Політична стабільність. Конфлікти і війни

Як у політичному житті всередині держав, так і у відносинах між ними можливий стан стабільності і нестабільності.

Щодо першого, то це атрибут еволюційного руху в системі міжнародних відносин. Він забезпечує вдосконалення системи

без величезних втрат, неминучих при революційних катаклізмах. Стабільний, рівномірний розвиток — найбільш передбачуваний, а отже, дає час для прийняття оптимального зовнішньополітичного рішення. Воно дає змогу з міні­мальними витратами зберегти досягнуте — територію, націо­нальне багатство, етичні і культурні цінності тощо.

Слід розрізняти статичну міжнародну стабільність, у тому числі стагнаційну (наприклад, взаємини між Північчю і Півднем), а також конфронтаційну ("холодна війна"), і динамічну, яка передбачає не гарантії збереження того, що с, а сприяння зростанню спільного. При цьому зміст міждержавного спілкування зміщується від бажання знайти союзників (щоб нав'язати узгоджену волю іншим) до праг­нення максимально розширити сферу спільних інтересів. Така стабільність звільняє від страху перед змінами, дає змогу отримати виграш від оптимізації і водночас більш швидкого і не менш рівномірного розвитку системи міжна­родних відносин.

Нестабільність — імовірність стрибкоподібного розвитку системи міжнародних відносин. Такий тип розвитку різко посилює невизначеність у політичному житті, робить роз­виток менш передбаченим. Разом з тим нестабільність може мати позитивні наслідки — дати якісний стрибок, що докорінно поліпшує стан системи міждержавних взаємин, і врешті-решт спричинюється до стабільності.

Політичним відносинам властиві конфлікти, зумовлені зіткненням національних інтересів. Не випадково суть зов­нішньої політики деякі політологи вбачають у конфліктах та їх урегулюванні.

Щодо сутності міжнародного конфлікту, то це, зазначає К. Райт, ситуація, в якій прихована раніше ворожість, що виявляється в національній громадській думці або відповідній підготовці, об'єктивізується в міжнародних відносинах у формах дипломатичного протесту, підривної діяльності, еко­номічної війни або прямих воєнних дій. Оскільки війна тлумачиться як різновид конфлікту, то, вивчаючи конфлікти, маємо змогу пізнати характерні риси війни в різних умовах.

Один із виявів конфліктів — напруження у взаєминах між державами. Воно не є зародком війни, хоча може входити до кола причин, що зумовлюють її. Напруження може спричинитися до війни, але воно є і причиною прогресу.

Виділяються три групи причин напруженості в міжна­родних відносинах. Насамперед політичні. Так, тенденція до розширення та інтенсифікації війни підтримується політикою балансу сил у рамках системи суверенних держав. Другі, більш глибокі, соціокультурні причини. Маються на увазі особисті схильності до агресивності або слухняності, лояль­ності чи незалежності, кооперування чи конкуренції. До явищ культури належить деякою мірою групова поведінка, що виявляється у войовничості чи миролюбності, тоталі­тарності чи лібералізмі, схильності до примирення або до загострення протиріч. Нарешті, психологічні причини між­народної напруженості. Зокрема, вважається, що конф­ліктність індивідуальної свідомості є характерною рисою людини. їй властиво шукати винуватців поза соціальною групою, до якої вона належить, щоб збереглася гармонія всередині неї. Відповідно всі громадяни переносять свою ворожнечу на зовнішнього ворога. Реальністю є стерео­типність людської свідомості, яка призводить до групових антагонізмів.

Вважається, що в сучасному світі, де існують і, мабуть, довго існуватимуть відмінності в релігіях, ідеологіях, куль­турі, економічних системах і політиці, безумовне розв'язання конфліктів, що виникають з цих відмінностей, не тільки неможливе, а й небажане, хоча б тому, що різноманітність становить сутність світу, чинник його прогресу. Однак доки існують ці відмінності, ймовірні і конфлікти.

Як зовнішньополітичне явище розрізняються міжнародні і регіональні конфлікти. Під останніми розуміється така взаємодія зовнішньополітичних суб'єктів, при якій присутня відкрита чи прихована загроза ключовим інтересам хоча б одного із них. Стосовно зони країн, що розвиваються, то навіть двосторонні конфлікти потенційно мають характер регіональних. У той же час кожний регіональний конфлікт, як правило, таїть у собі наслідки, які часто призводять до його переростання в міжнародний конфлікт.

На випадок загрози регіональній безпеці в конфлікт втягуються нові учасники: зіткнення стає багатостороннім. Класичний приклад — еволюція центральноамериканського конфлікту в 80-ті роки. В міру втягнення великих держав регіональний конфлікт набуває одночасно рис міжнародного конфлікту, який дедалі більше впливає на глобальну безпеку. Саме таким у повоєнній історії виступає близькосхідний конфлікт.

Кожен регіональний конфлікт — це своєрідний рух в той чи інший бік по кризовій шкалі, то має три якісні фази. В першій - латентний розвиток тих чи інших кризових тенденцій сприймається учасниками як потенційна загроза безпеці в ситуації досить високої невизначеності. В другій фазі рівень невизначеності зменшується. Потенційна загроза зростає і починає сприйматися уже як видима, актуальна. В міру розширення конфлікту дедалі більше починають використовуватися воєнно-політичні засоби тиску.

И третій фазі сторони втягуються в воєнні зіткнення при підтримці однієї зі сторін групою країн або навіть ООН у випадку агресії. Наявність таких фаз підтверджується істо­рією всіх регіональних, конфліктів: чи то стосується, на­приклад, відносин між Іраном та Іраком, чи відносин між Вірменією та Азербайджаном. Інша справа, що конфлікт може бути усунений до того, як діло дійде до відкритого поенного протиборства.

Кожний регіональний конфлікт виникає, існує і розви­вається як система, яка має власні закономірності. Конфлікт, що розглядається поза його цілісним зв'язком з усією системою міжнародних відносин, можна лише якось обме­жити, але не врегулювати. Тому, чим складніший і масштабніший регіональний конфлікт, трім протягом більш три­валого часу повинен здійснюватися пошук форм взаємодії сторін його врегулювання. В той же час, чим більше виснажені ресурси всіх учасників, тим коротший за своєю тривалістю цей процес.

Зміні форм взаємодії безпосередніх учасників повинна передувати трансформація відносин непрямих учасників ре­гіональних і глобальних конфліктів. При цьому, чим більш могутньою державою є один із таких учасників, тим легше йому здійснити кардинальний поворот у регіональному конф­лікті. Саме таку роль відіграли США в Індокитаї у 1975—1988 pp., колишній СРСР — в Афганістані в 1988 р.

Взагалі конфлікти регіонального характеру можуть бути рішуче ослаблені або навіть зведені нанівець при запровад­женні в практику великих держав своєрідних "правил поведінки" під егідою ООН і, зокрема, під керівництвом Ради Безпеки. Істотним фактором примирення є "блакитні каски" ООН.

Останні роки ознаменувалися не тільки зростанням кіль­кості і масштабів операційних сил ООН, а й урізно­манітненням поставлених перед ними завдань. Цільові ус­тановки для них визначаються в кожному конкретному випадку Радою Безпеки і залежать від специфічних обставин конфлікту.

До недавнього часу в найпоширенішому, "класичному" варіанті багатонаціональні контингенти ООН використовува­лися головним чином як своєрідний "буфер" для запобігання кровопролиттю і роз'єднанню ворогуючих сторін, а також нагляду за виконанням угод про примирення. В окремих випадках на війська ООН покладалися додаткові функції, зокрема по захисту і наданню гуманітарної допомоги цивіль­ному населенню в районах дислокації цих сил ООН, як це мало місце в Лівані.

Ступінь їх впливу на політичне врегулювання конфліктів був, як правило, невисоким, що засвідчує, зокрема, досвід затяжних конфліктів на Близькому Сході. Але звинувачувати за таке становище тільки ООН не можна. Вирішальною мірою прогрес у примиренні завжди залежить від політичної волі сторін, їх готовності йти на розумні компроміси. Не можна не брати до уваги і те, що аж до останнього часу можливості операцій були об'єктивно обмежені конфрон­таційним характером повоєнних міжнародних відносин, на­самперед протистоянням НАТО І ОВД.

Нові зовнішньоекономічні тенденції відкривають реальну перспективу використання в повному обсязі можливостей операцій сил ООН для розв'язання більш широкого кола завдань. їхні функції дедалі частіше виходять за рамки локалізації конфліктів у їх воєнно-політичному розумінні і зосереджуються на сприянні в усуненні напруженості, по­роджуваної внутрішніми соціально-економічними, політич­ними, національними та Іншими причинами.

І все ж використання збройних сил ООН — крайній захід. За основу міжнародних відносин при розв'язанні кризових ситуацій і ліквідації як локальних, так і регіо­нальних конфліктів ООН ставить політичні засоби або, іншими словами, зниження рівня конфронтації, деескалації від воєнної фази до політичної.

Війна — одна із форм конфлікту. Р. Арон зазначав, що міждержавні відносини мають оригінальну рису, яка відрізняє їх від усіх інших соціальних відносин, а саме вони розгор­таються в тіні війни, чи точніше, відносини між державами мають в своїй сутності альтернативу війни і миру. Наука про мир і наука про війну може служити основою для мистецтва дипломатії і стратегії — двох взаємодоповнюючих і водночас протилежних методів.

Щодо змісту війни як міжнародного явища є різні точки зору. К. Клаузевіц розглядав війну як вияв політики, її продовження. Він підкреслював, що війна є знаряддям політики. Вона неминуче повинна носити характер останньої і її слід вимірювати політичною міркою. Тому ведення війни в своїх головних обрисах є сама політика, що змінила перо на меч, але від того не перестала мислити згідно з власними законами.

К. Райт тлумачить війну як мистецтво організації і використання збройної сили в ім'я досягнення групових цілей. По суті він теж визнає її раціональність.

А ось Дж. Бернал, вважаючи війну злочином перед людством, а нині — ще й безумством, наголошує, що ставлення до війни як інструмента політики повинно бути відкинуте, оскільки дедалі більше людей бачать, що війни призводять до самогубного безглуздя. Йдеться про концепцію, що рішуче пориває з традиційним поглядом на війну, особливо ядерну, як раціональний інструмент зовнішньої політики.

В політології дається своєрідне обгрунтування цьому. Так, стосовно традиційних суспільств, у яких обсяг багатства обмежений, і де основне багатство — земля та золото, завоювання були справді одним із найбільш "рентабельних" нидів економічної діяльності, в усякому випадку, для пере­можця.

В умовах індустріальної цивілізації поступово змен­шується "рентабельність" завоювань щодо рентабельності продуктивної праці. Інтенсивне зростання колективного ба­гатства можливе віднині в усіх суспільствах без розширення простору, без завоювання силою сировинних ресурсів.

Оцінюючи цю зміну у співвідношенні між "прибутком від завоювань" і "прибутком від продуктивності праці" як оригінальний факт індустріального суспільства, Р. Арон попереджає, що з нього не випливає з необхідністю мир. Залишається дія такого фактора, як внутрішня конфліктність міжнародних відносин. А цього досить для створення ризику війни. Крім того, і з цим не можна не погодитися, надмірна слабкість не менш небезпечна для миру, аніж надлишок сили. Зони, стосовно яких розв'язуються збройні конфлікти, часто є зонами політичних одиниць, що розпадаються.

Панівною є думка, що в сучасних умовах формула про війну як продовження політики застаріла. Ціна війни пере­вищує рівень політичних ставок, через які і задля яких велися, за К. Клаузевіцем, війни.

Природно, що ліберальні соціал-демократичні, пацифіст­ські і деякі інші соціально-політичні доктрини включають концепції ненаступальної оборони. Мається на увазі відмова від потенціалу першого удару, доцільність неядерної оборони. Висуваються цікаві ідеї більш плідного використання кон­цепції озброєного і неозброєного нейтралітету. Поряд з цим існує ідея "оборонного залякування". К. Грей і К. Лейн зазначають, що в ядерній війні можливі і перемога, і поразка. Стверджується, що панувати на нашій планеті в наступному сторіччі буде держава або держави, які зможуть використати економічні і воєнні переваги космосу.