Воєнна політика: держава та армія

Війна - породження політики та ЇЇ метод для досягнення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Тому-то правомірна теза про війну як продовження політики іншими, а саме, насиль­ницькими методами. Політика, що допускає війну або приводить до війни, є політика війни. Але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням практичних питань підго­товки і ведення війни - воєнна політика. Ще в XIX ст. один з ви­датних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під полі­тикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною діяльністю і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і полководця.

Воєнна політика держави: суть, структура. Воєнна доктрина України

Поняття воєнна політика

Що таке воєнна політика? Воєнна полі­тика ~ частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених

ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і викорис­тання (навмисне або змушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або інших класових, на­ціональних або загальнолюдських інтересів, мети; для ведення війни або протидії. На рубежі XVIII-XIX стст. воєнна політика ви­ділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Воєнна політика -сукупність принципів, мети і завдань державної діяльності, за­конодавчо закріплених у формі актів і рішень уряду, по визна­ченню змісту заходів уряду та його органів, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки країни. Спочатку керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття - воєнна політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики як великої стра­тегії, відзначав, що політична стратегія належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив складну діалек­тику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видат­них воєнних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці «Про війну» відзна­чав, що стратегія «межує з політикою і державознавством або, вірніше... сама стає і тим й іншим». Відомий російський воєнний тео­ретик Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну наукову основу, відзначивши, що політичні умо­ви на ведення воєнних дій, коротше, того зв'язку, що існує між війною і політикою, і має скласти завдання саме воєнна політика.

Сучасні погляди на проблему воєнної політики досить чітко сформулював англійський воєнний теоретик Ернст Кінгстон-Макклорі: «Національна політика - це вершина трикутника, основою якого слу­жать економічна політика, зовнішня політика і воєнна політика в їх сукупності. Стратегія досить суттєво впливає на всі три види полі­тики і, насамперед, зазнає вплив з їх сторони. Отже, воєнна полі­тика - діяльність соціальних сил і спеціально створених ними влад­них інститутів, що виникла на стику загальнодержавної політики і воєнної стратегії, спрямована на формування і використання засобів збройного насильства для ведення війни або протидії їй, а також для досягнення тієї або іншої національної або загальнолюдської мети.

З позицій міждержавних відносин воєнна політика диференці­юється на ряд структурних напрямків залежно від соціального характеру взаємодіючих країн, а також від своєрідності тих або інших регіонів світу. З початку XX ст. в економічно розвинених державах і в СРСР воєнна політика мала характер конфронтацій. Це тривало доти, поки активно не виявилися істотні процеси, що відбувають­ся в світі, глибокі зрушення в середовищі світових соціальних сис­тем, навальне наростання грізних глобальних небезпек і, насампе­ред, світової ядерної катастрофи. Глибока, всебічна криза, що відбулася в 60-70-х роках, викликала потребу пошуку принципово інших підходів до воєнної політики. На зміну політиці жорсткого воєнного протистояння приходить воєнна політика неконфронтаційного спрямування, покликана відвертати війни. Воєнна полі­тика держав, що об'єднувалися в «соціалістичну», «братерську» співдружність, спрямовувалася на забезпечення їх колективної і на­ціональної безпеки. Але в здійсненні воєнної політики виявилося і немало слабких місць. Не вдалося розповсюдити воєнно-політичну інтеграцію на всі країни, що входять в співдружність, подолати її односторонність, надмірне домінування в ній і по формі, і по суті інтересів Радянського Союзу, що було схоже на диктат або пряме збройне втручання у внутрішні справи держав співдружності.

З країнами так званого третього світу воєнна політика допус­кала надання воєнної допомоги і підтримку в найрізноманітніших формах (аж до участі радянських військ у бойових діях). Згодом це стало для СРСР широкомасштабним і непідсильним вантажем. Виявилися серйозні прорахунки і невиправдані кроки. Залученість СРСР в спра­ви «третього світу» стала явно не по коштах (так, на початку 90-х років неповернений Радянському Союзу борг перевищив 85 млрд. карбованців), назріла необхідність радикальних змін, більш повно­го врахування національних і загальнолюдських інтересів сторін.