Югославія — драматизм і трагізм подій

Балкани завжди були особливим регіоном Європи. Балкани — місце, де виникали й ішли в небуття імперії, вкрай складною є етнічна палітра та конфесійно-общинний поділ.

Як відомо, до XX ст. Югославії на карті світу не було. У 1918 р. на уламках Австро-Угорської імперії утворилося Королівство сербів, хорватів і словенців, яке з 1929 р. стало називатись Югославією.

На початку Другої світової війни Югославію окупувала фашистська Німеччина, розчленувавши її на кілька маріонеткових урядів і держав. Після вигнання фашистів Установча скупщина в листопаді 1945 р. скасувала монархію й проголосила утворення Федеративної Народної Республіки Югославія (ФНРЮ). З прийняттям у 1963 р. нової Конституції країна змінила назву на Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія (СФРЮ). У її складі було шість республік: Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія, Чорногорія.

Після Першої та Другої світових воєн саме Югославія як держава мала виконувати й успішно виконувала роль стабілізатора етноконфесійноі політичної ситуації на Балканах. Цю роль Югославії було зафіксовано рішеннями Ялтинської та Потсдамської конференцій.

У повоєнний період Балкани залишалися в полі зору переможців. І двобій за вплив на Югославію виграв Захід. Саме Великобританія, Франція, а пізніше Сполучені Штати Америки, допомагаючи прагненню Й. Б. Тіто (у вигляді концептуального оформлення і щедрого фінансування) реалізувати «ринковий соціалізм», віддаляли тим самим Югославію від Радянського Союзу і створювали з неї «вітрину» ринкового шляху для інших соціалістичних країн. Від середини 70-х років у політиці Югославії дедалі більшу роль починає відігравати Німеччина, і не в останню чергу через те, що Йосип Броз Тіто прихильно ставився до нарощування прямих економічних зв'язків югославських республік (і насамперед союзника Третього рейху в Другій світовій війні — Хорватії) саме з ФРН.

На той час Югославія була класичним прикладом багатонаціональної країни, яка не приєдналася до жодного з військово-політичних блоків і вигідно вирізнялася серед соціалістичних країн: вільне спілкування із Заходом, відсутність питомої ваги іноземного капіталу в інвестиціях, стабільний стан ринкової економіки, сучасна інфраструктура, розвинена індустрія іноземного туризму. Югославські фахівці працювали за кордоном, що також стабілізувало економічне становище країни.

На рубежі 90-х років Югославія була загалом лібераль-нішим, ринковим і компактнішим утворенням, ніж Радянський Союз. Починаючи з 1980 p., після смерті Йосипа Броз Тіто — державного діяча, який мав величезні повноваження всередині країни й колосальний авторитет за її межами, ситуація в Югославії поступово виходить з-під контролю центрального керівництва.

У 90-х роках усі східноєвропейські країни проводять реформи з тим чи тим результатом. В іншій ситуації була Югославія. Як і СРСР, югославську Федерацію роздирають внутрішні суперечності. У країні посилились антисербські настрої, викликані некоректним ставленням найбільшої за кількістю населення Сербії до інших регіонів країни.

Першим актом розпаду Югославії стало наприкінці 80-х років загострення відносин у Косові. Саме події в Косові дали змогу Слободану Мілошевичу, до того непохитному комуністові, продовжувачеві найкращих традицій Югославії Й. Броз Тіто, розпочати свою політичну кампанію, яка ґрунтувалася на сербському етнічному націоналізмі, виступити захисником національної сербської ідеї, об'єднувачем усіх сербів.

У 1990 p., вперше за повоєнний період, у республіках СФРЮ відбулися вільні парламентські вибори на багато-партійній основі. Комуністи перемогли в Сербії та Чорногорії. У Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині, Македонії виборці віддали перевагу силам, які були в опозиції до влади.

У Республіці Словенія (столиця — м. Любляна; територія — 20,2 тис. кв. км; населення — 1,9 млн чол.) обраний на бага-топартійній засаді парламент 2 липня 1990 р. ухвалив Декларацію про суверенітет республіки, а 25 червня 1991 р. Словенія проголосила незалежність. Уряд СФРЮ визнав це незаконним і віддав Югославській народній армії наказ взяти під охорону зовнішні кордони Словенії. Внаслідок цього з 27 червня до 2 липня тут точилися бої між ЮНА й місцевими підрозділами оборони Словенії. Втручання посередників дало можливість сторонам досягти перемир'я, і з 18 липня 1991 р. підрозділи ЮНА залишили територію Словенії. Нині Словенія сприймається в Європі як взірець для країн перехідного періоду. Економічні й політичні реформи відбуваються тут швидше, ніж у інших, і з меншими затратами.

У травні 2004 р. Словенія стає повноправним членом Європейського Союзу.

Словенія за формою державного правління — президентсько-парламентська республіка. Від 22 квітня 1993 р. Президентом Словенії є Мілан Кучан. 23 листопада 1997 р. його переобрано на цій посаді. Законодавчу владу представляє Скупщина (двопалатний парламент), що поділяється на Державні Збори (кількість депутатів — 90, обираються строком на чотири роки) та Державну Раду (кількість депутатів — 40, обираються строком на п'ять років). Останні вибори до парламенту відбулися 15 жовтня 2000 р.

Республіка Хорватія (столиця — м. Загреб; територія — 56,5 тис. кв. км; населення — 4,3 млн чол.). На виборах у парламент у 1990 р. перемогло Хорватське демократичне співтовариство. У серпні-вересні 1990 р. тут почалися збройні сутички місцевих сербів із хорватською поліцією і гвардією в Кнінській Країні. У грудні того самого року Сабор Хорватії прийняв нову Конституцію, проголосивши республіку «унітарною і неподільною». На нову Конституцію місцеві серби (сербська община в Хорватії налічує близько 600 тис. осіб) відповіли створенням у лютому 1991 р. Сербської автономної області.

25 червня 1991 р. Хорватія проголосила свою незалежність. Уряд СФРЮ це рішення визнав незаконним, заявив свої претензії на частину Хорватії, а саме — на Кнінську Країну, населену переважно сербами. Між сербами й хорватами відбулися жорстокі збройні сутички з участю підрозділів ЮНА, які призвели до численних людських жертв. Принаймні 700 тис. біженців перейшли в сусідні країни. На початку 1992 р. сюди було введено 14-тисячний контингент сил ООН, хоча припинити збройні сутички довго не вдавалося.

Хорватія виходила із «загального будинку» через тривалу й жорстоку війну, яка загальмувала й розвиток країни, і її рух у європейські та євроатлантичні структури.

За формою державного правління Хорватія — парламентсько-президентська республіка. 7 лютого 2000 р. Президентом Хорватії строком на 5 років обрано Стіпе Месича. Законодавчу владу в країні представляє Державний Сабор — двопалатний парламент (Палата представників — 100—160 депутатів; Палата жупаній (областей) — 68 депутатів). Термін депутатського мандата — чотири роки.

Республіка Македонія (столиця — м. Скоп'є; територія — 25,3 тис. кв. км; населення — 2 млн чол.). На виборах до місцевого парламенту 1990 р. перемогла Демократична партія македонської національної єдності. Рік потому, 21 листопада 1991 p., Республіка Македонія проголосила свою незалежність, прийняла нову Конституцію, згідно з якою є суверенною, самостійною, демократичною і соціальною державою. Народження нової держави було затьмарене погіршенням стосунків із сусідніми країнами — Болгарією (яка не визнає македонців самостійною нацією, вважаючи їх болгарами) й особливо Грецією (яка вважає, що Македонія не має права так називатись, оскільки стародавня Македонія була частиною грецьких володінь, а північна частина Греції донині має назву Македонія).

У березні 1992 р. Белград без конфронтації з місцевою владою вивів війська з республіки. Проте 2001 р. у Македонії загострилися стосунки корінного населення з місцевими албанцями, що призвело до збройного конфлікту, який довелося врегульовувати за допомогою військ НАТО.

Македонія, відповідно до Конституції країни, парламентська республіка. Збори — однопалатний парламент, у складі якого 120 представників, обираються терміном на 4 роки.

14 листопада 1999 р. на п'ять років Президентом Македонії обрано Бориса Трайковського. Б. Трайковський трагічно загинув навесні 2004 року.

На нинішньому етапі Македонія переживає ті самі труднощі, що й інші постсоціалістичні країни. Але її становище ускладнюється економічною відсталістю і внутрішньополітичною напруженістю внаслідок постійних міжетнічних чвар.

Республіка Боснія і Герцеговина (столиця — м. Сараєво; територія — 51,2 тис. кв. км; населення — 3,9 млн чол.). Перемогу на виборах до місцевого парламенту 1990 р. здобула мусульманська Партія демократичних дій. До парламенту пройшли також Сербська демократична партія і Хорватська демократична співдружність. У жовтні 1991 р. мусульманські й хорватські депутати Скупщини прийняли Меморандум про суверенітет республіки. Депутати-серби бойкотували роботу парламенту, відмовилися від участі у референдумі, на якому більшість населення висловилася за створення суверенної держави. У відповідь місцеві серби створили свою Скупщину, а коли незалежність Боснії та Герцеговини визнали країни ЄС, США і Росія, Сербська община оголосила про створення Сербської Республіки Боснії.

Протистояння переросло у збройний конфлікт. У листопаді 1992 р. у Лондоні відбулася Міжнародна конференція з пошуку шляхів урегулювання боснійського конфлікту. Конференція, долаючи труднощі, завершилась успішно. Лідер боснійських сербів Радован Караджич пообіцяв вивести війська з окупованих територій, передати під контроль ООН важку зброю своїх загонів, закрити табори, в яких утримувалися мусульмани й хорвати. Белград оголосив про готовність допустити міжнародних спостерігачів у підрозділи ЮНА, розташовані у Боснії, визнав незалежність Боснії та Герцеговини. Сторони свої зобов'язання виконали, хоча миротворчим силам іще не раз доводилося закликати припинити сутички і встановити перемир'я.

Боснія і Герцеговина — конфедеративна держава. Форма державного правління — президентсько-парламентська республіка. На чолі держави — Голова колективної президенції, що складається з представників трьох етнічних громад. Ротація Голови відбувається кожні 8 місяців. Національна асамблея (парламент) складається з Палати представників (по 14 депутатів від кожної етнічної громади) й Палати народів (по 5 депутатів від кожної етнічної громади).

27 квітня 1992 р. було утворено нову (третю) Союзну Республіку Югославію, до якої увійшли дві колишні республіки СФРЮ: Сербія та Чорногорія і два автономні краї — Воєводина, Косово і Метохія. Від початку 2003 р. — це союзне утворення у складі Сербії, Чорногорії і двох автономних країв (столиця — м. Белград; територія — 102,2 тис. кв. км; населення — 10,7 млн чол.).

Однією з причин розпаду Югославії став спалах націоналізму. Політичні еліти двох республік Югославії — Сербії та Хорватії, а слідом за ними владні структури Словенії, Боснії та Герцеговини, Македонії почали здійснювати сепаратистську політику, суть якої — в рішучому збільшенні частки регіонів у бюджеті за рахунок зменшення відрахунків до центру.

Проголошення Хорватією і Словенією незалежності (червень 1991 р.) стало кульмінацією «югославської кризи». У результаті відокремлення Хорватії і Словенії на Сербію лягло потрійне навантаження, вона практично одна мала наповнювати федеральний бюджет. У єдиній Югославії Хорватія разом зі Словенією були головним джерелом валютних надходжень. Усі федеративні фонди значною мірою формувалися за рахунок трьох провідних у галузі економіки республік. За цих обставин суперечності між суб'єктами югославської федерації набули антагоністичного характеру. Склалася ситуація, за якої кожна зі сторін виявилася фатально не готовою до компромісів, проголосивши свою позицію єдино правильною і єдино можливою та залучивши до числа аргументів, що використовувались у нескінченних взаємних суперечках, спогади про кривди минулого. Введення на територію Словенії і Хорватії регулярних частин Югославської народної армії для відновлення державного кордону країни призвело до переростання кризи в справжню війну.

Конфлікт у Югославії виявився результатом цілеспрямованих зусиль трьох політичних штабів. Перший із них розташовано у Белграді, другий — у Загребі. Обидва домагалися возз'єднання територій, що ними контролюються, з Белградом і Загребом. Третій — мусульманський — розташовано в Сараєво. Тут переплелися в одному вузлі інтереси сербів, хорватів, боснійських мусульман. Участь іноземних держав у врегулюванні конфлікту надала цій кризі інтернаціонального характеру. Міжнародне втручання тільки поглибило трагедію. Розчленування Югославії стало, напевне, одним із перших кроків до нового поділу Європи.

Ключову роль в ускладненні ситуації в Югославії відіграла Німеччина (як новий лідер європейського політичного процесу). Це виявилося, зокрема, у визнанні незалежності Хорватії та Словенії, тобто Німеччина, яку підтримала Австрія, стала активним поборником розчленування СФРЮ. Бонн — на той час столиця Німеччини, не тільки визнав обидві держави, а й ультимативно наполіг на прийнятті аналогічного рішення Європейським Союзом.

У вересні 1991 р. міжнародне співтовариство (ЄС та НАТО) намагається переконати колишні югославські республіки прямувати до конфедерації нового типу, на що не погодились ні Сербія й Чорногорія, які намагалися зберегти федеративну державу, ні Хорватія та Словенія, які послідовно виборювали незалежність. Зрештою міжнародне співтовариство визначилося на користь Хорватії та Словенії, визнавши їхню незалежність і державний суверенітет і поклавши відповідальність за ескалацію насильства у колишній

Югославії на Сербію. Таким чином, міжнародне співтовариство остаточно підтримало республіки-країни, які пішли шляхом відокремлення від Югославії. До СФРЮ було застосовано економічні санкції.

Новий поділ Європи перейшов у стадію практичних дій. Хорватію та Словенію «захищала» Німеччина, боснійських мусульман підтримували Організація Ісламська Конференція (ОІК), а також США. За логікою, Сербією мала б опікуватися Росія, але, втративши роль однієї з перших скрипок у світовому політичному оркестрі, вона задовольнилася правом брати участь у розв'язанні югославського конфлікту.

Прагнення України виступити посередником у врегулюванні конфлікту на Балканах не дало практичних результатів, лише український військовий батальйон було включено до миротворчих сил ООН. На Балканах несли службу понад три тисячі українських миротворців, шістнадцять із них загинули.

У листопаді 1995 р. у Дейтоні (військова база США) Президент Сербії Слободан Мілошевич, Президент Хорватії Франьо Туджман, Президент Боснії і Герцеговини Алія Ізет-бегович за участі Президента США Білла Клінтона парафували угоду про припинення військових дій на території колишньої Югославії. Пізніше цю угоду було підписано в Парижі. Знято економічні санкції проти Сербії та інших республік. Погоджений план зберігає Боснію та Герцеговину як єдину державу в її нинішніх кордонах. Ця держава складається з двох частин: мусульмансько-хорватської федерації та Боснійської сербської республіки. Сараєво залишається єдиним містом, проте фактично цілковито віддане мусульманам. Як наслідок — 50 тис. сербів залишили місто.

У вересні 1996 р. у Боснії та Герцеговині під міжнародним наглядом відбулися вибори до вищих органів влади. Обрано трьох президентів — від сербів, мусульман і хорватів. Сформовано президентську раду, парламент, уряд, Конституційний суд. Проте ні парламентські, ні муніципальні вибори не зняли напруженості у взаєминах між сербською та мусульмансько-хорватською сторонами.

Події кінця 1996 — початку 1997 pp., пов'язані зі спробою владних структур Сербії сфальсифікувати результати виборів до місцевих органів влади, спричинили нову політичну кризу. Міжнародні експерти так оцінили становище, що склалося в цій країні. Республіка переживає політичну кризу й потребує політичних реформ, а Президент Мілоше-вич має поступитися демократичному тискові й розпочати реформи в системі. І ще: Президент Сербії перебуває в надзвичайно складному становищі. Шансів на те, що йому вдасться утриматися на вершині владної піраміди, мало, але все ж вони є.

У липні 1997 р. парламент СРЮ обирає Слободана Мілошевича Президентом Союзної Республіки Югославія. Несхвально до цієї події поставилися в Чорногорії й автономному краї Косово. Можна було передбачити, що чотирирічне перебування Мілошевича на посту югославського Президента загрожує стати «троном на вулкані».

Передбачення справдилися 4- було розв'язано багаторічний косовський конфлікт.

Косовський конфлікт

У косовській кризі зіткнулися засадничі принципи сучасних міжнародних відносин: територіальна цілісність держав і невтручання в їхні внутрішні справи, з одного боку, право націй на самовизначення, гуманітарний обов'язок захисту прав людини, зокрема національних меншин, незалежно від національних кордонів, з іншого.

Косово (столиця — м. Приштина) — автономний край (площа 10,9 тис. кв. км, населення близько 2 млн осіб) у складі Сербії. Визначення Косова як автономного краю, так само як і Воєводини, дає Конституція СФРЮ 1974 р. У березні 1981 р. косовські албанці ініціювали безладдя, вимагаючи надати краєві статус союзної республіки. У відповідь Белград спрямував у Косово війська, ввів у краї надзвичайний стан. 28 березня 1989 р. сербський парламент прийняв поправки до Конституції Республіки Сербія, якими урізалися права автономних країв. У червні того самого року Слободан Мілошевич на мітингу на честь 600-річчя битви на Косовому полі, в якій серби вступили в нерівну битву з добірним військом Оттоманської імперії, заявив косовським

сербам, що «більше ніхто не скривдить їх»; а в липні сербське керівництво розпустило крайові органи влади Косова й призначило особливу дирекцію для управління краєм. До Косова ввели сербські війська та спецпідрозділи сербської поліції, які замінили місцеві органи правопорядку.

На противагу Белградові косовські албанці обрали своїх Президента і парламент, сформували крайовий уряд, утворили Армію визволення Косова, командири якої вимагали цілковитої незалежності краю, а в майбутньому — приєднання його до Албанії. Сепаратистські настрої в Косові підігріваються вимогами остаточного виходу республіки зі складу Югославської Федерації. У 1998 р. влада Югославії й албанські сепаратисти в Косові вступають у збройний конфлікт.

Переговори Белграда й Приштини, резолюції Ради Безпеки ООН не допомогли нормалізувати становище. Збройне протистояння триває. 29 січня 1999 р. контактна група (Росія, США, Франція, Велика Британія, ФРН, Італія) у заяві міністрів закордонних справ виступає із жорсткою вимогою до Белграда й Приштини розпочати мирні переговори на основі десяти принципів, вироблених контактною групою, суть яких — збереження територіальної цілісності Сербії та Югославії й надання краю Косово широкої автономії.

Переговори між делегаціями уряду Сербії та косовських албанців спочатку в Рамбуйє, а згодом у Парижі успіху не досягли. Сербська делегація відмовилася дати згоду на введення до Косова військ Північноатлантичного альянсу. Президент міжнародної асоціації «Адвокати без кордонів» Жіль Вільям Голбандель заявив: «Ті, хто вів переговори з Мілошевичем, зробили все можливе для того, щоб Президент Югославії не міг підписати тексти пропонованих йому угод».

Югославське керівництво, яке так і не змогло запропонувати повноцінного політичного рішення для Косова, дало НАТО привід запровадити на практиці «концепцію необмеженої відповідальності» альянсу і його право на «гуманітарну інтервенцію». Насправді це була неприхована агресія НАТО проти суверенної Югославії — за всіма класичними канонами міжнародного права. У прийнятому консенсусом Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1974 р. (резолюція 3314) визначенні агресії зазначається: «Буде кваліфікуватися як акт агресії... бомбардування збройними силами держав території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави». І далі: «Жодні міркування чи то політичного, економічного, військового, чи іншого характеру не можуть слугувати виправданням агресії».

24 березня 1999 р. Генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана віддав наказ головнокомандувачеві силами НАТО в Європі розпочати військову операцію проти Союзної Республіки Югославія. Як обгрунтування для застосування сили названо прагнення запобігти гуманітарній катастрофі, викликаній політикою геноциду, яку проводить влада СРЮ щодо етнічних албанців. Операція НАТО «Союзницька сила» з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військової сили без санкції ООН з метою надати підтримку одній зі сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославія і збройними сепаратистами провінції Косово та Метохія. Суть конфлікту — в протистоянні двох етнічних груп: сербів, які є більшістю населення СРЮ, та албанців, які є більшістю населення провінції й користуються підтримкою ззовні. Мета керівництва СРЮ, підтримуваного більшістю сербського населення, — збереження територіальної цілісності держави. Мета албанських сепаратистів — здійснення права на самовизначення з подальшим імовірним приєднанням до Албанії. Дії Північноатлантичного альянсу в умовах югославської кризи переконливо свідчать, що Європа «поступилася» правовими й моральними нормами на користь застосування сили.

Безпосередню участь у війні НАТО проти Югославії (надання збройних сил або території для їх розгортання) взяли 14 держав: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція. Уряд Чехії ухвалив рішення про надання в розпорядження натовських збройних сил військових і цивільних аеродромів, а також дозволив наземний транзит військового персоналу і бойової техніки територією республіки. Повітряний простір для розгортання збройних сил альянсу надали нейтральні держави — Албанія, Болгарія, Македонія, Румунія. Лише уряд Австрії категорично заборонив доступ літакам НАТО в повітряний простір своєї країни.

Від початку агресії НАТО проти Югославії, з 24 березня по 8 червня 1999 p., авіація здійснила 35 000 бойових вильотів. У них брало участь більш як 1000 бойових літаків і 206 гелікоптерів. Запущено близько 10 000 крилатих ракет і скинуто 79 000 т вибухових речовин. Від бомбардувань загинуло 2 тисячі мирних жителів, приблизно 6 тисяч — важко поранено, багато хто з них залишився інвалідом на все життя. Збитки від війни величезні й у матеріальному плані — перевищують 100 млрд доларів. Зруйновано промисловість і систему життєзабезпечення країни. Ще не повною мірою оцінено наслідки екологічної катастрофи, як і наслідки використання зброї зі збідненим ураном.

НАТО шляхом проведення повітряно-морської наступальної операції домоглася капітуляції керівництва СРЮ в Косові на умовах, висунутих альянсом перед війною. Війська СРЮ виведено з Косова й Метохії. Та при цьому головне політичне завдання, що декларувалося, — запобігання гуманітарній катастрофі в провінції, — не тільки не було виконане, а й ускладнилося. По-перше, через масовий вихід албанського населення з Косова; по-друге, через втечу з провінції сербського населення після виведення звідти збройних формувань СРЮ.

Для закріплення результатів воєнної кампанії, повернення албанських біженців, а також виведення Косова і Метохії з-під влади уряду СРЮ, НАТО ініціювало миротворчу операцію в провінції, яка здійснюється за рішенням Ради Безпеки ООН. У ній беруть участь 50 тис. військовослужбовців. Контингенти зі США, Великої Британії, Німеччини, Франції й Італії діють під керівництвом НАТО. Росію представляють 3600 військовослужбовців, які діють під національним контролем. Україна також висловила готовність взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах.

Етнічний конфлікт сербів і косовських албанців у результаті операції «Союзницька сила» загострився, сутички між ними не вщухають.

Із краю примусово вигнано щонайменше 350 тис. мешканців Косова — передусім сербів і чорногорців. З 12 червня 1999 р. до ЗО березня 2000 p. здійснено 4564 терористичні акти, вбито 936 осіб. Зруйновано або спалено 82 монастирі та церкви й 50 тис. будинків. Етнічними чистками, спаленням і руйнуванням церков, монастирів і культурно-історичних пам'яток порушено етнічні корені й духовний зв'язок Косова як колиски сербської державності з іншими частинами Сербії. Косовська проблема перейшла у XXI ст. з туманною перспективою на розумне розв'язання в найближчі роки.

В основі конфлікту в Косові лежать націонал-екстре-мізм, виявлений сербами й албанцями, а також територіальні, політичні та геополітичні інтереси великих європейських і світових держав.

Провідну роль у розгортанні операції НАТО в Югославії відіграли США як могутня наддержава, демонструючи тим самим реалізацію на практиці моделі однополярної світобудови, одночасно підтверджуючи, що у вибудуванні світової архітектури майбутнього століття Європі не обійтися без військово-політичного патронажу й арбітражу Вашингтона. В інтересах США було використати кризову ситуацію як інструмент тиску на режим С. Мілошевича, забезпечити взаємодію з європейськими союзниками по НАТО, зміцнити позиції цього військово-політичного блоку в Європі та світі. На практиці випробувано нову стратегічну концепцію, за якою збройні сили альянсу можуть використовуватися ним поза зоною дії Північноатлантичного договору й без обов'язкового мандата єдиного уповноваженого на це органу — Ради Безпеки ООН.

У результаті знехтувано міжнародне право. І керівництво СРЮ, і керівництво НАТО зневажили пошук демократичного розв'язання косовського конфлікту й ледве не втягли людство у світову війну.

Жодна з європейських держав не наважувалася заблокувати військову акцію альянсу проти СРЮ, розпочату без санкції Ради Безпеки ООН, хоча рішення кожною з них приймалися нелегко. Майже в усіх західноєвропейських країнах при владі перебувають ліві уряди соціал-демократів, лейбористів, соціалістів. Переймаючися своєю репутацією захисників національних інтересів, вони були вимушені постійно доводити свою рішучість використовувати всі засоби, зокрема й військову силу, для врегулювання міжнародних криз, показуючи, що європейці долають свою безпорадність, дефіцит політичної волі й готові прийняти на себе певну міру відповідальності за мир і безпеку на власному континенті.

Керівні кола Франції виступили за необхідність отримання мандата Ради Безпеки ООН для застосування військової сили проти Югославії, а також за активне співробітництво у розв'язанні кризової ситуації з Росією. Проте Париж так і не наважився відкрито виступити проти бомбардування СРЮ, боячись розриву як зі США, так і з європейськими партнерами — Великою Британією, Німеччиною й Італією. Позиція Великої Британії щодо косовського конфлікту визначалася прагненням поєднати беззаперечне рівняння на США в НАТО з поступовим зближенням із країнами континентальної Європи в процесі будівництва Європи. Німеччина погодилася на застосування військової сили проти сербів і чорногорців — своїх одвічних історичних противників. Крім того, Німеччина в ході югославської кризи прагнула остаточно ліквідувати морально-політичні наслідки своєї поразки у двох світових війнах і ввійти на рівних у коло великих держав—переможниць у Другій світовій війні. Італія підтримала прийняте під тиском США рішення про застосування військової сили проти СРЮ, висловивши одночасно занепокоєння стосовно того, що робитиме Захід у Югославії після закінчення бойових дій. Як влучно зауважив Борис Олійник: «Навіть гранд-держави Європи суверенні лише за формою, за змістом же — васали супердержави».

Не можна погодитись із твердженням, що альтернативи фатального розпаду Югославії не було. Могли бути й інші варіанти трансформації федеративної держави південних слов'ян. Проте їх не реалізовано. Народи Балкан продовжують дорого платити за сліпоту Заходу, який допустив стрімкий розпад Югославії під тиском націоналістів.

У результаті розпаду Югославії в 1999 р. Німеччина, яка ініціювала цей процес, здобула (через Австрію й віднині дружні до неї Словенію та Хорватію) вихід до Адріатики, прокладаючи тим самим «балканські коридори» в напрямку Туреччини та Близького Сходу — «зони життєво важливих інтересів США». За цієї ситуації США перехоплюють ініціативу в Німеччини, беруть під контроль процес балканської дестабілізації, їм допомагають Англія та Франція, які несхвально ставляться до посилення впливу Німеччини на Балканах (що нагадує геополітичну конфігурацію Німеччини в роки Першої й Другої світових війн) і намагаються відновити свою колишню роль у цьому регіоні.

Отже, в геополітичному плані США прагнуть усунути можливу конкуренцію Європи, протиставляючи інтеграційним процесам у Європейському Союзі ідею євроатлантичної солідарності, для підкріплення якої необхідні вогнища нестабільності в Старому Світі. У цьому контексті Балкани покликані відіграти особливу роль.

Косовська криза 1999 р. стала першою жорсткою сутичкою Росії й Америки після закінчення «холодної війни». Росія рішуче засудила операцію НАТО проти СРЮ як агресію проти суверенної держави й виступила ініціатором пошуку дипломатичного й політичного врегулювання цієї складної проблеми. Загалом із початку 90-х років XX ст. зовнішня політика Росії пройшла складний шлях — від повної бездіяльності до зосередження й активного обстоювання національних інтересів, у тому числі й на Балканах.

Осінь 2000 р. увійде в історію Югославії зміщенням із поста її Президента С. Мілошевича.

Чотирнадцятирічний період його правління (Мілошевича було обрано головою Союзу комуністів Сербії у 1986 p., заарештовано 1 квітня 2000 р.) позначений і успіхами, й поразками. Найбільшими провалами в його політиці вважаються поразки сербських інтересів у Республіці Сербська Країна (Хорватія), Республіці Сербській (Боснія), підписання капітуляції щодо Косова. Проте в самій Сербії Мілоше-вич не втратив підтримки більшості населення. Можливо тому, що він «сам на сам» спілкувався з народом, а сьогодні сам-один захищає честь своєї країни і свого народу в Гаазі.

Новим президентом Югославії став Воїслав Коштуніца (мандат якого підтримала тільки Сербія. Чорногорія в основному бойкотувала вибори, а албанці Косова їх просто проігнорували), який отримав у спадщину надзвичайно складні проблеми. Насамперед належить відбудувати зруйновану економіку країни. Так само складною є проблема збереження єдиної держави, до складу якої входять Сербія, Чорногорія і Косово, а також вирішення долі екс-президента, якого у воєнних злочинах звинувачує Міжнародний Гаазький трибунал. У судовому процесі, який ведеться понад чотири роки, в справі Слободана Мілошевича поки що не видно кінця.

На нинішньому етапі ці проблеми належить вирішувати новому урядові Сербії, який у березні 2004 року очолив екс-президент Югославії Воїслав Коштуніца.

Новим Президентом Сербії обрано Бориса Тадича. На президентських виборах він балотувався від Демократичної партії, яку очолив після смерті Зорана Зиндича, вбитого в 2003 році. Сербія жила без глави держави з кінця 2002 року. Відтоді влада тричі проводила вибори Президента, але всі три спроби не мали успіху через неявку необхідних 50 відсотків виборців. Своєю стратегічною метою на посту Президента Б. Тадич вважає вступ Сербії до Європейського Союзу.

Як уже зазначалося, історично Балкани були ареною геополітичних, економічних, релігійних зіткнень великих держав. Унаслідок черезполосного проживання народів на цій території мир на Балканах був можливий тільки в тому випадку, коли якась велика держава виконувала обов'язки третейського судді й наводила розумний порядок. Такі функції виконували Османська імперія, Австро-Угорщина, Франція, Росія. Пізніше це намагався робити Радянський Союз. У 1995 р. добровільно взяли це зобов'язання на себе Сполучені Штати Америки. Внутрішньої рівноваги бал-канським народам не вдається досягти до сьогодні.

У 80-ті роки в Югославії набув поширення такий політичний анекдот: «Запитання: скільки держав буде в Європі у 2000 p.? Відповідь: Десять. Одна об'єднана Західна Європа, одна об'єднана Східна Європа і вісім Югославій». Реальність виявилася значно драматичнішою й трагічнішою.

Щодо порівняльного аналізу трансформації політичних структур в Україні та країнах Центральної та Східної Європи, то тут слід враховувати ті об'єктивні передумови, за яких відбувалися політичні перетворення. Йдеться, зокрема, про те, що соціалістична політична система діяла в Україні триваліший час. Країни Центральної та Східної Європи мали власну державність і їм було порівняно легше, ніж Україні, утвердити свою повну незалежність. У цих державах збереглася чіткіша соціальна стратифікація, сприятливішим було й економічне становище, що полегшувало формування соціальної бази й забезпечило достатньо високий рівень демократичних перетворень. Та й перетворення в цих країнах почалися набагато раніше.

На всьому пострадянському просторі Україна виявилася державою, яка останньою прийняла Основний Закон країни. Конституційний процес тут мав затяжний характер. Водночас слід зазначити, що прийняття Конституції є важливою, хоч і не єдиною умовою виходу України з глибокої економічної кризи. Політичні, економічні реформи та їх соціальні наслідки пов'язані між собою як сполучені посудини. В економічній сфері суспільство зорієнтоване на відновлення приватної власності та формування притаманних ринковій економіці політичних інститутів, забезпечення прав людини. Стабільна демократія й ринкова економіка невіддільні одна від одної. Політична стабілізація є передумовою успішних господарських реформ, стратегія яких має бути обґрунтована професійно, а успішно здійснювані ринкові реформи створюють передумови для легітимності владних структур. Становлення політичних структур і проведення економічних реформ — процес надзвичайно складний і тривалий, але альтернативи йому немає.

Короткі висновки

1. Становлення політичних структур у східноєвропейських країнах має системний характер. Поряд із трансформацією законодавчої та виконавчої влади у цих державах здійснено судову реформу. В нових конституціях, прийнятих у всіх країнах регіону, відображено провідні тенденції сучасного політичного життя. Чотири з семи країн визначились як парламентські республіки (Албанія, Угорщина, Словаччина, Чехія) і три — як президентсько-парламентські (Болгарія, Польща, Румунія).

2. На сучасному етапі передчасно стверджувати, що в цих країнах сформовано політичні структури (зокрема це стосується колишніх республік Югославії), які оптимально поєднують демократичні свободи й сильну владу. Радше йдеться про прагнення створити цивілізований політичний простір, який окреслено для кожної держави конституційними рамками, в яких розвивається громадянське суспільство. В усіх країнах регіону є такі атрибути демократії, як демократичні вибори, законодавчі органи й уряди, багатопартійність, неурядові організації, відносно незалежні засоби масової інформації. Гарантовано дотримання громадянських прав і свобод, захист прав національних меншин. Разом із тим досвід політичної трансформації переконує, що наявність окремих структурних елементів демократії не обов'язково означає встановлення реальної демократії. Про рівень демократизації країн свідчить не наявність демократичних інститутів на кшталт західних, а ефективність їхнього функціонування за конкретних умов у країнах, що трансформуються.

3. Процес становлення владних структур відбувається не без труднощів. Спільною хворобою є конфлікт між законодавчими й виконавчими структурами через відсутність досконалих правових норм їхніх взаємовідносин. Трапляються прояви корупції серед зако-нотворців і державних чиновників, у чому нові держави не відстають від західноєвропейського парламентаризму.

4. Для більшості парламентів східноєвропейських країн характерні відсутність компетентності, відповідної цілеспрямованості в законодавчій діяльності. У країнах регіону ще не сформовано сильне громадянське суспільство, яке стало б важливим фактором політичної активності й тиску на неефективні владні інститути. У засобах масової інформації на зміну державній цензурі прийшла цензура капіталу. На рубежі XXI ст. жодна держава регіону не є консолідованою демократією.

Контрольні запитання та завдання

1. Які, на вашу думку, об'єктивні й суб'єктивні причини краху авторитарного режиму в країнах Центральної та Східної Європи?

2. Які об'єктивні й суб'єктивні передумови становлення парламентських і президентсько-парламентських республік?

3. Розпад Югославії: чи єдиний це варіант розвитку подій на Балканах?

4. У чому відмінність становлення політичних систем у країнах Центральної та Східної Європи порівняно з тим, як відбуваються ці процеси в Україні?

ЛІТЕРАТУРА

1. Бурдяк В. І. Болгарія на зламі епох: політична трансформація суспільства. — Чернівці, 2004. — 520 с

2. Зеленько Г. «Навздогінна модернізація»: досвід Польщі та України. — К., 2003. - 216 с

3. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996. — 544 с

4. Пономарева Е. Г. «Третья Югославия» как особый тип модернизации // Политическая наука. Политические разведки и модернизация: Современные исследования. — М., 2003. — № 2.

5. Тисменяну В. Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела. — К., 2003. — 336 с.

6. Ткач Д. I. Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформацій. - К., 2004. - 504 с

7. Центрально-Восточная Европа во второй половине XX века. В 3 т. — Т. 3. Трансформация 90-х годов. Ч. 1. — 468 с; Ч. 2. — М., 2002. — 464 с.

Панов

§ 5. Політичні системи країн Сходу: нарис порівняльної політології

Політична багатоваріантність світу є нічим іншим, як проявом внутрішнього закону самозбереження загальнолюдської цивілізації; зростання її стійкості та життєздатності відбувається саме на основі розширення цивілізаціиного різноманіття. Саме в цьому розмаїтті закладається культурно-політична самобутність народів світу.

Досліджуючи політичну систему будь-якої держави, доцільно проаналізувати особливості її структурних компонентів: інституційного, регулятивного, функціонального, ціннісного і комунікативного. Політичні системи держав Азії та Близького Сходу є надзвичайно цікавою і непростою соціально-політичною матерією, складність якої визначена колосальним історичним досвідом, своєрідністю політичного буття, а також особливостями сучасного розвитку цього гео-політичного об'єкта.

Ще на початку XX ст. у багатьох азіатських країнах фактично існували так звані «традиційні» суспільства з рудиментарною політичною системою, в якій панували феодально-станові, династичні або кастові, кланові, а іноді й родові політичні форми і відносини, що ґрунтуються на ієрархії соціального походження, домінуванні клерикалізму в політичній сфері. Досить низькою залишалася міра диференціації політичних інститутів і функцій, вони були переплетені чи інтегровані з неполітичними соціальними інститутами — церквою і релігією, культурою, ритуалами і традиціями, традиційною мораллю; індивідуальний політичний інтерес у традиційних суспільствах залишався слабко розвинутим, як і міра політичної активності індивідів.

Надбання політичної незалежності колишніми азіатськими колоніями, або зміцнення суверенітету цих країн, стимулювало пошук нових напрямів і форм розбудови й удосконалення своєї національної держави та політичної системи в цілому за допомогою так званого політичного розвитку. Якщо в цілому політичний розвиток трактують як ріст здатності політичної і правової системи постійно й ефективно адаптуватися до нових соціально-політичних цілей і вимог, то для азіатських країн, що розвиваються, особливо актуальним стало створення нових політичних інститутів, які забезпечують ефективні канали діалогу між урядом, політичною елітою і населенням.

Отже, критеріями-показниками модернізаційного розвитку в азіатському регіоні світу можна вважати:

— утворення (чи відтворення) сучасних інститутів та інших елементів політичної системи і права в межах стандартів доби XX ст.;

— здійснення структурної диференціації цих інститутів, передусім за функціональним навантаженням;

— здатність політичної системи країни до сприйняття інновацій і, водночас, до мобілізації ресурсів влади заради самозбереження;

— формування тенденції державного стимулювання різних форм політичної участі громадян;

— оволодіння публічними політиками не лише керівними державними посадами, а й «політичними ролями»; просування до рівноправності й рівної відповідальності всіх суб'єктів політики перед законом1.

Відомо, що як процес політичний розвиток здійснюється у трьох можливих версіях інтенсивності: модифікації, модернізації і трансформації. Уявляється, що політичний розвиток азіатських держав, і зокрема країн Близького Сходу, в XX ст. відбувався переважно шляхом політичної модернізації.

1 Пантин В. И. Циклы и волны модернизации как феномен социального развития. — М., 1997; Чилкот Рональд X. Теории сравнительной политологии: В поисках парадигмы. — М., 2001. — С. 315-320.

Політична модернізація азіатських країн являла собою процес наближення окремих фрагментів політичної сфери чи політичної системи в цілому до сучасних форм і зразків політики, до рівня більш високого і досконалого розвитку. Фактично, вона свідчила, що у політиці й праві відбуваються процеси «осучаснення», тобто опанування нових моделей і стандартів політичного життя. Політичною модернізацією після Другої світової війни були охоплені ті країни Азії та Близького Сходу, що в процесі розвитку переходили від архаїчних політичних структур (властивих переважно колоніям) до сучасних політичних інститутів і форм, освоювали нові технології влади та державного управління і в такий спосіб звільнялися від рудиментарних залишків у політичній сфері1.

Об'єктивною основою політичної модернізації в Азії, як і в будь-якому регіоні, виступала реальна цілісність світу і людства у глобально-політичному аспекті, взаємозалежність різних частин планети — континентів, субрегіонів, країн та народів. Суб'єктивні фактори модернізації країн Сходу є більш специфічними і формувалися під впливом різноманітних (нерідко суперечливих) мотивів — завоювання, національного звільнення, захисту національної ідентичності, політико-культурної (чи етнічної) асиміляції, секуляризації (або десе-куляризації); пізніше — політики «якісного стрибка» у темпах індустріалізації, технологізації та інформатизації, прагнень підвищення рівня політичної і правової свідомості суспільства тощо.

Залежно від певного історичного періоду, народу, типу його культури, пануючої еліти чи домінуючої ідеології змінювались як методи, так і «гасла» політичної модернізації: скорення варварів; цивілізаторська місія; «християнізація язичників»; «ісламізація невірних»; деколонізація та розбудова суверенної держави; експорт «світової революції», демократизація політики і лібералізація економіки, ремісія ринкових відносин та ін.

Кризисы режимов и конституционная модернизация // Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты. — М.: ГУ ВШЭ, 2002. — С. 220-233.

Huntington S. P. The third ware: Democratization in the Late Twentieth Century. — Norman, L., 1991.

Якщо використати підхід С. Хантінгтона щодо розвитку традиційних суспільств2, то можна стверджувати, що найбільш помітними тенденціями політичної модернізації XX ст. в азіатських країнах є:

— «раціоналізація політичного життя» шляхом заміни або обмеження традиційних політичних, династичних, релігійних, етнокультурних інститутів єдиною світською політичною владою;

— виділення нових функцій політичної системи і, відповідно, спеціалізація політичних структур (наприклад, демонополізація державної влади і вертикальний її розподіл на три самостійні гілки; виникнення інституту політичного плюралізму, становлення багатопартійності, запровадження технологій представництва в політиці та ін.);

— поширення сучасних форм і способів політичної участі серед різноманітних груп традиційних суспільств;

— істотне вдосконалення чинного законодавства, в тому числі виборчого, проведення реформ національних правових систем;

— зростання кількості політичних норм і традицій відповідно до вимог нового режиму влади чи політичної системи.

У сучасній доктрині західної порівняльної політології є поширеною характеристика «незахідного» політичного процесу, який описав американський політолог Люсьєн Пай на підставі принципових відмінностей у політичних орієнтаціях і поведінці населення певних країн та регіонів світу. У статті «Незахідний політичний процес» він виокремив сімнадцять особливостей, за якими політичні процеси у східних суспільствах відрізняються від аналогічних на Заході:

1. У незахідних суспільствах сфера політики чітко не відділена від сфери громадського і приватного життя.

2. Політичні партії претендують не стільки на репрезентацію інтересів визначених політичних груп, скільки на вираження ідеологізованого чи клерикального світогляду, або на представництво «способу життя».

3. У політичному процесі домінують так звані політичні кліки і «клани».

4. Характер політичних настанов населення країни такий, що припускає значну монополію верхівок політичних угруповань у визначенні стратегії і тактики в політиці.

5. Опозиційні партії та еліти, що прагнуть до влади, часто виступають як революційні рухи, намагаючися підірвати легітимність правлячої верхівки у державі.

6. У політичному процесі немає необхідної інтеграції та взаємодії серед учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної системи комунікаційних зв'язків.

7. Масштаби рекрутування нових суб'єктів та елементів політики для виконання політичних ролей дуже значні (масові).

8. Для «незахідного» політичного процесу типовим є різке розходження у політичних орієнтаціях поколінь.

9. Консенсус щодо узаконених цілей і засобів політичної дії є несуттєвим і неміцним.

10. Незважаючи на інтенсивність та поширення політичних дискусій у суспільстві, вони мало пов'язані з прийняттям державно-політичних рішень і майже не впливають на них.

11. Політичні ролі фактично підмінюються владними посадами в органах держави; властиво також сполучення і заміщення «ролей» у політиці.

12. Реальних організованих «груп інтересів», що мають спеціалізовані функції, немає, або вони не здійснюють істотного впливу на політичний процес.

13. Національне керівництво цих держав часто змушене апелювати до недиференційованої громадськості (за підтримкою чи мобілізаційно).

14. Через неконструктивний характер «незахідного» політичного процесу лідери цих держав дотримуються більш визначених поглядів і ведуть більш послідовну політичну лінію частіше на зовнішній арені, ніж у внутрішній політиці.

15. Емоційні та символічні аспекти політики (гасла, ідеали, догми, ритуали) відтискують на другий план раціональні

пошуки розв'язання загальних проблем і конкретних питань соціального життя.

16. Великою залишається роль харизматичних лідерів.

17. У політичному процесі ігнорується «роль» так званих «політичних брокерів».

Фактично, «незахідний» політичний процес постає об'єктивним змістом функціонування політичних систем, діалогу влади і суспільства у більшості країн континентальної Азії та Близького Сходу1. Отже, «незахідними» за своєю політичною ментальністю є ті народи людства, що вже давно вийшли з-під прямої колоніальної залежності, але й досить специфічно прямують до сучасних форм політики.

Їх політичні системи продовжують випробувати на собі пресинг світових центрів економіко-політичного суперництва, проте водночас вони своїм чином впливають на політичну картину світу. Так, за свідченням А. Тойнбі, сліди конфу-ціанської системи, що нараховує понад дві тисячі років, виявляються й у житті пореволюційного Китаю2; а Ф. Фукуяма доводить, що під впливом своєї культури японці «перетворили майже до невпізнанності західний капіталізм і політичний лібералізм» Тому слід враховувати, що політичні системи Сходу не здатні й не налаштовані розвиватися шляхом невправного нав'язування нехристиянським культурам суто «західних» зразків цивілізації; це стимулює глобальний «конфлікт цивілізацій», який сьогодні гостро виявляється у практиці політичної взаємодії Сходу і Заходу, зокрема мусульманських країн зі США та деякими західноєвропейськими державами.

1 Салмин А. М. Политический процесе и демократия // Социально-полити-. ческие науки. — 1991. — № 6; Ильин М. В. Идеальная модель политической модернизации и пределы ее применимости. — М., 2000; Мелешкина Е. Ю. Политический процесс: Основные аспекты и способы анализа. — М.: ВЕСЬ МИР, 2001. — С. 235-255.

2 ТойнбиА.Д. Постижение истории. — М.: Прогресс, 1991. — С. 282.

3 Фукуяма Ф. Конец истории? //Вопросы философии. — 1990. — №3. — С. 141.

Модернізація політичних систем азіатських і близькосхідних держав безпосередньо була пов'язана з особливостями розбудови їхніх правових системи у той же період. Певного поширення в цьому регіоні світу отримала романо-германсь-ка (кодифікована) система права. Так, Туреччина епохи Тан-зимату (почалась у 1839 р.) для модернізації своєї системи права використала як зразок європейські кодекси; до війни 1914 р. вона ще зберігала вірність мусульманській традиції в праві, але з кінця 1920-х pp. Туреччина вже цілком належить до романо-германської правової сім'ї.

Арабські держави, що виникли на Близькому Сході внаслідок розпаду в 1918 р. Оттоманської імперії, зберегли і посилили юридичні зв'язки з Францією. Однак вони не секуляризували своє право цілком, як це зробила Туреччина, тому на їхніх громадян, які сповідують релігію ісламу, поширюється мусульманське право. Специфічними є Ірак та Йорданія, в яких раніше дуже відчутним був вплив загального (прецедентного) права, однак після скасування британського колоніального мандату почалася поступова розбудова кодифікованої правової системи. Іран і Афганістан у 70-80-ті pp. XX ст. продемонстрували тенденцію повернення до мусульманського права в його майже чистому вигляді, що було обумовлене політичними цілями розбудови так званої ісламської держави (клерикальної політичної системи). Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати здавна перебували під досить сильним британсько-американським впливом, але водночас активна торгівля нафтою сприяла розвитку їхніх зв'язків з країнами романо-германської правової сім'ї. Через це у національному законодавстві цих арабських країн можна виявити прямий чи опосередкований вплив кодифікованої системи права, втім обмежений окремими правовими галузями1.

1 Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В. Е. Чиркин. — М.: Международные отношения, 2002. — С. 172-175, 193-195; Порівняльне правознавство: Підр. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2003. — С 180-209, 237-251.

Романо-германська правова родина мала певний успіх також у Китаї, В'єтнамі та Північній Кореї; але незважаючи на перетворення, пов'язані з новим «ринковим» економічним курсом 1980-90-х pp., у цих країнах зберігається переважно кодифіковане законодавство. Тісні зв'язки з романо-герман-ською правовою сім'єю характерні також для кодифікованих правових систем Японії, Тайваню і Південної Кореї; тут певною мірою розвинута й система судового захисту в сфері публічного і приватного права.

Іспанська колонізація свого часу призвела Філіппіни до залучення до романо-германської правової родини, але наступні 50 років американської окупації перетворили філіппінське право на змішане. Правову систему Цейлону — Шрі-Ланки також можна кваліфікувати як змішану. Зрештою, в Індонезії, ще після голландської колонізації, концепції романо-германської правової системи сполучаються як із мусульманським правом, так і зі звичаєвим правом (адатом), тому цю систему права прийнято вважати змішаною1.

Відомий західний політолог-компаративіст Чарльз Ф. Енд-рейн, здійснюючи порівняльний аналіз політичних систем, розглядав їх як певний спосіб вироблення і втілення у життя політичних рішень, тобто як засіб «виробництва політик». Так, він виокремлює чотири базові типи політичних систем: 1) народну (племінну); 2) бюрократичну авторитарну; 3) елітистську мобілізаційну; 4) у згоджу вальну. Оскільки ці типи розрізняються, головним чином, за культурним, структурним і поведінковим параметрами, їх оцінка має, на думку Ч. Ендрейна, становити сутність порівняльного аналізу2.

Давид Рене, Жоффре-Спиноза Камилла. Основные правовые системы современности. — М.: Международные отношения, 1999. — С. 58-59, 307-377. Эндрейн. Ч. Ф. Сравнительный анализ политических систем: Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразования. — М.: ИНФРА-М, 2000. — С. 19-26.

Народні (племінні) системи фактично є бездержавними соціальними спільнотами, в яких дистанція між правителями і підданими є мізерно малою. Держави континентальної Азії і Близького Сходу, на наш погляд, переважно представлені іншими варіантами політичних систем.

В авторитарній бюрократичній системі держава здійснює суворий контроль за соціальними групами; матеріальні інтереси і моральні (у т. ч. політичні) цінності різко відділені одне від одного (Китай XIX — поч. XX ст., Японія до поч. XX ст., Індія до 50-х pp. XX ст., Південна Корея, Тайвань, Сінгапур до сер. 1980-х pp., більшість монархій арабського світу).

За умов елітистської мобілізаційної системи політичне керівництво країни не розділяє матеріальні цілі, інтереси (індустріалізація, електрифікація, ведення війни тощо) та ідеологічні цінності, цілком же раціональним «мирським» завданням надається характер «священнодійства». Влада елітиських мобілізаційних систем представлена сильною державою і чітко керує політичною діяльністю народу; соціальні групи виявляють лише формальну волю, а між правителями і підлеглими пролягає велика політична дистанція (Китай 50-80-хрр. XX ст., Монголія до поч. 1990-х pp., Японія з поч. XX ст. до сер. 40-х pp., В'єтнам до кінця 1980-х pp., КНДР (Північна Корея) з кінця 1940-х pp., колишні Ірак і Афганістан, сучасні Іран і Пакистан тощо).

Узгоджувальна система реалізує плюралістичну модель політики: держава має обмежені можливості контролю над самостійними соціально-політичними групами, громадяни за власним рішенням активно беруть участь у політиці. Лідери держави відкриті, більш доступні й опосередковуються соціумом. Диференціація матеріальних інтересів, моральних цінностей та політичних уподобань виявляється у повній секуляризації політики, правовому і структурному відділенні церкви від держави, а інколи й релігії від світської освіти (як у Японії після Другої світової війни, сучасній Індії, Ізраїлі, Південній Кореї, Тайвані, Сінгапурі).

Вбачається також, що розуміння механізмів функціонування азіатських політичних систем безпосередньо пов'язане зі специфікою типів і форм держави, які склалися там до кінця XX ст. Запропонована ще марксистською традицією формаційна типологія держав уже не цілком відповідає сучасним реаліям. Так, сучасна Японія, яку слід за цією типологією віднести до держав капіталістичного типу, фактично не має поміщиків-землевласників, чим істотно відрізняється від буржуазно-поміщицького Пакистану — також країни капіталістичного типу.

Саме тому в основу градацій сучасних держав Сходу політо-логи-країнознавці найчастіше кладуть соціальний характер влади та специфіку політичного режиму, звідси виділяють — демократичний, авторитарний і тоталітарний типи держави.

Демократичним ідеалам і механізмам політичної влади прагнуть відповідати (чи наблизитися до них) цілий ряд країн Азії та Близького Сходу — Японія, Ізраїль, Індія, індустріально розвинені країни Індокитаю.

Однак і авторитарна держава цілковито може мати (чи декларувати) окремі зовнішні, формальні демократичні інститути, що закріплені законодавством, але на практиці слабо або фактично не реалізуються. Тобто, незважаючи на політичний плюралізм, кількість і міра впливу політичних партій обмежується; вибори можуть провадитися регулярно, але їх результати реально не відбиваються на політичному процесі; права особи і громадянина, що проголошені в законодавчих актах, на практиці є обмеженими тощо. Авторитарні держави такого типу існують зараз в Індонезії, Пакистані, Йорданії, Таїланді та деяких інших азіатських країнах.

Тоталітарний тип держави в багатьох класичних її показниках до поч. XXI ст. мав місце в Іраку (до американської інтервенції), зберігся у В'єтнамі, Північній Кореї, а на рівні окремих політичних рудиментів — у Китаї та Монголії. Крім того, різновидами тоталітарної держави деякі державознавці вважають безпартійні теократичні режими, такі як в Об'єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ), Катарі, Ірані, а також повалений клерикально-політичний режим талібів в Афганістані та військові диктатури. Як і раніше, держава тут представляє собою цільний, партійно-державний апарат, часто корумпований з єдиною правлячою партією (чи Фронтом політичних сил), керівна роль якої закріплюється конституцією; правляча еліта відкрито панує як партійно-бюрократична номенклатура; голів держав іноді дарують повноваженнями незмінюваних довічних президентів; вплив єдино дозволеної офіційної ідеології (політичної чи клерикальний) фактично не обмежений.

Зрештою, в аспекті порівняльного аналізу досить виразно про особливості модернізації політичних систем країн Сходу свідчить класифікація форм держави, що виходить зі змісту інститутів і механізмів державної влади, атрибутивних і специфічних ознак державності. На цій підставі відомий держа-вознавець В. Чиркін виділяє три основні (генеральні) форми держав, що склалися в минулому та існують і у наш час: моно-кратичну, полікратичну і сегментарну1. Така градація, на наш погляд, найбільш чітко виявляє специфічні особливості функціонування державно-політичного організму азіатських і близькосхідних держав.

Монократична державна форма вирізняється високо централізованим (одноосібним) характером влади; вищі інститути держави забезпечують зосередження (концентрацію) її повноважень і ресурсів у руках єдиного центру (органа, особи). Таким центром може бути і теократичний монарх, як у султанаті Оман, і колегія монархів (як Вища рада емірів семи частин федерації в ОАЕ), і «довічні» президенти чи прем'єр-міністри (наприклад, аятола в Ірані). Політична влада не вживає взагалі чи імітує демократичні методи управління; вона практично закрита для тиску з боку «зацікавлених груп», сама ж еліта влади — закрита, автаркічна, чисельно обмежена і рекрутує нових членів за критеріями і цензами «системи гільдій».

Чиркин В. Е.Госудефствоведение: Учебник. —М.:Юристъ, 1999. — С. 117-119.

Такі політичні режими країн Азії та Близького Сходу дотримуються принципу ідеологічного монізму, відповідно у державі закріплюється однопартійність чи гегемонія однієї партії; нерідко роль клерикальної ідеології виконує релігія (іслам, буддизм). Об'єктивні фактори, що сприяють виникненню монократії як форми держави, пов'язані: перш за все, зі стійкою і тривалою історико-політичною традицією, інтегрованою політичною свідомістю (консервативного типу) та низькою політичною культурою населення, як це склалося в абсолютних і напівабсолютних теократичних монархіях ряду мусульманських країн; по-друге — з екстремальними ситуаціями в житті суспільства і держави, коли за умов слабкості «середнього класу» створюються ситуативні умови для узурпації влади військовою, вузькопартійною чи релігійною елітою (як було в Афганістані та Іраку).

Монократична система державної влади трапляється як у країнах з високим рівнем економічного розвитку, з домінуючою приватною власністю і ринковими відносинами (наприклад, Кувейт чи ОАЕ, в яких обчислюваний середній прибуток на душу населення від продажу нафти є не меншим, ніж у США), так і в досить бідних державах, економіка і громадське життя яких сильно етатизовані (одержавлені), як у Північній Кореї, В'єтнамі тощо.

Між тим, серед монократичних держав, що сформувалися в країнах Сходу, представляється доцільним провести упорядкування в силу очевидної політичної специфіки і виокремити деякі різновиди:

— теократична монократична держава — це тип, що склався у країнах мусульманського фундаменталізму (наприклад, Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар, султанати Бруней і Оман тощо);

— мілітаристська монократична держава — формується, коли державна влада належить військовій раді, партійній або релігійній еліті, що агресивно (експансіоністські) налаштовані, а фактично може бути монополізована їх керівником, як в Іраку за часів правління Саддама Хусейна, Афганістані 1980-90-х pp., Камбоджі 1980-х pp., Сирії 1960-х — поч. 70-х pp., Лівії та Судані кінця 1960-х pp., Пакистані та деяких ін.);

— зрештою, монократичні держави тоталітарного чи «арабського» соціалізму. В ортодоксальній версії — це Північна Корея, В'єтнам, Китай до кінця 1980-х років; у версії панарабізму — Сирійська Арабська Республіка 1970-х — 90-х pp. на чолі з лідером партії ПАСВ(«Баас»), президентом країни Хафезом Асадом; Алжир 1960-х — поч. 90-х pp. під керівництвом партії ФНВ; Туніс у 1957-1987 pp. доби режиму особистої влади президента Хабіба Бургіби; з 1977 р. Лівія (Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джама-хірія), очолювана «лідером Революції 1 вересня» Муамаром Каддафі1.

Кожен із наведених різновидів може бути «прикритий» конституцією, парламентською оболонкою, існуванням інших виборних органів, проте це не позначається істотно на характері й функціонуванні політичної системи.

Полікратична (багатовладна) форма держави, навпаки, характеризується демократичним поділом влади, розмежуванням політичних функцій керування країною та виокремленням відповідних політичних «ролей», визначеною автономією адміністративно-територіальних чи політико-територіальних одиниць, достатнім розвитком місцевого самоврядування, демократичними методами і технологіями політичного режиму.

Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. член-корр. РАН М. В. Баглая и др. — М.: Изд-во НОРМА, 2002. — С. 748-802.

У полікратичній державі існує декілька легальних центрів влади: президент чи уряд, суди і парламент, органи конституційного і громадського контролю; регулярно й на правовій основі проводяться вибори; має місце багатопартійність, ідеологічний плюралізм і партіципація громадян; права і свободи особи гарантовані й захищені; державна влада відкрита для діалогу з опозицією та тиску з боку різних «груп інтересів». Полікратична форма держави може скластись як при республіканській формі правління, так і при парламентській монархії; вона сумісна з простою унітарною державою (Японія), зі складним унітарним устроєм, за наявності автономних утворень (Ізраїль), а також з федерацією (Індія).

Така форма держави переважно утвердилася в індустріально розвинутих, демократичних країнах Південно-Східної Азії і Близького Сходу, в яких «середній клас» має визначальний вплив на державну політику, там, де у влади стоїть так звана національна буржуазія, що зберегла свій демократичний потенціал і прагне виражати інтереси широких верств населення. За полікратичної форми правління в країні найчастіше складається режим змагальної або соціопримирювальної демократії. Американський політолог А. Лейпхарт до числа таких суспільств відносить Японію, Південну Корею, Тайвань, Ізраїль, а також Індію, суспільство якої він називає «багатоскладовим», а власне її демократичний режим — «суспільною демократією»'. На нашу думку, Гонконг, Сінгапур і Макао також еволюціонували до полікратичної форми держави.

1 Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: Сравнительное исследование. — М., 1997. — С. 20.

Сегментарна державна форма — така структура політичного організму, що ніби складається із сегментів цілого; це проміжна форма між державами монократичного і полікра-тичного типу. Значною мірою вона має олігархічний характер і притаманна тим азіатським суспільствам, що живуть в умовах напівдемократичних режимів. У такому соціумі домінує порівняно велика верства станової чи економічної олігархії, але політична еліта, що очолює державу, є досить вузькою і може замикатися на одній вищій посадовій особі — президента чи прем'єр-міністра (Єгипет, Туреччина, Індонезія, Пакистан, сучасні Сирія, Алжир, Туніс), або монарха (Йорданія, Марокко, Кувейт, Бахрейн).

За такої форми у державі формується не соціопримирю-вальна система, а