Україна, Білорусь, Молдова: варіанти суспільного ладу

Україна, Білорусь, Молдова проголосили свою не­залежність, але, хоч і різною мірою, постійно відчувають небажання Росії цілковито їх «відпустити».

Насамперед це стосується України (територія — 603,7 тис. кв. км; населення на січень 2002 p.— 48,4 млн. чол.), безпосередньої сусідки Росії. Значна кількість росій­ських політиків вважають Україну частиною великої Росії. Саме цим пояснюється їхнє негативне ставлення до неза­лежної економічної політики України, до створення власних збройних сил.

Слід мати на увазі й те, що останнім часом в українсь­ких засобах масової інформації, в художній і публіцистичній літературі історія українсько-російських відносин зобра­жується переважно в чорному кольорі. Росія в цих публі­каціях виступає в образі давнього поневолювача України. У російських же джерелах масової інформації сучасна Україна розглядається, кажучи словами академіка В. І. Вернадсько-го, як шкідливе й штучне явище в державному й національ­ному організмі. Обговорюється перспектива поступового встановлення економічної блокади України, реалізації без­компромісних заходів для примушування України дружити з Росією.

Проте історія потребує об'єктивного й усебічного висвіт­лення. Адже Україна і Росія мають складну, багатосотлітню історію відносин, зокрема й трагічні сторінки. Але визна­чальним фактором є те, що український і російський наро­ди є спорідненими в етнічному, культурному, духовному плані й у скрутний час виступали разом проти загарбників, обстоювали свою незалежність. Усе це, зрештою, визначає теперішнє та майбутнє наших держав.

Україна й Росія перебували сотні років у єдиному конс­титуційному, економічному, інформаційному просторі. Но­вий геополітичний простір відкрився перед Україною та Росією після розпаду Радянського Союзу. Виникли такі проблеми, яких раніше не було (заборгованість України за енергоносії, поділ Чорноморського флоту). Це призвело до напруженості в стосунках двох держав. Політологи назвали це феноменом «залишкової ідеологізації», суть якого поля­гає у демонстрації впливовими російськими політиками сто­личного комплексу, імперського синдрому щодо «молодшої сестри», несприйнятті того, що Україна прагне бути хоч і добросусідською, але незалежною державою. Україна, в свою чергу, виявляє настрої національного романтизму, про­вінційної закомплексованості «молодшої сестри», яка, звіль­нившися від опіки «старшого брата», приміряється кинути камінь у його широку спину і йти ним же торованою стеж­кою без упевненості, що це правильний шлях.

Україна прагне до нормальних відносин із Росією. Однак будь-які спроби повернути її в залежність від Москви лише посилюють настрій відчуження серед населення. Внутрішня економічна слабкість робить Україну уразливою від зовніш­нього тиску. Насамперед ідеться про енергетичну залеж­ність (Росія постачає Україні 80 відсотків газу). Реструкту­ризація боргу лише частково розв'язує цю проблему, як і пе-редання імпорту нафти комерційним структурам. Треба знайти альтернативні джерела постачання газу й нафти. До цього слід додати впровадження технологій виробництва газу з вугілля й поглибленої переробки нафти (тепер втра­чається 40 відсотків сирої нафти, а ці втрати із запроваджен­ням новітніх технологій можна звести до двох відсотків). Перспективним у цьому плані може стати створення міжна­родного газового консорціуму (Україна, Росія, Німеччина).

Сучасна зовнішня політика України орієнтована на конструктивні й дружні стосунки з Росією, а водночас на поступову, але неухильну інтеграцію в європейські та євро­атлантичні структури. Україна вже не може стати провін­ційним аванпостом Москви і надає перевагу шляху, яким пішли сусідні Польща, Угорщина та Чехія.

Росія повинна подолати свою упередженість до України й визнати той великий внесок, який Україна може зробити

в розвиток самої Росії та в стабільність Європи. І якщо Росія навчиться поводитися з Україною як із незалежною державою, то вона тим самим подолає найкритичніший еле­мент свого давнього імперського синдрому. Ще під час Пер­шої світової війни академік В. І. Вернадський у статті «Українське питання і російське суспільство» писав: «Голос української інтелігенції при вкорінених упередженнях проти українського руху не може бути переконливим для уряду і широких, малознайомих із суттю питання громадських сил. Тоді як авторитети російської науки та визнані представни­ки російської громадськості своїм впливом могли б якщо не остаточно розв'язати українське питання, то все ж зрушити його з місця та наблизити вирішення цього вікового важко­го державного непорозуміння». Таким бачив підхід до нор­малізації українсько-російських відносин видатний російсь­кий учений, який згодом став першим президентом Академії наук України. Саме дефіцит взаєморозуміння є тим окислю­вачем, що постійно руйнує українсько-російські будівлі, де ще зберігся добротний, зведений історією фундамент для зміцнення відносин двох держав у майбутньому. Найближ­чими роками, на думку відомих експертів, українсько-російські відносини стануть найважливішими в Європі й матимуть геополітичне значення, оскільки на їхньому прик­ладі відпрацьовуватиметься модель відносин регіональних держав.

Перебуваючи на перехресті складних геополітичних інте­ресів, Україна має лише один вектор виживання — зміцнен­ня свого економічного суверенітету.

Нині владні структури України прагнуть здійснити ефек­тивні заходи для виходу з кризи. У державі здійснюється реформа політичної системи. Стратегічною метою соціально-економічних перетворень у всіх сферах життя й надалі зали­шається виведення України на шлях побудови суспільства з багатоукладною соціально орієнтованою економікою за ре­ального підпорядкування держави інтересам трудівників.

Республіка Білорусь, як і інші республіки колишнього Радянського Союзу (територія — 207,6 тис. кв. км; населен­ня — 10,4 млн. чол.), у 1991 році проголосила незалежність. У березні 1994 року прийнято нову Конституцію Республіки Білорусь, відповідно до якої було сформовано владні орга-

ни, обрано Президентом країни Олександра Лукашенка. У листопаді 1996 року на референдумі було затверджено в новій редакції Конституцію Білорусі. Політичним завершен­ням цього процесу став перехід від парламентської до пре­зидентської республіки. Припинив свою діяльність парла­мент і було сформовано новий двопалатний законодавчий орган.

Відповідно до нової Конституції, Республіка Білорусь — унітарна демократична соціальна правова держава. Єдиним джерелом державної влади й носієм суверенітету в Респуб­ліці Білорусь є народ. Державна влада в Республіці Білорусь здійснюється на основі поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. Державні органи в межах своїх повноважень самостійні: вони взаємодіють, стримують і врівноважують один одного.

Нова Конституція значно розширює повноваження гла­ви держави.

Президент Республіки Білорусь є главою держави, гаран­том Конституції Республіки Білорусь, прав і свобод людини й громадянина. Президент уособлює єдність народу, гаран­тує реалізацію головних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики, представляє Республіку Білорусь у відносинах із іншими державами й міжнародними організаціями. Прези­дент здійснює заходи щодо захисту суверенітету Республіки Білорусь, її національної безпеки й територіальної ціліс­ності, забезпечує політичну й економічну стабільність, нас­тупність і взаємодію органів державної влади, здійснює посередництво між органами державної влади, державою та суспільством.

Президент обирається на п'ять років безпосередньо на­родом Республіки Білорусь на основі загального, вільного, рівного й прямого виборчого права таємним голосуванням. Одна й та сама особа може бути Президентом не більш як два терміни.

Президент Республіки Білорусь, за згодою Палати пред­ставників, призначає на посаду прем'єр-міністра Республіки Білорусь; на пропозицію прем'єр-міністра визначає структу­ру уряду, призначає на посаду та звільняє з посади «заступ­ників прем'єр-міністра, міністрів та інших членів уряду, приймає рішення про відставку уряду або його членів.

На випадок вакантності посади президента або немож­ливості виконання ним своїх обов'язків, його повноважен­ня до складання присяги новообраним президентом перехо­дять до прем'єр-міністра Республіки Білорусь.

Щодо ролі глави держави, то білоруські політологи зазначають, що, хоча президент формально не є главою ви­конавчої влади, багато з його повноважень настільки актив­но впливають на формування й діяльність уряду та інших органів державного управління, що «мимоволі напрошуєть­ся висновок про домінантну роль Президента в структурі державної влади, характерну для президентських і «супер-президентських республік». У вересні 2001 р. Олександра Лу­кашенка обрано Президентом Республіки Білорусь на новий термін. За нього віддали голоси 75,6 відсотка виборців.

Конституційний суд Білорусі обговорює можливість змін конституційної норми, яка нині передбачає, що одна й та сама особа не може обіймати президентську посаду більш як два терміни. Проте зміна цієї конституційної статгі можли­ва лише шляхом народного референдуму. 17 жовтня 2004 р. більшість білорусів (77,3 відсотка) на всенародному рефе­рендумі проголосували за можливість для О. Лукашенка балотуватися у президенти в 2006 р.

Представницьким і законодавчим органом Республіки Білорусь є парламент — Національні збори. Парламент складається з двох палат — Палати представників, 110 депу­татів якої обираються відповідно до закону на основі загаль­ного рівного, вільного, прямого виборчого права таємним голосуванням, і Сенату, до якого входять по дев'ять сена­торів від кожної області та міста Мінська. По шість сена­торів обираються таємним голосуванням на засіданнях депутатів місцевих рад відповідної області й міста Мінська, третина сенаторів призначається Президентом Республіки Білорусь.

Конституція Республіки Білорусь чітко визначає регла­мент роботи й повноваження Палати представників і Сенату.

Палата представників призначає вибори президента; дає згоду Президентові на призначення прем'єр-міністра, вису­ває звинувачення проти Президента в разі скоєння ним дер­жавної зради чи іншого тяжкого злочину, приймає рішення з інших питань, передбачених Конституцією.

Сенат схвалює або скасовує прийняті Палатою представ­ників проекти законів про внесення змін до Конституції, про тлумачення Конституції, проекти інших законів. Сенат може приймати рішення щодо інших законів, передбачених Конституцією.

Виконавчу владу в Республіці Білорусь здійснює уряд — Кабінет міністрів, центральний орган державного уп­равління. Уряд у своїй діяльності підзвітний Президентові Республіки Білорусь і відповідає перед парламентом Рес­публіки Білорусь. Уряд Республіки Білорусь керує системою підпорядкованих йому органів державного управління й розробляє головні напрями внутрішньої та зовнішньої політики й застосовує заходи щодо їх реалізації, а також здійснює інші повноваження, покладені на нього Консти­туцією, законами й актами Президента.

Уряд Республіки Білорусь складається з прем'єр-міні­стра, його заступників і міністрів. Роботою уряду керує прем'єр-міністр Республіки Білорусь.

Місцеве врядування та самоврядування здійснюється громадянами через місцеві ради депутатів, виконавчі та роз­порядчі органи, органи територіального громадського само­врядування, місцеві референдуми, зібрання та інші форми прямої участі в державних і громадських справах.

Компетенція, порядок створення й діяльності органів місцевого управління визначаються законом.

Судова влада в Республіці Білорусь належить судам. Контроль за конституційністю нормативних актів у державі здійснюється Конституційним судом Республіки Білорусь. Конституційний суд формується в кількості 12 суддів із висококваліфікованих спеціалістів у галузі права, які мають науковий ступінь.

Компетенція, організація й порядок діяльності Консти­туційного суду визначаються законом.

Державною мовою в Республіці Білорусь є білоруська мова. Російська мова має рівний статус із білоруською.

Конституційний процес у Білорусі оцінено всередині країни та за її межами як такий, що відбувся з суттєвими порушеннями демократичних принципів. У результаті ство­рено передумови для концентрації всієї влади в руках Пре­зидента й перетворення парламенту, Конституційного суду,

місцевих органів влади на суто декларативні інституції без реальної влади... Президент став на шлях фактичної лікві­дації політичної системи країни, зведення її лише до двох суб'єктів: вождь і народ.

Соціологічний моніторинг, проведений у Республіці Білорусь, свідчить, що в країні створилася складна еконо­мічна, політична й соціальна ситуація (підвищення цін, без­робіття, зростання злочинності). Мешканці країни досить критично ставляться до владних структур: 18,6 відсотка зая­вили, що влада належить корумпованим структурам (мафії), 6 відсотків — народу, 11 відсотків — парламенту, 9,3 відсот­ка — уряду, 47,6 відсотка — Президентові країни. На сьогодні в білоруському суспільстві не виявляється готов­ності до активного захисту конституційних засад держав­ності, а отже, й громадянського суспільства, що свідчить про значну проблемність його формування й розвитку як найважливішого гаранта прав і свобод людини, конститу­ційного порядку.

В економічній сфері відбувається згортання ринкових реформ, відновлення колишньої системи управління вироб­ництвом. Президент, владні структури на словах не відкида­ють ринкової економіки, але сприймають тільки позитивні сторони (велику продуктивність праці, товарний достаток) і не сприймають негативних (соціальні диференціації, без­робіття). Таке уявлення є типовим і для масової свідомості. Сформована в Білорусі модель мобілізаційної економіки має всі риси соціалістичної: зрівняйлівка, завдяки якій регуляр­но виплачується заробітна плата, призвела до того, що в Білорусі найвища грошова емісія серед країн СНД. Рівень життя населення неухильно знижується.

За цих умов зусиллями Президента ліквідовано авто­номію інформаційного простору, обмежено владні функції парламенту, скасовано будь-які альтернативні політичні майданчики. В умовах державної власності на засоби вироб­ництва жодна з альтернативних груп інтересів не має знач­ного економічного базису. За відсутності альтернативного державі економічного базису й медійного простору білорусь­ка опозиція не має можливості стати опозицією в повному розумінні цього слова. Простору для відновлення інститутів громадянського суспільства не залишилося.

Говорячи про авторитарні методи управління, треба вод­ночас підкреслити, що за відповідних умов авторитарний режим може вивести суспільство з кризи, створити переду­мови для розвитку демократії, становлення інститутів пра­вової держави й громадянського суспільства. Проте автори­тарні методи керівництва, як правило, дають тимчасовий успіх.

Як відомо, Росія й Білорусь, найтісніше поєднані одна з одною в рамках СНД, стали на шлях створення союзної дер­жави. У травні 1997 р. підписано договір про союз Білорусі та Росії. В організаційно-політичній сфері утворилися й по­чали діяти Вища рада, Парламентські збори й виконавчий комітет співтовариства. В економічній сфері складено спільні прогнози головних макроекономічних показників, баланс політико-енергетичних ресурсів, програма економіч­ного реформування. У соціальній сфері громадянам обох держав надано рівні права в отриманні освіти, медичному обслуговуванні, працевлаштуванні та оплаті праці, прид­банні, ввезенні та вивезенні власності в треті країни. Упер­ше в СНД прийнято програму узгоджених дій у галузі зов­нішньої політики й загальні принципи військового будів­ництва. Процес відбувається складно, суперечливо, вимагає продуманих дій. В. Путін зазначав: «Створення реального Союзу займе багато часу, оскільки він не може здійснитися без уніфікації законодавства й фінансово-економічної сис­теми держав». 1 далі: «Побудова союзної держави — це спра­ва грандіозних масштабів, яка не терпить метушні. Тому ми просуваємося обережно й без поспіху». Президент Білорусь­кої асоціації політологів Володимир Бобков зауважив, що дехто з політиків і вчених тлумачить «інтеграцію» як «єдину державу», не враховуючи, що реальними суб'єктами ор­ганічної інтеграції можуть бути тільки самостійні й тільки дієздатні члени. За таких умов заклики до «возз'єднання єдиної країни», з якими виступають численні політики й учені Росії та Білорусі, об'єктивно діють на шкоду інтег­рації, оскільки породжують у Білорусі серйозні побоювання за свій незміцнілий суверенітет.

Ні союзна держава, ні спільні перспективи участі в єди­ному економічному просторі не убезпечують Білорусь від «газової війни» з Росією. 18 лютого 2004 року російський «Газпром» припинив постачання газу в Білорусь, мотивую­чи це тим, що газ не може продаватися білорусам за внут-рішньоросійськими цінами. У відповідь О. Лукашенко віддав розпорядження відбирати з газопроводів транзитний росій­ський газ, чим порушив його постачання в Західну Європу, зокрема до Німеччини. Конфлікт удалося владнати лише з приходом у російський уряд Михайла Фрадкова. Одразу після його призначення прем'єр-міністром російська ком­панія «Сибуд» і білоруська «Белтрансгаз» підписали угоду про відновлення постачання газу в Білорусь.

Розвиток відносин Росії й Білорусі на шляху союзної ко­аліції мав би ініціювати різке пожвавлення реінтеграційних процесів на території колишньої «великої імперії». В Росії це враховують, як і те, що з роширенням НАТО й ЄС інте­рес до Білорусі на Заході зростає. Мається на увазі також і той факт, що без Білорусі Росія втрачає шанс наростити свій військовий потенціал. Для білоруського Президента союз Росії та Білорусі створює передумови пролонгації його влад­них повноважень, заради цього він може піти навіть на обмеження суверенітету своєї країни.

До об'єднання в союзну державу Росія й Білорусь спо­нукають і Україну. Україна ж прагне виробити щодо Біло­русі збалансовану стратегію, яка, з одного боку, відповідати­ме геополітичним інтересам України, а з іншого — сприяти­ме розвитку й поглибленню демократії в братній державі.

Аналізуючи відносини Білорусі з зовнішнім світом, не­обхідно констатувати, що білоруське суспільство й еліта країни продемонстрували нездатність адаптуватися до нових історичних і геополітичних умов. Войовниче неприйняття західних цінностей, європейських стандартів демократії при­звели до міжнародної ізоляції. Країна опинилася в міжна­родній ізоляції, залишилася без економічної та політичної підтримки міжнародного та європейського співтовариства і, судячи з економічних показників, дедалі більше втрачає позиції.

Внутрішня й зовнішня політика Республіки Білорусь не­однозначно сприймається зарубіжними країнами, зокрема західними.

Трансформація владних структур, суспільно-політичного устрою в Республіці Молдова (територія — 33,8 тис. кв. км;

населення — 4,5 млн. чол.) відбувалося за сценарієм, харак­терним для всіх республік колишнього Союзу, хоч і зі своїми відмінностями. У червні 1990 р. в Молдові прийнято декларацію про суверенітет держави, а ще через рік обрано першого президента. Шлях визначення Молдови в новому геополітичному просторі був суперечливим. Ускладнилися відносини з Росією. А прагнення об'єднатися з Румунією призвело до вибухонебезпечної ситуації в країні. У відповідь на це проголошується Придністровська республіка.

Улітку 1994 р. в Молдові обрано новий парламент. Того самого року прийнято Основний Закон країни. За Консти­туцією, Республіка Молдова — суверенна і незалежна, єди­на й неподільна держава. Форма державного правління — президентсько-парламентська республіка. Законодавчу, ви­конавчу й судову владу поділено, вони взаємодіють у здій­сненні своїх прерогатив відповідно до положень Конституції.

Республіка Молдова — нейтральна держава.

Парламент є найвищим представницьким органом наро­ду Республіки Молдова і єдиною законодавчою владою дер­жави. Парламент складається зі 101 депутата, обирається на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним і вільним голосуванням. Термін повноважень пар­ламенту — чотири роки.

Президент Республіки Молдова є главою держави, пред­ставляє державу й виступає гарантом її суверенітету, націо­нальної незалежності, єдності й територіальної цілісності. Президент обирається терміном на чотири роки на основі загального, рівного й прямого виборчого права таємним і вільним голосуванням.

Після консультацій із парламентською більшістю Прези­дент Республіки Молдова висуває кандидатуру на посаду прем'єр-міністра й на основі вотуму довіри, висловленого парламентом, призначає уряд. Уряд забезпечує проведення внутрішньої і зовнішньої політики держави та здійснює за­гальне керівництво публічним управлінням.

Правосуддя здійснюється Вищою судовою палатою, Апе­ляційною палатою, трибуналами й судами. Конституційний суд -— єдиний орган конституційної юрисдикції в Республіці Молдова, незалежний від будь-якої іншої публічної влади, що підкорюється тільки Конституції. Конституційний суд складається з шести суддів, що призначаються (двоє — пар­ламентом, двоє — Президентом і двоє — Вищою радою магістратури) на шестирічний термін.

У листопаді 1996 р. Президентом Молдови обрано Петру Лучинського. Президент Молдови визначив пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики. У сфері економіки йшлося про її більшу централізацію й активну участь держа­ви в її розвитку. Ухвалено серію законодавчих актів щодо забезпечення економічних перетворень, зокрема пакет за­конів (європейського зразка) з банківської системи. У

1996 р. вдалося зупинити спад виробництва. Досягнуто зру­шень у врегулюванні придністровського конфлікту. У травні

1997 р. в Москві підписано Меморандум про нормалізацію відносин. Згідно з новою Конституцією Молдови, населен­ню Придністров'я і південним районам, у яких компактно проживають гагаузи й болгари, гарантується отримання особливого політичного статусу, що позитивно вплинуло на політичну ситуацію в країні. Проте питання це до кінця не вирішено. Після виборів до парламенту Молдови в березні

1998 р. стосунки між законодавчою й виконавчою гілками влади не поліпшилися. Прагнення Лучинського винести на референдум зміни до Конституції, спрямовані на введення президентської форми правління, за якої Президент мав відповідати за формування й керівництво урядом, не було підтримане виборцями. Намагання Верховної Ради Молдо­ви ввести парламентську форму правління призвели нап­рикінці 2000 р. до політичної кризи (парламент не зміг об­рати Президента) й до розпуску самої Ради. Проте навесні 2001 р. комуністи перемогли на парламентських виборах і забезпечили обрання на посаду Президента Молдови свого лідера — Володимира Вороніна. У травні 2003 р. правляча в країні партія комуністів здобула більшість голосів на вибо­рах до місцевих органів влади.

У Молдові останнім часом відбуваються позитивні зміни в розвитку економіки, соціальній сфері. Темпи зростання в промисловості становлять 18 відсотків. Відбулося відрод­ження легкої промисловості. На повну потужність запрацю­вали консервні заводи. Поліпшилося пенсійне обслугову­вання. На 68 відсотків зросла зарплата працівників бюджет­ної сфери й досягла 50—60 доларів щомісяця, було зупинено інфляцію. У здійсненні економічної політики владні органи більше, ніж раніше, орієнтуються на центральне пла­нування. Уряд установив тарифи на електроенергію та здій­снює контроль за розвитком сільськогосподарського сектора.

Негативне явище, якого країна не позбавилася, — це ко­рупція, що негативно позначається на розвитку економіки. Дехто з політиків контролює цілі сектори в промисловості як персональні монополії, обмежує експортні та імпортні операції, які здійснюються іншими. Урядові чиновники бу­дують дорогі житлові будинки, маючи скромну зарплату. Камела Сміт, колишній посол США в Молдові, зауважила, що корупція душить економіку Молдови і її розростання — головна причина, через яку країна залишається такою бідною.

Мер Кишинева, співголова партії «Наша Молдова», Серафим Урдекян зазначав: «Найбільшою помилкою неда­лекого минулого стало рішення щодо переходу до парла­ментської республіки, яка в умовах сучасної Молдови транс­формувалась у диктаторську республіку. Всю владу моно­полізував Президент, який підім'яв під себе парламент, уряд і силові структури. Закінчується третій рік, а Президент, обраний не всенародно, жодного разу не звітував перед пар­ламентом за виконану ним роботу». До речі, в Кишиневі поширюються чутки, що за два з половиною роки президе­нтства Володимир Воронін і його син Олег, пов'язаний із банківським бізнесом, встигли збити собі статок понад мільярд доларів.

У зовнішній політиці парламент, Президент, уряд Мол­дови зосереджують зусилля на зміцненні зовнішньополітич­них зв'язків з іншими країнами. Нині Республіка Молдова визнана більш як 140 країнами світу, є повноправним чле­ном ОOH і Ради Європи, плідно співпрацює з ОБСЄ і Євро­пейським Союзом, а також із НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру».

Відносини Молдови й України оцінюються аналітиками як добрі. Суперечностей небагато. Україна бере активну участь у врегулюванні придністровського конфлікту. Проте ця проблема є однією з непростих.

Отже, в Росії, Білорусі й Молдові трансформація політич­них структур відбувається складно, суперечливо. Політичні структури, сформовані в Росії, Білорусі та Молдові, за наяв-

ності певних відмінностей, мають виразні риси авторитар­них режимів. Владних повноважень більше у глав держав, занижено роль законодавчих органів, виконавчою гілкою влади монополізовано вплив на засоби масової інформації. Владні органи спираються на адміністративний ресурс, за необхідності можуть продемонструвати його. Роль політич­них партій, громадських об'єднань, інших інститутів грома­дянського суспільства є незначною. Політична ситуація в Росії й Молдові ускладнюється незалагодженими до кінця міжнаціональними конфліктами (Чечня — в Росії, Придністров'я — в Молдові). Втручання США в розв'язан­ня придністровського конфлікту загострило російсько-мол­довські стосунки.

Усі країни прагнуть вийти з глибокої економічної кризи, зупинити процес зниження життєвого рівня людей. Серед головних напрямів виходу з кризи — створення та здійснен­ня на державному рівні науково обґрунтованих програм економічних реформ. Постійно триває пошук, хоча й не без перешкод, шляхів тіснішої, насамперед економічної, інтеграції.