Президентсько-парламентські республіки

У Республіці Болгарія (територія — 110,9 тис. кв. км; населення — 7,7 млн чол.), цьому «останньому вагоні соціалістичного потяга», колишні політичні структури були зламані зусиллями кіл, які належали до владної еліти (за допомогою масових мітингів і демонстрацій) і підтримували лідерів опозиції.

Згідно з Конституцією, Болгарія — республіка з парла­ментським (фактично президентсько-парламентським) прав­лінням. Державна влада поділяється на законодавчу, вико­навчу й судову. Президент є главою держави. Він уособлює єдність нації і репрезентує країну в міжнародних відноси­нах. Народні збори у складі 240 депутатів, які обираються на прямих виборах за пропорційною системою, здійснюють законодавчу владу й застосовують парламентський конт­роль. Голова Ради Міністрів (якого обирає і звільняє парла­мент за поданням Президента) керує урядом, координує його загальну політику й відповідає за її впровадження в життя. Правосуддя здійснюється Верховним касаційним судом, Верховним адміністративним судом, апеляційними, окружними, військовими та районними судами. Визначений законом статус має Конституційний суд.

Відповідним законом визначаються організація та поря­док діяльності органів місцевого самоврядування. Територія республіки поділяється на общини та області. Община — головна адміністративно-територіальна одиниця, в якій здійснюється місцеве самоврядування. Області — це адмі­ністративно-територіальні одиниці, призначені для здій­снення регіональної політики та державного управління на місцях.

Болгарія, як і інші країни Центральної та Східної Євро­пи, переживає непростий період політичних та економічних перетворень і все ж залишається острівцем розважливості й стабільності в неспокійному Балканському регіоні.

Становлення політичних структур відбувається за перма­нентної конфронтації різних гілок влади.

У Болгарії склалася багатопартійна система, відбулися вибори до Народних зборів, місцевих органів самоврядуван­ня. Президентом Республіки 1 серпня 1990 р. на Великих Народних Зборах обрано Желю Желева, а в січні 1992 р. в результаті прямих виборів його знову обирають Президен­том країни. Желю Желев був в опозиції до соціалістичного режиму, зазнав переслідувань, автор кількох монографій, найбільш відомою є його книжка «Фашизм», у якій прово­диться аналогія між фашизмом і комунізмом.

У вересні 1993 р. внаслідок конфлікту між Союзом де­мократичних сил, що мав тоді в парламенті 110 місць із 240, і Президентом, який вирішив здійснювати надпартійну політику, уряд Філіпа Димитрова подав у відставку. Новий уряд доручено сформувати Любену Берову, професорові університету, фахівцеві в галузі економічної теорії, якого підтримали Болгарська соціалістична партія і Рух за права та свободи (етнічні турки). Однак уряд не зміг визначитися ні в політичній сфері (відсутність стратегічної мети, альтерна­тивних рішень, уміння йти на компроміс), ні в економічній (приватизовано 90 % об'єктів сфери торгівлі, але повільно здійснено приватизацію великих підприємств). Інфляція в 1994 р. становила 100, а безробіття — 20 відсотків, країна мала багатомільйонний зовнішній борг. Після невдалої спроби Димитра Руджева, колишнього помічника президен­та сформувати уряд, на посаду прем'єр-міністра призначено 41-річну Ренату Інжову, професійного економіста, директо­ра Агентства приватизації. її діяльність як прем'єр-міністра була нетривалою, наближалися вибори.

У парламентських виборах, що відбулися 17 грудня 1994 p., взяли участь 49 партій, проте на результати виборів вплинули тільки дві з них. На одному полюсі — Болгарська соціалістична партія, лідер якої Жан Віденов у передви­борній програмі оголосив, що зможе гарантувати всім без­пеку, зайнятість, безкоштовне медичне обслуговування і виведе країну з кризи. На другому — Союз демократичних сил, що провів свою передвиборну кампанію на засадах послідовного антикомунізму. Його лідер Філіп Димитров стверджував: «Болгарином може називатися лише той, хто не комуніст».

Виборці віддали перевагу соціалістам, які отримали 46 % голосів, за Союз демократичних сил проголосувало 25 %. 25 січня 1995 р. уряд Болгарії очолив 37-річний уродженець Пловдива, лідер соціалістів Жан Віденов. Парламентська фракція, яка називає себе «демократичні ліві», мала в пар­ламенті 125 місць із 240, або абсолютну більшість. Антико­муністичний Союз демократичних сил мав 69 місць, Народ­ний Союз — 18, Рух за права і свободи — 13 місць.

У 1995 р. соціалісти помітно зміцнили свої позиції, пе-ремігши на виборах в місцеві органи влади. Намітилися позитивні зміни в економіці: на 2,4 % зросло виробництво, зменшилась інфляція, досягнуто позитивного сальдо в зовнішній торгівлі. Проте навесні 1996 р. знову зросла інфляція, різко підскочили ціни на енергоносії, що позна­чилося на всіх інших товарах, у тому числі першої не­обхідності. На цьому тлі активізувалися нападки опозиції на уряд Жана Віденова, який звинуватили в неспроможності вивести країну з економічної кризи.

У жовтні — листопаді 1996 р. у Болгарії відбулися прези­дентські вибори. Напередодні виборів Желю Желев зняв свою кандидатуру, як спільного кандидата його не підтри­мали політичні партії консервативного й ліберального спря­мування. Боротьба за посаду Президента Болгарії розгорну­лася між політиками другого ешелону: Іваном Маразовим, міністром культури — від соціалістів, а від опозиції — Пете­ром Стояновим, приватним юристом. У другому турі прези­дентських виборів переміг Петер Стоянов. За нього прого­лосували 58,9 % виборців, за Івана Маразова — 41,1 %. Соціалісти вбачають причини своєї поразки в економічній скруті Болгарії, стрімкому зниженні рівня життя народу.

Експерти, за підсумками президентських виборів, зазна­чали, що в Болгарії, як і в інших постсоціалістичних країнах, настрій болгар періодично змінюється — від ностальгії за часами Тодора Живкова до прискорення радикальних ре­форм і навпаки. Це найбезпосередніше виявилося в резуль­татах загальнонаціональних виборів.

У квітні 1997 р. в Болгарії на вимогу правоцентристської коаліції відбулися дострокові парламентські вибори. Пере­конливу перемогу здобув Союз демократичних сил — більш як 62 % голосів і, відповідно, 136 депутатських мандатів. Соціалісти — 22 % і 57 депутатських місць. Уряд Болгарії сформував лідер СДС Іван Костов, відомий економіст і ма­тематик, фахівець реформаторського спрямування.

Останнім часом у Болгарії постійно зростає внутрішній валовий продукт, заробітна плата (у 1996 р. середня заро­бітна плата становила 20—30 доларів, 2001 р. — 120 доларів на місяць), чому сприяє досягнута політична стабільність.

На цьому тлі дещо парадоксальними були результати парламентських (серпень 2001 р.) і президентських (листо­пад 2001 р.) виборів. Спочатку вибори приводять до влади колишнього монарха Симеона Сакс—Кобург—Готського (Симеона Другого), представника правоцентристської партії «Національний рух Симеон Другий»), який очолив уряд. До складу уряду ввійшли також представники Соціалістичної партії, згодом лідера соціалістів Георгія Пирванова, який стає Президентом Болгарії. При цьому і новий Президент, і глава уряду своєю головною метою проголошують вступ Болгарії до НАТО і Європейського Союзу, вважаючи водно­час надзвичайно важливим зміцнення відносин Болгарії з Росією, Україною, іншими країнами.

Республіка Польща (територія — 213,7 тис. кв. км; насе­лення — 38,6 млн чол.) — держава, яка стала на шлях зміни суспільного устрою після тривалого періоду опозиції до то­талітаризму. Крах комуністичної влади у Польщі започатку­вав процеси, що привели до падіння влади комуністів і в інших країнах Центральної та Східної Європи. На ці проце­си помітний вплив справив глава римо-католицької церкви Папа Римський Іоанн Павло II. Зміна існуючого ладу в 1989 р. здійснювалася мирними засобами, в рамках стабіль­них кордонів. Вирішальну роль тут відіграв «круглий стіл», де було досягнуто компромісу між різними політичними си­лами, визначено стратегічну мету — побудову правової де­мократичної держави й перехід до ринкової реформи.

Відповідно до Конституції Польщі визначено відносини між законодавчою, виконавчою і судовою владою. Законо­давчу владу здійснюють Сейм і Сенат, виконавчу владу — Президент Республіки Польща і Рада міністрів, а судову владу — суди, Конституційний і Державний трибунали. Те­риторіальне самоуправління виконує публічні завдання, не закріплені Конституцією чи законами за органами інших публічних влад. Одиницею територіального самоуправління є община.

Маючи значний досвід дисидентського, опозиційного до колишніх владних структур руху, політичні сили, що діста­ли владу мирно, виявилися нездатними до практичної конструктивної діяльності. Відсутність чіткої програми ство­рення правової демократичної держави та громадянського суспільства, соціальна незахищеність різних верств населен­ня перед шоковими ринковими реформами спричинили кризу довіри народу до владних структур. Це один із чинників, які зумовили перемогу лівих на виборах до Сейму у вересні 1993 р.

У Польщі з осені 1993 р. сформовано коаліційний уряд лівих сил, який прагнув увести політичні та економічні ре­форми в цивілізоване русло, забезпечити соціальний захист тих, хто живе результатами власної праці. Новий уряд одра­зу постав перед дилемою: продовжити реформи чи викону­вати передвиборні зобов'язання. Ні першого, ні другого за час, що минув, ліві демократи здійснити не спромоглися. Це дало підставу Президентові порушити питання про відстав­ку уряду Вольдемара Павляка.

У лютому 1995 р. Вольдемара Павляка заступив лівий де­мократ Юзеф Олекси. Уряд Ю. Олекси повів далі ринкові економічні реформи, водночас урахував необхідність повні­шого задоволення соціальних потреб громадян. У 1996 р. Польща була єдиною східноєвропейською країною, де обся­ги виробництва перевищили рівень 1989 p., знизилася ін­фляція, помітно зріс експорт, налагоджено надійні парт­нерські контакти з Заходом, поновлено зв'язки зі східними сусідами.

Весь 1995 р. пройшов у Польщі під знаком виборів но­вого Президента. На президентський пост було зареєстро­вано 17 претендентів, взяли участь у виборах 13. Вибори мали два тури. У другому турі Леха Валенсу переміг 42-річ-ний Александр Кваснєвський — лідер партії соціал-демо­кратів.

У вересні 1997 р. в Польщі відбулися вибори до Сейму. Досить переконливу перемогу (33,8 % голосів виборців) здобув блок правих партій «Виборча акція "Солідарність"». Провладний «Союз демократичної лівиці» підтримало 26,8 відсотка виборців, 13,4 відсотка виборців — центри­стську партію «Унія свободи». Блок правих партій і центри­стська партія утворили коаліційний уряд. Його очолив Єжи Бузек. Представники нових політичних структур підтверди­ли незмінність економічного курсу країни, тобто курсу на ринкові реформи, але з більшою увагою до соціальних по­треб людей.

27 липня 1998 р. Президент Республіки Польща Алек­сандр Кваснєвський підписав прийнятий Сеймом закон, згідно з яким у січні 1999 року на карті країни з'явилося замість 49 воєводств лише 16. Впроваджено триланкову модель самоврядування: ґміна — повіт — воєводство.

Наприкінці 2000 р. Александра Кваснєвського переобра­но на другий термін Президентом Республіки Польща.

Парламентські вибори, що відбулися у вересні 2001 р. в Польщі, принесли переконливу перемогу лівим: за Союз лівих сил — Унію праці — віддали голоси 41,5 % виборців. Це — 211 із 460 депутатських місць у Сеймі. Згідно з офіційними даними, у виборах взяли участь 46,3 відсотка уповноважених громадян. Проурядові партії «Виборча акція "Солідарність"» та Унія свободи до парламенту не ввійшли. Новий уряд очолив лідер Союзу лівих сил Лешек Міллер. Склалася унікальна ситуація — в руках одного політичного напряму вперше після 1989 р. зосередилися президентська, законодавча та виконавча гілки влади. Від травня 2004 р. — уряд очолює Марек Белка.

У зовнішній політиці Польщі пріоритетними залишили­ся інтеграція у євроатлантичні структури при одночасному розвиткові дружніх відносин із сусідніми країнами, насам­перед із Росією. Нині на піднесенні відносини Польщі й України в економічній, культурній, а також у військовій сфері. І ліві, й праві вважають Україну стратегічним партне­ром. Від березня 1999 р. Польща є повноправним членом НАТО, від травня 2004 р. — членом Європейського Союзу.

Александр Кваснєвський: «Я переконаний, що розши­рення Євросоюзу відкриває нові шанси для Польщі й також слугуватиме розвитку наших контактів з Україною та інши­ми сусідами. Від самого початку ми вважали, що вступ Польщі до ЄС не може створювати жодних бар'єрів у відно­синах із нашими партнерами».

Багатовікова історія українсько-польського сусідства знає чимало зворушливих прикладів дружби, взаємодопомо­ги та співробітництва. Однак ця історія містить і трагічні сторінки, є історією «тяжкого братерства» — так названо до­кументальний фільм, створений у Польщі під патронатом Александра Кваснєвського. У травні 1997 р. президентами України та Польщі підписано спільну заяву «До злагоди і єднання», у якій дано оцінку складних періодів історії двох народів. Ідеться, насамперед, про так звану операцію «Вісла» після Другої світової війни, у ході якої 150 тисяч українців у Польщі було переселено з місць компактного проживання. Значення підписаної заяви А. Кваснєвський оцінив так: «Глибоко людяна формула — вибачаємо й просимо вибачен­ня» — має сенс навіть тоді, коли над кимось не тяжіє безпо­середня відповідальність за те, що відбувалось у минулому».

У Румунії (територія — 237,5 тис. кв. км; населення — 22,4 млн чол.) зміна суспільного ладу відбулася з надзвичай­ною жорстокістю. Лідера партії і держави та його дружину було знищено фізично.

Лише через п'ять років екс-прем'єр-міністр Петер Роман в інтерв'ю французькому журналові «Парі-Матч» розповів про останні години життя Ніколає Чаушеску. Вранці 24 грудня 1989 р. Рада Фронту національного порятунку, куди ввійшли Іон Ілієску, Петер Роман, Сільві Брюкан, Же-лю Войкан ухвалили рішення знешкодити Чаушеску. Вихо­дили з того, що інакше його прихильники (частина армії, гвардія) чинитимуть запеклий збройний опір, що не виклю­чає відновлення тоталітарного режиму. Судовий процес, на якому наполягав Ілієску, відбувся в містечку Торговісте, за 100 км від Бухареста, куди втекли на вертольоті й де потім були заарештовані Ніколає та Єлена Чаушеску. Близько дру­гої години дня 24 грудня генерал Віктор Станкулеску, яко­му Рада Фронту національного порятунку доручила здійсни­ти вирок над диктаторами, доповів, що тиранів засуджено на смерть і вирок уже виконано, про що повідомили країну по телебаченню вранці 26 грудня.

Отже, в Румунії зміна тоталітарного режиму супроводжу­валася жорстокою політичною боротьбою. Ситуацією зреш­тою оволодів Фронт національного порятунку, куди ввій­шли й комуністи. Президентом країни став Іон Ілієску. Ут­ворено коаліційний уряд на чолі з Петером Романом, який витримав два походи шахтарів до Бухареста влітку 1993 p., вистояв і почав здійснювати ринкові реформи в країні, про­те через серйозну економічну кризу все-таки був змушений наприкінці 1994 р. піти у відставку. Новий уряд очолив Ніколає Векерою.

Урешті в країні було зупинено спад виробництва, спос­терігалася відносно висока стабільність національної валю­ти, відчутне пожвавлення зовнішньої торгівлі, знизилась інфляція, середня заробітна плата становила близько 150 доларів. За оцінкою експертів, ринкові реформи відбуваються в Румунії повільно, суперечливо. Якщо в промисловості 90 % підприємств перебувало в державній власності, то в сільському господарстві більш як 80 % землі перейшло в приватну власність. Процес цей супроводжувався масовим забоєм худоби, скороченням посівних площ. Зерно доводи­лось імпортувати. Нині 40 % земель знову обробляється селянськими асоціаціями, колективними об'єднаннями.

Після парламентських виборів 1990 р. при владі була Партія соціальної демократії Румунії (правонаступниця Ком­партії Румунії), на яку спирався Президент Іон Ілієску. В опозиції до провладної партії перебувала Румунська демок­ратична конвенція, яка на парламентських і президентських виборах восени 1996 р. здобула переконливу перемогу (30 % місць) і отримала право формувати новий уряд. її лідер Еміль Константинеску переміг у другому турі президент­ських виборів. За нього проголосувало 54 % виборців, а Іон Ілієску набрав 46 % голосів. Уперше в історії Румунії глава держави був усунений від влади демократичним шляхом. Еміль Константинеску заявив, що Партія соціальної демок­ратії за сім років перехідного періоду не зуміла вирішити найважливіші соціальні та економічні проблеми. Новий Президент Румунії та заново сформований уряд, очолений колишнім мером Бухареста 42-річним Віктором Чорбою, намагалися здійснити глибші ринкові реформи й повести рішучу боротьбу з корупцією та організованою злочинністю. Зовнішня політика залишилася незмінною, спрямованою на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури.

У червні 1997 р. президенти України і Румунії підписали міждержавний договір про дружбу, співробітництво й добро-сусідство. Переговори про його підписання тривали майже п'ять років. Україна й Румунія відмовилися від взаємних територіальних претензій і підтвердили суверенітет, тери­торіальну цілісність і недоторканність своїх кордонів. Згідно з договором, Північна Буковина й острів Зміїний у Чорно­му морі назавжди залишились у складі України. Про розме­жування шельфу Чорного моря Київ і Бухарест ухвалили домовитися протягом наступних років.

На початку 1999 р. уп'яте після 1989 р. шахтарі оголоси­ли загальний страйк і після невдалих спроб домовитися з урядом Раду Васіле, 15-тисячною колоною рушили на Буха­рест. Колону шахтарів було зупинено за допомогою військо­вої сили. 543 шахтарів заарештовано, серед них профспілко­вого лідера вугільників Мирона Козму, решту трьома потя­гами відправлено додому, в Петрошані.

У листопаді 2000 р. у Румунії відбулися чергові парла­ментські вибори. Соціал-демократична партія Румунії (Соціал-демократична партія є керівним політичним блоком, утво­реним 16 червня 2000 р. внаслідок об'єднання цієї партії з Партією соціальної демократії), партія "Велика Румунія» отримали більшість місць у парламенті. Президентом країни обрано Іона Ілієску. Уряд очолив лідер Соціал-демократич-ної партії Андріан Нестасе. У грудні 2004 р. Президентом Румунії обрано Траяна Башеску.

У червні 2003 р. в Чернівцях президенти України й Румунії Леонід Кучма та Іон Ілієску підписали договір про режим українсько-румунського державного кордону, про співробітництво і взаємодопомогу в прикордонних питан­нях. Залишається невирішеним питання розподілу й делі­мітації континентального шельфу і виключної економічної зони кожної з держав навколо острова Зміїний в акваторії Чорного моря та належність острова в гирлі Дунаю. Його вирішення ускладнюється тим, що в румунському суспіль­стві зберігається критичне ставлення до підписаного з Ук­раїною договору 1997 року, й офіційний Бухарест, побою­ючись закидів від націоналістично налаштованих сил у зраді національних інтересів (ідеться, зокрема, про позицію дру­гої за потужністю фракції в румунському парламенті — партії «Велика Румунія»), намагатиметься докласти всіх зусиль до вирішення проблемних питань у міждержавних відноси­нах на свою користь, аж до позову на Україну в Міжнарод­ний Гаазький суд.

У зовнішній політиці Румунія прагне інтегруватись у європейські та євроатлантичні структури. У квітні 2004 року Румунія стала членом НАТО. Орієнтовний термін вступу до Європейського Союзу — січень 2007 року.

Отже, в країнах Центральної та Східної Європи відбува­ються суперечливі процеси. П'ятнадцятирічний досвід полі­тичної трансформації свідчить, що процес становлення і розвитку демократії в країнах Центральної та Східної Євро-

пи є складним і нерівномірним. Усі ці держави перебувають на різній стадії переходу до демократії. Між ними є істотні відмінності в рівні демократизації, стабільності демократич­ної системи, консолідації демократії. Електорат у цих країнах віддає перевагу політичним силам то ліберально-де­мократичного, то лівого спрямування. Зрештою, успіх влад­них сил, незалежно від їхньої політичної орієнтації, визна­чатиметься здатністю професійно вирішувати економічні та соціальні завдання з огляду на світові тенденції демократич­ного розвитку.

Всі країни Центральної та Східної Європи прагнуть увійти до Європейського Союзу і НАТО. У липні 1997 р. лідери Північноатлантичного альянсу підписали протоколи про приєднання до НАТО трьох нових членів — Чехії, Угор­щини і Польщі. Після ратифікації протоколів державами альянсу навесні 1999 р. ці держави, а в квітні 2004 р. — Бол­гарія, Словенія, Словаччина, Румунія стали повноправними членами НАТО.