Прогнози суспільного розвитку

Прогнозів у політологічній літературі не бракує — від трагічних до оптимістично тверезих. «Готуючись до XXI століття» — так назвав свою книжку відомий амери-

канський професор Пол Кеннеді. В окремому її розділі аналізуються причини розпаду СРСР. На думку автора, головна проблема — у кризі політичної легітимності радян­ської системи, посиленій занепадом економіки, а обидві ці кризи поглиблюються внаслідок ускладнення міжетнічних відносин. Мало надії на те, що буде знайдено «добре» розв'язання цієї потрійної кризи. А отже, можливий такий перебіг подій: громадянські війни, міжетнічні чвари, внут­рішня дезінтеграція, нові спроби консервативного держав­ного перевороту. Якщо ж виходити з оптимістичного прог­нозу, чого теж не виключає автор, то СНД збереже свою цілісність, економічні ринкові реформи допоможуть подола­ти кризу, процеси в різних етнічних групах триватимуть, але без проявів насильства.

Із цими передбаченнями кореспондуються й інші політологічні прогнози. Хоча правда й у тому, що реальність їх безжально спростовує.

Прогноз перший. І далі зростатимуть націоналізм і сепа­ратизм. Як підсумок — міждержавні й міжнаціональні війни, розпад майже всіх колишніх республік із Російською Феде­рацією включно, утворення нежиттєздатних нових держав, кривавий переділ територій і кордонів, який, імовірно, вий­де за межі СНД. Небезпека тут іде від різних «провокаторів» — неофашистів, націонал-шовіністів, що, спекулюючи на природних прагненнях людей будь-якої національності збе­регти й розвивати свою мову, історію, культуру, звичаї, віру й традиції, намагаються спрямувати все це в націоналістич­не русло з домаганням виняткових прав і привілейованого становища лише для однієї нації.

Враховуючи вибухонебезпечну ситуацію в Криму, Ук­раїна, на думку частини іноземних експертів і аналітиків, може стати місцем найкривавішого конфлікту в Європі з часів Другої світової війни.

Прогноз другий. Ґрунтується на тому, що економічні, політичні, соціальні процеси, які відбуваються в постто-талітарних державах, спричинюють перетворення їх на ко­лонії Заходу. Нинішній суспільний лад у цих державах є гібридом старого соціалізму, примітивного капіталізму й до­потопних явищ досоціалістичного періоду. Політичні зміни до радикальних соціальних зрушень не призведуть. Захід і

могутні прозахідш сили, впливові в кожній незалежній дер­жаві, не допустять відновлення попереднього соціального ладу. Тож країни на території колишнього Радянського Со­юзу приречені стати колоніями високорозвинених західних країн.

Прогноз третій. Еволюція держав СНД посилюватиме інтеграційні процеси. Налагоджуватиметься співробітництво спочатку в економічній, а потім і в інших сферах, утворить­ся центр, якому буде надано право виконання координа­ційних, а в деяких питаннях і управлінських функцій. Ідеть­ся про конфедерацію на добровільних засадах, співтоварист­во рівноправних незалежних держав-республік, що матимуть досконалі владні структури, нормальний економічний ри­нок за відсутності моноідеології, моновлади і моновласності.

Не можна вважати реальною можливість здійснення перших двох прогнозів, проте й нехтувати їх не варто. Хоча б тому, що для значної частини політиків і політологів рівень катастрофічності прогнозу («добрий прогноз — це похмурий прогноз»), небезпека катастрофи є джерелом кар'єри, слави й грошей. На наш погляд, найвірогіднішим є останній прогноз, зрозуміло, з можливими корективами.

У цьому контексті, безперечно, корисним буде хоч би стислий огляд тих змін, що відбуваються в державах СНД та Балтії в політичній, економічній, соціальній сферах, вияв­лення спільних рис, відмінностей, пов'язаних з економіч­ним та географічним становищем, національним менталіте­том, історичним і культурним розвитком, та порівняння з тим, що спостерігаємо в Україні.

Політологи вирізняють щонайменше п'ять моделей формування суспільного устрою новоутворених незалежних

держав.

Перша модель — російська

Російська Федерація (територія — 17,1 млн. кв. км; населення — 145,5 млн. чол.) прагне залишитися євразійсь­кою державою, якою свого часу була Золота Орда й традиції якої Російська імперія успадкувала. Звідси намагання влад-

них структур Росії не тільки тримати в покорі автономії й республіки, розміщені на її території, а й зберегти вплив у республіках колишнього Радянського Союзу. Про це свід­чить, зокрема, виданий у вересні 1995 р. указ Президента Росії, в якому завдання щодо країн СНД визначено потре­бою «зміцнення Росії як провідної сили формування нової системи міждержавних політичних і економічних відносин на території постсоюзного простору». Автори доповіді «СНД: початок чи кінець історії?», визначаючи стратегію найефективнішої організації пострадянського простору, на­зивають дві можливості: або пострадянський простір захоп­люють центри сили, що виникають за допомогою Заходу для отримання Росії, або ж перемагає лінія на рішуче втягуван­ня Росії в процес державобудівництва в колишніх радянсь­ких республіках, щоб, використовуючи всі економічні, військові, етнічні та інші важелі впливу, не допустити кон­солідації державної влади навколо сил з антиросійською й антиінтеграційною спрямованістю.

Нині можна вважати завершеним утвердження Консти­туції в Росії. 21 вересня — 4 жовтня 1993 року відбулися події, що почалися з неконституційного указу Б.Єльцина про розпуск Верховної Ради та з'їзду народних депутатів Росії й закінчилися збройним штурмом приміщення, в яко­му засідали депутати. Нову Конституцію Російської Феде­рації прийнято на загальноросійському референдумі 12 груд­ня 1993 р. Прийнято в складній політичній та економічній ситуації.

Згідно з Конституцією Російської Федерації Росія є пре­зидентсько-парламентською республікою. Носієм суверені­тету і єдиним джерелом влади є багатонаціональний народ Росії. Російська Федерація — світська держава. Державна влада в Росії здійснюється на засаді поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Росія виступає як федеративна держа­ва. Визначено механізм відносин суб'єктів Російської Феде­рації з федеральними органами влади.

Федеральні Збори — парламент Російської Федерації — є представницьким і законодавчим органом. Федеральні збори складаються з двох палат — Ради Федерації та Дер­жавної Думи, які приймають постанови з питань, віднесених до їхнього відання Конституцією. До Ради Федерації входять

по два представники від кожного суб'єкта Російської Феде­рації: по одному від представницького й виконавчого ор­ганів державної влади — загалом 178 членів Ради. Державна Дума налічує 450 депутатів, що обираються на чотири роки й працюють на професійній основі. Рада Федерації й Державна Дума засідають окремо, а спільними засідання є лише тоді, коли заслуховуються послання Президента, ви­сновок Конституційного Суду, виступи керівників інозем­них держав.

Останні вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 р.) принесли перемогу пропрезидентським політичним партіям. «Единая Россия», Ліберально-демократична партія Росії, «Родина» мають у Державній Думі понад 50 відсотків мандатів. Удвоє менше отримали голосів виборців кому­ністи. Не пройшли в законодавчий орган ліберальні партії «Яблоко» і «Союз правых сил».

Президент Росії обирається її громадянами на чотири роки. Як глава держави Президент представляє Росію всере­дині країни й у міжнародних відносинах. Президент призна­чає за згодою Державної Думи голову уряду Росії та на йо­го пропозицію призначає і звільняє з посади заступників го­лови уряду, федеральних міністрів. Важливо підкреслити, що хоча Президент Росії не має де-юре повноважень голо­ви виконавчої влади, де-факто його повноваження значно ширші, ніж у більшості президентів демократичних країн, де за ними закріплено статус глави держави й глави виконав­чої влади. За формального збереження поділу функцій вла­ди, влада президента як глави держави або вбирає в себе частину важливих функцій інших гілок влади, або дає змогу нейтралізувати небажані тенденції в структурах законодав­чої, виконавчої та судової влад. Російський політолог П. Во-лобуєв зауважує, що за формою Росії даровано президентсь­ку республіку. Фактично вона отримала напівмонархію, а точніше імперське президентство. Відкинуто геть фундамен­тальний принцип поділу влади. Президент зосередив у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої та фактично й судової влади, володіючи одноосібно монополією на визна­чення головних напрямів внутрішньої та зовнішньої політи­ки. Обсяг повноважень глави держави такий, що він висту­пає не просто провідною ланкою політичної системи, а

стоїть немовби над нею, його залежність від інших її ланок зведено до мінімуму.

У березні 2000 року Президентом Російської Федерації замість Бориса Єльцина обрано Володимира Путіна. Перед новообраним Президентом Росії постали завдання, які потребували нагального розв'язання: посилення влади цент­ральних органів і обмеження повноважень регіонів, створен­ня жорсткої вертикалі виконавчої влади й на цій основі — консолідація політичної влади загалом, визначення ключо­вих параметрів внутрішньої й активізація зовнішньої політи­ки держави.

Президент оголосив пріоритетами своєї внутрішньої по­літики встановлення «диктатури закону», відновлення «вер­тикалі влади» та створення «сильної держави».

Політична система Російської Федерації реформувалася в рамках чинної Конституції. Йшлося про те, щоб:

обмежити політичну суб'єктність (необмежену незалеж­ність) керівників регіонів, збільшити їхню підконтрольність й залежність від центру;

ліквідувати політичну суб'єктиість «олігархів», що конт­ролюють провідні загальнонаціональні засоби масової інформації;

послабити протиборство з комуністичною опозицією, відмовившись від антикомунізму й перейти до гри на всьому політичному полі;

консолідувати базу підтримки в Державній Думі, сформу­вати достатньо стійку проурядову парламентську більшість.

Чотирирічний період президентства Володимира Путіна небезпідставно вважається успішним. Від самого початку новообраний Президент зрозумів, що всевладність губерна­торів та ігнорування ними центральних органів влади ство­рює небезпеку для цілісності Росії. Глава держави особливу увагу приділив зміцненню вертикалі виконавчої влади. Змі­нено порядок формування Ради Федерації — місце керів­ників регіонів у Верхній палаті посіли представники регіо­нальних влад (виконавчої й законодавчої). Засновано сім федеральних округів на чолі з представниками Президента. Утворені федеральні округи збігаються з військовими окру­гами країни, а п'ять із семи повноважних представників —

колишні військові або працівники спецслужб. На обмежен­ня влади суб'єктів федерації спрямовано податкову рефор­му, її здійснення скоротило частку податків, що збиралися на території суб'єктів федерації й залишались у їхньому роз­порядженні, з 49 до 41 відсотка, та зменшило кількість регіонів-донорів із 15 до 7. Отже, йдеться про посилення контролю над суб'єктами федерації шляхом посилення їхньої фінансово-економічної залежності від центру.

У результаті Володимир Путін відновив вертикаль орга­нів федеральної влади, змусив всесильних за Бориса Єльци­на губернаторів суворо дотримуватися правових норм, лікві­дував суперечності між Конституцією РФ і законодавчими актами суб'єктів федерації.

Одне з найсуттєвіших досягнень президентства В. Путі-на — економічне піднесення. Проте до останнього часу еко­номічне зростання визначається цінами на нафту. Створен­ня диверсифікованої економіки — нагальне завдання найближчих років. За цей час удалося накопичити значні валютні резерви. За останніми даними, вони перевищують 80 мільярдів доларів — рекордний показник для Росії. Еко­номічне піднесення позитивно позначилося на рівні життя громадян. Регулярно виплачується зарплата, підвищується її рівень, хоча, може, й не так швидко, як хотілося б.

Що стосується зовнішньої політики, то й у цій сфері до­сягнуто чимало. На час приходу В. Путіна до влади Росія була в напружених стосунках із багатьма державами. Можна було навіть говорити про політичну ізоляцію країни. Вихід із цієї ситуації було знайдено. Налагоджується співробіт­ництво з країнами Європейського Союзу. Франція й Німеч­чина нерідко стають щодо важливих міжнародних проблем на позицію, яка подібна до російської. Вдалося подолати серйозну кризу в російсько-американських стосунках. Росія й США після трагічних подій 11 вересня 2001 року стали союзниками в боротьбі з міжнародним тероризмом. У Росії й США є чимало розходжень, зокрема щодо іракської проб­леми. Проте головне в роки президентства В. Путіна зроб­лено: Москва й Вашингтон навчилися вести конструктив­ний діалог, розуміти одне одного.

За чотири роки Путіну вдалося зробити багато, хоча, можливо, і не все із задуманого.

Вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 р.) пока­зали, що, зміцнивши свої позиції в Думі, російський Прези­дент став єдиною реальною силою в Росії. Саме він визна­чає і визначатиме магістральні напрями внутрішньої та зовнішньої політики Російської Федерації.

14 березня 2004 року відбулися вибори Президента Ро­сійської Федерації. Явка виборців становила 64,3 відсотка. Нинішній Президент здобув підтримку 71,2 відсотка вибор­ців, або майже 49 млн. осіб. За ним ішов кандидат від кому­ністів Микола Харитонов, за якого проголосувало 13,7 відсотка виборців, 4 відсотки чи й менше отримали інші претенденти.

Директор Міжнародного інституту гуманітарно-політич­них досліджень В'ячеслав І трупов зазначив, що вибори в Росії віддзеркалюють стан російського суспільства: Путін отримав рівно стільки голосів, скільки й повинен був отри­мати. Що стосується інших кандидатів, то вони також отри­мали ту підтримку, на яку заслуговують. І далі: «До момен­ту приходу до влади Путіна народ стужився за стабільністю, дуже багато було ностальгії за минулим, небажання втрати­ти досягнуті зміни. Він дуже добре вписався в очікування громадян. За Путіна зростає благополуччя громадян. Він чудовий політик, який зумів «осідлати» суспільну думку і зберегти популярність».

Соціологічні дослідження підтверджують цю тезу. Близь­ко 70 відсотків опитаних вважають, що Росії потрібна силь­на особистість, яка зуміє навести лад у країні. Революційні роки (1917—1924) позитивно оцінюють 6,4 відсотка, епоху Сталіна — 7,9 відсотка, хрущовську відлигу (початок 60-х pp.) — 10,4 відсотка, період «застою» (70-і — початок 80-х pp.) — 17,0 відсотка, роки горбачовської перебудови (1985—1990 pp.) — 4 відсотки, роки єльцинських реформ (від 1991 р. й до виходу у відставку) — 3,2 відсотка. Згідно з соціологічними дослідженнями 75 відсотків вважають, що в історичній перспективі епоха Єльцина дала Росії більше по­ганого, ніж доброго (останні роки його управління, позна­чені наростанням хаосу, розвалу й анархії, породили в російському суспільстві втому й апатію), і що порядок для Росії важливіший, ніж демократія. Єдиний період російської історії, яким пишаються 54 відсотки опитаних, це епоха Петра І (XVIII ст.).

Триста років тому Петро І заснував Санкт-Петербург — місто, в якому народився Володимир Путін. Сьогодні при­хильники Президента жартують, що обидві ці людини з команди «пітерських».

Виконавчу владу в Російській Федерації здійснює уряд Російської Федерації. Уряд Росії розробляє та представляє Державній Думі федеральний бюджет, подає звіт щодо його виконання, забезпечує проведення єдиної фінансової, кре­дитної та грошової політики, управляє федеральною влас­ністю, здійснює заходи щодо забезпечення оборони країни, державної безпеки, реалізації зовнішньої політики Російсь­кої Федерації, а також здійснює інші повноваження, покла­дені на нього Конституцією Російської Федерації, федераль­ними законами, указами Президента Російської Федерації.

За три тижні до президентських виборів уряд, який про­тягом чотирьох років очолював Михайло Касьянов, було відправлено у відставку. Сам прем'єр-міністр назвав цю відставку «нелогічною». Володимир Путін у момент відстав­ки М. Касьянова стверджував, що він прагне визначити фігуру, разом із якою йтиме на президентські вибори. Екс­перти називають кілька причин відставки прем'єр-міністра. Це і зв'язок з великим бізнесом і опальними олігархами, це й те, що він не зміг налагодити безперебійні поставки енер­горесурсів на Захід, це й газовий конфлікт із Білоруссю. Проте визначальною причиною найімовірніше було інше. Зміна уряду — це був «засіб подолання опору регіональних еліт. Насправді підтримка владою на місцях ініціатив Путіна не була однозначною, і частина з них робила ставку на прем'єра в разі, якщо занижена явка стане на заваді Путіну вдруге виграти вибори. Проте різка зміна правил у розпал гри перешкодила перерости таким настроям в упевненість».

Очолив уряд Михайло Фрадков, який свого часу працю­вав заступником міністра зовнішньоекономічних відносин, директором федеральної служби податкової поліції, а перед призначенням — повноважним представником Російської Федерації при європейських співтовариствах у Брюсселі в ранзі міністра. Уряд затвердили в складі 17 міністрів замість колишніх ЗО.

Система органів державної влади на регіональному рівні в Росії визначається суб'єктами Федерації (їх 89) самостійно,

відповідно до основ конституційного ладу Росії та загальних принципів організації представницьких і виконавчих органів державної влади, визначених федеральним законом.

Місцеве самоврядування в Росії, згідно з Конституцією, забезпечує самостійне вирішення населенням питань місце­вого значення, володіння, використання й розпорядження муніципальною власністю. Воно здійснюється в міських, сільських поселеннях і на інших територіях з урахуванням історичних та інших місцевих традицій. Структура органів місцевого самоврядування визначається населенням само­стійно. Бюджети більшості цих органів є дотаційними. Від­повідно до поправки, прийнятої Державною Думою до Закону «Про загальні принципи організації місцевого само­врядування в Російській Федерації», Президент і глави ви­конавчої влади суб'єктів федерації отримали право за відпо­відних обстав звільняти з посади глав законодавчих органів місцевого управління. У результаті місцеве самоврядування так і не стало самостійною ланкою політичної системи Росії.

Правосуддя в Росії здійснюється тільки судом за допомо­гою конституційного, адміністративного й кримінального судочинства. Судді незалежні й підпорядковуються тільки Конституції й федеральному закону. У Конституції Російсь­кої Федерації детально розроблено механізм взаємодії різних гілок судової влади, чітко визначено роль Конституційного суду. Конституційний суд Російської Федерації вирішує справи щодо їх відповідності Конституції Росії, федераль­ним законам, нормативним актам вищих органів державної влади, конституціям республік, договорам між органами державної влади Російської Федерації й органами державної влади її суб'єктів. Конституційний суд Російської Федерації складається з 19 суддів.

Формально Російська держава є правовою. Фактично ж право виступає інструментом політики, яка подається як така, що формально не суперечить закону. Ініційована Пре­зидентом Росії реформа судової системи залишить найімо­вірніше імітаційно-правовий режим.

Однією із складних, якщо не найскладнішою, є пробле­ма владних відносин — створення механізму стримань і про­тиваг між парламентом і Президентом. Федеральні збори Російської Федерації можуть усунути з поста Президента на

підставі висунутого обвинувачення. З цією метою в Консти­туції Росії ретельно відпрацьовано правову підставу його відставки. Президент Російської Федерації може бути усуне­ний з поста Радою Федерації лише на підставі висунутого Державною Думою обвинувачення в державній зраді або скоєнні іншого тяжкого злочину, підтвердженого висновка­ми Верховного суду про наявність у діях Президента ознак злочину і Конституційного суду про дотримання встановле­ного порядку висунення обвинувачення. Рішення про усу­нення Президента від влади мають прийматися двома тре­тинами голосів від загальної кількості депутатів кожної з палат.

Згідно з Конституцією Росії, Державна Дума може прий­няти рішення про вотум недовіри урядові або окремим його членам, що веде до усунення їх від виконання службових обов'язків. Президент Росії може усунути уряд або його ок­ремих членів у випадках, передбачених законом. Державна Дума може розпускатися Президентом Росії після триразо­вого відхилення кандидатур голови уряду або коли нижня палата протягом трьох місяців повторно висловлює недовіру уряду.

Отже, політична система Росії реформується, як уже говорилося, в рамках чинної Конституції. Оновлена кон­струкція влади ще більше зміцнила роль інституту прези­дентства як ядра політичної системи. Сучасний політичний російський режим можна кваліфікувати як бюрократично-авторитарний, за якого інтереси глави держави й адміністра­тивного апарату врівноважуються в інститутах напівдекора-тивної парламентської демократії й у ході виборчих кам­паній. Загальновідомо, що демократія неможлива без ефек­тивних і водночас уважних до потреб громадян і контроль­них інститутів адміністративно-політичного керівництва. Ось, чому зусилля В. Путіна на відновлення керованості держа­вою, створення системи дійових виконавчих органів влади в умовах загострення боротьби з тероризмом можуть сприяти розвитку повноцінної демократії, якщо вироблення, прий­няття й реалізація ними рішень адекватно відповідатимуть інтересам населення.

Формування політичних партій, які складуть реальну партійну систему, хай навіть на нинішньому етапі переваж-

но президентську, створює ще одну інституційну передумо­ву демократії.

Президент Росії вбачає в громадських силах не тільки одне з джерел спільного розвитку країни, відповідну проти­вагу елітам і бюрократії, а й плюралістичного партнера «сильної держави». Виступаючи в листопаді 2001 р. на гро­мадянському форумі, В. Путін стверджував: «Держава — це завжди більше, ніж влада. І про неї судять не тільки за політичними успіхами й розвитком економіки. Але, напев­но, не в останню, а може, в першу чергу про неї судять за рівнем особистої свободи, за тим, наскільки впливове в тій чи тій державі саме громадянське суспільство».

Після оголошення результатів президентських виборів В. Путін заявив: «Ми зміцнюватимемо багатопартійну сис­тему. Ми зміцнюватимемо громадянське суспільство, роби­тимемо все для того, щоб забезпечити свободу засобів масо­вої інформації. Нині перед Росією стоять суто практичні завдання — активізувати економічне зростання, побороти бідність, стати сильним конкурентом у світовій економіці, відновити провідні позиції у світовій політиці.

Можливо, найбільш обнадійливими для долі демократії в Росії є зусилля Президента, хай і не завжди послідовні, створити, нарешті, правову державу з верховенством закону, а не волі правителів і олігархів. Путін прагнутиме відбудува­ти міцну державу й може мати успіх у цьому. Як навчив досвід Росії, слабка держава може становити загрозу для свободи. Сильна держава є необхідною для функціонування ринкової економіки, якій необхідна сила, що встановлює правила гри. Здійснивши перехід від грабіжницького до за­конного капіталізму, Путін може стати автором економічно­го відродження.

Щодо близького зарубіжжя, то, як вважають експерти, тривалий час політика Росії щодо нього буде переважно імперською. В історичному плані це зумовлено тим, що Росія протягом останніх трьох сторіч боролася за розширен­ня своєї території. З середини минулого століття (до прода­жу Аляски) Росії належала п'ята частина земної суші, потім — шоста, а після розпаду Радянського Союзу (до речі, третина населення країни та більшість її політиків вважає сам розпад трагічною помилкою, яку слід виправити) —

лише сьома. Отже, імперські поривання досі залишаються міцними. Це важливо усвідомити як у Росії, так і за її межа­ми, щоб стримувати ці імпульси, які навряд чи згаснуть самі по собі.