Необхідність і неминучість воєн виводиться з одвічно насильницького характеру взаємідносин між людьми і державами, з "силового" характеру міжнародних відносин. Оскільки забезпечення інтересів, що стикаються, можливе завдяки використанню сили, часто міжнародну політику ідентифікують з "боротьбою за силу". Г. Моргентау зазначає, що хоч би які були абсолютні цілі міжнародної політики, сила завжди є безпосередньою ціллю. Більше того, вважається, що мистецьке використання сили, насамперед у формі війни, є основним змістом зовнішньої політики. При такому підході сила, з одного боку, виступає як засіб зовнішньої політики, що має метою певні національні інтереси, з другого — вона здатна переходити в поняття "національний інтерес". І навпаки, "національний інтерес", тобто мета зовнішньої політики, може переходити в поняття "сила".
Найчастіше поняття "сила" тлумачиться як сукупність засобів і можливостей, які має в своєму розпорядженні держава для досягнення своїх цілей на міжнародній арені. Сила визначається і як наявні засоби для того, щоб забезпечити бажану поведінку інших держав, і як спосіб нав'язати політику однієї держави іншій, менш сильній.
Згідно із "силовим" баченням зовнішньої політики, безпосередньо причиною набуття конфліктом форми війни є порушення балансу сил. Виділяються ключові тлумачення цього питання. В статичному відношенні баланс сил є умовою існування незалежних держав, що знаходяться в контакті одна з одною. В динамічному відношенні баланс сил — політика уряду по реалізації цієї умови. У зв'язку з цим баланс сил можна визначити як ситуацію, при якій агресивна акція будь-якої держави зустріне протидію з боку коаліції, що стихійно склалася, достатньо сильної, щоб нейтралізувати агресію. Така коаліція виникає як наслідок того, що кожна держава побоюється надмірного посилення сусідів, тому шукає союзу з іншими державами, щоб протистояти сусідові, що надмірно зміцнює свою могутність.
Баланс сил не встановлюється сам собою — він є результатом свідомих і цілеспрямованих дій, тобто відповідної зовнішньої політики. Така політика має давню історію. В системному вигляді вона сформувалася вже в період Відродження. Визначальним принципом зовнішньої діяльності європейської міждержавної системи політика балансу сил стала в останньому сторіччі.
Всі держави, особливо великі, піклуються не тільки про збереження, а й про нарощення своїх сил. Тому і періоди балансу сил постійно змінюються.
К. Райт вказує на вісім причин, що руйнують існуючий баланс сил:
1) виникнення тиранії і агресії;
2) винайдення нових видів зброї, засобів ведення війни;
3) релігійні і квазірелігійні рухи;
4) зовнішній вплив сильних держав на систему балансу сил; 5) зникнення малих держав;
6) тенденція до поляризації системи балансу сил навколо двох наймогутніших держав;
7) негативне ставлення конституціоналізму і демократій до воєнних приготувань як умови підтримання балансу сил;
8) поширення демократичних норм на міжнародні відносини, що заважає втручанню у внутрішні справи держав, які своїми діями порушують баланс сил.
Існує думка, начебто баланс сил порушується державним суверенітетом, прагненням до його визнання світовим співтовариством. Щоб ліквідувати небезпеку війни, зазначав Л. Тойнбі, треба об'єднати людство, а для цього необхідно організувати його у вигляді всесвітньої федерації, ліквідувати державний суверенітет — головну перешкоду на шляху злиття людства в єдине ціле.
Іноді вважається сам факт існування суверенних держав і те, що таких багато, найважливішим серед причин воєн.
Звичайно, дуже часто утвердження суверенітету тією чи іншою мірою дестабілізує міжнародні відносини і може призвести до збройних міждержавних конфліктів, воєн. Це, зокрема, засвідчують болісні процеси утвердження суверенних держав у деяких регіонах колишнього СРСР та Югославії.
І при цьому не можна вважати, що неминучим наслідком утвердження державного суверенітету є погіршення міжнародної ситуації. К. Райт, розцінюючи державний суверенітет як одну з умов, що призводить до міжнародних конфліктів, підкреслює, що війну може викликати і сам факт відсутності суверенітету та прагнення держав набути його. Більше того, стабільність балансу сил зростає, а ймовірність війни зменшується пропорційно до збільшення кількості держав у системі.
Ніхто не ставить під сумнів тих величезних економічних, соціальних і культурних вигод, які кожен народ одержує завдяки своїй інтеграції в світове співтовариство. Прагнучи державного суверенітету, він хоче дістати змогу рівноправного входження в це співтовариство за умови своєї національної ідентифікації. Йдеться про головний політичний чинник національного відродження.
А він аж ніяк не може будуватися на грунті автаркії. Націоналізм як ізоляціонізм не входить у сучасне розуміння національної ідеї.
Саме при поважанні державного суверенітету інтеграційні процеси набувають цивілізованого, демократичного характеру.
А може, стають ефективними і найбільш динамічними. Це наочно засвідчує Західна Європа, де реаліями стали Європарламент, Європейський суд, Комісія європейського співтовариства (Євроуряд), де вільно здійснюється міграція робочої сили, з'явилися спільні гроші та ін.
Політолог-еколоґ П. Міше зазначає, що реально існуючі концепції і системи державної незалежності не відповідають передумовам створення глобальної екологічної безпеки. Земля відмовляється визнавати суверенітет у нинішньому його тлумаченні.
Але стверджуючи необхідність переосмислення концепції суверенітету, вона наголошує, що не йдеться про відмову від принципу національного самовизначення. Навпаки, цей принцип потребує поглибленого аналізу з урахуванням його місця в динаміці різних сфер безпеки людства. Глобальна екологічна безпека вимагає посилення і захисту національного суверенітету і водночас часткового його включення до глобальних процесів в ім'я забезпечення екологічної рівноваги у рамках усього людства.
Врешті-решт усе залежить від конкретних умов утвердження державного суверенітету. Тут має значення і дія геополітичних факторів та політичної культури, і ставлення світового співтовариства до народів, що прагнуть визнання їх державного суверенітету, і дія багатьох інших чинників.
