Війна - породження політики та ЇЇ метод для досягнення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Тому-то правомірна теза про війну як продовження політики іншими, а саме, насильницькими методами. Політика, що допускає війну або приводить до війни, є політика війни. Але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки і ведення війни - воєнна політика. Ще в XIX ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під політикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною діяльністю і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і полководця.
Воєнна політика держави: суть, структура. Воєнна доктрина України
Поняття воєнна політика
Що таке воєнна політика? Воєнна політика ~ частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених
ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, мети; для ведення війни або протидії. На рубежі XVIII-XIX стст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Воєнна політика -сукупність принципів, мети і завдань державної діяльності, законодавчо закріплених у формі актів і рішень уряду, по визначенню змісту заходів уряду та його органів, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки країни. Спочатку керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття - воєнна політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики як великої стратегії, відзначав, що політична стратегія належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних воєнних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці «Про війну» відзначав, що стратегія «межує з політикою і державознавством або, вірніше... сама стає і тим й іншим». Відомий російський воєнний теоретик Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну наукову основу, відзначивши, що політичні умови на ведення воєнних дій, коротше, того зв'язку, що існує між війною і політикою, і має скласти завдання саме воєнна політика.
Сучасні погляди на проблему воєнної політики досить чітко сформулював англійський воєнний теоретик Ернст Кінгстон-Макклорі: «Національна політика - це вершина трикутника, основою якого служать економічна політика, зовнішня політика і воєнна політика в їх сукупності. Стратегія досить суттєво впливає на всі три види політики і, насамперед, зазнає вплив з їх сторони. Отже, воєнна політика - діяльність соціальних сил і спеціально створених ними владних інститутів, що виникла на стику загальнодержавної політики і воєнної стратегії, спрямована на формування і використання засобів збройного насильства для ведення війни або протидії їй, а також для досягнення тієї або іншої національної або загальнолюдської мети.
З позицій міждержавних відносин воєнна політика диференціюється на ряд структурних напрямків залежно від соціального характеру взаємодіючих країн, а також від своєрідності тих або інших регіонів світу. З початку XX ст. в економічно розвинених державах і в СРСР воєнна політика мала характер конфронтацій. Це тривало доти, поки активно не виявилися істотні процеси, що відбуваються в світі, глибокі зрушення в середовищі світових соціальних систем, навальне наростання грізних глобальних небезпек і, насамперед, світової ядерної катастрофи. Глибока, всебічна криза, що відбулася в 60-70-х роках, викликала потребу пошуку принципово інших підходів до воєнної політики. На зміну політиці жорсткого воєнного протистояння приходить воєнна політика неконфронтаційного спрямування, покликана відвертати війни. Воєнна політика держав, що об'єднувалися в «соціалістичну», «братерську» співдружність, спрямовувалася на забезпечення їх колективної і національної безпеки. Але в здійсненні воєнної політики виявилося і немало слабких місць. Не вдалося розповсюдити воєнно-політичну інтеграцію на всі країни, що входять в співдружність, подолати її односторонність, надмірне домінування в ній і по формі, і по суті інтересів Радянського Союзу, що було схоже на диктат або пряме збройне втручання у внутрішні справи держав співдружності.
З країнами так званого третього світу воєнна політика допускала надання воєнної допомоги і підтримку в найрізноманітніших формах (аж до участі радянських військ у бойових діях). Згодом це стало для СРСР широкомасштабним і непідсильним вантажем. Виявилися серйозні прорахунки і невиправдані кроки. Залученість СРСР в справи «третього світу» стала явно не по коштах (так, на початку 90-х років неповернений Радянському Союзу борг перевищив 85 млрд. карбованців), назріла необхідність радикальних змін, більш повного врахування національних і загальнолюдських інтересів сторін.
