Моделі кризового розвитку політичних конфліктів

Кризовий розвиток політичних конфліктів має ряд моделей: війна, громадянська війна, партизанський рух, тероризм, революція та ін. Війна - збройне зіткнення в ході вирішення різноманітних видів конфліктів, що свідчить про їх кризо­ву фазу. Розрізняють війни зовнішні (між державами) і внутрішні, або громадянські. В XX сторіччі крайня форма вирішення конфліктів використовувалася неодноразово: дві світові війни, антиколоніальні та громадянські війни, різноманітні локальні збройні конфлікти тощо.

Війна, за визначенням Кара Клаузевіца, справді стала продовженням політики іншими засобами. Будучи важливим показником життєздатності соціальних верств і органі­зацій, які відстоюють свої інтереси в політичних системах, війна здійснює інструментальну, прикладну функцію. Військова мо­гутність або фактор сили і є основним аргументом для радикаль­них і екстремістських сил на користь їх існування. У війні люди протистоять один проти одного не як індивіди, а як члени полі­тичних спільностей (держав, повстанських груп), піддаючи не­безпеці своє життя у боротьбі за політичні інтереси, що поділяють або не поділяють особисто. Адже політичні системи форму­ються так, що еліти, які управляють, володіють більшими мож­ливостями для примушення людей до участі в конфліктах, підда­ючи себе особистій небезпеці, позбавленню матеріальних благ тощо заради інтересів інших. В мирних умовах загроза військового зіткнення чинить вплив на політичні та суспільні процеси, ви­кликаючи в суспільстві витрачання частини національних ба­гатств на військові потреби. Але незалежно від того, якою ме­тою виправдують войовничі сили (партії війни) необхідність силового вирішення конфліктів, або підготовка до збройного зіткнення завжди приводять до обмеження можливостей задо­вольнити багато колективних потреб суспільства і соціальні інте­реси. Незадоволеність може бути різноманітною: все залежить від спроможності політичної системи зняти гостроту напруги, викликану видатками на військові мету. При розвитку кризової ситуації все обертається обманом сподівань і надії людей всере­дині суспільства.

Громадянські війни. Громадянська війна - найбільш гостра, збройна форма боротьби за державну владу між класами і соці­альними станами всередині країни. Громадянські війни можуть відбуватися між угруповуваннями, панівними в суспільстві. Типи і форми громадянської війни - повстання рабів, селянські війни, партизанські війни, збройна боротьба народів проти гнобителів і поневолювачів тощо. Якщо в країнах Африки, Азії, Латинської Америки внутрішньополітичні конфлікти і раніше мали харак­тер міжетнічних і релігійних незгод, відображаючи традиційні та патріотичні типи соціальних і культурних відносин, то конфлік­ти в формі агресивного націоналізму для країн пострадянського блоку стали відновленим явищем, національні конфлікти зроста­ють на ґрунті незадоволення національних інтересів народів, з різних причин позбавлених раніше власної державності. Роз­пад у другій половині XX століття федерацій СРСР, Югославії, Чехословаччини та ін. відбувався на ґрунті нагромадження на­ціональних суперечностей, які згодом привели до напруженості, до антагонізму і, нарешті, відкритої несумісності тощо.

Дезінтег­рація в Югославії, республіках Середній Азії, Закавказзя, При­балтики та інших регіонах має різноманітний ступінь інтенсив­ності конфліктів і масштаби застосування насильства. На тлі соціальних проблем йде процес нагромадження національних суперечностей в прихованій формі, минаючи стадію напруже­ності до антагонізму тощо.

Партизанська війна - специфічна форма вирішення політичного конфлікту з втягненням в боротьбу за встановлення політичної влади тієї або іншої соціальної групи, політичних партій широких мас країни, ведучи легальну і нелегальну боротьбу за перетворення сус­пільства, зміну політичного режиму тощо. За формою застосуван­ня насильства партизансько-повстанські методи реалізації групо­вих інтересів переплітаються з іншими формами силового підходу до розв'язання конфліктів - збройним тероризмом, в політиці тощо. Політичний тероризм використає тактику насильства або загрозу його застосування у ставленні окремих людей, що стали його жер­твами в більшості випадків за збігом обставин або довільному ви­бору, тобто не прямі політичні супротивники. Мета скоєння теро­ристичних актів - привернення уваги до конфлікту інтересів, в якому беруть участь групи, що вдаються до таких методів бороть­би, намагаючись досягнути політичної мети. З другої половини XX століття особливо поширений міжнародний тероризм в регіо­нах Ближнього і Середнього Сходу. Його характерна риса: прове­дення спланованих державами або суспільними структурами теро­ристичних актів, в основному за межами даної держави, у відношенні іноземних державних структур і окремих особистостей тощо.

Революція. Революція - одна з моделей кризового розвитку полі­тичних конфліктів. Функція революційного засобу рішення полі­тичного конфлікту допускає усунення відживших своє суспільних структур. їх пряме знищення в дійсності неможливо. Історія пока­зує, що повернення в політичну систему, яка зазнала тотальної перебудови, до звичного статус-кво можливо і відродження після-тоталітарного хаосу перших революційних років більш життє­здатних форм старого теж можливо. Встановлення в ході Фран­цузької революції і Жовтневої революції політичних систем і політичних режимів, що зазнали зміни і відроджених форм уп­равління тощо стало можливим. У Франції - відновлена незаба­ром після Французької революції монархія, а в Росії - формується демократична держава. Історична практика підтверджує, однак, і теза Карла Маркса про те, що жодна суспільна форма не гине раніше, ніж не вичерпає до кінця своїх, притаманних їй потенцій. Дійсним механізмом усунення застарілих суспільних структур може бути їх дорозвиток внаслідок ефективної взаємодії проти­лежних інтересів, що спонукають зародження і формування сус­пільних, соціальних інститутів, владних структур, діяльність яких спрямована на еволюційну зміну.

Скільки не різноманітні конкретні форми, засоби революцій, всі ж вони мають загальні, схожі типи революційних криз.

Полі­тична криза визначається, по-перше, кризою «верхів», по-дру­ге, десакралізацією влади (тобто злиття образу непогрішимості та легітимності), по-третє, виникненням почуття життєвої не­безпеки; по-четверте, формуванням альтернативного суб'єкту; використанням механізму радикалізації політики; по-п'яте, цен­тристським переворотом. Такий ідеальний тип розвитку рево­люційної політичної кризи.