Попит на робочу силу – це суспільна платоспроможна потреба в робочій силі. Він визначається обсягом і структурою суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, кон’юнктурою ринків капіталу, товарів та послуг, ціною робочої сили, а також правовими нормами, що регламентують її використання, та іншими умовами.
Пропозиція робочої сили являє собою контингент працездатного населення, що пропонує роботодавцю свою здатність до праці в обмін на фонд життєвих благ. На неї впливають демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робочої сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки кадрів, система оплати праці, кон’юнктура ринків капіталу, товарів та послуг тощо.
Співвідношення попиту та пропозиції визначає кон’юнктуру ринку праці. У разі збігу попиту та пропозиції кон’юнктура ринку праці буде трудозрівноваженою, у разі перевищення попиту над пропозицією – трудодефіцитною, у разі перевищення пропозиції над попитом – трудонадлишковою.
Ціноутворення на ринку праці має свої специфічні особливості. Заробітна плата найманого працівника повинна включати в себе не тільки ціну його праці, а й витрати на утримання непрацездатних членів його сім’ї. Нижньою межею коливання ціни робочої сили є вартість робочої сили. Верхній рівень ціни робочої сили обмежується величиною знову створеної вартості. Він не може перевищувати останню, бо це призведе до банкрутства підприємства.
Товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила, яка розглядається як сукупність фізичних та духовних якостей, якими володіє організм, жива особа і які вона застосовує кожного разу, коли виробляє будь-які споживчі вартості.
Механізм функціонування ринку праці створюється на основі державного та профспілкового втручання і складається із суб’єктів, об’єктів, цілей, інструментів та засобів впливу.
До суб’єктів ринку праці відносяться носії, виконавці та виразники господарсько-трудових інтересів.
Об’єкти державного регулювання ринку праці – це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають або можуть виникати труднощі, проблеми, які не вирішуються автоматично, в той час як їх розв’язання терміново потрібне для нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності.
Інфраструктура ринку праці – це державні установи, недержавні структури сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди тощо, які забезпечують найефективнішу взаємодію між попитом і пропозицією на ринку праці.
Сегментація ринку праці – це поділ робочих місць і працівників за об’єднуючими ознаками на відносно стійкі і замкнуті сектори, які обмежують мобільність робочої сили своїми кордонами.
Первинний ринок праці – це та його частина, яка характеризується стабільним рівнем зайнятості працівників; високим рівнем оплати праці; можливістю професійного зростання; використанням прогресивних технологій і систем управління тощо.
Вторинний ринок праці – це та його частина, якій властиві висока плинність кадрів і нестабільна зайнятість; низький рівень оплати праці; відсутність можливості професійного зростання і підвищення кваліфікації; наявність відсталої техніки, примітивні трудомісткі технології тощо.
Внутрішній ринок праці – це система соціально-трудових відносин, обмежених рамками одного підприємства, всередині якого встановлення ціни робочої сили та її розміщення здійснюється за адміністративними правилами та процедурами.
Зовнішній ринок праці – це система соціально-трудових відносин між працездатними та непрацездатними робітниками в масштабі країни, регіону, галузі.
Відкритий ринок представляє все працездатне населення. Це, насамперед, офіційна частина населення, яка перебуває на обліку в державній службі зайнятості.
До прихованого ринку належать працівники, які зайняті на підприємствах і організаціях, проте мають велику імовірність опинитись без роботи з причини зниження темпів розвитку виробництва.
тема 6. соціально-трудові відносини ЗАЙНЯТості
Зайнятість населення – один із найважливіших макроекономічних показників стану економіки країни. Трудова зайнятість населення країни забезпечує виробництво валового національного продукту, а отже – економічну основу життя суспільства. Разом із цим, зайнятість має і соціальний характер: вона відображає потреби людей не лише в заробітках, а й у самореалізації через суспільно-корисну діяльність.
Статус в зайнятості визначається для частини трудових ресурсів, що приймають участь у суспільно корисній діяльності. Це група людей, які пропонують робочу силу для виробництва товарів і послуг з метою отримання доходу, а також ті, що приймають участь у суспільно корисній діяльності, але не приносять прямого грошового доходу, або приносять дохід, безпосередньо не пов’язаний з виробництвом благ і послуг.
Класифікація форм та видів зайнятості
1. За способом участі в суспільній праці:
ü зайнятість за наймом;
ü самостійна зайнятість.
2. За формами власності підприємств:
ü зайнятість на державних підприємствах;
ü зайнятість на колективних підприємствах;
ü зайнятість на приватних підприємствах.
3. За мірою відповідності потребам економіки та людини:
ü продуктивна (економічно доцільна);
ü раціональна (економічно і соціально доцільна);
ü ефективна (повна і раціональна).
4. За мірою охоплення економічно-активного населення:
ü повна;
ü неповна. Розрізняють видиму (явну) і невидиму (приховану) неповну зайнятість.
5. За кількісними характеристиками неповного робочого часу:
ü неповний робочий час;
ü неповний робочий тиждень;
ü поділ робочих місць;
ü неоплачувані відпустки.
6. За легітимністю працевлаштування:
ü формальна (зареєстрована в офіційній економіці);
ü неформальна (незареєстрована в офіційній економіці).
7. За формами організації:
ü стандартна;
ü нестандартна.
8. За статусом і характером трудової діяльності:
ü первинна зайнятість;
ü вторинна зайнятість.
9. За стабільністю трудової діяльності:
ü постійна зайнятість;
ü тимчасова зайнятість;
ü сезонна зайнятість.
Добровільно незайняті – це працездатні особи, які з тих чи інших причин не претендують на отримання роботи (ведуть домашнє господарство, перебувають на утримані тощо).
Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. У сучасному світі можна виділити три основні моделі державної політики зайнятості:
Європейська модель – це скорочення числа зайнятих при підвищенні виробництва праці і як наслідок росту доходу. Така політика передбачає дорогу систему допомог для великої кількості безробітних.
Скандинавська модель – це забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць у державному секторі із середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні кошти, при дефіциті яких наступає спад виробництва, що тягне за собою звільнення.
Американська модель орієнтується на утворення робочих місць, які не потребують високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей із низькими доходами.
Активна політика зайнятості – це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, які проводить держава з метою зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи з профілактикою звільнення, навчання і підвищення осіб, активний пошук і підбір робочих місць, фінансування, створення нових робочих місць.
Пасивна політика зайнятості передбачає виплату допомог безробітним і надання простих послуг щодо підбору робочих місць через державну службу зайнятості. Така політика може себе виправдати лише при високій гнучкості ринку праці робочої сили в цілому.
БЕЗРОБІТТЯ ТА ЙОГО ФОРМИ ПРОЯВУ
Безробіття – складне соціально-економічне та психологічне явище, при якому значна частина активних працездатних громадян не може знайти роботи, яку б вони могли виконувати. Безробіття виникає внаслідок переважання пропозиції праці над попитом на неї, причому ця невідповідність може бути як кількісною, так і якісною.
Безробітним, за методологією МОП, вважається той, хто в даний момент не має роботи, шукає її, готовий приступити до роботи протягом наступних двох тижнів і не має інших джерел доходу, крім заробітної плати в сфері оплачуваної зайнятості. За українським законодавством безробітними визнаються громадяни, що не мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити.
Класифікація безробіття:
1. За повнотою обліку:
ü реальне;
ü офіційне (зареєстроване).
2. За формами вияву:
ü відкрите;
ü приховане.
3. За поширеністю:
ü загальне;
ü галузеве;
ü регіональне.
4. За соціально-професійним складом:
ü професійне;
ü етнічне;
ü молодіжне;
ü жіноче;
ü серед соціально-вразливих верств населення.
5. За причинами виникнення:
ü фрикційне;
ü структурне;
ü конверсійне;
ü циклічне;
ü сезонне;
ü добровільне;
ü вимушене.
6. За сутністю:
ü постійне (тривале);
ü тимчасове.
Відомий американський дослідник у галузі макроекономіки Артур Оукен математично виразив співвідношення між рівнем безробіття і відставанням ВНП (валового національного продукту), відоме в усьому світі як закон Оукена. Згідно з цим законом щорічний приріст ВНП приблизно на 2,7% утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові 2% приросту реального ВНП зменшують кількість безробітних на 1%, і навпаки, кожні 2% скорочення реального національного обсягу виробництва нижче від досягнутого рівня збільшують рівень безробіття на 1% порівняно з природним рівнем безробіття.
Кількість безробітних – це абсолютний показник безробіття, що вказує на його розмір.
Рівень загального безробіття (РБ) визначається як частка від ділення загального числа безробітних (Чб) на чисельність економічно активного населення (Чеа).
Рівень зареєстрованого безробіття (РБз) обчислюється шляхом ділення числа зареєстрованих безробітних (Чз) на чисельність економічно активного населення (Чеа).
Змістовний модуль № 2.
Організація, нормування, продуктивність праці
Тема 7. ОРГАНІЗАЦІЯ і нормування ПРАЦІ
організація праці
Організація праці – це спосіб поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва з метою створення сприятливих умов для одержання високих кінцевих соціально-економічних результатів. Організація праці є об’єктивною необхідністю і невід’ємною складовою трудової діяльності людини. Вона має сприяти вдосконаленню всіх процесів праці, виробничих структур для досягнення найвищої ефективності суспільного виробництва.
В умовах ринкової економіки на всіх рівнях управління можна виділити економічні, психофізіологічні та соціальні завдання щодо поліпшення організації праці.
Організація праці має 2 сторони: природну технічну і соціально-економічну, які тісно пов’язані між собою і визначають зміст організації праці.
Організація праці на підприємстві охоплює такі основні напрями:
ü поділ і кооперація праці;
ü організація і обслуговування робочих місць;
ü нормування праці;
ü організація підбору персоналу та його розвиток;
ü оптимізація режимів праці і відпочинку;
ü раціоналізація трудових процесів, прийомів і методів праці на основі узагальнення прогресивного досвіду;
ü поліпшення умов праці;
ü зміцнення дисципліни праці;
ü мотивація й оплата праці.
Поділ праці – це процес відокремлення різних видів діяльності, спеціалізація працівників на виконанні певного кола функцій, за якої окремі працівники виконують різні роботи або операції, що доповнюють одна одну.
Кооперація – це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.
Серед колективних форм організації праці провідне місце посідають групові форми організації праці, зокрема, виробничі бригади.
Трудовий (виробничий) процес – це цілеспрямоване, постадійне перетворення вихідної сировини та матеріалів у готову продукцію, яка призначена як для споживання, так і для подальшого перероблення.
Основні процеси безпосередньо пов’язані з перетворенням предметів праці у готову продукцію. У результаті основних виробничих процесів випускається продукція, яка передбачена планом підприємства.
Допоміжні процеси лише сприяють безперебійній роботі підприємства, але безпосередньої участі у виготовленні продукції не беруть.
Обслуговуючі процеси створюють умови для здійснення основних та допоміжних. До них належать транспортні та складські процеси.
Виробничий процес виготовлення складного продукту є результатом поєднання ряду паралельних процесів виробництва простих продуктів і має назву синтетичного.
Виробничі процеси, при яких з одного виду сировини виготовляється кілька видів продукції, називаються аналітичними.
Основний структурний елемент трудового процесу – трудова операція. Трудова операція об’єднує менші складові елементи, тобто вона поділяється на трудові прийоми. Прийоми поділяються на трудові дії, кожна з яких є сукупністю трудових рухів, виконуваних безперервно одним чи кількома робочими органами людини.
Мікроелемент – така частина трудового процесу, яку далі поділяти недоцільно.
Робоче місце – це зона трудової діяльності робітника або групи робітників, оснащена всім необхідним для успішного здійснення роботи. Водночас це первинна ланка виробничої структури підприємства, яка може функціонувати відносно самостійно.
Організація робочого місця – це система заходів щодо його планування, оснащення засобами і предметами праці, розміщення в певному порядку, обслуговування й атестації.
Планування робочого місця передбачає раціональне розміщення у просторі матеріальних елементів виробництва, зокрема устаткування, технологічного та організаційного оснащення, а також робітника.
Робочі місця класифікують за такими параметрами:
Залежно від кількості виконавців розрізняють індивідуальні та колективні робочі місця. Індивідуальне робоче місцепризначене для роботи одного працівника протягом зміни. Колективне робоче місцепризначене для здійснення процесу праці одночасно кількома робітниками (бригадою).
Залежно від кількості устаткування розрізняють одноверстатні та багатоверстатні робочі місяця. Останні характеризуються тим, що робітник у певній послідовності здійснює виробничий процес на кількох одиницях технологічного устаткування.
За ступенем спеціалізації розрізняють універсальні та спеціалізовані робочі місця. На універсальних робочих місцях здійснюються різнорідні види робіт; вони оснащенні універсальним обладнанням, що дозволяє швидко переходити від одного виду робіт до іншого. На спеціалізованих робочих місцях, оснащених обладнанням спеціального призначення, можуть виконуватися одні й ті ж або близькі за змістом операції і види робіт.
За ступенем механізації – робочі місця з ручними, машинно-ручними, машинними, автоматизованими й апаратурними трудовими процесами.
За характером розміщення в просторі бувають стаціонарними (робоче місце токаря, коваля, вагранника) і рухомі (робоче місце водія, машиніста крана).
Обслуговування робочих місць здійснюється відповідно до таких функцій: енергетична; транспортно-складська; підготовчо-технологічна; інструментальна; налагоджувальна; міжремонтна; контрольна; облікова.
УМОВИ ТА РЕЖИМИ ПРАЦІ, СПОСОБИ ЇХ ОПТИМІЗАЦІЇ
Умови праці – це сукупність взаємозв’язаних виробничих, санітарно-гігієнічних, психофізіологічних, естетичних і соціальних факторів конкретної праці, обумовлених рівнем розвитку продуктивних сил суспільства, які визначають стан виробничого середовища та впливають на здоров’я і працездатність людини.
Умови праці на кожному робочому місці формуються під впливом таких факторів:
1) виробничі;
2) санітарно-гігієнічні;
3) фактори безпеки;
4) інженерно-психологічні;
5) естетичні;
6) соціальні.
На працездатність людини також впливають особистісні фактори: її настрій, ставлення до праці, стан здоров'я тощо.
Під режимами праці й відпочинку розуміють тривалість і розподіл робочого часу та перерв. Раціональність режиму повинна мати і психофізіологічне, і економічне обґрунтування, а також враховувати умови роботи та різні потреби працівників. При правильному режимі роботи й відпочинку висока продуктивність праці стає стабільною, без ознак перевтомлення людини.
Розрізняють режими: внутрішньозмінні, добові, тижневі, місячні.
Працездатність визначається здатністю людини виконувати певну роботу протягом заданого часу і залежить від чинників як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру (статі, віку, стану здоров’я, рівня кваліфікації, умов, за яких відбувається праця тощо). На працездатність людини також впливають особистісні фактори, її настрій, ставлення до праці, стан здоров’я та ін.
Виробничою втомою називають тимчасове зниження працездатності людини, яке виникає в процесі праці як реакція організму на трудові зусилля, виробничі умови та умови праці.
Для забезпечення збалансованості між кількістю робочих місць і наявними трудовими ресурсами, раціональнішого використання резервів виробничого потенціалу та підвищення продуктивності праці застосовують атестацію і паспортизацію робочих місць.
Атестація робочих місць охоплює такі аспекти:
Ø умови праці і забезпечення техніки безпеки;
Ø техніко технологічні фактори, тобто технічна оснащеність, планування обслуговування, прогресивність технологічного процесу;
Ø рівень організації праці (темп роботи, час зайнятості, інтенсивність праці);
Ø економічна ефективність (втрати, доходи, результат).
В ході атестації комплексно оцінюються технічний та організаційний стан робочого місця, умови праці та техніка безпеки, використання кваліфікаційного потенціалу працівників.
Атестація робочих місць проводиться атестаційною комісією, склад і повноваження якої визначається наказом по підприємству, організації в строки, передбачені колективним договором, але не рідше одного разу на п’ять років.
Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.
Регулювання робочого часу та відпочинку
Час роботи – це час, витрачений на виконання виробничого завдання. Він, у свою чергу, поділяється на підготовчо-завершальний час, оперативний час, час допоміжної роботи та обслуговування робочого місця.
Передбачена чинним законодавством нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть за домовленістю встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.
Для певних категорій встановлюється скорочена тривалість робочого часу:
ü для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) – 24 години на тиждень;
ü для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, – не більше як 36 годин на тиждень.
При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години.
Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників скорочується на одну годину як при п’ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні. Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.
При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, дляяких уже передбачено скорочення робочого часу.
Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку.
Поряд із витратами часу на безпосередньо продуктивну роботу в процесі виконання виробничого завдання певна кількість часу витрачається на перерви і простої, які ведуть до зниження продуктивності праці.
Простої – це вимушена тимчасова бездіяльність установленого для виробничого процесу устаткування, машин і агрегатів.
Працівникам під час робочого дня надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Ця перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи.
Після закінчення робочого тижня працівникам надаються вихідні дні. При п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день.
Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.
У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.
Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години.
Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством.
Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Надурочні роботи, як правило, не допускаються.
Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день.
Для деяких категорій працівників законодавством України може бути передбачена інша тривалість щорічної основної відпустки. При цьому тривалість їх відпустки не може бути меншою за 24 календарних дні.
Щорічні основна та додаткова відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.
За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником, але не більше 15 календарних днів на рік.
