Країни Закавказзя: між двома берегами

Країни Закавказзя — Грузія, Азербайджан, Вірме­нія — проголосили незалежність і після розпаду Радянсько­го Союзу увійшли до Співдружності Незалежних Держав. У суспільно-політичному ладі прагнуть розвивати модель не­залежності своїх держав 1918—1920 pp.

Реальність виявилася такою, що міжнаціональні кон­флікти охоплюють колишні республіки Закавказзя. Прези­денти, парламенти, уряди неспроможні запобігти брато­вбивчій війні.

У Грузії (територія — 69,7 тис. кв. км; населення — 4,9 млн чол.) всенародно обраного Президента Звіада Гам-сахурдія піддано вигнанню із застосуванням зброї, а посаду Президента скасовано. Згодом 3. Гамсахурдія загинув за нез'ясованих обставин. Главою грузинської держави став називатися спікер парламенту. На цю посаду шляхом загаль­них виборів було обрано колишнього комуністичного лідера Грузії й колишнього міністра закордонних справ СРСР Еду-арда Шеварднадзе.

Конституцію Грузії прийнято 24 серпня 1995 року. За Конституцією, Грузія — незалежна, єдина й неподільна дер­жава. За формою державного правління Грузія — президент­ська республіка. Питання місцевого значення вирішують органи місцевого самоврядування, не зачіпаючи сувереніте­ту держави. Порядок утворення, повноваження органів міс­цевого самоврядування та їхні відносини з державними органами визначаються законом.

Парламент Грузії є найвищим представницьким органом країни, який здійснює законодавчу владу, визначає головні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики країни, в ус­тановлених Конституцією межах контролює діяльність уря­ду та здійснює інші повноваження. Парламент складається з 235 депутатів, із них 150 обираються за пропорційною, а 85 — за мажоритарною системою.

Президент Грузії є главою грузинської держави та гла­вою виконавчої влади. Він керує та здійснює внутрішню й зовнішню політику держави, забезпечує єдність і цілісність держави, а також діяльність державних органів відповідно до Конституції. Президент Грузії є найвищим представником Грузії в зовнішніх відносинах. Він, за згодою парламенту, призначає членів уряду — міністрів. Члени уряду відпо­відальні перед Президентом. Президент здійснює й інші повноваження, передбачені Конституцією та законом.

Судова влада здійснюється шляхом конституційного контролю, правосуддя та в інших формах, установлених за­коном. Суди ухвалюють рішення від імені Грузії. Консти­туційний суд Грузії (в його складі 10 суддів) є судовим орга­ном конституційного контролю. Рішення Конституційного суду є остаточним.

Згідно з новою Конституцією, в листопаді 1995 р. у Грузії відбулися вибори Президента й парламенту. Грузія — федеративна республіка. Передбачалося, що це влаштує Аб­хазію. Проте нормалізувати грузино-абхазькі відносини до останнього часу не вдалося, незважаючи на участь у цьому процесі миротворчих сил Росії.

Президентом Грузії став Е. Шеварднадзе, за якого про­голосувало 75 відсотків виборців. Повернувшись до Грузії, Е. Шеварднадзе заявив: «Минув час, коли всі питання роз­в'язувались у Москві, віднині вирішальну роль в житті Грузії відіграватимуть Німеччина й США». Завдяки фінансовим вливанням країн Європи, США, Туреччини, Міжнародного валютного фонду урядові вдалося дещо стабілізувати еко­номічну ситуацію в республіці, здійснити грошову реформу.

Зовнішньополітична діяльність уряду Шеварднадзе спря­мовувалася на зміцнення політичної й економічної незалеж­ності від Росії, відносини з якою набули конфронтаційного характеру. Свою національну безпеку Грузія безпосередньо пов'язує з перебуванням у блоці НАТО. Як пріоритетний розглядається контракт щодо видобутку й експорту каспій­ської нафти через Грузію й Туреччину, а не через російсь­кий Північний Кавказ.

31 жовтня 1999 року відбулися чергові вибори до парла­менту Грузії. До парламенту обрано 150 депутатів за пропор­ційною системою, 85 депутатів — в одномандатних округах.

9 квітня 2000 року Е. Шеварднадзе переобрано терміном на п'ять років на посаду Президента Грузії.

Ситуація в Грузії залишалася складною. Південна Осетія та Абхазія, що відокремилися від Грузії де-факто, надто дис-танційована від Тбілісі Аджарія, бунтівна Західна Грузія — практично ніхто з них не визнавав нових інститутів влади країни. До цього слід додати глибоку економічну кризу й тотальну корумпованість владних структур.

У листопаді 2003 року відбулися вибори в парламент Грузії. Не без відома Е. Шеварднадзе, а, можливо, за його згодою, результати виборів намагалися сфальсифікувати на користь пропрезидентських політичних сил. Глибока еко­номічна криза, анемія урядових структур, їхня тотальна ко­румпованість і прагнення залишитися при владі шляхом фальсифікації виборів використовувалися опозиційними силами для тиску на Е. Шеварднадзе та змусили його до­строково подати у відставку.

Формально обов'язки глави держави взяла на себе одна з лідерів опозиції, колишня спікер парламенту Ніно Бурд-жанадзе. Але насправді провідною фігурою в новій грузин­ській владі став Михайло Саакашвілі, лідер партії «Націо­нальний рух». Конституційний суд визнав вибори депутатів до парламенту, які обиралися за пропорційною системою, недійсними. Призначено дострокові вибори Президента й парламенту Грузії.

На запитання, чому Е. Шеварднадзе не втримав владу, Ґрунтовну відповідь дав В. Путін: «Тепер уже колишній Пре­зидент Грузії припустився серйозних систематичних поми­лок у внутрішній і зовнішній та економічній політиці. Якщо говорити ширше, то суть політики Шеварднадзе полягала в балансуванні між США й Росією. Ні ту, ні ту сторону таке дворушництво, зрозуміло, не задовольняло. Як і політичні сили Грузії. Солідна американська допомога не дала жодної користі грузинській економіці. Зате розрив із Росією погли­бив економічну кризу. Країна роками жила в злиднях, і в такій ситуації опозиція набирала силу. Зрештою для того, щоб утриматися при владі, Шеварднадзе спробував сфаль­сифікувати підсумки останніх парламентських виборів. Це виявилось останньою краплею, що переповнила чашу терпіння як опозиції, так і деяких зарубіжних прихильників грузинського Президента. В результаті в критичний момент Шеварднадзе залишився не тільки без серйозних союзників, а ще й став перед вибором — або стріляти в народ, або піти у відставку. До честі грузинського Президента, він вибрав останнє».

Е. Шеварднадзе: «Коли виникла реальна ситуація, що проллється кров і будуть жертви, я міг застосувати збройні сили й видати указ про надзвичайний стан. Але я всю ніч думав і вранці сказав своїм соратникам: єдиний вихід — це піти Президентові у відставку. Й підписав указ».

4 січня 2004 року відбулися вибори Президента Грузії. Ним, як і очікувалось, став 36-річний Михайло Саакашвілі, за якого віддали голоси 98 відсотків виборців із тих, хто брав" участь у голосуванні. 25 січня (в день народження Е. Шеварднадзе) відбулася інавгурація нового Президента. Перед новим главою держави постали надзвичайно складні завдання. У галузі внутрішньої політики — проведення конституційної реформи, яка передбачає введення інституту Кабінету міністрів, а також боротьба з корупцією. Над­звичайно складна проблема — збереження, а точніше відновлення, територіальної цілісності країни. У трьох регіо­нах країни жевріють конфлікти. До останнього часу лише з Аджарією відносно безболісно налагоджено відносини. Цього не вдалося досягти з Абхазією та Південною Осетією.

Як зовнішньополітичний пріоритет новий Президент визначив інтеграцію до Європи. Балансування між північно-східним сусідом і далекою заокеанською державою — єди­ний шанс досягти стабільності в країні. Грузія прагне най­ближчим часом стати членом Північноатлантичного альян­су, орієнтується на інтеграцію в Європейський Союз як структуру, віддалену і від США, і від Росії. Проте ЄС поки що не надто переймається проблемами Грузії.

Наскільки реальним було втручання в зміну політичного режиму в Грузії інших держав, зокрема Сполучених Штатів Америки? Є кілька точок зору. От деякі з них. М. Са-акашвілі: «Щодо казок про те, що все це американці зроби­ли, то це просто байка. Шеварднадзе розвалив країну на частини, людей було доведено до злиднів. Нашою метою, природно, було вивести країну з такого стану, але поштов­хом стала фальсифікація парламентських виборів». Джеймс Шер, науковий співробітник Центру досліджень конфліктів Об'єднаної академії Великої Британії: «У листопаді 2003 ро­ку Вашингтон не тільки приєднався до хвилі міжнародного обурення з приводу результатів парламентських виборів у Грузії, а й значною мірою організував її й нарешті відкрито підтримав претензії опозиції на владу».

Аналізуючи події в Грузії та порівнюючи їх із перехідним періодом, який свого часу подолала Естонія, екс-прем'єр-міністр цієї країни Март Лаар пропонує врахувати уроки, які випливають з естонського досвіду: «На основі нашого досвіду Грузія може використати перший крок: у першу чер­гу створити політичні інститути й тільки після цього про­довжити економічну реформу. Не можна недооцінювати важливість нової сучасної Конституції й демократичного парламенту, обраного на основі вільних і чесних виборів. Не буде жодної ринкової економіки без законів, гарантій прав власності й ефективної судової системи. Й необхідно боро­тися з корупцією. Другий крок: будьте рішучіші з прийнят­тям реформ і здійсненням їх, не зважайте на коротко­термінові болісні проблеми, з цим процесом пов'язані. Потрібна радикальна програма реформ. Третій урок полягає ось у чому: найреальніші рішення — це прості рішення. Новий грузинський уряд повинен стабілізувати економіку й відновити довіру фінансових ринків. Щоб зробити це.

Грузія має скоротити свій бюджетний дефіцит і почати зби­рати податки. Належні державі компанії повинні приватизу­ватися, але тільки після прийняття необхідних законів. Все це створить попередні умови для зарубіжних інвестицій, яких Грузія так потребує. Успіх реформ у Грузії може перет­ворити її на взірець для інших нестабільних країн Закавказ­зя й Середньої Азії».

На парламентських виборах, які відбулися 28 березня 2004 p., партія Президента Грузії М. Саакашвілі «Національ­ний рух — демократи» отримала 175 мандатів із 235 можли­вих. 22 представники в парламенті від партії «Нові праві — промисловці». Решту 38 депутатів — переважно незалежних — обрано 2 листопада торік у мажоритарних округах.

Наскільки успішно зможуть упоратися зі складними зав­даннями новий Президент і його команда, покаже час.

Щодо українсько-грузинських відносин, то й Україна, й Грузія стоять перед однаковими проблемами: структурна пе­ребудова економіки, забезпечення енергоносіями, транзит цих носіїв своєю територією. Активізації торговельно-еко­номічних відносин сприятиме введена поромна переправа Одеса — Поті. Це нове транспортне сполучення відкриває для України ринки не лише Закавказзя, а й Центральної та Східної Азії, Ірану та Іраку. Україна й Грузія цілеспрямова­но торують шлях до європейських і євроатлантичних струк­тур. М. Саакашвілі: «Для нас Україна — це вікно в Європу. Чим більше зростатимуть шанси України інтегруватись у структури Євросоюзу, тим коротшим буде шлях в Європу для Грузії. Для нас Україна — і друг, і зразок розвитку. Що успішніший буде економічний розвиток, консолідація дер­жави, то більше матимемо можливостей інтегруватись один із одним».

Не простіша ситуація й у сусідній Азербайджанській Рес­публіці (територія 86,6 тис. кв. км; населення — 7,8 млн чол.). Протягом чотирьох років тут обрано трьох президентів країни. Першого — Аяза Муталібова, президента проросій-ської орієнтації, — в липні 1992 р. відсторонено від влади. Другий — Абульфаз Ельчибей, президент прозахідної орієнтації — з червня 1993 р. після відставки перебуває в рідному селі Келеки, що в горах Нахічевані. Третім став Гейдар Алієв, колишній перший секретар ЦК Компартії

Азербайджану, член Політбюро ЦК КПРС, повернення до влади якого нагадує гостросюжетний детектив.

У 1990 р. Г. Алієв повернувся з Москви в Нахічевань, де земляки захоплено зустріли його як національного героя, зарізавши біля його ніг жертовного барана. Згодом Алієва обирають Головою Верховного Меджлісу Нахічеванської республіки. У червні 1993 р. полковник Сурет Гусейнов учи­нив збройний заколот, і в результаті тодішнього Президен­та Азербайджану А. Ельчибея було усунено від влади. Влада перейшла до Г. Алієва, який на той час очолював парламент. (Хоча до влади, за планом заколотників, мав повернутись А. Муталібов.) С. Гусейнов стає прем'єр-міністром, але після участі в черговому заколоті та обвинувачення в нар-кобізнесі залишив країну. На початку 1997 р. владні струк­тури Росії видали С. Гусейнова владі в Баку.

У вересні 1993 р. після референдуму, на якому було вис­ловлено недовіру А. Ельчибею, 67-річного Г. Алієва обрали Президентом Азербайджану.

Політична ситуація в країні виявилася надзвичайно склад­ною. Розкриваються перманентні спроби державних змов, ідуть арешти їхніх учасників. В організації цих змов звину­вачується А. Муталібов, який і далі перебуває в Москві, а також його оточення. До цього додається збройний конфлікт у Нагірному Карабаху, що до останнього часу не врегульо­вано навіть за участі Росії й США і внаслідок чого Азер­байджан втрачає 20 відсотків території. Г. Алієв: «Росія в інтересах усієї світової спільноти, у своїх власних інтересах могла б пояснити Вірменії необхідність стати на розумний шлях. Росія може впливати на Вірменію. А якщо врахувати, що у Вірменії перебуває великий контингент російських військ, розміщено російські військові бази, що Росія надає велику фінансову підтримку Вірменії, то неважко зрозуміти, як багато Росія може зробити для врегулювання цього конфлікту».

Наприкінці 1995 року всенародним референдумом прий­мається нова Конституція країни. Азербайджан оголошуєть­ся світською, правовою, унітарною республікою. Джерелом влади є народ. За формою державного правління Азербайд­жан — президентсько-парламентська республіка. Главою Азербайджанської держави є Президент. Він представляє Азербайджанську державу всередині країни й у зовнішніх відносинах.

Державна влада в Азербайджанській Республіці організо­вується на основі принципу поділу влад. Виконавчу владу здійснює парламент — Міллі Меджліс Азербайджанської Республіки (у його складі 125 депутатів, обираються за змішаною системою терміном на 5 років). Виконавча влада належить Президенту Азербайджанської Республіки (оби­рається на 5-річний термін шляхом загальних прямих і рівних виборів вільним, особистим і таємним голосуван­ням). Судову владу здійснюють суди Азербайджанської Рес­публіки. Конституційний суд, який вирішує питання відпо­відності рішень органів влади Основному Закону країни, складається з дев'яти суддів (призначаються парламентом за поданням Президента).

Конституція Азербайджанської Республіки чітко визна­чає основні права і свободи своїх громадян. Це право на життя, свободу, власність, рівність, захист прав і свобод людини, право на безпечне проживання, недоторканність житла, особисту недоторканність, захист честі та гідності, свобода совісті та віросповідання, зборів, інформації, право на шлюб, працю та її оплату, право на соціальний захист, охорону здоров'я, розумову (інтелектуальну) діяльність, пра­во на освіту. На території Азербайджанської Республіки права й свободи людини, відповідно до Основного Закону держави, діють безпосередньо. Суперечки, пов'язані з пору­шенням прав і свобод людини, вирішуються судами.

Поряд із правами і свободами людини визначаються права та свободи громадянина. Серед них — право на гро­мадянство, право на участь у політичному житті суспільства, захист конституційного ладу, участь в управлінні державою, виборче право, право на об'єднання. «Кожен має право вільно об'єднуватися з іншими, створювати будь-які об'єд­нання, що не ставлять за мету отримання прибутку, зокре­ма політичну партію, профспілку та інші громадські об'єд­нання, або вступати в уже наявне об'єднання. Вільна діяль­ність всіх об'єднань гарантується. Забороняються об'єднан­ня, що ставлять за мету силоміць повалити державну владу на всій території Азербайджанської Республіки або в будь-якій її частині». Конституція Азербайджанської Республіки визначає також основні обов'язки громадян.

8 листопада 2000 року відбулися чергові вибори до парламенту — Міллі Меджлісу Азербайджану. Новий парла­мент особливу увагу приділив розв'язанню економічних проблем, не менш складних, ніж внутрішньополітичні, а та­кож врегулюванню кризи в Нагірному Карабаху у зв'язку з окупацією цих земель Вірменією.

Спад виробництва, який набув критичного рівня, супро­воджується частковою чи цілковитою зупинкою більшості підприємств. Є перебої з постачанням продуктів, зокрема хліба. За офіційною статистикою, майже 90 відсотків насе­лення — пенсіонери, багатодітні сім'ї, студенти, лікарі, вчи­телі, науковці й навіть робітники — перебувають за межею бідності. Негативно вплинуло на економічну ситуацію за­криття Північно-Кавказької дільниці залізниці — головної транспортної артерії Азербайджану (залізниця перетинає те­риторію Чечні).

У вересні 1994 р. між Азербайджаном і міжнародним консорціумом із восьми великих нафтових компаній підпи­сано контракт про спільну (протягом 30 років) розробку трьох нафтових родовищ на шельфі Каспію. Згідно з цією угодою, яка одержала назву «контракту століття», видобува­тиметься 511 млн тонн нафти, з яких 253 млн. належатиме Азербайджану, що дасть приблизно 34 млрд. доларів прибут­ку. Нафтопровід, що пролягає через Росію і по якому перед­бачається перекачувати нафту, не має достатньої пропускної спроможності. А тому знову каталізується ідея будівництва нового трансазійського нафтопроводу територією Ірану й Туреччини.

78-річний Президент Азербайджану Гейдар Алієв (пов­торно його було обрано на цю посаду 18 жовтня 1998 року) заявив, що висуватиме свою кандидатуру на президентських виборах, які відбудуться 15 жовтня 2003 р. У зв'язку зі ста­ном здоров'я Алієв зняв свою кандидатуру. 15 жовтня 2003 року Президентом Азербайджану обрано сина екс-пре­зидента Ільхама Алієва. Звичайно, про Алієва-молодшого важко судити як про політика. Адже політикою він, побув­ши лише два з половиною місяці на посаді прем'єр-міні­стра, а до того маючи мандат депутата, переймався дуже мало. І. Алієв мав свій бізнес у Туреччині й Росії (фабрика з пошиття одягу в Москві) обіймав посаду першого віце-президента Державної нафтової компанії Азербайджану, керівника Національного олімпійського комітету. Після зустрічі з І. Алієвим Леонід Кучма заявив: «Я переконаний, що сьогоднішній Президент Азербайджану гідно проводити­ме політику свого батька — попереднього Президента Азер­байджану, а що в цій політиці буде окреме місце для Украї­ни, в цьому теж немає сумніву».

Отже, Азербайджан став першою пострадянською дер­жавою, яка в рамках теоретично демократичного респуб­ліканського устрою поступово переросла в певний аналог спадкоємної монархії, на відміну від республік Центральної Азії, президенти яких досягли своїх довічних повноважень шляхом референдуму, але не призначили своїх наступників з-поміж власних дітей.

У Республіці Вірменії (територія — 29,8 тис. кв. км; насе­лення — 3,3 млн чол.), як і в інших країнах Закавказзя, відбуваються складні політичні й економічні процеси. Нега­тивний вплив на ситуацію в країні спричинила війна в Нагірному Карабаху, жорстока енергетична криза. Більшість підприємств у республіці не працює. Президентові країни Левону Тер-Петросяну небезпідставно дорікали за неспро­можність вивести республіку з кризового стану.

За таких умов у липні 1995 р. відбулися вибори до Національних зборів Вірменії та референдум щодо схвален­ня нової Конституції країни. В обраному парламенті біль­шість депутатських мандатів належать блокові «Республіка». Як правило, це — лідери партій, керівництво старого парла­менту, особи з уряду, голови районних і державних рад. На думку міжнародних спостерігачів, «вибори були вільні, та далеко не демократичні». «Насправді це була перемога вла­ди над власним народом», — так оцінив вибори до парла­менту Сергій Бадалян, лідер вірменських комуністів. У ве­ресні 1996 р. у Вірменії відбулися президентські вибори. За офіційними даними, за Л. Тер-Петросяна проголосувало 51,75 відсотка виборців. Він переміг у першому турі. Голов­ний суперник Президента, колишній прем'єр-міністр Вазен Манукян, отримав 41,29 відсотка голосів. Опозиція звинува­тила Центрвиборчком у фальсифікації виборів, організувала багатотисячну маніфестацію, захопила парламент, а спікера парламенту взяла в заручники. Влада вимушена була засто­сувати зброю, щоб досягти порядку.

Нова Конституція визначає Вірменію як суверенну, демократичну, соціальну, правову державу. За формою дер­жавного правління Вірменія — президентсько-парламентсь­ка республіка. Державна влада здійснюється відповідно до Конституції та законів — на основі принципу поділу зако­нодавчої, виконавчої й судової влади.

Президент Республіки Вірменія забезпечує дотримання Конституції, нормальне функціонування законодавчої, ви­конавчої й судової влади. Президент республіки є гарантом незалежності, територіальної цілісності й безпеки країни. Законодавчу владу в Республіці Вірменія здійснюють Націо­нальні Збори в складі 131 депутата. Виконавчу владу здій­снює уряд. Структура й порядок діяльності уряду встанов­люються указом Президента республіки за поданням прем'єр-міністра. Засідання уряду скликає й веде Президент республіки або, за його дорученням, прем'єр-міністр.

Правосуддя в Республіці Вірменія здійснюють тільки суди — згідно з Конституцією й законами. Гарантом неза­лежності судових органів є Президент. Він очолює Раду правосуддя. Міністр юстиції й Генеральний прокурор є за­ступниками голови Ради. До складу Ради входять також чотирнадцять членів, призначених Президентом на п'яти­річний термін. Конституційний суд складається з дев'яти членів, п'ятьох із яких призначають Національні Збори, чотирьох — Президент республіки. Конституційний суд установлює відповідність законів, постанов національних зборів, указів, розпоряджень Президента республіки, поста­нов уряду Конституції.

Адміністративно-територіальними одиницями Республі­ки Вірменія є області та общини. Області складаються з сільських і міських общин. В общинах здійснюється місце­ве самоврядування. Органи місцевого самоврядування оби­раються на трирічний термін: рада старійшин общини у складі від п'яти до п'ятнадцяти членів, керівник общини — мер міста, сільський староста. Керівник общини формує свою адміністрацію.

В областях здійснюється державне управління. Уряд призначає та звільняє керівників областей. Місто Єреван має статус області. Мера Єревана за поданням прем'єр-міністра призначає та звільняє Президент республіки. Поря­док виборів, повноваження органів місцевого самоврядуван­ня визначаються Конституцією і законами.

Республіка Вірменія є унітарною державою з централізо­ваною системою управління та чітко структурованими орга­нами місцевого самоврядування. У найближчому майбут­ньому дві складові вірменської політики залишаться незмін­ними: співробітництво з Росією та сильна армія як єдина запорука безпеки країни.

На початку лютого 1998 року Президент Вірменії Л. Тер-Петросян пішов у відставку.

30 квітня 1998 року Президентом Вірменії обрано 44-річного Роберта Кочеряна, прем'єр-міністра країни, а до­ти — президента Нагірного Карабаху, яким він правив, як свідчать очевидці, залізною рукою.

Вибори в національні збори Вірменії відбулися 31 трав­ня 1999 року. Трагедія у вірменському парламенті сталася наприкінці того ж року. Під час засідання законодавчого ор­гану країни троє терористів зненацька вдерлися до зали, вбили прем'єр-міністра країни, спікера парламенту та двох його заступників (загалом 8 чоловік). Виступивши зі звер­ненням до нації по телебаченню, терористи здалися. Пізніше їх притягли до кримінальної відповідальності.

19 лютого 2003 р. Президентом Вірменії повторно обра­но Роберта Кочеряна, а 27 травня того самого року відбули­ся вибори до Національних зборів. 56 депутатів обиралися в одномандатних округах (боротьбу вели 250 кандидатів), 75 депутатів — за партійними списками. Двадцять одній партії, відповідно до законодавства, для перемоги треба було подолати п'ятивідсотковий бар'єр.

Проводячи паралелі між виборами, які відбулись у 2003 році в усіх трьох країнах Південного Кавказу, переважна більшість аналітиків у Єревані сходяться у своїх висновках на тому, що події у Вірменії не розгорнулися за «азербайд­жанським» або «грузинським» сценарієм. Надзвичайний і Повноважний посол Вірменії в Україні Армен Хачатрян: «Вірменія на сьогоднішній день — найстабільніша держава на Південному Кавказі. У Вірменії панує і з часом стає де­далі могутнішою ідея державності, на висоті — державне мислення. Життя у Вірменії насамперед стабільне й доволі благополучне. У нас тривалий час не було державності, й через те вона для нас надто цінна, щоб ми дозволили собі її не цінувати».

Проте у Вірменії не все так однозначно. У постійному напруженні тримає владу опозиція, яка стверджує, що ре­зультати президентських виборів, які відбулися торік і дали перемогу Р. Кочеряну, були підтасовані, через те опозиційні сили заявили про своє прагнення повторити «грузинську ре­волюцію троянд».

Одним із головних зовнішньополітичних завдань, що стоять нині перед керівництвом Вірменії, є, як відомо, вре­гулювання карабаського конфлікту. Адже застарілий кон­флікт навколо Нагірного Карабаху є стримувальним факто­ром для розвитку повноцінного співробітництва між усіма країнами регіону. Довгоочікуване відновлення прямого вірменсько-азербайджанського діалогу на вищому рівні що­до нагірно-карабаського врегулювання, зупиненого у зв'яз­ку з виборами у Вірменії та хворобою Г. Алієва, відбулося наприкінці 2003 року між Р. Кочеряном та І. Алієвим у Же­неві. І хоча будь-яких відчутних результатів поки що немає, зустріч дала змогу сторонам безпосередньо ознайомитися з позицією одна одної. Причому обидві сторони конфлікту висловлюються за посилення ролі Росії в урегулюванні проблеми.

Отже, трансформація політичних структур у державах Закавказзя триває складно, влада весь час відчуває тиск міжнаціональних конфліктів, кожна з країн визначає свій, лише їй притаманний шлях розвитку. Якщо Грузія й Азер­байджан прагнуть дистанціюватися від Росії, то Вірменія має послідовну проросійську орієнтацію.