Державне регулювання міжнародної торгівлі

Найдавнішою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. На її ґрунті виникли інші форми: міжнародна валютна система, міжнародні кредитні організації та міжнародне підприємництво (П7). Тому розпочинаємо розповідь саме зі світової торгівлі.

Після вивчення теми ви дізнаєтеся:

· що являє собою світове господарство;

· що таке міжнародний поділ праці і чим він зумовлений;

· як міжнародний поділ праці та світова торгівля впливають на ефективність національної економіки;

· що таке торговельний баланс країни;

· чим зумовлена політика протекціонізму та лібералізму.

 

Національні економіки сучасних країн перетворилися на елементи світової системи господарювання.

Світова система господарювання склалася в кінці XIX — на початку XX ст. Саме у цей час виникають міжнародні монополії, завершується економічний поділ світу, остаточно формується світовий ринок. Але розвиток світового господарства не зупиняється. Відтоді воно безупинно змінюється під впливом багатьох факторів, і цей процес далекий від завершення.

На сучасному етапі у світовому господарстві існує близько 260 держав, у яких проживає понад 5,5 млрд. населення, що розмовляє 2796 мовами. У світі в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей. Держави, що існують на планеті, різняться між собою за рівнем економічного розвитку, належністю до певних соціальних, політичних систем, різних релігійних організацій. Критеріями (показниками) рівня економічного розвитку є обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП), (В2) що припадає на одного громадянина країни, обсяг ВВП на одного працюючого (продуктивність праці), розмір доходів на одного громадянина тощо.

За економічними критеріями розрізняють:

індустріально розвинуті країни (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Люксембург, Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія, Італія);

майже 100 країн, що не пройшли стадію індустріалізації і головна частка зайнятості в яких припадає на сільське господарство. Це, головним чином, країни Африки, Азії та Латинської Америки. Іноді їх називають країнами, що розвиваються.

Серед величезного розмаїття країн слід виділити групу держав, які переходять від адміністративно-командної до ринкової економіки. Це всі постсоціалістичні країни Східної Європи та країни СНД. До останніх належить і Україна. У цих країнах спостерігаються значні розбіжності в рівні економічного розвитку. За показником ВВП на одного громадянина постсоціалістичні країни посідали серед країн Європи на початку ринкових перетворень у 1991 р. такі місця: Словенія — 16, Естонія — 19, Латвія — 21, Литва — 23, Угорщина — 25, Росія — 26, Білорусь — 27, Польща — 30, Україна — 31, Молдова — 33. Розрив, як бачимо, значний. Зокрема, обсяг ВВП на одного громадянина у Словенії перевищував аналогічний показник по Україні у 2,3 раза.

Незважаючи на відмінності у рівнях розвитку, країни залежать одна від одної. На основі цієї взаємозалежності формується світове господарство.

Світове господарство — це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин.

Істотним фактором розвитку світового господарства виступає міжнародний поділ праці, що передбачає випереджаючий розвиток у певних країнах окремих галузей. Саме в цих галузях вони мають відносні переваги, тобто забезпечують вищу продуктивність праці і нижчі витрати виробництва, ніж інші країни.

Спочатку міжнародний поділ праці формувався під впливом природних факторів. Відмінності у природно-кліматичних умовах найбільше позначаються на можливостях виробництва сільськогосподарської продукції. Так, Голландія спеціалізувалася на виробництві м’ясо-молочної продукції, Португалія — винограду, Англія — вовни. Така природна залежність у спеціалізації країн існувала здавна і зберігається нині. Єдине, що позначилося на ній, — це науково технічний прогрес, який стимулював розвиток нових видів сільськогосподарського виробництва.

Велику роль у прискоренні прогресу виробничої спеціалізації країн відіграв індустріальний розвиток національних економік. Промислова революція XIX ст. спричинила переворот у галузевому поділі праці. Після цього міжнародний поділ праці почав дедалі більше залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва, застосування різних технологій, наукового співробітництва країн.

Сучасний етап розвитку значно посилив тенденцію до поглиблення міжнародного поділу праці. По-перше, це пов’язано з потребою міжнародного обміну науково-технічною інформацією, без якої стає неможливим підтримувати сучасний рівень виробництва. По-друге, висока вартість сучасних науково технічних досліджень і впровадження їх результатів робить ефективним лише масовий випуск нової продукції. Це заздалегідь орієнтує сучасне виробництво на світовий ринок. По-третє, виробництво окремої країни не в змозі відповідати сучасним вимогам технічного рівня продукції за всією номенклатурою виробів. Тому існує об’єктивна основа для міжнародного поділу праці.

На жаль, постсоціалістичні країни ще мало залучені до міжнародного поділу праці. Якщо в розвинутих країнах обсяг експорту у 1990 р. становив 17,8% до ВВП, то у колишніх соціалістичних — лише 6,3%. З одного боку, це пояснюється їх відокремленням від світової економічної системи, з другого — відносно невисоким рівнем техніки і технології виробництва, а отже, невисокою конкурентоспроможністю продукції. Тому сьогодні перед усіма постсоціалістичними країнами стоїть завдання пошуку власного місця в світовому поділі праці, підвищення рівня конкурентоспроможності речей і послуг.

Міжнародний поділ праці надає країнам певні переваги. Завдяки участі в ньому країна може підвищувати ефективність своєї національної економіки. Це зумовлено такими можливостями міжнародного поділу праці:

• кожна країна обирає таку спеціалізацію економіки, яка дає їй змогу якнайраціональніше використовувати свої ресурси, а отже, збільшувати загальний обсяг виробництва;

• в межах міжнародного поділу праці кожна країна зосереджується на створенні тих речей і послуг, виробництво яких їй обходиться дешевше, і відмовляється від виробництва тих, які дешевше виробляти в інших країнах. У результаті кожна країна отримує через світовий обмін (торгівлю) повний обсяг споживчих благ, необхідних її населенню, за нижчими цінами;

• участь у міжнародному поділі праці спричиняє прискорення розвитку науки і техніки в кожній окремій країні і стимулює впровадження нових технологій, підвищення якості продукції до світового рівня.

Розвиток світового господарства наприкінці ХХ століття породив явище глобалізації. Глобалізація – це суттєве збільшення взаємозалежності країн внаслідок зростання масштабів міжнародної торгівлі, надання послуг та посилення міжнародних фінансових потоків.

У глобалізації є декілька причин. З одного боку, це діяльність урядів країн світу, що спрямована на лібералізацію торгівлі, ринків капіталів тощо. З іншого, її спричиняє розвиток інформаційних та комунікаційних технологій, їх загальносвітове використання.

Глобалізація є суперечливим явищем сучасного світу, оскільки вона має і позитивні, і негативні наслідки.

Позитивними наслідками глобалізації для різних країн світу є:

• досягнення вищих і більш стабільних темпів економічного зростання;

• підвищення середнього рівня життя, урізноманітнення споживчого вибору;

• мобілізація значних обсягів фінансових ресурсів, що недоступні окремим країнам;

• можливість використання сучасних технологій.

Негативні наслідки глобалізації пов’язані з тим, що економіки країн починають втрачати свої національні риси, посилюється залежність їх розвитку від міжнародного економічного порядку. Інтеграція країни у світову економіку загрожує частковою втратою здатності уряду країни керувати економічними та політичними подіями всередині країни. Причому, ця загроза стосується країн з нижчим рівнем економічного розвитку. Водночас, вона не розповсюджується на високорозвинені країни ЄС, США та Японію, що разом контролюють близько 50% світового експорту та імпорту. Саме високорозвинені країни, головним чином, і формують глобальне економічне середовище.

Історично першою і найрозвиненішою нині формою економічних відносин країн, що виникає на ґрунті поділу праці, є світова торгівля.

Чому країни торгують одна з одною? Існування світової торгівлі є настільки звичайним явищем, що мало хто замислюється: чому виник і розвивається світовий ринок? Свого часу це питання цікавило багатьох дослідників.

Логіка найдавніших міркувань на цю тему була дуже простою. Якщо в одній країні є родовище мармуру, а в іншій — золота, то для того, щоб у двох країнах королі мали золоті корони і зали, оздоблені мармуром, потрібна торгівля між цими країнами.

Адам Сміт, класик економічної науки, зробив наступний крок у розкритті істини і застосував до аналізу світової торгівлі поняття витрат виробництва різних товарів. Якщо порівняти, наприклад, витрати виробництва вівса і виноградного вина в Шотландії і у Португалії, то зрозуміло, що через відмінності у кліматі овес вигідніше вирощувати в Шотландії, а виноград — у Португалії. Якщо ці країни відповідно спеціалізуватимуться й обмінюватимуться результатами своєї праці, то це буде вигідно для кожної з них.

Давід Рікардо, великий англійський економіст, у з’ясуванні цього питання пішов ще далі і знайшов причину вигідності міжнародного обміну навіть тими товарами, виробництво яких не залежить від природних умов. Він винайшов принцип порівняльних переваг. Цей принцип полягає у тому, що в рамках міжнародного поділу праці та світової торгівлі кожній країні вигідніше виробляти і експортувати ті товари, при виготовленні яких продуктивність праці на її підприємствах найвища. Або, іншими словами, країни можуть виграти завдяки спеціалізації на товарах, які вони виробляють з найбільшою відносною ефективністю й обмінюють на товари, які вони не в змозі ефективно виробляти самі.

Наприклад, Японія має велику кількість кваліфікованих працівників, тому вона здатна ефективно виробляти (з незначними витратами) товари, для виготовлення яких необхідна кваліфікована праця, і спеціалізується на виготовленні трудомісткої продукції: відеомагнітофонів, фотокамер, радіоприймачів тощо. Австралія володіє великими земельними просторами, але не має достатніх людських ресурсів і капіталу (К1), тому вона може дешево виробляти такі землемісткі товари, як пшениця, вовна, м’ясо. Бразилія має тропічний клімат, родючі землі, багато некваліфікованої робочої сили; усе це забезпечує можливість виробництва дешевої кави. Економічно розвинута Німеччина спеціалізується на виробництві капіталомістких товарів, наприклад, автомобілів, обладнання, машин тощо.

Таким чином, у світі немає країни, яка не змогла б знайти свого місця на світовому ринку, використовуючи те, чим вона багата і в чому є її відносна перевага. Значна кількість багатих країн досягла добробуту саме завдяки активній участі в світовій торгівлі.

Проілюструємо принцип відносних переваг прикладом.

Нехай є дві країни, вся економіка яких — це виробництво нафти та цукру. Умови виробництва у першій країні такі, що в ній встановлюється внутрішній обмінний коефіцієнт 1 т нафти — 1 т цукру. У другій країні обмінний коефіцієнт такий: 1 т нафти — З т цукру. Як бачимо, у другій країні виробництво нафти відносно дорожче і тому вона має перевагу при виробництві цукру. Нехай країни починають торгувати, і у зовнішній торгівлі встановлюється обмінний коефіцієнт 1 т нафти — 2 т цукру. Переваги, що отримує кожна країна, зосередившись на виробництві того продукту, який для неї є відносно дешевим, можна відобразити у таблиці.

Таблиця 23

Пояснення до таблиці:

Таблиця показує те, що якби країни не спеціалізувались і не торгували, то перша мала б 36 т нафти і 24 т цукру, друга — 16 т нафти і 8 т цукру. Після торгівлі перша має 40 т нафти і 40 т цукру, друга — 20 т нафти і 16 т цукру (5-й стовпчик).

Виграш від торгівлі країни мають тому, що перша відмовилася від виробництва цукру, який для неї відносно дорожчий, друга — від виробництва нафти, яка для неї є відносно дорожчою.

 

Для зовнішньої торгівлі важливе значення має конкурентоспроможність товарів, які продаються на світовому ринку. Конкурентоспроможність товару ґрунтується на порівнянні сукупних характеристик товару з товарами-конкурентами за ступенем задоволення конкретних потреб і за ціною.

Формування світових цін — це особливий механізм, що суттєво відрізняється від формування внутрішніх цін. Світові ціни відображають інтернаціональну вартість товару. Остання визначається головними продавцями і покупцями певних видів продукції і формується в ході здійснення великих і регулярних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку. Наприклад, світові ціни на машини й устаткування — це ціни переважно європейських, японських і американських фірм, на вугілля — імпортні ціни у західноєвропейських портах; на цинк, свинець, олово, нікель, алюміній — ціни Лондонської біржі кольорових металів, на нафту — ціни країн ОПЕК.

В основному зовнішня торгівля ведеться за світовими цінами, проте ціни на однаковий товар можуть на світовому ринку і відрізнятися. На рівень світових цін впливають валюта (В3), в якій здійснюються розрахунки, характер поставок, умови розрахунку та багато економічних і неекономічних факторів. Наприклад, на ціну впливає навіть те, оплачується товар одразу чи ні, якою є угода: довгостроковою чи разовою тощо.

Експортери та імпортери для орієнтації у світових цінах використовують довідкові ціни (офіційні ціни постачальника), біржові, аукціонні, ціни торгів. Тобто визначити світову ціну товару — це досить складно. Найближчими до рівня світових є ціни великих експортно-імпортних угод, що укладаються в основних центрах світової торгівлі.

Світова торгівля є надзвичайно динамічним явищем. Перелічимо головні тенденції світової торгівлі на сучасному етапі:

1. Відбуваються зміни у географічній структурі світової торгівлі. Продовжує зростати значення країн – членів Європейського Союзу: їм належало 30,8% світового експорту у 1960 і 38,2% у 2001 році. Частка США знизилась з 16% у 1960 до 12,1% у 2001 році.

2. Значно зросла частка Японії у світовому експорті: з 3% у 1960 до 6,8% у 2001 році.

3. Збільшилась частка країн, що розвиваються: з 21% у 1960 до 29,5% у 2001 році.

4. Водночас зростає значення нових індустріальних країн Азії. За прогнозами Генеральної угоди з товарів і торгівлі (ГАТТ) на ці країни припадатиме більша частка приросту експорту та імпорту. Зокрема, для Тайваню, Південної Кореї та країн АСЄАН (мова про цю організацію світової торгівлі піде пізніше) темпи зростання експорту становитимуть 10% — 20%, а імпорту 8% — 30%.

5. Країни перехідної економіки, до яких належить і Україна, мають незначну частку у світовій торгівлі, а саме: 4,8% у світовому експорті і 4,3% — у імпорті за 2001 рік.

6. У структурі світової торгівлі знижується частка торгівлі сировиною і підвищується торгівля готовою продукцією. Якщо до Другої світової війни приблизно 2/3 світового товарообігу припадало на продовольство, сировину і паливо, то нині вони становлять меншеб1/3. На торгівлю готовою продукцією в даний час припадає 2/3 світового експорту. Особливо швидко зростає частка машин, устаткування, транспортних засобів. Наприкінці 90-х років ХХ століття частка готових виробів у експорті розвинених країн перевищувала 80%, у країнах, що розвиваються, становила 70% і тільки для перехідних економік країн СНД складала 42%.

7. У світовій торгівлі також спостерігається значне зростання торгівлі науково-технічною продукцією. За останні 20 років вона збільшилася майже в 10 разів.

Країна, що бере участь у міжнародній торгівлі, отримує надходження (кошти) за товари, які вивозяться (експорт), і розраховується з іншими країнами за товари, які ввозяться (імпорт). Зовнішньоторговельні розрахунки країни утворюють її торговельний баланс.

Торговельний баланс — це співвідношення коштів, отриманих протягом року за експорт, і коштів, сплачених за імпорт товарів. Структурно він складається із двох частин — з надходжень (експорту) і платежів (імпорту), їхнє зіставлення утворює експортно-імпортне сальдо. Сальдо можна визначити за окремими видами діяльності (статтями торговельного балансу) і за балансом у цілому.

Якщо країна експортує товарів більше, ніж імпортує, то вона має активне (або позитивне) сальдо торговельного балансу. Якщо країна ввозить іноземних товарів більше, ніж вивозить своїх, то її торговельний баланс буде дефіцитним і вона матиме від’ємне сальдо.

Дефіцит, або позитивне сальдо, торговельного балансу відображає конкурентоспроможність даної країни на міжнародних ринках, слабкість або силу її економіки.

Торговельний баланс України (з урахуванням послуг) 1997 та 2000 років відображено у таблиці 24. Проаналізуємо його з точки зору інформації про стан торговельних відносин України з іншими країнами.

Таблиця 24

Експорт та імпорт України у 1997 та 2000 роках

Пояснення до таблиці:

У 2000 році в порівнянні з 1997 відбулась суттєва зміна: баланс товарів та послуг став позитивним. Це означає, що надходження від експорту перевищили витрати на імпорт.

Основною статтею українського експорту є чорні та кольорові метали, причому, надходження за цією статтею продовжували зростати: з 29,6% до 33,6%. Основною статтею імпорту залишається імпорт енергоносіїв – нафти, газу тощо. За аналізований період намітились деякі позитивні зрушення, пов’язані із зменшенням частки продукції паливно-енергетичного комплексу у структурі імпорту: з 37,8% до 35,8%. Загалом, переважання у експорті сировинних товарів, а у імпорті – енергоносіїв засвідчує невисокий рівень розвитку української економіки та низьку конкурентноздатність кінцевої продукції на міжнародних ринках.

Україна більше надає послуг, ніж імпортує їх. Це головним чином послуги транспортування і транзиту по території, пов’язані з вигідним територіальним розміщенням.

 

 

На жаль, в українській економіці протягом 90-х років позитивні зрушення у структурі експорту та імпорту практично відсутні. Для підвищення у структурі експорту готової продукції — машин та обладнання, товарів народного споживання, продукції сільського господарства — принаймні, необхідне впровадження сучасних технологій виробництва, які б забезпечували вищу якість і нижчі витрати, активне просування вітчизняних товарів на міжнародних ринках.

Слід зазначити, що дефіцит торговельного балансу не тільки виникає під час кризи у країнах із слабо розвинутою економікою, як це має місце в Україні, а й спостерігається протягом певного часу в розвинутих країнах. Наприклад, у США дефіцит у торгівлі товарами зріс з 25 млрд. дол. у 1980 р. до 160 млрд. дол. у 1987 р.

Погано це чи добре, коли виникає зовнішньоторговельний дефіцит? З одного боку, це небажане явище, оскільки виявляє недостатню конкурентоспроможність товарів країни на світовому ринку. З другого — для споживачів торговельний дефіцит не є несприятливим явищем, адже в країні з’являється більше імпортних товарів, часто кращої якості і дешевших.

Коли дефіцит торговельного балансу стає небажаним, держава вдається до певних протидіючих заходів: підвищення тарифів, імпортних квот, ліцензій.

Тариф (мито) — це плата в державну казну, що береться на кордоні з власника товару іноземного виробництва, який ввозиться в країну для продажу. Іншими словами, мито є податком на імпортні товари. Воно може використовуватись як джерело доходу державного бюджету і як засіб захисту виробників від іноземних конкурентів. Коли мито використовується тільки як джерело надходження коштів у бюджет держави, то його ставка невелика і воно називається фіскальним (від англійського fiscal — стягнення). Зокрема, європейські держави, що зацікавлені в постачанні кави та цитрусових, встановлюють на ці товари помірне мито. Протекціоністське мито має на меті створення несприятливих умов для іноземних конкурентів стосовно місцевих фірм. Сплативши мито, власник імпортного товару змушений підвищити ціну на нього. В результаті товар стає дорожчим і втрачає відносну перевагу, яка забезпечувала йому вищу конкурентоспроможність. Іноді мито досягає розмірів, що позбавляють іноземні товари шансів на успішний продаж. Так, улітку 1992 р. Міністерство торгівлі США встановило на уранову руду з країн СНД величезний митний збір — 115,82%.

Для захисту внутрішнього ринку і національних виробників уряди застосовують також імпортні товарні квоти. За допомогою імпортних квот визначаються максимальні обсяги товарів, які імпортуються у певний період. Часто імпортні квоти є ефективнішим засобом стримування іноземних товарів, ніж митні тарифи. Наприклад, у США поряд з митом діють імпортні квоти на перелік товарів, серед яких: м’ясо-молочні продукти, тютюн, фруктові соки, мотоцикли, побутова електроніка тощо.

Ліцензування, або нетарифний бар’єр, — це видача державними органами дозволу (ліцензії) на ввезення і вивезення певних товарів. Країна може встановлювати завищені стандарти якості продукції, а іноді чинити бюрократичні перешкоди. Обмежуючи видачу ліцензій, можна обмежувати імпорт. Саме так чинила певний час Великобританія, забороняючи імпорт вугілля. Враховуючи гостру дефіцитність українського ринку, наша держава застосовувала систему квот і ліцензій, які були спрямовані на експорт продукції.

Новою формою торговельних бар’єрів є добровільні експортні обмеження. У цьому випадку іноземні фірми добровільно обмежують обсяги свого експорту в певні країни з надією уникнути занадто жорстких торговельних бар’єрів. Домовленість про обмеження досягається під час укладання торговельних угод і відповідно оформлюється. Наприклад, японські автомобілебудівники під загрозою введення Сполученими Штатами Америки вищих тарифів або нижчих імпортних квот погодилися на введення добровільних обмежень на свій експорт.

Якщо окрема країна в своїй зовнішньоторговельній політиці застосовує торговельні бар’єри, то такі заходи називають протекціоністськими.

Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист вітчизняних виробників товарів від конкуренції з боку іноземних фірм. Ця назва походить від англійського рrоtесі — захист, прикриття, її суттю є створення для вітчизняних торговців і підприємців особливих пільгових умов порівняно з іноземцями, її наслідком стає одержання державною казною додаткових грошових надходжень від митних та інших зборів.

Протекціонізм має не лише позитивні, а й негативні наслідки. Він може, зокрема, призвести до підвищення цін на продукти, принаймні, двома способами. По-перше, ціна імпорту зростає за рахунок тарифів. По-друге, ціни на вітчизняні товари можуть піднятися у зв’язку з послабленням конкуренції з боку іноземних товарів. Дослідження показують, що витрати, які лягають на споживачів обкладених митом товарів, великі. Так, одне із досліджень у США засвідчило, що загальні щорічні втрати споживачів від протекціоністських заходів становлять до 82 млрд. дол. Часто вважають, що захисні митні збори необхідні для того, щоб дати можливість утвердитися новим галузям вітчизняної промисловості, які не можуть конкурувати з іноземними фірмами. Цей аргумент справедливий в основному для країн, які розвиваються, але він є досить сумнівним як загальний принцип. Існують кращі способи, ніж мито: прямі субсидії держави, пільгове оподаткування.

Досвід країн, що розвиваються, засвідчує: у тих країнах, які активно використовували торговельні бар’єри для захисту своїх національних економік, зростання було повільнішим, ніж у тих країнах, які проводили відкриту економічну політику.

Крайнім проявом протекціонізму є “торговельні війни”. “Торговельна війна”— це прийняття урядами країн жорстких заходів для обмеження доступу на їхні внутрішні ринки. Досвід “торговельних воєн” переконав, що програють обидві сторони, тому доводити до такого стану зовнішньоторговельну політику дуже небезпечно.

Коротка історична довідка

В історії міжнародних відносин можна знайти різні приклади “торговельних воєн”. Зокрема, у середині 50-х років виникла “годинникова війна” між Швейцарією та США. Американські виробники годинників домагалися від уряду 50% підвищення мита на імпортні годинники.

На початку 70-х років відбувалась “текстильна війна” між Японією та США на ґрунті намагання останньою країною здійснити квотування імпорту текстилю.

У 1976 — 1977 рр. уперше розпочалася колективна “торговельна війна” країн Європейського співтовариства, США, Австралії, Канади. Об’єктом суперечностей стали ринки 20 товарів, серед яких були сталь, скло, папір, шовк, автомобілі, кондиціонери, радіоприймачі тощо. Перелічені країни звинувачували Японію у демпінгових (штучно занижених) цінах.

 

Протилежним підходом до регулювання торгівлі є система лібералізму, або вільної торгівлі. Лібералізм — це зовнішньоекономічна політика, за якої митні органи виконують тільки реєстраційні функції, не збирають імпортного та експортного мита, не визначають ніяких кількісних або інших обмежень. Таку політику проводять країни з високою ефективністю національного господарства, наприклад, Канада.

Значну роль відіграє лібералізація торгівлі для країн, що розвиваються. Світовим банком було зроблено масштабне дослідження програм лібералізації, здійснюваних у 19 країнах протягом різних етапів реформ з кінця Другої світової війни до 1984 р. Висновок із дослідження зроблено такий: програми реформ, за якими суттєво обмежили дію імпортних квот та тарифів, закінчувались більш успішно.

Важливим фактором лібералізації торгівлі є угода, яку в 1947 р. підписали 23 країни. Вона дістала назву ГАТТ ґрунтується на таких принципах: 1) рівний, недискримінаційний режим для всіх країн-учасниць; 2) зниження митних зборів за допомогою проведення багатосторонніх переговорів; 3) усунення імпортних квот.

У даний час ГАТТ (сучасна назва ГАТТ — СОТ) підписали 135 країн світу. Зокрема, завдяки цій угоді імпортне мито на промислові товари в індустріально розвинутих країнах наприкінці 80-х років у середньому становило 5% від мита періоду 30-х років.

Підсумки теми

ü Світове господарство — це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Міжнародний поділ праці передбачає насамперед розвиток країнами тих галузей, в яких вони мають відносні переваги (вищу продуктивність праці, нижчі витрати виробництва).

ü Міжнародний поділ праці зумовлено: по-перше, економічними, природними, людськими, капітальними ресурсами, які нерівномірно розподілені між окремими країнами; по-друге, досягнутим кожною країною рівнем науки, техніки, технології.

ü Новим явищем у міжнародних відносинах кінця ХХ століття стала глобалізація – суттєве зростання взаємозалежності країн під впливом зростання міжнародної торгівлі товарами та послугами, міжнародних фінансових потоків. Внаслідок цих змін втрачається автономність національних економік. Хоча ті з них, які включені в інтеграційні процеси, можуть отримувати переваги у вигляді використання сучасних технологій, вищих темпів економічного розвитку та зростання середнього рівня добробуту населення.

ü На міжнародному ринку країни торгують за світовими цінами. Світові ціни мають ту особливість, що визначаються головними продавцями і покупцями певних видів продукції в ході здійснення великих і регулярних угод у центрах світової торгівлі: на біржах, аукціонах, торгах.

ü Торговельний баланс країни — це співвідношення надходжень від експорту та платежів за імпорт. Якщо країна вивозить товарів більше, ніж ввозить, то вона має активне сальдо торговельного балансу, якщо вивозить відносно менше, то вона має від’ємне, або дефіцитне, сальдо.

ü Торговельні бар’єри діють у формі мита, квот, нетарифних бар’єрів, добровільних обмежень. Митні збори ведуть до підвищення цін і зниження обсягів продажу товарів, на які це мито поширюється. Однак певні місцеві виробники виграють від торговельних бар’єрів.

ü Історично склалися дві протилежні системи зовнішньоторговельної політики держави: протекціонізм і лібералізм. У сучасному світі переважає тенденція до лібералізації. Лібералізації зовнішньоторговельних відносин сприяють міжнародні організації на зразок ГАТТ та Європейського співтовариства.

МОЖЛИВОСТІ ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ЗНАНЬ ІЗ ТЕМИ

Ø Якщо ви пов’язуєте свою майбутню професію із зовнішньоторговельною діяльністю, то відтепер ви розумітимете її зміст.

Ø Розуміючи наслідки певної політики держави у сфері зовнішньоторговельних відносин, ви зможете передбачити зміни ринкової кон’юнктури. Наприклад, для вас уже має бути зрозумілим зв’язок між імпортними митом, квотами на ввезення товарів, з одного боку, та цінами на вітчизняному ринку — з іншого.

Контрольні запитання та завдання

1. Чому на сучасному етапі розвитку цивілізації окрема країна не може існувати ізольовано від інших? Виберіть із запропонованих відповідей ті, які ви вважаєте правильними:

• у країні може загальмуватися технічний прогрес; можуть виникнути проблеми з міграцією робочої сили; країні буде важко долати митні бар’єри;

• для задоволення потреб населення у речах і послугах необхідно залучати більше ресурсів, і витрати виробництва будуть вищими.

2. Уявіть, що вам треба довести необхідність участі України у світовій торгівлі. Які з наведених аргументів ви б використали:

• обсяги виробництва в Україні починаючи з 1991 і до 1999 року скорочувалися, і потрібно ще багато часу для того, щоб вийти на позиції, які передували спаду;

• Україна має значний науковий потенціал і розвинуті технології у деяких сферах;

• наприкінці 80-х років в Україні виробляли сталі та вугілля більше, ніж в Англії, ФРН та Японії;

• 25% світових чорноземів припадає на Україну;

• Україна має значні зовнішні борги.

3. Ще раз поверніться до таблиці 23. Як вона виглядатиме, якщо змінити одну умову: зовнішній обмінний коефіцієнт, що був (1т нафти — 2т цукру), став: 1 т нафти — 1,5 т цукру?

4. Які із зазначених фактів можна використати як аргументи на користь протекціонізму, а які — лібералізму у зовнішньоекономічній діяльності:

• конкурентоспроможність українських товарів є низькою;

• Україна не має сучасних технологій для більшості виробництв;

• Україна перебуває напередодні зростання кількості безробітних;

• Україні не вистачає валютних ресурсів для імпорту найнеобхіднішого: ліків, продуктів дитячого харчування, засобів захисту рослин тощо.

5. У тексті теми висловлена така думка: “Досвід “торговельних воєн” показав, що в них програють обидві сторони...”. Як би ви пояснили цю думку?

ТЕМА 5.2.