умовах війни як засобу досягнення політичних, економічних, ідеологічних та інших цілей.

Війна більше не може бути знаряддям політики, оскільки у ракетно-ядерному конфлікті переможців не буде. Люди дедалі глибше усвідомлюють, що альтернативою загальному миру може бути лише загальне знищення й загибель роду людського. Тут доречно нагадати, що відповідно до старого політичного мислення широко побутувало твердження, бу­цімто в результаті нової світової війни імперіалізм загине, натомість у цілому світі запанує соціалізм. З цього приводу Джон Гелбрейт влучно зауважив, що у такому випадку по­піл капіталізму нічим не відрізнятиметься від попелу соціа­лізму. При розв'язанні міжнародних суперечностей і кон­фліктів на перший план нині мають висуватися не воєнні, а політичні засоби й методи.

Що ж стосується військових аспектів, то практика в дусі нового політичного мислення орієнтує на принцип розум­ної достатності воєнного потенціалу країни, який мав би виключно оборонний характер і забезпечував їй необхідний опір у випадку агресії ззовні. Цей принцип передбачає по­ступове зниження рівня воєнного потенціалу всіма учасни­ками міжнародної взаємодії, і насамперед ядерного роззброєн­ня за дотримання гарантій безпеки держав.

У суспільстві завжди існували засоби мирного розв'язання міжнародних спорів. Найпоширеніший серед них — інститу­ція, спеціально призначена для здійснення зовнішньої полі­тики держави мирними засобами, — дипломатія. У сучасно­му світі вона постає одним з найважливіших засобів здій­снення міжнародної політики. Це поняття походить від давньо­грецького diploma, що означало "лист, складений навпіл". Дипломатом вважали особу, яка мала такий лист, тобто до­кумент, що засвідчував її державні повноваження.

Серед головних завдань дипломатії спочатку було здо­буття й використання переваг у конфліктних ситуаціях, ре­гламентація і впорядкування розв'язання останніх. З цією метою були розроблені й запроваджені процедури оголо­шення війни, надання політичного притулку, звертання до третьої сторони для відвернення війни, вимоги й правила недоторканності культових споруд тощо.

За доби Відродження у різних країнах формуються пос­тійна дипломатична служба, професійний корпус диплома­тів. Починаючи з XIX ст. поряд із двосторонньою диплома­тією поширюються багатосторонні контакти, проводяться міжнародні конференції, утворюються постійні дипломатичні, міжнародні, економічні, культурні організації.

Нині дипломатією називають офіційну діяльність держав, урядів, інших уповноважених осіб, органів і установ, які проводять міжнародну політику, представляють інтереси держави за кордоном, у міжнародних організаціях. У сучас­ному суспільстві дипломатія виконує функцію регулювання спірних міждержавних питань, розширення контактів, взає­мин і співробітництва між країнами та народами. Обмін інформацією між урядами по дипломатичних каналах умож­ливлює зміну позицій сторін, їх коригування, досягнення компромісу і згоди. Дипломатія у такий спосіб перетворю­ється на мистецтво ведення переговорів, досягнення порозу­міння, здійснення своїх цілей, що передбачає використання різноманітних чинників впливу.

Велика роль у міждержавних відносинах належить не лише дипломатичним органам та інституціям, а й позаурядовим, не­державним структурам. Різноманітні економічні, наукові, куль­турні, релігійні та інші зв'язки й ініціативи здійснюють партії, громадські організації, окремі громадяни країни без викори­стання офіційних каналів. У сучасному світі дедалі більша частка економічних, торговельних, соціальних та інших зв'язків між країнами та народами здійснюється у приватному порядку.

Дипломатія спирається на принципи і норми міжнарод­ного права.