Національний інтерес - спрямування зовнішньої політики, дипломатія - форма її здійснення

Зрозуміти й описати поведінку атомів, вважає Дж. Розенау, легше, ніж зрозуміти й описати дії суверенних держав на міжнародній арені. Але зробити це можна, якщо врахувати, що зовнішня політика підпорядкована конкретним цілям. Вони формуються певними процесами всередині кожної держави і на рівні міжнародної системи. Самі ці процеси залежать від тих завдань, які суспільство ставило перед собою в минулому і має намір вирішувати в майбутньому.

Врешті-решт зовнішня політика спрямована на реалізацію національного інтересу. Г. Моргентау визначає його як центральне питання теорії зовнішньої політики. Національ­ний інтерес включає два елементи. Один із них логічно необхідний і в цьому розумінні постійний. Другий варіа­бельний і визначається обставинами. Щодо першого елемен­та, то він зумовлений трьома факторами: природою інтересу, який повинен бути захищеним; політичним оточенням, в якому діє інтерес; раціональною необхідністю, що обмежує вибір цілей і засобів для акторів, котрі діють на міжнародній арені.

Функціональне призначення національного інтересу зу­мовлене тим, що зовнішня політика повинна спиратися на фізичну, політичну і культурну реальність, якою є нація. Вона покликана забезпечити першочергову потребу існування в системі інших кордонів. Усі нації намагаються захистити свою фізичну, політичну і культурну ідентичність перед загрозою вторгнення, підкреслює Г. Моргентау.

Однак такої загальної постановки питання недостатньо для з'ясування імпульсів зовнішньої політики. Національний інтерес кожної суверенної держави має конкретно-історичне наповнення, яке залежить від багатьох чинників. Це соці­альний устрій держави, політичний режим, соціальна струк­тура, геополітичний статус, етнічні і конфесійні особливості та ін. Одні держави вбачають свій національний інтерес у збереженні міжнародної стабільності, інші — в її порушенні. Одним конче потрібне роззброєння, а є такі, що прагнуть до озброєння. Така "строкатість" національних інтересів яскраво виявилася при утворенні незалежних держав на руїнах колишнього СРСР. Україна, Білорусь, деякі інші гуперонні держави вважають, що їхнім національним інте­ресам відповідає формування власних армій, інші займають протилежну позицію. Неоднакові відповідно до національних інтересів зовнішньополітичні орієнтації нових держав. Дода­мо, що національні інтереси можуть бути як довготермі­новими, так і орієнтованими на більш-менш короткий час. Вони можуть змінюватись із переорієнтацією в суспільно-політичних доктринах правлячих соціальних сил.

Реалізація національних інтересів, а отже, і відповідна зовнішня політика може бути здійснена за одним із чотирьох напрямів, Перший — політика імперіалізму, коли метою держави є територіальна, економічна або політична експансія (анексія Австрії Німеччиною, захоплення Чехословаччини наприкінці 30-х років, введення радянських військ в Аф­ганістан у 1979 p.). Другий — політика дотримання статус-кво. Це консервативна, оборонна позиція, спрямована проти змін, така, що шукає стабільності (збройний опір ЮАР партизанським рухам в Намібії). Третій — політика пошуку миру, виживання своєї держави (політика Великобританії в 30-х роках, Швеції — під час другої світової війни). Четвертий — політика альтруїзму, яка наголошує на мо­ральності і справедливості. Держава, щоб здійснити акцію гуманізму, справедливості, іде на ризик (політика Данії щодо євреїв в роки другої світової війни).

Зовнішньополітична діяльність держави включає форму­вання політики впливу на цей процес, здійснення заходів щодо раціонального функціонування зовнішньополітичного апарату, розробку короткотермінових і довготривалих про­гнозів, правильне визначення конкретних зовнішньополітич­них цілей. Повинна забезпечуватися найбільша ефективність витрат ресурсів для досягнення поставлених цілей, перспек­тивне планування, розробка стратегії і тактики зовнішньої політики, визначення оптимальних шляхів досягнення по­ставленої мети.

Засобами її здійснення є насамперед сукупність дипло­матичних інститутів країни, її військовий апарат, установи, що контролюють і регулюють переміщення людей через кордон, органи зовнішньополітичної пропаганди та ін. Зов­нішньополітичний вплив здійснюється у формі як політичних акцій, так і економічних, воєнних і пропагандистських дій. Засоби такого впливу тісно пов'язані з тими цілями, які держава ставить у своїй зовнішні» політиці.

Зовнішньополітична діяльність держави. включає форму­вання політики впливу на цей процес, здійснення заходів щодо раціонального функціонування зовнішньополітичного апарату, розробку короткотермінових і довготривалих про­гнозів, правильне визначення конкретних зовнішньополітичних цілей. Повинна забезпечуватися найбільша ефек­тивність витрат ресурсів для досягнення поставлених цілей, перспективне планування, розробка стратегії і тактики зов­нішньої політики, визначення оптимальних шляхів досягнен­ня поставленої мети.

Засобами її здійснення є насамперед сукупність дипло­матичних інститутів країни, її військовий апарат, установи, що контролюють і' регулюють переміщення людей через кордон, органи зовнішньополітичної пропаганди та ін. Зов­нішньополітичний вплив здійснюється у формі як політичних акцій, так і економічних, воєнних і пропагандистських дій. Засоби такого впливу тісно пов'язані з тими цілями, які держава ставить у своїй зовнішній політиці.

Основна форма зовнішньої політики — дипломатія. В коло її традиційних завдань входить гарантування сприят­ливих мирних умов для зовнішніх зносин держав, підготовка оптимальних міжнародних умов для ведення війни (насту­пальної або оборонної), забезпечення використання одержа­них внаслідок воєнних дій територіальних або інших надбань, підготовка відповідних юридичних документів. О. Бісмарк зазначав, що дипломатія — це мистецтво задовольняти законну своєкорисливість держави шляхом зносин з іншими державами. Все інше, що входить в коло обов'язків дипломатичного агента, є другорядною справою, не більше ніж орнаментом.

Нині більшість політологів під дипломатією розуміють контакти, які уряди мають один з одним, і спосіб, яким ці зв'язки реалізуються. Дипломатія тлумачиться як процес здійснення передачі інформації від одного уряду іншому.

Загальне керівництво дипломатичною діяльністю здійснює уряд, безпосереднє — спеціальне відомство закордонних справ. Основні форми дипломатичної діяльності — це дип­ломатичні конгреси, конференції і наради; зустрічі керівників держав і їх представників; дипломатична переписка у формі заяв, листів, нот, меморандумів та ін.; підготовка і укладання міжнародних угод; повсякденне представництво, здійснюване послами і місіями; участь представників держав у між­народних організаціях; висвітлення в пресі позицій уряду із зовнішньополітичних питань, публікація офіційної інфор­мації; видання міжнародних актів і документів.

Щодо характеру зовнішньої політики як діяльності, то Р. Арон вважає, що дипломатичні дії мають деяку аналогію зі спортивною поведінкою. Вони також включають співро­бітництво і суперництво. Будь-яка спільність існує в сере­довищі противників, друзів, нейтралів або байдужих. Зви­чайно, нема чітко окресленого дипломатичного майданчика, але є дипломатичне поле, на якому фігурують всі діючі особи, здатні втручатись у випадку конфлікту. Розташування іранців не визначене раз і назавжди звичними правилами чи тактикою. Проте існують деякі характерні групи діючих осіб, які утворюють множинність схематично відомих ситу­ацій.

Міжнародно-політична поведінка за своєю природою не тільки кооперативна, вона і авантюрна, передбачає змагання. Дипломат і стратег діють, приймають рішення до того, як зібрані всі необхідні відомості і одержана впевненість. Діяльність грунтується на ймовірності. Вона розумна в тій мірі, в якій враховує ризик. "Славна невпевненість спорту" має свій еквівалент в політичному діянні, незважаючи на те, чи воно насильницьке, чи ненасильницьке.

Водночас, зазначає Р. Арон, порівняно зі спортом зовніш­ня політика більш невизначена. Правила дипломатичної гри не розписані у деталях. Будь-який гравець може їх пору­шувати, коли бачить у цьому вигоду. І якщо суперництво націй нагадує якийсь вид спорту, то таким видом дуже часто є боротьба без правил — кетч.

"Упорядковуючу" роль тут грають інші регулятори. Так, міжнародні політичні відносини здійснюються згідно з ви­могами міжнародного права, суб'єктами якого, носіями правоповноважень і юридичних обов'язків є головним чином держави. Крім цього, такими виступають міжурядові та міжнародні організації. Фізичні особи не є суб'єктом міжна­родного права.

Держави — суб'єкти міжнародного права — незалежні утворення, над якими немає влади, здатної диктувати норми права. Єдиним його джерелом виступають угоди, договори або звичаєві норми. Саме на цій основі склалося міжнародне право, яке регулює відносини між державами згідно із загальновизнаними принципами і нормами, що є обов'язко­вими для всіх.

Разом з цим у міжнародному праві є велика кількість договорів, які обов'язкові лише для деяких держав і мають таким чином локальне значення — лише для тих, хто їх підписав. Такі багатосторонні договори не повинні суперечити загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. Згідно зі статутом ООН, це повинні бути договори, по-перше, пов'язані із забезпеченням міжнародного миру та безпеки, загального і повного роззброєння, боротьбою з колоніалізмом; по-друге, зумовлені діяльністю в галузі міжнародних соці­ально-економічних відносин і культури; по-третє, діяльністю, що випливає з функції опіки ООН.

Зв'язок дипломатії з міжнародним правом має три аспекти.

Перший — дипломатична діяльність у процесі міжнародних відносин є активним суб'єктом формування звичаєвих норм права. Другий — міжнародне право регулює дипломатичну діяльність держави, яка у випадку його порушення несе відповідальність. Третій — дипломатія спирається на право при здійсненні зовнішньої політики своєї держави.

Поширена точка зору, згідно з якою міжнародне право відіграє вирішальну роль у формуванні зовнішньої політики.

Особлива увага приділяється при цьому принципу держав­ного суверенітету. Йдеться про основний інститут правового визначення зовнішньої політики. Суверенітет робить державу необхідним посередником між даним конкретним суспіль­ством, нацією і світовим співтовариством. Він дає гарантію того, що національно-державні і міжнародно-правові системи не змінюються і жодна з них не стане домінуючою. Більшість політологів вважає, що національний суверенітет сприяє національному розвиткові, змаганню між націями та про­гресові цивілізації.

Зовнішня політика регулюється також мораллю. Щодо її етичних чинників існують різні точки зору. Так, є намагання звільнити зовнішню політику від моральних норм. Вва­жається, що державний діяч повинен піклуватися не про відповідність зовнішньої політики своєї країни загальновиз­наним нормам індивідуальної моралі, а про захист націо­нальних інтересів, інтересів безпеки всієї нації. Специфіка моральної дилеми в зовнішній політиці полягає в тому, що державний діяч — звичайна людина, для якої обов'язкові норми індивідуальної моралі. Проте як політик він змушений керуватись нормами іншої, "політичної" моралі.

А вони часто мають протилежний зміст. Існує точка зору, що норми моралі єдині. Різним є тільки їх застосування залежно від обставин у практиці приватного життя окремих людей і міждержавних відносин.

Загалом, і це засвідчує практика сучасних міжнародних відносин, зростає роль морально-етичних чинників. Великого значення в міжнародних справах набуває особиста порядність політиків. Значною мірою це зумовлюється і орієнтацією на політичні засоби розв'язання міжнародних конфліктів, а це передбачає опору на міжнародне право. Останнє завжди пов'язувалося з моральними засадами суспільного життя.