Трансформація політичних систем у країнах Центральної та Східної Європи

Трансформація суспільно-політичного ладу країн Цент-. ральної та Східної Європи на сучасному етапі не дає змоги зробити однозначні висновки. Процес цей надзвичайно суперечливий, швидкоплинний. Всі ці держави перебувають на різних стадіях становлення демократії. Між ними є великі відмінності в рівні демократизації, стабільності демократичної системи, консолідації демократії. Одне слово, проблеми політичних та економічних перетворень виявилися набагато складнішими, ніж очікувалося.

Перед незалежними державами постало стратегічне завдання — створити заново політичні механізми на загальносвітових цивілізаційних принципах. Зміст цих змін можна визначити як широкомасштабну трансформацію. У політичному плані — це зрушення від тоталітаризму до демократії. В економічному — перехід від централізованого планування та управління економікою до ринкових відносин.

Оцінка ситуації

Дослідникам ще належить віднайти об'єктивні й суб'єктивні чинники обвального руйнування суспільно-політичного ладу на всьому постсоціалістичному просторі. Нині можна констатувати цілком протилежні точки зору в оцінці цих явищ.

Одна з них полягає в тому, що причиною розпаду світової системи соціалізму була деформація політичної лінії кеоівництва КПРС. його ппавий опоптунізм. Безпепечну

роль у поширенні ревізіонізму, відходу від класового підходу відіграв Микита Хрущов. Центристської політики дотримувались і його наступники. Нерішуча, популістська політика Михайла Горбачова завершила перехід керівництва КПРС на опортуністичні позиції.

Прихильники протилежної точки зору вважають, що головним чинником поразки соціалістичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи є те, що ці режими по суті були антинародними, не спроможними реформуватись у справді демократичні.

На наш погляд, це крайні позиції, а істина, мабуть, десь посередині. Суспільні зміни, які почалися на рубежі 80— 90-х років XX ст. в регіоні Центральної та Східної Європи, стали підсумком циклу історичного розвитку, що завершився, — невдалої спроби форсування переходу від капіталізму до соціалізму без урахування багатоманітності й поліваріант-ності об'єктивних процесів.

У другій половині 80-х років стало особливо очевидним, наскільки теорія й практика «реального соціалізму» не універсальні, а з певного моменту — не адекватні тенденціям цивілізованого розвитку. Всі країни регіону відставали, хоча й різною мірою, від розвинутих капіталістичних країн і за величиною національного доходу на душу населення, і за продуктивністю праці. Рівень життя населення в ряді країн перебував у стані стагнації, в інших — знижувався. Метою політичної трансформації, що розгорнулася в країнах Центральної Європи, був демонтаж автократичних режимів і утвердження в цих державах демократичної політичної системи.

За цей період розпалися три федеративні держави — Радянський Союз, Чехословаччина та Югославія, на місці яких утворилися 22 нові суверенні держави з населенням 340 млн осіб, а загалом з'явилося 28 нових європейських держав. Як зазначають експерти ООН, більшість країн Центральної та Східної Європи пройшли момент найглибшого економічного спаду ще в 1992—1993 pp. (а Польща навіть у 1991 р.) і показують приріст виробництва. Торговельний обмін між країнами Центрально-Східної Європи помітно пожвавився. Водночас виявилися й поширилися непередбачувані соціальні втрати від трансформації." пере-

хідний спад виробництва виявився надто глибоким і тривалим, постала проблема безробіття, в результаті приватизації слабко, а в багатьох випадках узагалі не зростає ефективність виробництва, занадто повільно відновлюється рівень життя більшості населення.

У цьому контексті безперечно корисним є хоча б побіжний аналіз тих змін, які спостерігаємо в країнах Центральної та Східної Європи в політичній, економічній, соціальній сферах, виявлення спільних рис чи відмінностей порівняно з тим, як відбуваються ці процеси в Україні.

Аналіз процесів, які супроводжують політичні та економічні перетворення в країнах Центральної та Східної Європи, свідчить: свідомість громадян у постсоціалістично-му суспільстві здебільшого не сприймає радикального лібералізму й виступає за поновлення елементарного порядку і справедливості. Мільйони жертв «шокової терапії» спроможні оцінити, що вони втратили: гарантовану заробітну плату, безкоштовну освіту й медичне обслуговування, низьку квартплату, дитячі садки, ясла й літні табори відпочинку. Цей, хай і мінімальний, рівень життя, на їхню думку, — кращий від тієї бідності, яку спричинили політичні зміни.

Як же розвиваються ці процеси в різних країнах?

Парламентські республіки

Болісно відбуваються демократизація й вихід на магістральний шлях цивілізації «самітниці Європи» — Республіки Албанія (територія — 28,7 тис. кв. км; населення — 3,5 млн чол.), яка є найменшою та, напевне, й найвідсталішою з колишніх соціалістичних країн цього регіону.

За дуже нестабільної ситуації, що склалася після Першої світової війни, 1928 р. Албанію було проголошено монархією. В 1939 р. країну окуповано італійцями, а в 1943 р. —-німцями. У 1944 p., після звільнення Албанії від німецької окупації, до влади прийшли комуністи. Утвердилась орієнтація на Югославію та Радянський Союз, а потім стався розрив із ними і як результат — прихильність до Китаю. Характерними рисами албанської моделі соціалізму були: ортодоксальний сталінізм в економіці, націоналістична ідеологія й тоталітарний режим у політиці.

Албанія у грудні 1990 р. покінчила з тоталітарним режимом. Справа в Тирані дійшла до зіткнення молоді із «силами громадського порядку», які застосували зброю. У травні 1996 р. в Албанії переобрано парламент. Албанські соціалісти звинуватили провладну Демократичну партію, яка отримала більшість депутатських мандатів, у фальсифікації виборів, а Президента Албанії Салі Беріша — у невмінні керувати країною. Після парламентських виборів владні структури Албанії прагнули прискорити ринкові реформи в економіці й забезпечити інтенсивний розвиток підприємництва. Втім економічні й інституційні реформи через політичну нестабільність і відсутність послідовної стратегії залишалися фрагментарними. Ринок сприймався широкими верствами населення позитивно лише коли йшлося про дорогі автомобілі, предмети розкошів, відеоапаратуру, але негативно коли — про інфляцію, високі ціни, безробіття, що торкнулися навіть військовиків і шахтарів.

Конфлікт, який виник в Албанії на початку 1997 р. в результаті краху фінансових трастів — «пірамід» і обману сотень тисяч вкладників, поставив цю країну на межу громадянської війни. Президент Албанії Салі Беріш ввів надзвичайний стан. Та лише прибуття п'ятитисячного міжнародного миротворчого контингенту дало змогу нормалізувати ситуацію. Уряд Олександра Мексі пішов у відставку. Проведено дострокові парламентські й президентські вибори. Сформовано коаліційний уряд на чолі з лідером соціалістичної партії Фатосом Нано.

Новий уряд не зміг оволодіти ситуацією в країні, вивести суспільство з політичної та економічної кризи. Прем'єр-міністр Ф. Нано був змушений восени 1998 р. подати у відставку. Новим Президентом країни обрано Реджепа Мей-дані. Прем'єр-міністром Албанії став Панделі Майко.

За формою організації держави Албанія — унітарна держава, а за формою державного правління — парламентська республіка. Законодавчим органом є Народні збори в складі 155 депутатів. 115 із них обираються в одномандатних округах і 40 — шляхом пропорційного представництва терміном на 4 роки. Президент країни обирається Народними збора-

ми терміном на 5 років. 24 червня 2002 р. за згоди обох провідних політичних сил — провладної Соціалістичної та опозиційної Демократичної партій Президентом Албанії обрано Альфреда Мойсю. Президент не представляє жодної з партій.

Таким чином, уроки політичної трансформації в Албанії з кінця 80-х pp. XX ст. загалом свідчать, що навіть у країні з традиційним тягарем політичного екстремізму мірою послідовного розвитку політичних інститутів зрештою неминуче переважить механізм демократичного розв'язання суспільних суперечностей. Нині Албанія сприймається як країна, яка є взірцем стабільності й безпеки в регіоні.

У зовнішній політиці Албанія орієнтується на Сполучені Штати Америки, прагне інтегруватися в Європейський Союз і НАТО.

На початку XX століття відомий угорський письменник Ендре Аді назвав Угорщину (територія — 93 тис. кв. км; населення — 10,1 млн чол.) «межовою країною», землею, що тяжіє то до Заходу, то до Сходу. Події кінця 80-х — початку 90-х років переконливо підтвердили цю тенденцію. Після розпаду Східного блоку Угорщина стрімко переорієнтувалася на Захід, але з початку 1993 p., коли антирадянська істерія вгамувалась і на перший план виступили економічні проблеми, стався відповідний поворот у бік Сходу.

У 1989 р. за ініціативи соціалістичного керівництва країни Угорська Народна Республіка була перейменована в Угорську Республіку.

У ході трансформації в Угорщині склалася нова система політичної влади —- парламентська республіка на чолі з Президентом, але за домінантної ролі прем'єр-міністра.

За новою Конституцією, вищим органом державної влади та представницьким органом народу Республіки Угорщини є Державні збори — обираються щочотири роки й становлять собою однопалатний парламент. Главою держави є Президент республіки, який обирається Державними зборами строком на чотири роки з правом повторного переобрання і є виразником єдності нації та гарантом демократичного функціонування державних органів. Прем'єр-міністр обирається Державними зборами за поданням Президента республіки. Міністрів призначає та звільняє Президент республіки за рекомендацією прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр керує засіданнями уряду й забезпечує виконання його постанов і рішень. Судочинство здійснюється Верховним судом, столичним судом, а також місцевими судами. Конституційний суд стежить за конституційністю законів і виконує інші завдання, передбачені законом.

Основний Закон країни визначив структуру, права та обов'язки органів місцевого самоврядування. Об'єднання виборців в общинах, містах, столиці та її районах мають право на місцеве самоврядування, яке є формою незалежного демократичного управління місцевими громадськими справами, формою здійснення місцевої влади в інтересах населення. Члени органів місцевого самоврядування обираються через представницькі органи або шляхом місцевого референдуму строком на чотири роки. Орган місцевого самоврядування очолює мер. Представницький орган може обирати комітети й утворювати бюро.

В Угорщині сформувалася багатопартійна система. Представники шести провідних політичних партій і в 1990 p., і в 1994 р. увійшли до парламенту. Це — Угорський демократичний форум, Незалежна партія дрібних господарів, Християнсько-демократична народна партія, Союз вільних демократів, Союз молодих демократів, Угорська соціалістична партія. Політичні партії представляють відповідні ідейно-політичні течії (християнсько-консервативну, ліберально-ринкову й соціал-демократичну), мають авторитетних лідерів.

Після виборів парламенту в 1990 р. було сформовано коаліційний правоконсервативний уряд із представників партії християнсько-демократичної орієнтації. Прем'єр-міністром став лідер Угорського демократичного форуму, колишній дисидент, літератор Йожеф Антал, якого після його смерті в 1993 р. замінив Петер Барош, міністр цього самого уряду. Головою парламенту, а потім Президентом Угорщини було обрано Арпада Гьонца, лідера Союзу вільних демократів, драматурга.

На парламентських виборах у травні 1994 р. Угорська соціалістична партія отримала 209 мандатів (із 386), Спілка вільних демократів — 70, Угорський демократичний форум — лише 37. Одна з причин, що зумовили поразку Угорського

демократичного форуму, — загальне невдоволення тим, як уряд здійснює програму національного відродження, зокрема перерозподіл суспільної власності, що проводився у двох напрямах: реституції та приватизації. Наслідком реституції стало виведення із сільськогосподарського обігу великих земельних угідь (не всі колишні власники, які отримали землю, були здатні або прагнули обробляти ЇЇ), що значною мірою зумовило кризу в сільському господарстві. Особливе невдоволення викликав перехід власності до рук західних підприємців. І реституція, і приватизація супроводжувалися стрімким зростанням безробіття, соціальним розшаруванням, втратою впевненості у завтрашньому дні, розгулом злочинності.

Після тривалої дискусії ще в 1989 р. відбулася переоцінка подій 1956 p., які зрештою названо народним повстанням, а реабілітованого керівника уряду того часу Імре Надя публічно перепоховано. У березні 1991 р. з підкресленою увагою на урядовому рівні було обставлено приватний візит австрійського спадкоємця угорської корони Отто Габсбурга та його сім'ї. Ці урядові акції в суспільстві отримали неоднозначну оцінку. Негативну реакцію більшості населення викликали спроби засобів масової інформації реабілітувати участь Угорщини у війні на боці Гітлера, що подавалося на радіо, телебаченні та в пресі як вияв угорського патріотизму в боротьбі проти більшовизму. До цього слід додати загострення відносин із сусідніми країнами. Заява Й. Антала 1990 р. про те, що в духовному плані він почувається прем'єр-міністром не лише Угорщини, а й усіх угорців, викликала негативну реакцію в Чехо-Словаччині, Румунії та Югославії.

У липні 1994 р. Президент Угорщини Арпад Гьонц доручив лідерові Угорської соціалістичної партії Дьюлі Хорну, економісту за фахом, дипломату за досвідом роботи сформувати новий уряд. Наприкінці 80-х років Дьюла Хорн відіграв помітну роль у реформуванні партії, членом Центрального комітету якої він був. Він — один із засновників Угорської соціалістичної партії, яка ввійшла до складу Соціалістичного Інтернаціоналу, виступив за вихід Угорщини з Варшавського Договору і вступ до НАТО.

Новостворений уряд зіткнувся зі складними економічними проблемами. Уряду Д. Хорна відразу довелося розв'язувати дві проблеми: зміцнення фінансів держави й поліпшення соціального становища незахищених верств населення. Уряд запропонував здійснити низку заходів, спрямованих на коригування економічних реформ. Ішлося, насамперед, про наведення порядку у сфері приватизації шляхом скасування реституцій і взяття державного майна під контроль громадськості. Мета приватизації — не збагачення без міри окремих громадян, а підвищення ефективності економіки. Приватизація має здійснюватися лише в тих галузях, де вона приноситиме незаперечні й реальні переваги: у сферах торгівлі та обслуговування. Приватизуватимуться й невеликі виробничі підприємства. Соціалісти принципово проти передання в приватні руки великих виробничих структур. Завданням нового уряду і став пошук балансу між різними формами власності в сільському господарстві. Лише 16 % колишніх пайовиків вирішили утворити одноосібні господарства. Інші або повернулися до старих кооперативів, або об'єднались у нові. Передбачалося надання переваг вітчизняним виробникам сільськогосподарської продукції.

Новий уряд мав намір простежити, щоб у комерційних банках «контрольний пакет» належав громадянам країни, щоб із країни не спливали залучені капітали. Було визначено пріоритетні напрями реформування економіки: модернізація і реструктуризація економіки як засіб досягнення економічного зростання, зниження на цьому грунті безробіття; вирівняння зовнішнього та внутрішнього балансу й приборкання інфляції; зниження соціальної напруженості й передання соціальної політики у відання органів місцевого самоврядування.

У зовнішній політиці Угорщина, підтримуючи зв'язки із західними країнами, стала повноправним членом Ради Європи, орієнтувалася на вступ до Європейського Союзу і НАТО (на референдумі в листопаді 1997 р. за вступ до НАТО проголосувало 85 відсотків громадян). Останнім часом Угорщина зробила політичний поворот у бік Росії (відбувся обмін урядовими делегаціями) і СНД.

Угорщину та Україну пов'язують не тільки 215 км спільного кордону і наявність угорської меншини — 200 тисяч

угорців, які проживають у Закарпатті. В 1991 р. Угорщина підписала з Україною декларацію про дотримання й захист прав національних меншин. В Угорщині проживає близько 5 тисяч українців. Створена й діє національна асоціація українців.

У травні 1998 р. в Угорщині відбулися вибори до Державних зборів. На виборах перемогла права опозиційна Угорська Громадянська партія, яка здобула в парламенті 148 місць із 386. Угорська Соціалістична партія, яка була при владі, — 134 мандати проти 209, які вона мала раніше. Прем'єр-міністром Угорської Республіки став лідер партії-переможниці, 35-річний Віктор Орбан (соціалістові Дьюлі Хорну — 66 років), представник гвардії молодих демократів, наймолодший у Європі керівник вищої виконавчої влади. Молоді демократи, що прийшли до влади, за взірець для правління взяли канцлерівську німецьку систему.

У серпні 2000 р. новим Президентом Угорщини обрано Ференца Мадла. Якщо за А. Гьонцем міцно затвердився імідж «батька нації», то Ф. Мадл радше претендує на титул "учителя нації". Після перемоги Соціалістичної партії Угорщини на парламентських виборах у травні 2002 р. прем'єр-міністром країни призначено Петера Медгеші, влітку 2004 р. уряд очолив лідер цієї партії Ференц Дюршань (Дюршані).

У березні 1999 р. Угорщина вступила до НАТО, у травні 2004 р. стала членом Європейського Союзу.

Ще в листопаді 1945 р. відомий політичний діяч Іштван Бібо зазначав, що угорська демократія потерпає через подвійний страх: і перед пролетарською диктатурою, і перед реакцією. Справжній шлях демократії пролягає між цими двома екстремами. Це — шлях спокійної і стабільної реформаторської політики. Як свідчить аналіз, політичні сили Угорщини, що прийшли нині до влади, прагнуть реалізувати саме такий підхід.

Коли йдеться про трансформацію політичних і економічних структур Словаччини (територія — 49 тис. кв. км; населення — 5,4 млн чол.), важливо враховувати геополітичні особливості цієї країни. Політологи визначають її як «між». Словаччина «розташована» між західними сучасними методами праці й споживацькою психологією, між чинною парламентсько-демократичною системою та проявами авторитаризму, між політично стабільною Європою, хаотичними Балканами й ненадійним Сходом. Отже, Словаччина посідає у Європі «середину».

Водночас слід назвати дві особливості сучасного політичного й економічного становища Словаччини. По-перше, громадяни цієї країни, враховуючи історичний досвід (розпад Австро-Угорщини, Другу світову війну та фашистське панування), вважають, що доля Словаччини як малої держави значною мірою залежить від стабільних відносин між великими державами. По-друге, більш як 40-річне панування авторитарного режиму сформувало у людей свідомість цілковитої залежності від владних структур, держави, що створює труднощі на шляху формування громадянського суспільства, у якому не тільки уряд, а й кожен громадянин має брати на себе відповідальність за стан справ у країні.

Згідно з Конституцією, прийнятою парламентом 1 вересня 1992 p., єдиним конституційним і законодавчим органом країни є Національна Рада Словацької Республіки, яка обирається на чотири роки в складі 150 депутатів. Главою держави Словацької Республіки є Президент, який обирався до травня 1997 р. Національною Радою таємним голосуванням на 5 років. Президент призначає главу уряду, формує уряд. Дотримання владними структурами конституційних норм контролюється Конституційним судом, члени якого за поданням Президента затверджуються Національною Радою.

Як і в інших східноєвропейських країнах, у Словаччині після «оксамитової революції» виникло більш як 100 політичних партій і громадських рухів. Із 33 політичних партій, що офіційно зареєстровані, в парламенті після виборів 1992 р. були представлені шість. Рух за демократичну Словаччину в коаліції зі Словацькою національною партією утворив парламентську більшість. Лідер Руху Владімір Ме-чіар очолив уряд.

В. Мечіар оголосив себе прихильником послідовних, розрахованих на тривалий період ринкових реформ. Особисте кредо В. Мечіара: «Я за приватизацію, але послідовну, протягом кількох років, поки не визріють умови». У політичній сфері визнано невиправданим прагнення застосовувати авторитарні методи керівництва. Перспективнішими

вважають компетентність, політичний реалізм і прагматизм у державному управлінні.

На нинішньому етапі Словаччина за темпами економічного розвитку посідає третє місце серед східноєвропейських країн. Завершено приватизацію в промисловості. У сільському господарстві збережено колективні господарства й кооперативи. У країні спостерігається стала тенденція піднесення життєвого рівня населення. Середня заробітна плата становить 260—270 доларів США на місяць.

Словаччина, як і інші країни «Вишеградської групи» — Угорщина, Польща і Чехія, прагне увійти до Європейського Союзу й НАТО. За вступ Словаччини до НАТО висловлюється 38 % її громадян, більш як 50 % проти. Не дав відповіді на це питання й проведений у травні 1997 р. референдум. Ян Луптак, лідер Робітничої партії, вважає, що «зарозумілі голови, особливо в опозиції, без угаву наголошують, що, вступивши до НАТО, Словаччина повернеться в Європу. Це якась маячня, а не аргументація. Ми були, є і будемо в центрі Європи. Найбільше вражає те, що, маючи гіркий досвід комуністично-кремлівського чиношанування, словаків знову хочуть підпорядкувати якомусь транснаціональному органові, який замість них вирішуватиме, де, коли й за яких умов згідно з його командою почнуть розташовувати натовські частини та ядерні ракети». Сам Мечіар ніби сидить на двох стільцях: хоче, щоб Словаччина увійшла в НАТО й водночас не втратила ринків Росії. Один празький коментатор таке ставлення до членства в оборонному блоці порівняв із рішенням футболіста перейти до відомого клубу, отримувати зарплату нарівні з партнерами, але не брати участі в іграх через ризик бути травмованим.

У вересні 1998 р. на парламентських виборах перемогла коаліція демократичних партій. Новим главою уряду став представник цієї коаліції Мікулаш Дзуринда. Невдовзі було прийнято Закон про прямі президентські вибори. У травні 1999 р. Президентом Словаччини став кандидат від цієї коаліції Рудольф Шустер, який переміг у другому турі Владіміра Мечіара. За Р. Шустера проголосувало 57 % виборців. До цього у Словаччині було два президенти. Першого — Юзе-фа Тіссо — в роки Другої світової війни призначив Гітлер. Другого — Міхала Ковача — обрано парламентом у січні 1993 p. відповідно до нової Конституції Словаччини. Р. Шустер — третій Президент Словацької Республіки.

Прихід до влади політичних партій правого спрямування та обрання Президентом Словацької Республіки Рудольфа Шустера створили сприятливі соціально-економічні й політичні умови для того, щоб Словаччина вже в 2004 р. стала членом не тільки організації Північноатлантичного договору, а й Європейського Союзу.

Двосторонні українсько-словацькі відносини характеризуються стабільністю, врівноваженістю. В грудні 2002 р. на саміті НАТО в Празі Президент Словацької Республіки Рудольф Шустер публічно виступив на захист українського Президента. «До останнього часу в нас зберігалися хороші стосунки. Чи повинні ми сьогодні на людину, яка вчора була й усе ще залишається нашим другом, нападати через не доведену, а тільки оприлюднену підозру (продаж ракетно-зенітних комплексів «Кольчуга» Іракові)?", — заявив тоді глава Словацької держави.

У квітні 2004 року четвертим Президентом Словаччини на загальних виборах обрано Івана Гашпаровича, який переміг у другому турі Владіміра Мечіара. І. Гашпарович до 1992 року був Генеральним прокурором Чехо-Словаччини, пізніше очолював парламент Словаччини.

У Чехо-Словаччині доля революції вирішувалася на виборах. Повалення авторитарного режиму мало хоч і «оксамитовий», але вибуховий характер. Зрештою країна в січні 1993 р. без зваженого аналізу й ретельної підготовки розпалася на дві суверенні держави, кожна з яких має свою концепцію політичних та економічних реформ.

Згідно з Конституцією, прийнятою в грудні 1992 p., законодавча влада у Чеській Республіці (територія — 78,9 тис. кв. км; населення — 10,3 млн чол.) належить парламентові. Парламент складається з двох палат — Палати представників, до якої строком на чотири роки обираються 200 депутатів, і Сенату, куди входить 81 сенатор, яких обирають строком на шість років. Одна третина сенаторів переобирається щодва роки. Президент Республіки є главою держави та обирається парламентом строком на п'ять років. Президент країни призначає прем'єр-міністра та, за його поданням, членів уряду. Уряд має отримати в Палаті представ-

ників вотум довіри. Судова влада здійснюється незалежними судами від імені республіки. Конституційний суд є судовим органом захисту конституційності. Чеська Республіка розділена на муніципалітети, що є головними одиницями місцевого самоврядування. Вищими одиницями місцевого самоврядування є землі або області. Незалежне керування муніципалітетом здійснює рада представників.

На політичному ландшафті сучасної Чехії тривалий час вирізнялися дві постаті: Вацлав Гавел — Президент Чехії та Вацлав Клаус — прем'єр-міністр країни. їхні стосунки склалися непросто, насамперед через розбіжності в поглядах щодо темпів проведення реформ. Президент виступає за врівноваженіший підхід, В. Клаус — прихильник прискорених темпів і радикальніших перетворень. В. Клаус сповідує тетчеризм, а сама «залізна леді» колись сказала: «Це щастя для Чехо-Словаччини, що у неї є Вацлав Клаус, найкращий у Європі міністр фінансів».

У жовтні 1990 р. В. Клауса було обрано лідером Громадянського форуму, а через рік — прем'єр-міністром Чехо-Словаччини.

За загальним висновком, Чехія серед країн Центральної та Східної Європи найбільш послідовно й комплексно проводить економічні ринкові реформи, основою яких є консервативно-ліберальні ідеї.

Розпочинаючи проведення політичних і економічних перетворень, В. Клаус рушив шляхом створення організаційно міцної, з визначеною політичною платформою Громадянської демократичної партії, що, як наголошують політологи, є наймогутнішою й чітко профільованою організацією правих сил у всій Східній Європі. Другою (не за значенням) передумовою результативності цих перетворень є те, що Клаус поставився до їх реалізації професійно, бо сам є фахівцем макроекономічних процесів. У докторській дисертації ще 1967 р. він досліджував проблему інфляції сучасного капіталізму, а 1970 р. опублікував монографію «Вступ до аналізу інфляції у чехословацькій економіці». На відміну від Отто Шика, відомого чехословацького економіста, Клаус не визнавав поєднання плану й ринку, вважав єдино прийнятним варіантом послідовне застосування ринкових відносин. У своїй новій ролі прем'єр-міністра Вацлав Клаус створив групу з перспективних співробітників Центрального банку, в якому сам тривалий час працював, науковців Інституту прогнозування, Інституту економіки. Ця група на підставі наукових досліджень виробила концепцію ринкових перетворень у Чехо-Словаччині, яка ґрунтувалася на двох постулатах: приватна власність є каталізатором зростання економіки; найкраща соціальна політика — це надійна економіка.

Важливо зазначити й те, що в стратегії економічних перетворень виходили з розуміння реформи — не як академічного питання, а як проблеми політичної, для розв'язання якої украй важливо завоювати достатню політичну підтримку. З цією метою необхідно, по-перше, зробити все, щоб населення максимально підтримало приватизацію, було зацікавлене в ній; по-друге, приватизувати все треба швидко, розраховувати на рішучість, власні зусилля й ресурси, а не на допомогу з-за кордону. В. Клаус: «Ми знаємо, що наші проблеми маємо розв'язувати самі й не чекати, що наші сусіди за нас це виконають».

Приватизація в Чехії, яка розпочалася в 1990 p., здійснювалася в три етапи. Перший — реституція: повернення майна колишнім власникам, які змогли довести своє право на нерухомість, землю тощо. Фізичним особам повернуто, зокрема, близько 100 тис. будинків. Другий — мала приватизація, яку практично закінчено. До нових господарів перейшло 22 тис. магазинів, готелів, об'єктів сфери побуту тощо. І, нарешті, третій — велика приватизація (визначено 4,5 тис. великих підприємств, що мають приватизуватися), яка завершується. У країні зросло виробництво, але частка промисловості падає порівняно зі сферою послуг, безробіття утримується на рівні 3,6 відсотка.

Ринкові реформи сприймались у Чехії неоднозначно. Критика була зліва: людей приносять у жертву «шоковій» терапії, зростають інфляція і безробіття, що викликає соціальне невдоволення. Праві дорікали авторам реформ за збереження регулювання заробітної плати, дотування великих підприємств, відсутність ринку житла, витратну соціальну політику й найвищий, навіть у Європі, рівень оподаткування. При цьому Клаус чудово усвідомлював, що повсякденне життя для більшості чехів і далі залишається боротьбою за

існування, а плодами змін поки що користується досить тонкий, хоч і відчутний прошарок суспільства.

За спостереженнями соціологів, Громадянська демократична партія, перебуваючи при владі під критичним обстрілом «лівих» і «правих», зберегла порівняно з іншими політичними партіями, зокрема й лівої орієнтації, високий рейтинг у населення і найвищі шанси на успіх у парламентських виборах (1996).

Напередодні виборів прогнозувалося, що виборці віддадуть половину голосів Громадянській демократичній партії, 17 % — Чеській соціал-демократичній партії (її лідер Мілош Земан) і лише 7 % — Компартії Чехії та Моравії. Результати парламентських виборів, які відбулися в Чехії наприкінці травня — на початку червня 1996 p., стали дещо несподіваними. Правоцентристський блок В. Клауса отримав 99 мандатів із 200, йому не вистачило двох мандатів, аби здобути парламентську більшість. Відчутну перемогу здобули соціал-демократи (26 % виборців) і комуністи (10,5 %). Після тривалих переговорів уряд було сформовано на чолі з Вацлавом Клаусом. Програма нового уряду підтвердила курс на ринкові реформи за одночасного посилення соціальної підтримки населення.

І все ж Чехії не вдалось уникнути урядової кризи. Причиною став виявлений факт пожертвування Громадянській демократичній партії, основній у владній коаліції, 7,5 млн крон (близько 250 тис. доларів). За чеським законодавством, таке пожертвування не має перевищувати 100 тис. крон. Президент Чехії Вацлав Гавел, незважаючи на прихильне ставлення до В. Клауса, заявив, що той мусить піти у відставку. Прем'єр-міністр після деякого вагання оголосив про відставку всього очолюваного ним уряду. Прем'єр-міністром країни став 47-річний голова Центрального банку країни Йозеф Тошовський.

Дострокові вибори до Палати представників Чехії, які відбулися влітку 1998 p., привели до політичного компромісу: лідер соціал-демократів Мілош Земан очолив уряд, а Громадянській демократичній партії дісталися чільні пости в обох палатах. Як передбачають чеські аналітики, в країні збережеться попередній економічний і політичний курс.

Про підтримку громадянами Чехії цього курсу засвідчили вибори до парламенту, які відбулися в червні 2002 р. і принесли перемогу соціал-демократам — 70 місць із 200. За ними йдуть правоцентристські громадянські демократи екс-прем'єра Вацлава Клауса — 58 місць. Третій результат — 41 парламентський мандат — у комуністів.

Уряд очолив лідер соціал-демократів Володимир Шпідла (віце-прем'єр в уряді Мілоша Земана). Чехія завмерла в тривожному чеканні президентських виборів на початку 2003 р. Вацлав Гавел, який, за Конституцією, не мав права обиратися на третій термін, залишався найпопулярнішим політиком у країні.

Хоча Вацлав Гавел відмовився характеризувати себе як лівого або правого, він більшою мірою є прихильником комун, ніж класичним лібералом, і радше лівим, ніж правим. Він наголошував, що демократії треба дещо більше, ніж політичні партії та вільні вибори. Демократія без громадянського суспільства схожа на тіло без кровообігу.

У березні 2003 р. в результаті третього туру повторних президентських виборів у парламенті країни Президентом Чехії було обрано Вацлава Клауса. За В. Клауса віддали свої голоси 142 з 281 депутатів двох палат парламенту. З Гавелом чеський парламент вчинив не по-дружньому. Йому було відмовлено в президентській пенсії. Зате Вацлава Гавела знову висунуто в номінанти Нобелівської премії миру.

У липні 2004 року подав у відставку прем'єр-міністр Чехії, лідер соціал-демократів Володимира Шпідла. Новим прем'єр-міністром і лідером соціал-демократів став 34-річний Станіслав Гросс.

Навесні 1999 р. Чехія стала членом Північноатлантичного альянсу, а в травні 2004 р. — членом Європейського Союзу.