Югославія — драматизм і трагізм подій

Балкани завжди були особливим регіоном Європи. Балкани — місце, де виникали й ішли в небуття імперії, вкрай складною є етнічна палітра та конфесійно-общинний поділ.

Як відомо, до XX ст. Югославії на карті світу не було. У 1918 р. на уламках Австро-Угорської імперії утворилося Королівство сербів, хорватів і словенців, яке з 1929 р. стало називатись Югославією.

На початку Другої світової війни Югославію окупувала фашистська Німеччина, розчленувавши її на кілька маріо­неткових урядів і держав. Після вигнання фашистів Уста­новча скупщина в листопаді 1945 р. скасувала монархію й проголосила утворення Федеративної Народної Республіки Югославія (ФНРЮ). З прийняттям у 1963 р. нової Консти­туції країна змінила назву на Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія (СФРЮ). У її складі було шість республік: Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія, Чорногорія.

Після Першої та Другої світових воєн саме Югославія як держава мала виконувати й успішно виконувала роль стабілізатора етноконфесійноі політичної ситуації на Балка­нах. Цю роль Югославії було зафіксовано рішеннями Ял­тинської та Потсдамської конференцій.

У повоєнний період Балкани залишалися в полі зору пе­реможців. І двобій за вплив на Югославію виграв Захід. Са­ме Великобританія, Франція, а пізніше Сполучені Штати Америки, допомагаючи прагненню Й. Б. Тіто (у вигляді концептуального оформлення і щедрого фінансування) ре­алізувати «ринковий соціалізм», віддаляли тим самим Югос­лавію від Радянського Союзу і створювали з неї «вітрину» ринкового шляху для інших соціалістичних країн. Від сере­дини 70-х років у політиці Югославії дедалі більшу роль по­чинає відігравати Німеччина, і не в останню чергу через те, що Йосип Броз Тіто прихильно ставився до нарощування прямих економічних зв'язків югославських республік (і на­самперед союзника Третього рейху в Другій світовій війні — Хорватії) саме з ФРН.

На той час Югославія була класичним прикладом бага­тонаціональної країни, яка не приєдналася до жодного з військово-політичних блоків і вигідно вирізнялася серед соціалістичних країн: вільне спілкування із Заходом, відсут­ність питомої ваги іноземного капіталу в інвестиціях, стабільний стан ринкової економіки, сучасна інфраструкту­ра, розвинена індустрія іноземного туризму. Югославські фахівці працювали за кордоном, що також стабілізувало економічне становище країни.

На рубежі 90-х років Югославія була загалом лібераль-нішим, ринковим і компактнішим утворенням, ніж Радян­ський Союз. Починаючи з 1980 p., після смерті Йосипа Броз Тіто — державного діяча, який мав величезні повноваження всередині країни й колосальний авторитет за її межами, ситуація в Югославії поступово виходить з-під контролю центрального керівництва.

У 90-х роках усі східноєвропейські країни проводять ре­форми з тим чи тим результатом. В іншій ситуації була Югославія. Як і СРСР, югославську Федерацію роздирають внутрішні суперечності. У країні посилились антисербські настрої, викликані некоректним ставленням найбільшої за кількістю населення Сербії до інших регіонів країни.

Першим актом розпаду Югославії стало наприкінці 80-х років загострення відносин у Косові. Саме події в Ко­сові дали змогу Слободану Мілошевичу, до того непохитно­му комуністові, продовжувачеві найкращих традицій Югос­лавії Й. Броз Тіто, розпочати свою політичну кампанію, яка ґрунтувалася на сербському етнічному націоналізмі, висту­пити захисником національної сербської ідеї, об'єднувачем усіх сербів.

У 1990 p., вперше за повоєнний період, у республіках СФРЮ відбулися вільні парламентські вибори на багато-партійній основі. Комуністи перемогли в Сербії та Чорно­горії. У Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині, Македонії виборці віддали перевагу силам, які були в опозиції до влади.

У Республіці Словенія (столиця — м. Любляна; територія — 20,2 тис. кв. км; населення — 1,9 млн чол.) обраний на бага-топартійній засаді парламент 2 липня 1990 р. ухвалив Дек­ларацію про суверенітет республіки, а 25 червня 1991 р. Словенія проголосила незалежність. Уряд СФРЮ визнав це незаконним і віддав Югославській народній армії наказ взя­ти під охорону зовнішні кордони Словенії. Внаслідок цього з 27 червня до 2 липня тут точилися бої між ЮНА й місце­вими підрозділами оборони Словенії. Втручання посеред­ників дало можливість сторонам досягти перемир'я, і з 18 липня 1991 р. підрозділи ЮНА залишили територію Сло­венії. Нині Словенія сприймається в Європі як взірець для країн перехідного періоду. Економічні й політичні реформи відбуваються тут швидше, ніж у інших, і з меншими затра­тами.

У травні 2004 р. Словенія стає повноправним членом Європейського Союзу.

Словенія за формою державного правління — президент­сько-парламентська республіка. Від 22 квітня 1993 р. Прези­дентом Словенії є Мілан Кучан. 23 листопада 1997 р. його переобрано на цій посаді. Законодавчу владу представляє Скупщина (двопалатний парламент), що поділяється на Дер­жавні Збори (кількість депутатів — 90, обираються строком на чотири роки) та Державну Раду (кількість депутатів — 40, обираються строком на п'ять років). Останні вибори до пар­ламенту відбулися 15 жовтня 2000 р.

Республіка Хорватія (столиця — м. Загреб; територія — 56,5 тис. кв. км; населення — 4,3 млн чол.). На виборах у парламент у 1990 р. перемогло Хорватське демократичне спів­товариство. У серпні-вересні 1990 р. тут почалися збройні сутички місцевих сербів із хорватською поліцією і гвардією в Кнінській Країні. У грудні того самого року Сабор Хор­ватії прийняв нову Конституцію, проголосивши республіку «унітарною і неподільною». На нову Конституцію місцеві серби (сербська община в Хорватії налічує близько 600 тис. осіб) відповіли створенням у лютому 1991 р. Сербської авто­номної області.

25 червня 1991 р. Хорватія проголосила свою незалеж­ність. Уряд СФРЮ це рішення визнав незаконним, заявив свої претензії на частину Хорватії, а саме — на Кнінську Країну, населену переважно сербами. Між сербами й хорва­тами відбулися жорстокі збройні сутички з участю підроз­ділів ЮНА, які призвели до численних людських жертв. Принаймні 700 тис. біженців перейшли в сусідні країни. На початку 1992 р. сюди було введено 14-тисячний контин­гент сил ООН, хоча припинити збройні сутички довго не вдавалося.

Хорватія виходила із «загального будинку» через тривалу й жорстоку війну, яка загальмувала й розвиток країни, і її рух у європейські та євроатлантичні структури.

За формою державного правління Хорватія — парла­ментсько-президентська республіка. 7 лютого 2000 р. Прези­дентом Хорватії строком на 5 років обрано Стіпе Месича. Законодавчу владу в країні представляє Державний Сабор — двопалатний парламент (Палата представників — 100—160 депутатів; Палата жупаній (областей) — 68 депутатів). Термін депутатського мандата — чотири роки.

Республіка Македонія (столиця — м. Скоп'є; територія — 25,3 тис. кв. км; населення — 2 млн чол.). На виборах до місцевого парламенту 1990 р. перемогла Демократична партія македонської національної єдності. Рік потому, 21 листопа­да 1991 p., Республіка Македонія проголосила свою неза­лежність, прийняла нову Конституцію, згідно з якою є суверенною, самостійною, демократичною і соціальною держа­вою. Народження нової держави було затьмарене погіршен­ням стосунків із сусідніми країнами — Болгарією (яка не визнає македонців самостійною нацією, вважаючи їх болга­рами) й особливо Грецією (яка вважає, що Македонія не має права так називатись, оскільки стародавня Македонія була частиною грецьких володінь, а північна частина Греції донині має назву Македонія).

У березні 1992 р. Белград без конфронтації з місцевою владою вивів війська з республіки. Проте 2001 р. у Маке­донії загострилися стосунки корінного населення з місцеви­ми албанцями, що призвело до збройного конфлікту, який довелося врегульовувати за допомогою військ НАТО.

Македонія, відповідно до Конституції країни, парла­ментська республіка. Збори — однопалатний парламент, у складі якого 120 представників, обираються терміном на 4 роки.

14 листопада 1999 р. на п'ять років Президентом Маке­донії обрано Бориса Трайковського. Б. Трайковський трагічно загинув навесні 2004 року.

На нинішньому етапі Македонія переживає ті самі труд­нощі, що й інші постсоціалістичні країни. Але її становище ускладнюється економічною відсталістю і внутрішньополі­тичною напруженістю внаслідок постійних міжетнічних чвар.

Республіка Боснія і Герцеговина (столиця — м. Сараєво; територія — 51,2 тис. кв. км; населення — 3,9 млн чол.). Перемогу на виборах до місцевого парламенту 1990 р. здо­була мусульманська Партія демократичних дій. До парла­менту пройшли також Сербська демократична партія і Хор­ватська демократична співдружність. У жовтні 1991 р. му­сульманські й хорватські депутати Скупщини прийняли Меморандум про суверенітет республіки. Депутати-серби бойкотували роботу парламенту, відмовилися від участі у ре­ферендумі, на якому більшість населення висловилася за створення суверенної держави. У відповідь місцеві серби створили свою Скупщину, а коли незалежність Боснії та Герцеговини визнали країни ЄС, США і Росія, Сербська об­щина оголосила про створення Сербської Республіки Боснії.

Протистояння переросло у збройний конфлікт. У листо­паді 1992 р. у Лондоні відбулася Міжнародна конференція з пошуку шляхів урегулювання боснійського конфлікту. Кон­ференція, долаючи труднощі, завершилась успішно. Лідер боснійських сербів Радован Караджич пообіцяв вивести війська з окупованих територій, передати під контроль ООН важку зброю своїх загонів, закрити табори, в яких утриму­валися мусульмани й хорвати. Белград оголосив про го­товність допустити міжнародних спостерігачів у підрозділи ЮНА, розташовані у Боснії, визнав незалежність Боснії та Герцеговини. Сторони свої зобов'язання виконали, хоча ми­ротворчим силам іще не раз доводилося закликати припи­нити сутички і встановити перемир'я.

Боснія і Герцеговина — конфедеративна держава. Форма державного правління — президентсько-парламентська рес­публіка. На чолі держави — Голова колективної президенції, що складається з представників трьох етнічних громад. Ро­тація Голови відбувається кожні 8 місяців. Національна асамблея (парламент) складається з Палати представників (по 14 депутатів від кожної етнічної громади) й Палати на­родів (по 5 депутатів від кожної етнічної громади).

27 квітня 1992 р. було утворено нову (третю) Союзну Рес­публіку Югославію, до якої увійшли дві колишні республіки СФРЮ: Сербія та Чорногорія і два автономні краї — Воєво­дина, Косово і Метохія. Від початку 2003 р. — це союзне утворення у складі Сербії, Чорногорії і двох автономних країв (столиця — м. Белград; територія — 102,2 тис. кв. км; населення — 10,7 млн чол.).

Однією з причин розпаду Югославії став спалах націо­налізму. Політичні еліти двох республік Югославії — Сербії та Хорватії, а слідом за ними владні структури Словенії, Боснії та Герцеговини, Македонії почали здійснювати сепа­ратистську політику, суть якої — в рішучому збільшенні частки регіонів у бюджеті за рахунок зменшення відрахунків до центру.

Проголошення Хорватією і Словенією незалежності (червень 1991 р.) стало кульмінацією «югославської кризи». У результаті відокремлення Хорватії і Словенії на Сербію лягло потрійне навантаження, вона практично одна мала наповнювати федеральний бюджет. У єдиній Югославії Хорватія разом зі Словенією були головним джерелом ва­лютних надходжень. Усі федеративні фонди значною мірою формувалися за рахунок трьох провідних у галузі економіки республік. За цих обставин суперечності між суб'єктами югославської федерації набули антагоністичного характеру. Склалася ситуація, за якої кожна зі сторін виявилася фа­тально не готовою до компромісів, проголосивши свою по­зицію єдино правильною і єдино можливою та залучивши до числа аргументів, що використовувались у нескінченних взаємних суперечках, спогади про кривди минулого. Вве­дення на територію Словенії і Хорватії регулярних частин Югославської народної армії для відновлення державного кордону країни призвело до переростання кризи в справж­ню війну.

Конфлікт у Югославії виявився результатом цілеспрямо­ваних зусиль трьох політичних штабів. Перший із них роз­ташовано у Белграді, другий — у Загребі. Обидва домагали­ся возз'єднання територій, що ними контролюються, з Белградом і Загребом. Третій — мусульманський — розта­шовано в Сараєво. Тут переплелися в одному вузлі інтереси сербів, хорватів, боснійських мусульман. Участь іноземних держав у врегулюванні конфлікту надала цій кризі інтер­національного характеру. Міжнародне втручання тільки по­глибило трагедію. Розчленування Югославії стало, напевне, одним із перших кроків до нового поділу Європи.

Ключову роль в ускладненні ситуації в Югославії відігра­ла Німеччина (як новий лідер європейського політичного процесу). Це виявилося, зокрема, у визнанні незалежності Хорватії та Словенії, тобто Німеччина, яку підтримала Ав­стрія, стала активним поборником розчленування СФРЮ. Бонн — на той час столиця Німеччини, не тільки визнав обидві держави, а й ультимативно наполіг на прийнятті ана­логічного рішення Європейським Союзом.

У вересні 1991 р. міжнародне співтовариство (ЄС та НАТО) намагається переконати колишні югославські рес­публіки прямувати до конфедерації нового типу, на що не погодились ні Сербія й Чорногорія, які намагалися зберегти федеративну державу, ні Хорватія та Словенія, які послідов­но виборювали незалежність. Зрештою міжнародне співто­вариство визначилося на користь Хорватії та Словенії, виз­навши їхню незалежність і державний суверенітет і поклав­ши відповідальність за ескалацію насильства у колишній

Югославії на Сербію. Таким чином, міжнародне співтовари­ство остаточно підтримало республіки-країни, які пішли шляхом відокремлення від Югославії. До СФРЮ було засто­совано економічні санкції.

Новий поділ Європи перейшов у стадію практичних дій. Хорватію та Словенію «захищала» Німеччина, боснійських мусульман підтримували Організація Ісламська Конферен­ція (ОІК), а також США. За логікою, Сербією мала б опіку­ватися Росія, але, втративши роль однієї з перших скрипок у світовому політичному оркестрі, вона задовольнилася пра­вом брати участь у розв'язанні югославського конфлікту.

Прагнення України виступити посередником у врегулю­ванні конфлікту на Балканах не дало практичних резуль­татів, лише український військовий батальйон було включе­но до миротворчих сил ООН. На Балканах несли службу понад три тисячі українських миротворців, шістнадцять із них загинули.

У листопаді 1995 р. у Дейтоні (військова база США) Президент Сербії Слободан Мілошевич, Президент Хорватії Франьо Туджман, Президент Боснії і Герцеговини Алія Ізет-бегович за участі Президента США Білла Клінтона парафу­вали угоду про припинення військових дій на території колишньої Югославії. Пізніше цю угоду було підписано в Парижі. Знято економічні санкції проти Сербії та інших республік. Погоджений план зберігає Боснію та Герцегови­ну як єдину державу в її нинішніх кордонах. Ця держава складається з двох частин: мусульмансько-хорватської феде­рації та Боснійської сербської республіки. Сараєво зали­шається єдиним містом, проте фактично цілковито віддане мусульманам. Як наслідок — 50 тис. сербів залишили місто.

У вересні 1996 р. у Боснії та Герцеговині під міжнарод­ним наглядом відбулися вибори до вищих органів влади. Обрано трьох президентів — від сербів, мусульман і хор­ватів. Сформовано президентську раду, парламент, уряд, Конституційний суд. Проте ні парламентські, ні муніци­пальні вибори не зняли напруженості у взаєминах між сербською та мусульмансько-хорватською сторонами.

Події кінця 1996 — початку 1997 pp., пов'язані зі спро­бою владних структур Сербії сфальсифікувати результати виборів до місцевих органів влади, спричинили нову політичну кризу. Міжнародні експерти так оцінили становище, що склалося в цій країні. Республіка переживає політичну кризу й потребує політичних реформ, а Президент Мілоше-вич має поступитися демократичному тискові й розпочати реформи в системі. І ще: Президент Сербії перебуває в над­звичайно складному становищі. Шансів на те, що йому вдасться утриматися на вершині владної піраміди, мало, але все ж вони є.

У липні 1997 р. парламент СРЮ обирає Слободана Мілошевича Президентом Союзної Республіки Югославія. Несхвально до цієї події поставилися в Чорногорії й авто­номному краї Косово. Можна було передбачити, що чоти­рирічне перебування Мілошевича на посту югославського Президента загрожує стати «троном на вулкані».

Передбачення справдилися 4- було розв'язано багато­річний косовський конфлікт.

Косовський конфлікт

У косовській кризі зіткнулися засадничі принципи сучасних міжнародних відносин: територіальна цілісність держав і невтручання в їхні внутрішні справи, з одного бо­ку, право націй на самовизначення, гуманітарний обов'язок захисту прав людини, зокрема національних меншин, неза­лежно від національних кордонів, з іншого.

Косово (столиця — м. Приштина) — автономний край (площа 10,9 тис. кв. км, населення близько 2 млн осіб) у складі Сербії. Визначення Косова як автономного краю, так само як і Воєводини, дає Конституція СФРЮ 1974 р. У бе­резні 1981 р. косовські албанці ініціювали безладдя, вимага­ючи надати краєві статус союзної республіки. У відповідь Белград спрямував у Косово війська, ввів у краї надзвичай­ний стан. 28 березня 1989 р. сербський парламент прийняв поправки до Конституції Республіки Сербія, якими урізали­ся права автономних країв. У червні того самого року Сло­бодан Мілошевич на мітингу на честь 600-річчя битви на Косовому полі, в якій серби вступили в нерівну битву з добірним військом Оттоманської імперії, заявив косовським

сербам, що «більше ніхто не скривдить їх»; а в липні серб­ське керівництво розпустило крайові органи влади Косова й призначило особливу дирекцію для управління краєм. До Косова ввели сербські війська та спецпідрозділи сербської поліції, які замінили місцеві органи правопорядку.

На противагу Белградові косовські албанці обрали своїх Президента і парламент, сформували крайовий уряд, утво­рили Армію визволення Косова, командири якої вимагали цілковитої незалежності краю, а в майбутньому — приєд­нання його до Албанії. Сепаратистські настрої в Косові підігріваються вимогами остаточного виходу республіки зі складу Югославської Федерації. У 1998 р. влада Югославії й албанські сепаратисти в Косові вступають у збройний конфлікт.

Переговори Белграда й Приштини, резолюції Ради Без­пеки ООН не допомогли нормалізувати становище. Збройне протистояння триває. 29 січня 1999 р. контактна група (Росія, США, Франція, Велика Британія, ФРН, Італія) у заяві міністрів закордонних справ виступає із жорсткою ви­могою до Белграда й Приштини розпочати мирні перегово­ри на основі десяти принципів, вироблених контактною групою, суть яких — збереження територіальної цілісності Сербії та Югославії й надання краю Косово широкої авто­номії.

Переговори між делегаціями уряду Сербії та косовських албанців спочатку в Рамбуйє, а згодом у Парижі успіху не досягли. Сербська делегація відмовилася дати згоду на вве­дення до Косова військ Північноатлантичного альянсу. Президент міжнародної асоціації «Адвокати без кордонів» Жіль Вільям Голбандель заявив: «Ті, хто вів переговори з Мілошевичем, зробили все можливе для того, щоб Прези­дент Югославії не міг підписати тексти пропонованих йому угод».

Югославське керівництво, яке так і не змогло запропо­нувати повноцінного політичного рішення для Косова, дало НАТО привід запровадити на практиці «концепцію необме­женої відповідальності» альянсу і його право на «гуманітар­ну інтервенцію». Насправді це була неприхована агресія НАТО проти суверенної Югославії — за всіма класичними канонами міжнародного права. У прийнятому консенсусом Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1974 р. (резолюція 3314) визначенні агресії зазначається: «Буде кваліфікуватися як акт агресії... бомбардування збройними силами держав тери­торії іншої держави чи застосування будь-якої зброї держа­вою проти території іншої держави». І далі: «Жодні мірку­вання чи то політичного, економічного, військового, чи іншого характеру не можуть слугувати виправданням агресії».

24 березня 1999 р. Генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана віддав наказ головнокомандувачеві силами НАТО в Європі розпочати військову операцію проти Союзної Рес­публіки Югославія. Як обгрунтування для застосування си­ли названо прагнення запобігти гуманітарній катастрофі, викликаній політикою геноциду, яку проводить влада СРЮ щодо етнічних албанців. Операція НАТО «Союзницька сила» з міжнародно-правової точки зору є застосуванням військо­вої сили без санкції ООН з метою надати підтримку одній зі сторін внутрішнього конфлікту між центральною владою Союзної Республіки Югославія і збройними сепаратистами провінції Косово та Метохія. Суть конфлікту — в протисто­янні двох етнічних груп: сербів, які є більшістю населення СРЮ, та албанців, які є більшістю населення провінції й користуються підтримкою ззовні. Мета керівництва СРЮ, підтримуваного більшістю сербського населення, — збере­ження територіальної цілісності держави. Мета албанських сепаратистів — здійснення права на самовизначення з по­дальшим імовірним приєднанням до Албанії. Дії Північно­атлантичного альянсу в умовах югославської кризи перекон­ливо свідчать, що Європа «поступилася» правовими й моральними нормами на користь застосування сили.

Безпосередню участь у війні НАТО проти Югославії (на­дання збройних сил або території для їх розгортання) взяли 14 держав: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Угорщина, Франція. Уряд Чехії ухвалив рішення про надання в розпорядження натовських збройних сил військових і цивільних аеродромів, а також дозволив наземний транзит військового персоналу і бойової техніки територією республіки. Повітряний простір для розгортання збройних сил альянсу надали нейтральні держави — Алба­нія, Болгарія, Македонія, Румунія. Лише уряд Австрії категорично заборонив доступ літакам НАТО в повітряний простір своєї країни.

Від початку агресії НАТО проти Югославії, з 24 березня по 8 червня 1999 p., авіація здійснила 35 000 бойових вильо­тів. У них брало участь більш як 1000 бойових літаків і 206 гелікоптерів. Запущено близько 10 000 крилатих ракет і ски­нуто 79 000 т вибухових речовин. Від бомбардувань загину­ло 2 тисячі мирних жителів, приблизно 6 тисяч — важко по­ранено, багато хто з них залишився інвалідом на все життя. Збитки від війни величезні й у матеріальному плані — пере­вищують 100 млрд доларів. Зруйновано промисловість і сис­тему життєзабезпечення країни. Ще не повною мірою оцінено наслідки екологічної катастрофи, як і наслідки ви­користання зброї зі збідненим ураном.

НАТО шляхом проведення повітряно-морської насту­пальної операції домоглася капітуляції керівництва СРЮ в Косові на умовах, висунутих альянсом перед війною. Вій­ська СРЮ виведено з Косова й Метохії. Та при цьому головне політичне завдання, що декларувалося, — запо­бігання гуманітарній катастрофі в провінції, — не тільки не було виконане, а й ускладнилося. По-перше, через масовий вихід албанського населення з Косова; по-друге, через вте­чу з провінції сербського населення після виведення звідти збройних формувань СРЮ.

Для закріплення результатів воєнної кампанії, повернен­ня албанських біженців, а також виведення Косова і Метохії з-під влади уряду СРЮ, НАТО ініціювало миротворчу опе­рацію в провінції, яка здійснюється за рішенням Ради Без­пеки ООН. У ній беруть участь 50 тис. військовослужбовців. Контингенти зі США, Великої Британії, Німеччини, Франції й Італії діють під керівництвом НАТО. Росію пред­ставляють 3600 військовослужбовців, які діють під націо­нальним контролем. Україна також висловила готовність взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах.

Етнічний конфлікт сербів і косовських албанців у ре­зультаті операції «Союзницька сила» загострився, сутички між ними не вщухають.

Із краю примусово вигнано щонайменше 350 тис. меш­канців Косова — передусім сербів і чорногорців. З 12 червня 1999 р. до ЗО березня 2000 p. здійснено 4564 терористичні акти, вбито 936 осіб. Зруйновано або спалено 82 монастирі та церкви й 50 тис. будинків. Етнічними чистками, спален­ням і руйнуванням церков, монастирів і культурно-історич­них пам'яток порушено етнічні корені й духовний зв'язок Косова як колиски сербської державності з іншими части­нами Сербії. Косовська проблема перейшла у XXI ст. з ту­манною перспективою на розумне розв'язання в найближчі роки.

В основі конфлікту в Косові лежать націонал-екстре-мізм, виявлений сербами й албанцями, а також територіаль­ні, політичні та геополітичні інтереси великих європейських і світових держав.

Провідну роль у розгортанні операції НАТО в Югославії відіграли США як могутня наддержава, демонструючи тим самим реалізацію на практиці моделі однополярної світобу­дови, одночасно підтверджуючи, що у вибудуванні світової архітектури майбутнього століття Європі не обійтися без військово-політичного патронажу й арбітражу Вашингтона. В інтересах США було використати кризову ситуацію як інструмент тиску на режим С. Мілошевича, забезпечити взаємодію з європейськими союзниками по НАТО, зміцни­ти позиції цього військово-політичного блоку в Європі та світі. На практиці випробувано нову стратегічну концепцію, за якою збройні сили альянсу можуть використовуватися ним поза зоною дії Північноатлантичного договору й без обов'язкового мандата єдиного уповноваженого на це орга­ну — Ради Безпеки ООН.

У результаті знехтувано міжнародне право. І керівницт­во СРЮ, і керівництво НАТО зневажили пошук демок­ратичного розв'язання косовського конфлікту й ледве не втягли людство у світову війну.

Жодна з європейських держав не наважувалася заблоку­вати військову акцію альянсу проти СРЮ, розпочату без санкції Ради Безпеки ООН, хоча рішення кожною з них приймалися нелегко. Майже в усіх західноєвропейських країнах при владі перебувають ліві уряди соціал-демократів, лейбористів, соціалістів. Переймаючися своєю репутацією захисників національних інтересів, вони були вимушені постійно доводити свою рішучість використовувати всі засоби, зокрема й військову силу, для врегулювання міжнарод­них криз, показуючи, що європейці долають свою безпо­радність, дефіцит політичної волі й готові прийняти на себе певну міру відповідальності за мир і безпеку на власному континенті.

Керівні кола Франції виступили за необхідність отри­мання мандата Ради Безпеки ООН для застосування вій­ськової сили проти Югославії, а також за активне спів­робітництво у розв'язанні кризової ситуації з Росією. Проте Париж так і не наважився відкрито виступити проти бом­бардування СРЮ, боячись розриву як зі США, так і з євро­пейськими партнерами — Великою Британією, Німеччиною й Італією. Позиція Великої Британії щодо косовського конфлікту визначалася прагненням поєднати беззаперечне рівняння на США в НАТО з поступовим зближенням із країнами континентальної Європи в процесі будівництва Європи. Німеччина погодилася на застосування військової сили проти сербів і чорногорців — своїх одвічних історич­них противників. Крім того, Німеччина в ході югославської кризи прагнула остаточно ліквідувати морально-політичні наслідки своєї поразки у двох світових війнах і ввійти на рівних у коло великих держав—переможниць у Другій світовій війні. Італія підтримала прийняте під тиском США рішення про застосування військової сили проти СРЮ, висловивши одночасно занепокоєння стосовно того, що ро­битиме Захід у Югославії після закінчення бойових дій. Як влучно зауважив Борис Олійник: «Навіть гранд-держави Європи суверенні лише за формою, за змістом же — васали супердержави».

Не можна погодитись із твердженням, що альтернативи фатального розпаду Югославії не було. Могли бути й інші варіанти трансформації федеративної держави південних слов'ян. Проте їх не реалізовано. Народи Балкан продовжу­ють дорого платити за сліпоту Заходу, який допустив стрімкий розпад Югославії під тиском націоналістів.

У результаті розпаду Югославії в 1999 р. Німеччина, яка ініціювала цей процес, здобула (через Австрію й віднині дружні до неї Словенію та Хорватію) вихід до Адріатики, прокладаючи тим самим «балканські коридори» в напрямку Туреччини та Близького Сходу — «зони життєво важливих інтересів США». За цієї ситуації США перехоплюють ініціа­тиву в Німеччини, беруть під контроль процес балканської дестабілізації, їм допомагають Англія та Франція, які не­схвально ставляться до посилення впливу Німеччини на Балканах (що нагадує геополітичну конфігурацію Німеччи­ни в роки Першої й Другої світових війн) і намагаються відновити свою колишню роль у цьому регіоні.

Отже, в геополітичному плані США прагнуть усунути можливу конкуренцію Європи, протиставляючи інтеграцій­ним процесам у Європейському Союзі ідею євроатлантичної солідарності, для підкріплення якої необхідні вогнища не­стабільності в Старому Світі. У цьому контексті Балкани покликані відіграти особливу роль.

Косовська криза 1999 р. стала першою жорсткою сутич­кою Росії й Америки після закінчення «холодної війни». Росія рішуче засудила операцію НАТО проти СРЮ як аг­ресію проти суверенної держави й виступила ініціатором по­шуку дипломатичного й політичного врегулювання цієї складної проблеми. Загалом із початку 90-х років XX ст. зовнішня політика Росії пройшла складний шлях — від пов­ної бездіяльності до зосередження й активного обстоювання національних інтересів, у тому числі й на Балканах.

Осінь 2000 р. увійде в історію Югославії зміщенням із поста її Президента С. Мілошевича.

Чотирнадцятирічний період його правління (Мілоше­вича було обрано головою Союзу комуністів Сербії у 1986 p., заарештовано 1 квітня 2000 р.) позначений і успіхами, й по­разками. Найбільшими провалами в його політиці вважа­ються поразки сербських інтересів у Республіці Сербська Країна (Хорватія), Республіці Сербській (Боснія), підписан­ня капітуляції щодо Косова. Проте в самій Сербії Мілоше-вич не втратив підтримки більшості населення. Можливо тому, що він «сам на сам» спілкувався з народом, а сьогодні сам-один захищає честь своєї країни і свого народу в Гаазі.

Новим президентом Югославії став Воїслав Коштуніца (мандат якого підтримала тільки Сербія. Чорногорія в ос­новному бойкотувала вибори, а албанці Косова їх просто проігнорували), який отримав у спадщину надзвичайно складні проблеми. Насамперед належить відбудувати зруй­новану економіку країни. Так само складною є проблема збереження єдиної держави, до складу якої входять Сербія, Чорногорія і Косово, а також вирішення долі екс-президен­та, якого у воєнних злочинах звинувачує Міжнародний Гаазький трибунал. У судовому процесі, який ведеться по­над чотири роки, в справі Слободана Мілошевича поки що не видно кінця.

На нинішньому етапі ці проблеми належить вирішувати новому урядові Сербії, який у березні 2004 року очолив екс-президент Югославії Воїслав Коштуніца.

Новим Президентом Сербії обрано Бориса Тадича. На президентських виборах він балотувався від Демократичної партії, яку очолив після смерті Зорана Зиндича, вбитого в 2003 році. Сербія жила без глави держави з кінця 2002 року. Відтоді влада тричі проводила вибори Президента, але всі три спроби не мали успіху через неявку необхідних 50 від­сотків виборців. Своєю стратегічною метою на посту Прези­дента Б. Тадич вважає вступ Сербії до Європейського Союзу.

Як уже зазначалося, історично Балкани були ареною геополітичних, економічних, релігійних зіткнень великих держав. Унаслідок черезполосного проживання народів на цій території мир на Балканах був можливий тільки в тому випадку, коли якась велика держава виконувала обов'язки третейського судді й наводила розумний порядок. Такі функції виконували Османська імперія, Австро-Угорщина, Франція, Росія. Пізніше це намагався робити Радянський Союз. У 1995 р. добровільно взяли це зобов'язання на себе Сполучені Штати Америки. Внутрішньої рівноваги бал-канським народам не вдається досягти до сьогодні.

У 80-ті роки в Югославії набув поширення такий полі­тичний анекдот: «Запитання: скільки держав буде в Європі у 2000 p.? Відповідь: Десять. Одна об'єднана Західна Євро­па, одна об'єднана Східна Європа і вісім Югославій». Реаль­ність виявилася значно драматичнішою й трагічнішою.

Щодо порівняльного аналізу трансформації політичних структур в Україні та країнах Центральної та Східної Євро­пи, то тут слід враховувати ті об'єктивні передумови, за яких відбувалися політичні перетворення. Йдеться, зокрема, про те, що соціалістична політична система діяла в Україні три­валіший час. Країни Центральної та Східної Європи мали власну державність і їм було порівняно легше, ніж Україні, утвердити свою повну незалежність. У цих державах зберег­лася чіткіша соціальна стратифікація, сприятливішим було й економічне становище, що полегшувало формування со­ціальної бази й забезпечило достатньо високий рівень демо­кратичних перетворень. Та й перетворення в цих країнах почалися набагато раніше.

На всьому пострадянському просторі Україна виявилася державою, яка останньою прийняла Основний Закон країни. Конституційний процес тут мав затяжний характер. Водночас слід зазначити, що прийняття Конституції є важ­ливою, хоч і не єдиною умовою виходу України з глибокої економічної кризи. Політичні, економічні реформи та їх соціальні наслідки пов'язані між собою як сполучені посу­дини. В економічній сфері суспільство зорієнтоване на відновлення приватної власності та формування притаман­них ринковій економіці політичних інститутів, забезпечення прав людини. Стабільна демократія й ринкова економіка невіддільні одна від одної. Політична стабілізація є переду­мовою успішних господарських реформ, стратегія яких має бути обґрунтована професійно, а успішно здійснювані рин­кові реформи створюють передумови для легітимності влад­них структур. Становлення політичних структур і проведен­ня економічних реформ — процес надзвичайно складний і тривалий, але альтернативи йому немає.

Короткі висновки

1. Становлення політичних структур у східноєвропей­ських країнах має системний характер. Поряд із трансформацією законодавчої та виконавчої влади у цих державах здійснено судову реформу. В нових конституціях, прийнятих у всіх країнах регіону, відображено провідні тенденції сучасного політично­го життя. Чотири з семи країн визначились як парла­ментські республіки (Албанія, Угорщина, Словаччина, Чехія) і три — як президентсько-парламентські (Бол­гарія, Польща, Румунія).

2. На сучасному етапі передчасно стверджувати, що в цих країнах сформовано політичні структури (зокре­ма це стосується колишніх республік Югославії), які оптимально поєднують демократичні свободи й силь­ну владу. Радше йдеться про прагнення створити цивілізований політичний простір, який окреслено для кожної держави конституційними рамками, в яких розвивається громадянське суспільство. В усіх країнах регіону є такі атрибути демократії, як демок­ратичні вибори, законодавчі органи й уряди, багато­партійність, неурядові організації, відносно неза­лежні засоби масової інформації. Гарантовано дотри­мання громадянських прав і свобод, захист прав національних меншин. Разом із тим досвід політичної трансформації переконує, що наявність окремих структурних елементів демократії не обов'язково оз­начає встановлення реальної демократії. Про рівень демократизації країн свідчить не наявність демокра­тичних інститутів на кшталт західних, а ефективність їхнього функціонування за конкретних умов у країнах, що трансформуються.

3. Процес становлення владних структур відбувається не без труднощів. Спільною хворобою є конфлікт між законодавчими й виконавчими структурами через відсутність досконалих правових норм їхніх взаємо­відносин. Трапляються прояви корупції серед зако-нотворців і державних чиновників, у чому нові дер­жави не відстають від західноєвропейського парла­ментаризму.

4. Для більшості парламентів східноєвропейських країн характерні відсутність компетентності, відповідної цілеспрямованості в законодавчій діяльності. У країнах регіону ще не сформовано сильне грома­дянське суспільство, яке стало б важливим фактором політичної активності й тиску на неефективні владні інститути. У засобах масової інформації на зміну дер­жавній цензурі прийшла цензура капіталу. На рубежі XXI ст. жодна держава регіону не є консолідованою демократією.

 

Контрольні запитання та завдання

1. Які, на вашу думку, об'єктивні й суб'єктивні причини краху авторитарного режиму в країнах Центральної та Східної Європи?

2. Які об'єктивні й суб'єктивні передумови становлення парла­ментських і президентсько-парламентських республік?

3. Розпад Югославії: чи єдиний це варіант розвитку подій на Балканах?

4. У чому відмінність становлення політичних систем у країнах Центральної та Східної Європи порівняно з тим, як відбувають­ся ці процеси в Україні?

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бурдяк В. І. Болгарія на зламі епох: політична трансформація суспільства. — Чернівці, 2004. — 520 с

2. Зеленько Г. «Навздогінна модернізація»: досвід Польщі та України. — К., 2003. - 216 с

3. Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996. — 544 с

4. Пономарева Е. Г. «Третья Югославия» как особый тип модернизации // Политическая наука. Политические разведки и модернизация: Современные исследования. — М., 2003. — № 2.

5. Тисменяну В. Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела. — К., 2003. — 336 с.

6. Ткач Д. I. Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформа­цій. - К., 2004. - 504 с

7. Центрально-Восточная Европа во второй половине XX века. В 3 т. — Т. 3. Трансформация 90-х годов. Ч. 1. — 468 с; Ч. 2. — М., 2002. — 464 с.

Панов

 

§ 5. Політичні системи країн Сходу: нарис порівняльної політології

Політична багатоваріантність світу є нічим іншим, як про­явом внутрішнього закону самозбереження загальнолюдської цивілізації; зростання її стійкості та життєздатності відбувається саме на основі розширення цивілізаціиного різнома­ніття. Саме в цьому розмаїтті закладається культурно-по­літична самобутність народів світу.

Досліджуючи політичну систему будь-якої держави, до­цільно проаналізувати особливості її структурних компо­нентів: інституційного, регулятивного, функціонального, ціннісного і комунікативного. Політичні системи держав Азії та Близького Сходу є надзвичайно цікавою і непростою соціально-політичною матерією, складність якої визначена колосальним історичним досвідом, своєрідністю політичного буття, а також особливостями сучасного розвитку цього гео-політичного об'єкта.

Ще на початку XX ст. у багатьох азіатських країнах фак­тично існували так звані «традиційні» суспільства з рудимен­тарною політичною системою, в якій панували феодально-станові, династичні або кастові, кланові, а іноді й родові політичні форми і відносини, що ґрунтуються на ієрархії соціального походження, домінуванні клерикалізму в політичній сфері. Досить низькою залишалася міра дифе­ренціації політичних інститутів і функцій, вони були пере­плетені чи інтегровані з неполітичними соціальними інститу­тами — церквою і релігією, культурою, ритуалами і тра­диціями, традиційною мораллю; індивідуальний політичний інтерес у традиційних суспільствах залишався слабко розви­нутим, як і міра політичної активності індивідів.

Надбання політичної незалежності колишніми азіатськи­ми колоніями, або зміцнення суверенітету цих країн, стиму­лювало пошук нових напрямів і форм розбудови й удоскона­лення своєї національної держави та політичної системи в цілому за допомогою так званого політичного розвитку. Як­що в цілому політичний розвиток трактують як ріст здат­ності політичної і правової системи постійно й ефективно адаптуватися до нових соціально-політичних цілей і вимог, то для азіатських країн, що розвиваються, особливо актуаль­ним стало створення нових політичних інститутів, які забезпечують ефективні канали діалогу між урядом, політич­ною елітою і населенням.

Отже, критеріями-показниками модернізаційного розвит­ку в азіатському регіоні світу можна вважати:

— утворення (чи відтворення) сучасних інститутів та інших елементів політичної системи і права в межах стан­дартів доби XX ст.;

— здійснення структурної диференціації цих інститутів, передусім за функціональним навантаженням;

— здатність політичної системи країни до сприйняття інновацій і, водночас, до мобілізації ресурсів влади заради са­мозбереження;

— формування тенденції державного стимулювання різ­них форм політичної участі громадян;

— оволодіння публічними політиками не лише керівними державними посадами, а й «політичними ролями»; просуван­ня до рівноправності й рівної відповідальності всіх суб'єктів політики перед законом1.

Відомо, що як процес політичний розвиток здійснюється у трьох можливих версіях інтенсивності: модифікації, модер­нізації і трансформації. Уявляється, що політичний розвиток азіатських держав, і зокрема країн Близького Сходу, в XX ст. відбувався переважно шляхом політичної модернізації.

1 Пантин В. И. Циклы и волны модернизации как феномен социального развития. — М., 1997; Чилкот Рональд X. Теории сравнительной политологии: В поисках парадигмы. — М., 2001. — С. 315-320.

Політична модернізація азіатських країн являла собою процес наближення окремих фрагментів політичної сфери чи політичної системи в цілому до сучасних форм і зразків по­літики, до рівня більш високого і досконалого розвитку. Фак­тично, вона свідчила, що у політиці й праві відбуваються про­цеси «осучаснення», тобто опанування нових моделей і стан­дартів політичного життя. Політичною модернізацією після Другої світової війни були охоплені ті країни Азії та Близько­го Сходу, що в процесі розвитку переходили від архаїчних політичних структур (властивих переважно колоніям) до су­часних політичних інститутів і форм, освоювали нові техно­логії влади та державного управління і в такий спосіб звільня­лися від рудиментарних залишків у політичній сфері1.

Об'єктивною основою політичної модернізації в Азії, як і в будь-якому регіоні, виступала реальна цілісність світу і люд­ства у глобально-політичному аспекті, взаємозалежність різ­них частин планети — континентів, субрегіонів, країн та на­родів. Суб'єктивні фактори модернізації країн Сходу є більш специфічними і формувалися під впливом різноманітних (не­рідко суперечливих) мотивів — завоювання, національного звільнення, захисту національної ідентичності, політико-культурної (чи етнічної) асиміляції, секуляризації (або десе-куляризації); пізніше — політики «якісного стрибка» у тем­пах індустріалізації, технологізації та інформатизації, праг­нень підвищення рівня політичної і правової свідомості суспільства тощо.

Залежно від певного історичного періоду, народу, типу його культури, пануючої еліти чи домінуючої ідеології змінювались як методи, так і «гасла» політичної модернізації: скорення вар­варів; цивілізаторська місія; «християнізація язичників»; «ісламізація невірних»; деколонізація та розбудова суверенної держави; експорт «світової революції», демократизація політики і лібералізація економіки, ремісія ринкових відносин та ін.

Кризисы режимов и конституционная модернизация // Медушевский А. Н. Сравнительное конституционное право и политические институты. — М.: ГУ ВШЭ, 2002. — С. 220-233.

Huntington S. P. The third ware: Democratization in the Late Twentieth Cen­tury. — Norman, L., 1991.

Якщо використати підхід С. Хантінгтона щодо розвитку традиційних суспільств2, то можна стверджувати, що най­більш помітними тенденціями політичної модернізації XX ст. в азіатських країнах є:

— «раціоналізація політичного життя» шляхом заміни або обмеження традиційних політичних, династичних, релігій­них, етнокультурних інститутів єдиною світською політич­ною владою;

— виділення нових функцій політичної системи і, відпо­відно, спеціалізація політичних структур (наприклад, демо­нополізація державної влади і вертикальний її розподіл на три самостійні гілки; виникнення інституту політичного плюралізму, становлення багатопартійності, запровадження технологій представництва в політиці та ін.);

— поширення сучасних форм і способів політичної участі серед різноманітних груп традиційних суспільств;

— істотне вдосконалення чинного законодавства, в тому числі виборчого, проведення реформ національних правових систем;

— зростання кількості політичних норм і традицій відпо­відно до вимог нового режиму влади чи політичної системи.

У сучасній доктрині західної порівняльної політології є поширеною характеристика «незахідного» політичного процесу, який описав американський політолог Люсьєн Пай на підставі принципових відмінностей у політичних орієнтаціях і поведінці населення певних країн та регіонів світу. У статті «Незахідний політичний процес» він виокре­мив сімнадцять особливостей, за якими політичні процеси у східних суспільствах відрізняються від аналогічних на За­ході:

1. У незахідних суспільствах сфера політики чітко не від­ділена від сфери громадського і приватного життя.

2. Політичні партії претендують не стільки на репрезен­тацію інтересів визначених політичних груп, скільки на ви­раження ідеологізованого чи клерикального світогляду, або на представництво «способу життя».

3. У політичному процесі домінують так звані політичні кліки і «клани».

4. Характер політичних настанов населення країни такий, що припускає значну монополію верхівок політичних угрупо­вань у визначенні стратегії і тактики в політиці.

5. Опозиційні партії та еліти, що прагнуть до влади, часто виступають як революційні рухи, намагаючися підірвати легітимність правлячої верхівки у державі.

6. У політичному процесі немає необхідної інтеграції та взаємодії серед учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної системи комунікаційних зв'язків.

7. Масштаби рекрутування нових суб'єктів та елементів по­літики для виконання політичних ролей дуже значні (масові).

8. Для «незахідного» політичного процесу типовим є різке розходження у політичних орієнтаціях поколінь.

9. Консенсус щодо узаконених цілей і засобів політичної дії є несуттєвим і неміцним.

10. Незважаючи на інтенсивність та поширення політич­них дискусій у суспільстві, вони мало пов'язані з прийняттям державно-політичних рішень і майже не впливають на них.

11. Політичні ролі фактично підмінюються владними поса­дами в органах держави; властиво також сполучення і за­міщення «ролей» у політиці.

12. Реальних організованих «груп інтересів», що мають спеціалізовані функції, немає, або вони не здійснюють істот­ного впливу на політичний процес.

13. Національне керівництво цих держав часто змушене апелювати до недиференційованої громадськості (за підтрим­кою чи мобілізаційно).

14. Через неконструктивний характер «незахідного» по­літичного процесу лідери цих держав дотримуються більш визначених поглядів і ведуть більш послідовну політичну лінію частіше на зовнішній арені, ніж у внутрішній політиці.

15. Емоційні та символічні аспекти політики (гасла, ідеа­ли, догми, ритуали) відтискують на другий план раціональні

пошуки розв'язання загальних проблем і конкретних питань соціального життя.

16. Великою залишається роль харизматичних лідерів.

17. У політичному процесі ігнорується «роль» так званих «політичних брокерів».

Фактично, «незахідний» політичний процес постає об'єк­тивним змістом функціонування політичних систем, діалогу влади і суспільства у більшості країн континентальної Азії та Близького Сходу1. Отже, «незахідними» за своєю політичною ментальністю є ті народи людства, що вже давно вийшли з-під прямої колоніальної залежності, але й досить специфічно прямують до сучасних форм політики.

Їх політичні системи продовжують випробувати на собі пресинг світових центрів економіко-політичного суперницт­ва, проте водночас вони своїм чином впливають на політичну картину світу. Так, за свідченням А. Тойнбі, сліди конфу-ціанської системи, що нараховує понад дві тисячі років, вияв­ляються й у житті пореволюційного Китаю2; а Ф. Фукуяма до­водить, що під впливом своєї культури японці «перетворили майже до невпізнанності західний капіталізм і політичний лібералізм» Тому слід враховувати, що політичні системи Сходу не здатні й не налаштовані розвиватися шляхом не­вправного нав'язування нехристиянським культурам суто «західних» зразків цивілізації; це стимулює глобальний «конфлікт цивілізацій», який сьогодні гостро виявляється у практиці політичної взаємодії Сходу і Заходу, зокрема му­сульманських країн зі США та деякими західноєвропейськи­ми державами.

1 Салмин А. М. Политический процесе и демократия // Социально-полити-. ческие науки. — 1991. — № 6; Ильин М. В. Идеальная модель политической модернизации и пределы ее применимости. — М., 2000; Мелешкина Е. Ю. Политический процесс: Основные аспекты и способы анализа. — М.: ВЕСЬ МИР, 2001. — С. 235-255.

2 ТойнбиА.Д. Постижение истории. — М.: Прогресс, 1991. — С. 282.

3 Фукуяма Ф. Конец истории? //Вопросы философии. — 1990. — №3. — С. 141.

Модернізація політичних систем азіатських і близькосхід­них держав безпосередньо була пов'язана з особливостями розбудови їхніх правових системи у той же період. Певного поширення в цьому регіоні світу отримала романо-германсь-ка (кодифікована) система права. Так, Туреччина епохи Тан-зимату (почалась у 1839 р.) для модернізації своєї системи права використала як зразок європейські кодекси; до війни 1914 р. вона ще зберігала вірність мусульманській традиції в праві, але з кінця 1920-х pp. Туреччина вже цілком належить до романо-германської правової сім'ї.

Арабські держави, що виникли на Близькому Сході внаслідок розпаду в 1918 р. Оттоманської імперії, зберегли і посилили юридичні зв'язки з Францією. Однак вони не секу­ляризували своє право цілком, як це зробила Туреччина, тому на їхніх громадян, які сповідують релігію ісламу, поширю­ється мусульманське право. Специфічними є Ірак та Йорда­нія, в яких раніше дуже відчутним був вплив загального (пре­цедентного) права, однак після скасування британського колоніального мандату почалася поступова розбудова ко­дифікованої правової системи. Іран і Афганістан у 70-80-ті pp. XX ст. продемонстрували тенденцію повернення до мусульманського права в його майже чистому вигляді, що було обумовлене політичними цілями розбудови так зва­ної ісламської держави (клерикальної політичної систе­ми). Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати здавна перебували під досить сильним британсько-амери­канським впливом, але водночас активна торгівля нафтою сприяла розвитку їхніх зв'язків з країнами романо-гер­манської правової сім'ї. Через це у національному законо­давстві цих арабських країн можна виявити прямий чи опо­середкований вплив кодифікованої системи права, втім об­межений окремими правовими галузями1.

1 Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В. Е. Чиркин. — М.: Меж­дународные отношения, 2002. — С. 172-175, 193-195; Порівняльне право­знавство: Підр. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2003. — С 180-209, 237-251.

Романо-германська правова родина мала певний успіх та­кож у Китаї, В'єтнамі та Північній Кореї; але незважаючи на перетворення, пов'язані з новим «ринковим» економічним курсом 1980-90-х pp., у цих країнах зберігається переважно кодифіковане законодавство. Тісні зв'язки з романо-герман-ською правовою сім'єю характерні також для кодифікованих правових систем Японії, Тайваню і Південної Кореї; тут пев­ною мірою розвинута й система судового захисту в сфері публічного і приватного права.

Іспанська колонізація свого часу призвела Філіппіни до за­лучення до романо-германської правової родини, але наступ­ні 50 років американської окупації перетворили філіппінське право на змішане. Правову систему Цейлону — Шрі-Ланки також можна кваліфікувати як змішану. Зрештою, в Індо­незії, ще після голландської колонізації, концепції романо-германської правової системи сполучаються як із мусульман­ським правом, так і зі звичаєвим правом (адатом), тому цю систему права прийнято вважати змішаною1.

Відомий західний політолог-компаративіст Чарльз Ф. Енд-рейн, здійснюючи порівняльний аналіз політичних систем, розглядав їх як певний спосіб вироблення і втілення у життя політичних рішень, тобто як засіб «виробництва політик». Так, він виокремлює чотири базові типи політичних систем: 1) народну (племінну); 2) бюрократичну авторитарну; 3) елітистську мобілізаційну; 4) у згоджу вальну. Оскільки ці типи розрізняються, головним чином, за культурним, струк­турним і поведінковим параметрами, їх оцінка має, на думку Ч. Ендрейна, становити сутність порівняльного аналізу2.

Давид Рене, Жоффре-Спиноза Камилла. Основные правовые системы совре­менности. — М.: Международные отношения, 1999. — С. 58-59, 307-377. Эндрейн. Ч. Ф. Сравнительный анализ политических систем: Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразования. — М.: ИНФРА-М, 2000. — С. 19-26.

Народні (племінні) системи фактично є бездержавними соціальними спільнотами, в яких дистанція між правителя­ми і підданими є мізерно малою. Держави континентальної Азії і Близького Сходу, на наш погляд, переважно представ­лені іншими варіантами політичних систем.

В авторитарній бюрократичній системі держава здійс­нює суворий контроль за соціальними групами; матеріальні інтереси і моральні (у т. ч. політичні) цінності різко відділені одне від одного (Китай XIX — поч. XX ст., Японія до поч. XX ст., Індія до 50-х pp. XX ст., Південна Корея, Тайвань, Сінгапур до сер. 1980-х pp., більшість монархій арабського світу).

За умов елітистської мобілізаційної системи політичне керівництво країни не розділяє матеріальні цілі, інтереси (ін­дустріалізація, електрифікація, ведення війни тощо) та ідео­логічні цінності, цілком же раціональним «мирським» зав­данням надається характер «священнодійства». Влада елітиських мобілізаційних систем представлена сильною дер­жавою і чітко керує політичною діяльністю народу; соціальні групи виявляють лише формальну волю, а між правителями і підлеглими пролягає велика політична дистанція (Китай 50-80-хрр. XX ст., Монголія до поч. 1990-х pp., Японія з поч. XX ст. до сер. 40-х pp., В'єтнам до кінця 1980-х pp., КНДР (Північна Корея) з кінця 1940-х pp., колишні Ірак і Афганістан, сучасні Іран і Пакистан тощо).

Узгоджувальна система реалізує плюралістичну модель політики: держава має обмежені можливості контролю над самостійними соціально-політичними групами, громадяни за власним рішенням активно беруть участь у політиці. Лідери держави відкриті, більш доступні й опосередковуються со­ціумом. Диференціація матеріальних інтересів, моральних цінностей та політичних уподобань виявляється у повній се­куляризації політики, правовому і структурному відділенні церкви від держави, а інколи й релігії від світської освіти (як у Японії після Другої світової війни, сучасній Індії, Ізраїлі, Південній Кореї, Тайвані, Сінгапурі).

Вбачається також, що розуміння механізмів функціону­вання азіатських політичних систем безпосередньо пов'язане зі специфікою типів і форм держави, які склалися там до кінця XX ст. Запропонована ще марксистською традицією формаційна типологія держав уже не цілком відповідає су­часним реаліям. Так, сучасна Японія, яку слід за цією типо­логією віднести до держав капіталістичного типу, фактично не має поміщиків-землевласників, чим істотно відрізняється від буржуазно-поміщицького Пакистану — також країни ка­піталістичного типу.

Саме тому в основу градацій сучасних держав Сходу політо-логи-країнознавці найчастіше кладуть соціальний характер влади та специфіку політичного режиму, звідси виділяють — демократичний, авторитарний і тоталітарний типи держави.

Демократичним ідеалам і механізмам політичної влади прагнуть відповідати (чи наблизитися до них) цілий ряд країн Азії та Близького Сходу — Японія, Ізраїль, Індія, індустріа­льно розвинені країни Індокитаю.

Однак і авторитарна держава цілковито може мати (чи декларувати) окремі зовнішні, формальні демократичні інститути, що закріплені законодавством, але на практиці слабо або фактично не реалізуються. Тобто, незважаючи на політичний плюралізм, кількість і міра впливу політичних партій обмежується; вибори можуть провадитися регулярно, але їх результати реально не відбиваються на політичному процесі; права особи і громадянина, що проголошені в законо­давчих актах, на практиці є обмеженими тощо. Авторитарні держави такого типу існують зараз в Індонезії, Пакистані, Йорданії, Таїланді та деяких інших азіатських країнах.

Тоталітарний тип держави в багатьох класичних її показ­никах до поч. XXI ст. мав місце в Іраку (до американської інтервенції), зберігся у В'єтнамі, Північній Кореї, а на рівні окремих політичних рудиментів — у Китаї та Монголії. Крім того, різновидами тоталітарної держави деякі державознавці вважають безпартійні теократичні режими, такі як в Об'єдна­них Арабських Еміратах (ОАЕ), Катарі, Ірані, а також повале­ний клерикально-політичний режим талібів в Афганістані та військові диктатури. Як і раніше, держава тут представляє собою цільний, партійно-державний апарат, часто корумпо­ваний з єдиною правлячою партією (чи Фронтом політичних сил), керівна роль якої закріплюється конституцією; правля­ча еліта відкрито панує як партійно-бюрократична номенкла­тура; голів держав іноді дарують повноваженнями незміню­ваних довічних президентів; вплив єдино дозволеної офіцій­ної ідеології (політичної чи клерикальний) фактично не обме­жений.

Зрештою, в аспекті порівняльного аналізу досить виразно про особливості модернізації політичних систем країн Сходу свідчить класифікація форм держави, що виходить зі змісту інститутів і механізмів державної влади, атрибутивних і спе­цифічних ознак державності. На цій підставі відомий держа-вознавець В. Чиркін виділяє три основні (генеральні) форми держав, що склалися в минулому та існують і у наш час: моно-кратичну, полікратичну і сегментарну1. Така градація, на наш погляд, найбільш чітко виявляє специфічні особливості функціонування державно-політичного організму азіатських і близькосхідних держав.

Монократична державна форма вирізняється високо цент­ралізованим (одноосібним) характером влади; вищі інститути держави забезпечують зосередження (концентрацію) її повно­важень і ресурсів у руках єдиного центру (органа, особи). Та­ким центром може бути і теократичний монарх, як у султанаті Оман, і колегія монархів (як Вища рада емірів семи частин фе­дерації в ОАЕ), і «довічні» президенти чи прем'єр-міністри (на­приклад, аятола в Ірані). Політична влада не вживає взагалі чи імітує демократичні методи управління; вона практично зак­рита для тиску з боку «зацікавлених груп», сама ж еліта влади — закрита, автаркічна, чисельно обмежена і рекрутує нових членів за критеріями і цензами «системи гільдій».

Чиркин В. Е.Госудефствоведение: Учебник. —М.:Юристъ, 1999. — С. 117-119.

Такі політичні режими країн Азії та Близького Сходу до­тримуються принципу ідеологічного монізму, відповідно у державі закріплюється однопартійність чи гегемонія однієї партії; нерідко роль клерикальної ідеології виконує релігія (іслам, буддизм). Об'єктивні фактори, що сприяють виник­ненню монократії як форми держави, пов'язані: перш за все, зі стійкою і тривалою історико-політичною традицією, інтег­рованою політичною свідомістю (консервативного типу) та низькою політичною культурою населення, як це склалося в абсолютних і напівабсолютних теократичних монархіях ряду мусульманських країн; по-друге — з екстремальними ситу­аціями в житті суспільства і держави, коли за умов слабкості «середнього класу» створюються ситуативні умови для узур­пації влади військовою, вузькопартійною чи релігійною елітою (як було в Афганістані та Іраку).

Монократична система державної влади трапляється як у країнах з високим рівнем економічного розвитку, з доміную­чою приватною власністю і ринковими відносинами (наприк­лад, Кувейт чи ОАЕ, в яких обчислюваний середній прибуток на душу населення від продажу нафти є не меншим, ніж у США), так і в досить бідних державах, економіка і громадське життя яких сильно етатизовані (одержавлені), як у Північній Кореї, В'єтнамі тощо.

Між тим, серед монократичних держав, що сформувалися в країнах Сходу, представляється доцільним провести упо­рядкування в силу очевидної політичної специфіки і виокре­мити деякі різновиди:

— теократична монократична держава — це тип, що склався у країнах мусульманського фундаменталізму (на­приклад, Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар, султанати Бруней і Оман тощо);

— мілітаристська монократична держава — формуєть­ся, коли державна влада належить військовій раді, партійній або релігійній еліті, що агресивно (експансіоністські) налаш­товані, а фактично може бути монополізована їх керівником, як в Іраку за часів правління Саддама Хусейна, Афганістані 1980-90-х pp., Камбоджі 1980-х pp., Сирії 1960-х — поч. 70-х pp., Лівії та Судані кінця 1960-х pp., Пакистані та деяких ін.);

— зрештою, монократичні держави тоталітарного чи «арабського» соціалізму. В ортодоксальній версії — це Пів­нічна Корея, В'єтнам, Китай до кінця 1980-х років; у версії панарабізму — Сирійська Арабська Республіка 1970-х — 90-х pp. на чолі з лідером партії ПАСВ(«Баас»), президентом країни Хафезом Асадом; Алжир 1960-х — поч. 90-х pp. під керівництвом партії ФНВ; Туніс у 1957-1987 pp. доби режи­му особистої влади президента Хабіба Бургіби; з 1977 р. Лівія (Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джама-хірія), очолювана «лідером Революції 1 вересня» Муамаром Каддафі1.

Кожен із наведених різновидів може бути «прикритий» конституцією, парламентською оболонкою, існуванням ін­ших виборних органів, проте це не позначається істотно на ха­рактері й функціонуванні політичної системи.

Полікратична (багатовладна) форма держави, навпа­ки, характеризується демократичним поділом влади, роз­межуванням політичних функцій керування країною та виокремленням відповідних політичних «ролей», визна­ченою автономією адміністративно-територіальних чи політико-територіальних одиниць, достатнім розвитком місцевого самоврядування, демократичними методами і технологіями політичного режиму.

Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. член-корр. РАН М. В. Баглая и др. — М.: Изд-во НОРМА, 2002. — С. 748-802.

У полікратичній державі існує декілька легальних центрів влади: президент чи уряд, суди і парламент, органи консти­туційного і громадського контролю; регулярно й на правовій основі проводяться вибори; має місце багатопартійність, ідео­логічний плюралізм і партіципація громадян; права і свободи особи гарантовані й захищені; державна влада відкрита для діалогу з опозицією та тиску з боку різних «груп інтересів». Полікратична форма держави може скластись як при респуб­ліканській формі правління, так і при парламентській мо­нархії; вона сумісна з простою унітарною державою (Японія), зі складним унітарним устроєм, за наявності автономних ут­ворень (Ізраїль), а також з федерацією (Індія).

Така форма держави переважно утвердилася в індустріаль­но розвинутих, демократичних країнах Південно-Східної Азії і Близького Сходу, в яких «середній клас» має визначальний вплив на державну політику, там, де у влади стоїть так звана національна буржуазія, що зберегла свій демократичний по­тенціал і прагне виражати інтереси широких верств населен­ня. За полікратичної форми правління в країні найчастіше складається режим змагальної або соціопримирювальної демо­кратії. Американський політолог А. Лейпхарт до числа таких суспільств відносить Японію, Південну Корею, Тайвань, Ізраїль, а також Індію, суспільство якої він називає «багатоск­ладовим», а власне її демократичний режим — «суспільною де­мократією»'. На нашу думку, Гонконг, Сінгапур і Макао також еволюціонували до полікратичної форми держави.

1 Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: Сравнительное иссле­дование. — М., 1997. — С. 20.

Сегментарна державна форма — така структура політич­ного організму, що ніби складається із сегментів цілого; це проміжна форма між державами монократичного і полікра-тичного типу. Значною мірою вона має олігархічний характер і притаманна тим азіатським суспільствам, що живуть в умо­вах напівдемократичних режимів. У такому соціумі домінує порівняно велика верства станової чи економічної олігархії, але політична еліта, що очолює державу, є досить вузькою і може замикатися на одній вищій посадовій особі — прези­дента чи прем'єр-міністра (Єгипет, Туреччина, Індонезія, Пакистан, сучасні Сирія, Алжир, Туніс), або монарха (Йор­данія, Марокко, Кувейт, Бахрейн).

За такої форми у державі формується не соціопримирю-вальна система, а