Міжнародна політика — одна із сфер політичного життя суспільства. її об'єктивна зумовленість породжена існуванням міжнародних відносин — різноманітних господарських, культурних та інших взаємин між націями — державами і наддержавними утвореннями. Ці взаємини набувають політичного характеру тією мірою, якою невіддільні від владарювання в широкому розумінні — від диктату однієї держави, над іншою до партнерства і співробітництва.
Як підвалина політики міжнародні взаємини утворюють певну систему. Дж. Розенау і К. Норр вбачають у цьому макроскопічне явище дії і протидії національних суспільних структур, в основі яких відносини окремих осіб, конфлікти і рішення малих груп, натиск і сумніви великих організацій, можливості та обмеженість інститутів. І все це своєю чергою залежить від наявності й оцінки географічного становища, матеріальних ресурсів, технічних можливостей, гармонійності системи цінностей, соціальної мобільності, політичного устрою.
Існують й інші бачення цього явища. Так, міжнародна система, вважає К. Холсті, може бути визначена як сукупність незалежних політичних спільностей — племен, полісів, націй чи імперій, які взаємодіють зі значною частотою і відповідно із упорядкованим процесом.
Р. Арон наголошує, що міжнародні відносини — це відносини між політичними одиницями. Основною одиницею зовнішньої політики і компонентом міжнародної системи виступає держава. Хоча деякі політологи вважають, що нею є нація. Мабуть, перша точка зору найбільш продуктивна, оскільки держава — це єдиний загальнонаціональний інститут, котрий уповноважений здійснювати зовнішню політику, А. Галкін і Ф. Бурлацький виправдовують цей підхід тим, що держава — основний інститут національної політичної системи. Взагалі, вихід у сферу міжнародних відносин мають практично всі елементи політичної системи, в тому числі партії та інші політичні організації. Проте головним учасником міжнародного життя і зовнішньополітичних стосунків пиступає держава. Виходячи з цього, тлумачиться система міждержавних зв'язків. Так, М. Каштан виділяє різні варіанти розстановки сил (організацій, держав, груп держав). Відповідно можливі різні типи міжнародних систем: балансу сил, вільної біполярності, жорсткої біполярності, універсальності, ієрархічності та системи "вето".
Найбільш узагальнено, згідно із західною традицією, зовнішня політика визначається як діяльність (мистецтво) по втіленню в життя (шляхом насильницького нав'язування або узгодження) групових державних інтересів. Як і всяка діяльність, зовнішня політика має різні грані. Це, насамперед, її суб'єкти. Йдеться не тільки про суверенні держави, а й про їх коаліції, союзи і блоки. Дедалі більшого значення набувають наддержавні утворення — ООН та її інститути. Суб'єктами виступають народи, які борються за своє державне самовизначення.
Зовнішня політика — це і сукупність політичних відносин, і певна ідеологія ("ізоляціонізм" і "планетаризм", "солідаризм" і "ліберальний інтернаціоналізм", "філософія виживання" та ін.). Склалися також певні правові й етнічні упорядкування міжнародних політичних відносин. Отже, реальністю є існування політичної системи в міжнародному масштабі як системи інститутів, за допомогою яких здійснюється зовнішня політика в планетарному масштабі.
Соціальна природа зовнішньої політики тлумачиться по-різному. Так, існує концепція, згідно з якою ця політика розглядається як біологічне явище. Г. Моргентау виводить закони, які керують політикою, з людської природи. Вихідний пункт філософського вивчення війни і миру (а це одна із головних проблем зовнішньої політики), зазначає І. Горовіц, знаходиться в самій людині. Тому і пояснення політики слід починати з пізнання природи окремої людини, індивідуального життя. А в ньому пріоритетне місце посідає "інстинктивна агресивність, зумовлена природним егоїзмом людей". Вважається, що чим примітивніша суспільна організація людей, тим простіші механізми трансформації "природного зла" людини в політичну агресію.
Поширеним і домінуючим є психологічний підхід до зовнішньої політики. У. Фулбрайт кладе в основу цієї політики "непояснені спонукання людської натури". Зокрема, причини і наслідки воєн він відносить до сфери патології. Вони більше зв'язані з підсвідомим почуттям хворобливого самолюбства, аніж з тверезим розрахунком вигод і переваг. Звідси всі найсерйозніші міжнародно-політичні і воєнно-політичні конфлікти набувають психологічного характеру. А отже, їх подолання — це психологічна проблема.
Згідно з психологічним підходом виникло кілька концепцій зовнішньої політики. Одна з них проголошує вирішальним чинником формування цієї політики емоційний стан громадськості і панівних верств. Наприклад, стверджується, що США — це суспільство, яке прагне стресів. І саме це ключ для розуміння як минулого, так і майбутнього американської зовнішньої політики.
Існує ірраціональне спрямування — пояснення зовнішньополітичних діянь фатальним збігом обставин, на які державні діячі безсилі впливати. На цих засадах будується "теорія образу". Вона полягає в тому, що люди в політиці, в тому числі міжнародній, реагують не на реальний зовнішній світ, а на його образ, "міф", який створюється в їхній уяві, а він може бути неадекватним об'єктові. Ірраціональною є також концепція, що намагається пояснити світову політику спонтанними міграціями населення, що не піддаються розумному упорядкуванню.
Є намагання вивести зовнішню політику з ідеології. Зокрема, ідеологія націоналізму вважається причиною міждержавних конфліктів, воєн, експансій.
Марксистська концепція виводить зовнішню політику насамперед із соціально-економічних передумов. Зовнішня політика як породження відносин всередині держави і продовження внутрішньої політики призначена забезпечити досягнення певних соціальних цілей пануючого класу за межами національної державності.
