Церква на Буковині та Закарпатті

Православна Церква довгий час зберігалася на Буковині. Митро­полити сучавські переїхали до Яс, і на Буковині фактично залишилася одна єпархія в Радівцях, якій підлягала більша частина краю. В 1770-их роках на Буковині було до 30 монастирів, заснованих мол­давськими воєводами. Найбільшим серед них був Сучавський монастир.¹⁵³

Церква Закарпатської України довгий час залишалася правос­лавною, не зважаючи на спроби приєднати її до унії. Загальне становище Церкви на Закарпатті було відмінним від того, яке було в Польщі, де в боротьбі з Католицькою Церквою об'єднувалися пра­вославні з протестантами. На Закарпатті — навпаки — православні опинилися між двох вогнів: протестанти самі претендували захо­пити владу, і кальвінські магнат и Угорщини змушували українців переходити на протестантизм. Сваволя протестантів штовхала духо­венство назустріч унії, бо католики запевняли, що вона звільнить церкви від податків, забезпечить опіку католицької ієрархії та магнатів.

Духовенство, знаючи вороже ставлення народу до унії, вело унійну акцію потайки. Року 1648 в Ужгороді з'їхалося 63 священики, які в присутності єпископа Ягерського-Янушича заявили про свою згоду прийняти унію на таких умовах: 1) в Церкві залишається східнослов'янський обряд Богослужень; 2) єпископів обирають священики; 3) Українська Церква, що приєднається до унії, дістане права рівні з тими, якими користасться Католицька Церква.

На цьому Соборі обрано єпископа-василіянина Петра Парфенія (1648-1670), який поїхав на висвяту до православних єпископів у Семигороді, щоб приховати свій перехід до унії. 1659 року Парфеній дістав підтвердження на єпископат від папи та цісаря.

Друга половина XVII ст. пройшла в Східній Угорщині у боротьбі з повстаннями, в яких значне місце належало релігійним питанням. Партія, противна католицькій Австрії, перешкоджала проведенню унії. Семигородський князь, Юрій II Ракочі, по згоді з Богданом Хмельницьким, висунув на Закарпатті православного єпископа Йоанікія Зейкана, якого висвячено в Молдавії. Він став єпископам Мукачівським. З того часу було завжди два єпископи: уніатський та православний.

¹⁵³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 307-308.

 

З 80-их років XVII ст., після того, як Австрія закріпилася в за­хідній частині Закарпаття, унія там стала ширитися. Багато праці для ширення унії приклав єпископ-грек І. де-Камеліс. Твердинею православ'я залишалася до кінця XVIII ст. Мармарощина. Останнім православним єпископом був там Досифей, після смерті якого унію поширено по всьому Закарпатті. Остання спроба повернутися до Православної Церкви була в 1766 році. На Мармарощині почали ширити між православними листи про те, що можна вільно поверта­тися до православ'я. При тому в листах натякалось на опіку «східних володарів» обіцялось, що тих, хто повернеться до православ'я, звільнять від панщини. Почався масовий рух повернення до правос­лав'я. Стали виряджати кандидатів на священиків до православних владик.¹⁵⁴

ОСВІТА

І. Шкільна освіта. Нижча освіта в Україні була поширена. Відвідуючи Україну в часи тяжкої війни, в 1654-1655 роках, арабський мандрівник Павло Алепський писав, що більшість козаків — письменні і що навіть серед жінок та дівчат багато письменних: він бачив, як у церкві читали вони молитовники. Звичайно, цих слів не можна брати цілком на віру, але залишається безперечним, що за­гальний стан грамотності серед українських селян та козаків спра­вив еєликє враження на уважного спостерігача.

Початкових шкіл в Гетьманській Україні було дуже багато. У XVIII ст. майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. В 1740-1748 роках у сімох полках: Ніженському, Любенському, Чернігівському, Переяславському, Полтавському, При­луцькому та Миргородському (про 3 полки бракує відомостей) було 866 шкіл на 1099 поселень; одна школа припадала пересічно на 1000 душ. В 1768 році, на території пізніших повітів Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і на кожну припадало пересічно 746 душ. Ці цифри дуже важливі, бо в 1875 році на цій території було тільки 52 школи, і на кожну школу припадало 6.750 душ. Навчалися в цих школах у XVIII ст. діти старшини, козаків, духовенства, селян.¹⁵⁵

В 4-ох полках Слобідської України було 124 школи.

Найціннішою прикметою цих шкіл було те, що засновувало їх само населення, яке розуміло потребу навчання дітей. Сільська гро­мада сама запрошувала вчителя, утримувала його й давала помеш­кання під школу. В місцевостях, де населення жило розкидано по хуторах, навчали дітей так звані «мандрівні дяки», переходячи з місця на місце. ¹⁵⁶

¹⁵⁴ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 325-326. — І. ЛИСЯК-РУДНИЦЬ-КИЙ. Закарпаття. «ЕУ», т. II, стор. 717-718.

¹⁵⁵ Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Гетьман Данило Апостол і його доба. Авґсбурґ, 1948, стор. 163. — І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 291-292. — За В. ВІДНОВИМ. Освіта і шкільництво з давніх часів до половини XIX ст. «Енциклопедія Українознавства» т. І, стор. 918-921.

¹⁵⁶ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси, т. II, стор. 227.

 

В містах існували братські школи.

Значно гірше було на українських землях під польською владою. В 1676 році митрополит Кипріян II звернувся до Апостольської Сто­лиці з проханням допомогти в справі заснування семінарії для підготовки духовенства. Була заснована семінарія у Вільні, але ситу­ації це не направило. Трагедія українського населення під польською владою була в тому, що вища верства, шляхта — дедалі більше споль­щувалася, а разом з тим занепадали та зникали братські школи. На­родні маси залишалися без проводу. Брак шкіл для загалу, неосві­ченість народних мас були ще довго причиною того, що там не ство­рилась українська інтелігенція. Чернечі чини не могли виконати того, що могло й мусіло виконати біле духовенство. Тому митрополит Ата-насій Шептицький дбав передусім про те, щоб виховати із священиків освічену, здисципліновану інтелігентну верству.

Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було всього лише 20 місць для українців, з того числа 16 — для світських людей.

Більше значення мали заходи оо. Василіян. В Умані 1765 року засновано монастир, а при ньому школу, в якій навчалося до 400 учнів. Цей монастир і школа були знищені під час Коліївщини. Василіянські школи мали інший характер, ніж братські, які були всестанові, а василіянські шляхетські, католицькі.¹⁵⁷

Осередок вищої освіти в другій половині XVII ст. перенісся зі Львова до Києва, де розцвітала Братська школа, зреформована Пет­ром Могилою на зразок єзуїтських колегій, забезпечена ним і матеріально і юридично (привілеєм Владислава IV 1635 року). Петро Мо­гила притягнув до неї видатних професорів, яких виряджав для підготовки за кордон. Число студентів школи — «спудеїв» — зро­стало.

Після смерті Петра Могили Братська школа стала йменуватися «Києво-Могилянською Колегією». Польський уряд не визнавав її за високу школу і не дозволяв викладати в ній богословських наук, щоб примусити учнів вступати до польських колегій. У Гадяцькому договорі в 1658 році Виговський вимагав зрівняти Київську Колегію в правах з Краківською Академією і надати їй титул Академії. Але цей договір не був реалізований. Московський уряд в 1666 році, після пожежі, коли припинено навчання в Київській Колегії, спро­бував зліквідувати її, як «латинську», але сам воєвода Київський П. Шереметєв рішуче висловився за збереження Колегії (в ній вчив­ся син його, Б. П. Шереметєв).¹⁵⁸

¹⁵⁷ За В. ВІДНОВИМ. «Енциклоп. Українозн.» т. І, стор. 919. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 391, 414, 417.

¹⁵⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 191-193.

 

Проте, весь час, поки царем був Олексій, московський уряд ставився до Колегії вороже. Лише за царя Федора надано Колегії право викладати богослов'я.¹⁵⁹ Року 1701 Колегія була перейменована на Академію, їй дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1.000 золотих.

Велику роль відіграв у справі відродження Академії гетьман І Мазепа, якого митрополит Варлаам Ясінський називав «промислінником і благодітелем», а Теофан Прокопович — «ктитором пре­славної Академії Могило-Мазеповіянської». Єпископ Антоніи Стаховський називав Академію «Києво-Могилянськими Афінами», укріпленими Мазепою.

Тісний зв'язок Київської Академії з Мазепою позначився в тих "панегіриках», які відмічали роль Мазепи, як вождя України. Ма­зепа дійсно був меценатом і опікуном Академії. Він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися уро­чисті Служби Божі і в якому професори виголошували проповіді. Мазепа сам часто відвідував Академію, бував на її диспутах та ви­ставах. В Академії вчилися обидва Мазепині небожі — І. Обидовський та А. Войнаровський. В добі піднесення української культури часів Мазепи Академії належало центральне місце.¹⁶⁰

За зв'язки з Мазепою Академія заплатила тяжку ціну: протя­гом майже 30-ти років вона не могла цілком отрястися від репре­сій Петра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в Академії «чужинцям», себто підданим Польщі. В лютому 1709 ро­ку замість 2.000 учнів було тільки 161. Лише за Єлисавети кількість студентів знову зростає: в 1744 році було їх 1.100. ¹⁶¹

Оправлятися від удару, якого завдав Академії Петро І, почала вона за Данила Апостола. Після блискучих професорів часів Мазе­пи, якими були Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський і особливо Теофан Прокопович, «мабуть, найвизначніший учений-енциклопедист (теологія, філософія, література, історія, математика, астроно­мія) тогочасної України», як характеризує Прокоповича О. Оглоблин, ¹⁶² настав занепад. Характеристична для цієї доби «еволюція» Т. Прокоповича: в 1705 році він, присвячуючи Мазепі свою драму «Володимир», «славив його, як гідного спадкоємця Володимира Ве­ликого», і в «Слові» у день Володимира називав Київ «Другим Єру­салимом» — як антитезу «Третього Риму» — Москві. А в 1709 році, після Полтавської катастрофи, речник «Другого Єрусалиму» став неофітом «Третього Риму — Петербургу».¹⁶³

¹⁵⁹ Ф. ТІТОВ. Стара вища освіта, стор. 100.

¹⁶⁰ О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..., стор. 136-137.

¹⁶¹ Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Гетьман Данило Апостол..., стор. 160-161.

¹⁶² О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..., стор. 135.

¹⁶³ О. ОГЛОБЛИН. Там же, стор. 146-147.

 

Повернути Києву та Академії блиск і славу часів Мазепи не міг уже ніхто. Але за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського Академія почала знову поволі підноситися зі стану за­непаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишалися в її володінні. Митрополит Рафаїл Заборовський з власних коштів під-т римував Академію та її професорів, посилав здібніших учнів до за­кордонних університетів, допомагав бідним учням, прибудував дру­гий поверх на будинку Академії, спорудженому Мазепою.¹⁶⁴

Нову добу піднесення пережила Академія за царювання Єлизавети та гетьманування Кирила Розумовського. Про стан її свідчать імена професорів 1740-их років: Юрій Кониський, Сильвестер Ласкоронський, Юрій Щербацький, Давид Нищинський, Манасія Мак­симович та інші, що «зробили б честь кожному західноєвропейському університетові», — пише О. Оглоблин.¹⁶⁵

 

Кількість учнів Академії змінювалась.

За Мазепи було	2.000 учнів
1709 року	161 "
1736-1737 роках	367 "
1737-1738 роках	494 "
1744 року	1.100 "
1754-1756 роках	1.000 "
1764-1765 роках	1.159 "
1775-1776 роках	769 166

 

Навчання в Київській Колегії було побудоване за зразком єзуїт­ських польських колегій. Було в ній 7-8 клас, які поділялися на три цикли: нижчий — граматичний (інфіма, граматика та синтакса), се­редній — риторичний (піїтика та риторика) і вищий — філософсь­кий (діалектика, логіка та теологія). Остання класа розрахована бу­ла на 4 роки. У викладах панувала латинська мова, але крім того вивчали грецьку та слов'янську мови. За методою навчання Колегія буласхоластичною школою, як були схоластичними всі школи Західної Європи того часу. ¹⁶⁷

Колегія мала бути не тільки навчальною школою, але й школою моралі, благочестя, і в цьому дуже допомагали ті конґреґації учнів, про які була мова вище. Колегія була національною, всестановою школою, в якій навчалися діти духовенства, старшини, козаків, мі­щан, селян.

¹⁶⁴ Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 181.

¹⁶⁵ О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 138.

¹⁶⁶ Ф. ТІТОВ. стара освіта..., стор. 290. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 44.

¹⁶⁷ Н. П. ВАСИЛЕНКО. Очерки по истории Западной Руси и Украины. К., 1916, стор. 86.

 

У Колегії, а пізніше в Академії, навчалися син Б. Хмельницького Юрій, племінники Мазепи та діти видатної старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського. Крім дітей української еліти, вчилися тут і чужин­ці: син воєводи П. Шереметева, Б. П. Шереметев, син Патрика Гор­дона.¹⁶⁸ Серед слухачів було багато росіян, українців із Західної та Правобережної України, із Сербії, Болгарії, Румунії, навіть із Греції.

Колегія, а потім Академія, були тісно зв'язані з Церквою. Ректо­рів Академії, що були завжди архімандритами Братського монастиря, обирали професори і затверджували митрополит і гетьман. З другої половини XVIII ст. входить у життя інший порядок: рек­тора стали призначати самі митрополити. Професори були переваж­но духовного звання.

Колеґія й Академія жили спільним життям з Києвом, з Укра­їною. Тут з участю професорів і старших учнів відбувались диспути, які притягали багато людей з міста. Деякі з диспутів були вели­кими подіями в житті Києва. Наприклад, диспут 1646 року, на тему про ісходження Святого Духа, коли проти єзуїта Циховського ви­ступав ректор Інокентій Гізель, або диспут 1663 року, коли ректор Йоаникій Голятовський виступав проти єзуїта Пекарського на тему вищої влади в Церкві. ¹⁶⁹

Багато людей брало участь в урочистих церковних процесіях, в яких виступали ректор, професори та всі учні. Такі процесії бували в день Богоявления, Воздвижения Хреста, Трьох Святителів, Благовіщення. Особливо урочистим було «шествіє з вербою» — з церкви св. Юрія, біля св. Софії, на Поділ, до Братського монастиря.

Масу відвідувачів приваблювали театральні вистави, особливо на Різдво, коли студенти Академії виставляли п'єси на біблійні, істо­ричні та моралістичні теми, з інтермедіями побутового характеру. Авторами їх були переважно професори Академії, серед них Йоани­кій Голятовський, Теофан Прокопович та інші.

¹⁶⁸ Н. С. СИДОРЕНКО. Соціально-економічний розвиток Києва. «Київ» І, стор. 193. — О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа., стор. 3 36

¹⁶⁹ Ф.ТІТОВ. Стара в. освіта, стор. 126-127. — I. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 195-196; т. III, стор. 41-44.

 

Значення Київської Академії в історії України було велике. За 150 років її існування навчалося в ній коло 25.000 українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, яка протягом XVIII ст. займала урядові місця. Переглядаючи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в Академії. З Акаде­мії вийшло те «знаменитое сословие войсковых канцеляристов», як назвав їх М. Грушевський, що «подготовляет национальное украинское возрождение XIX ст.», себто та армія урядовців полкових та генеральних канцелярій, серед яких були письменники, вчені, дип­ломатичні діячі, а головне — українські патріоти-автономісти, як характеризує їх О. Оглоблин.¹⁷⁰

Київська Академія була науковим осередком не тільки на Україну-Гетьманщину та Правобережну Україну, її професорів та ви­хованців з другої половини XVII ст. запрошувано до Московії, а піз­ніше — до Російської імперії. Вони 5ули організаторами і профе­сорами шкіл у Московщині, займали місця архімандритів, єписко­пів, митрополитів. Вихованці Академії були також єпископами на Сибіру. Навіть Синод у своєму першому складі мав правлячу вер­хівку з українців: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. Кількість єпископів-українців була так велика, що 1754 ро­ку цариця Єлизавета видала наказ, яким дозволяла Синодові «пред­ставляти» кандидатів на вакантні місця архієреїв та архімандритів — «великоросіян», а не тільки українців.¹⁷¹ За час з 1721 по 1750 рік не менше як 200 вихованців Академії займали видатні місця в Росії.

Багато вихованців Київської Академії займали світські посади в Росії, як професори російських університетів, перекладачі в різних установах (Г. Полетика), міністри (П. Завадовський, О. Безбородько, канцлер Російської імперії) та ін. ¹⁷²

Київська Академія була зразком для інших шкіл України. Архи­єпископ Лазар Баранович заснував Колегіум у Новгород-Сіверську, який року 1689 перенесено до Чернігова. Весь час ним опікувався Мазепа. Року 1722 Білгородський єпископ, Єпифаній Тихорський, заснував в Білгороді Колегіум з богословським курсом, який року 1726-7 перенесено до Харкова, де розвивався він дуже добре: в 1729 році було в ньому 500 учнів. 1738 року відкрито заходами єпископа Арсенія Берло семінарію в Переяславі, яку 1762 року перенесено до Полтави, де вона стала культурним осередком Полтавщини. ¹⁷³

У середині XVIII ст. помічається охолодження світської молоді до Київської Академії. Воно позначалося між іншим тим, що в за­гальній кількості «спудеїв» починають переважати діти духовен­ства. В XVII ст. синів духовенства бувало не більше як третина (30%), в 1764-1765 роках на 674 учнів світського походження було вже 485 духовного (себто 42%), а в 1776-1777 роках на 345 учнів світського походження було вже 444 (себто бл. 60%) духовного. ¹⁷⁴

¹⁷⁰ М. ГРУІНЕВСЬКИЙ. Об украинской историографии XVIII ст. Несколько соображений. «Известия Академии Наук СССР», 1934, VII, серія ч. 3, стор. 215-223. — О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 14-15.

¹⁷¹ І. ОГІЄНКО. Українська Церква, II, стор. 173.

¹⁷² І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 98.

¹⁷³ За В. ВІДНОВИМ. «Еенциклоп. Українозн.», т. І, стор. 920. — І. ВЛАСОВ­СЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 50-54.

¹⁷⁴ Ф. ТІТОВ. Там же, стор. 194, 290.

 

Це співвідношення спостерігається і в інших школах: в Чернігівсько­му Колегіумі в 1730-1740 роках було близько 2/3 складу учнів ді­тей світських батьків; в 1790 році з 426 учнів тільки 40 походили не з духовних родин, себто менше як 10%. Київська Академія з її схо­ластичною програмою та богословським характером перестала за­довольняти суспільство і щораз більше молоді переходить до інших шкіл: Московського університету, Медико-Хірургічної Академії то­що. До Медико-Хірургічної Академії з 1754 до 1768 року перейшло з Київської Академії понад 300 осіб. Також щораз більше молоді ви­їжджає вчитися до закордонних університетів: Гайдельберзького, Ляйпціґського, Кенігсберзького, Страсбурзького, до Італії, Парижу тощо. Через цю молодь затіснюється зв'язок України з західноєвро­пейською наукою.¹⁷⁵

Внаслідок прагнення молоді до світської науки роблено спроби реформувати навчальну програму в Київській Академії і внести в неї природничі науки, математику, медицину. Було чимало спроб заснувати в Україні університети: Мазепа планував закласти уні­верситет в Батурині і перетворити на університет Київську Акаде­мію. 1766 року Рум'янцев проектував створити університети в Києві та Чернігові. В наказ депутатам до Комісії для складання нових законів в 1767 році українська шляхта вимагала заснувати універ­ситети в Києві, Батурині, Чернігові, Новгород-Сіверську, Сумах (накази шляхетства Київського, Ніженського, Чернігівського, Стародубського, Глухівського, Переяславського, Батуринського).¹⁷⁶ Про­те, всі ці заходи були марні: російський уряд не дозволяв Україні мати університети.

Про високий культурний рівень української еліти — старшини, вищого духовенства та міщанства — свідчить між іншим велика кількість бібліотек в Україні. Крім бібліотек Києво-Печерської Лав­ри й інших монастирів, а також; бібліотеки Київської Академії, існу­вало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику та цінну бібліотеку; мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Голятовський, Дмит­ро Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, М. Ханенко, Я. Маркович, С. Лашкевич, Кочубеї, К. Розумовський та інші. Із щоденників Я. Марковича, М. Ханенка та інших видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували часо­писи, що виходили різними мовами, стежили за сучасними куль­турними та науковими подіями.

¹⁷⁵ П. ПЕТРЕНКО. Українські ваґанти. (Дяки-пиворізи). «Літературно-Науковий Збірник», Ганновер, 1947, ч. 2, стор 48. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 49.

¹⁷⁶ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси, т. II, стор. 208-209. — І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 292.

 

Поруч з новими виданнями різних авторів вони збирали давні рукописи, хроніки. У багатьох бібліотеках були книжки з математики, астрономії, медицини, не кажучи про право, історію, географію. ¹⁷⁷

2. Наука. На тлі широкої й ґрунтовної освіти, яку діставала українська інтелігенція XVII та XVIII ст., виділяються вчені з різ­них галузей знання.

а) Історія. Найбільший інтерес серед учених України явля­ють дослідники історії України. В другій половині XVII ст. висту­пають автори, які захоплюються історією своєї батьківщини. Бурх­лива доба XVI-XVII ст. з церковною боротьбою викликала інтерес до історії України, намагання опертися в боротьбі на минуле. Вона залишила цінні твори Стефана Зизанія, Христофора Філалєта, Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Касіяна Саковича, Мелетія Смотрицького, гуртка, що зібрався біля Петра Могили та Київської Колеґії.

Хмельниччина і нова Українська держава дали новий поштовх для історичних дослідів. Історичні праці виходять з рамок літопис­ного оповідання й набирають форм прагматичної історії. З'являють­ся — «Хроніка» Теодосія Сафоновича (1762), «Синопсис», який при­писують Інокентієві Гізелеві (1674); «Літописець» — Леонтія Боболинського (1699). З цих творів найбільше значення має «Синопсис», стислий підручник історії України, який витримав кілька десятків видань. Усі ці праці мали характер компілятивний, спиралися пере­важно на польські хроніки, але цінним в них було те, що вони вста­новлювали тяглість історії України від Княжої доби.

Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з'являються так звані «козацькі літописи»: «Самовидець» — імовірно Романа Ракушки, що брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським; полковника Гадяцького, Григорія Граб'янки «Действія презЬльнои... небывалой брани Богдана Хмельницкого...» та канцеляриста Генеральної Канцелярії Самійла Величка — «Сказаніе о войнЬ козацкой зъ поляками чрезъ ЗЬновія Богдана Хмельниц­кого». Всі ці твори — прагматична історія Хмельниччини. Особливо важливе «Сказаніе» С. Величка, який використовує багато джерел. Він високо оцінює Богдана Хмельницького і зворушливо описує добу Руїни. ¹⁷⁸

¹⁷⁷ В. ДОРОШЕНКО. Бібліотеки. «Енциклоп. Українозн.», т. І, стор. 1008.

¹⁷⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Огляд української історіографії, Прага, 1923.

 

У XVIII ст. виходять історичні твори, які генетично зв'язують добу Гетьманщини з Княжою добою. У 1730-их роках складено «Краткое описаніе Малороссіи»; в 1751 році. Г. Показ написав «Описаніе о Малой Россіи»; в 1765 році П. Симоновський — «Краткое описаніе о козацком малороссійском народе»; в 1770 році С. Лукомський — «Собраніе историческое». Великою заслугою цих істориків України є те, що вони твердо поставили питання про тяглість істо­рії України і єдність українського народу від Княжої доби до XVIII ст., єдність його держави. ¹⁷⁹

Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти XVIII ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших часів, видатним є написаний фран­цузькою мовою «Дневник» Петра Апостола (1725-1727 pp.), сина гетьмана Данила Апостола. Петро Апостол, що мав широку освіту і володів кількома мовами, довгий час залишався «закладнем» за свого батька у Петербурзі, де був прийнятий у вищому столичному то­варистві і при царському дворі.¹⁸⁰ Величезний «Дневник» (1735-1740 років) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович, освічена, спо­стережлива людина з широким діапазоном наукових інтересів. Маркович цікавився природознавством, літературою, історією, заку­повував книжки за кордоном, передплачував чужомовні часописи. Він докладно, день за днем, занотовував усе, що діялося біля нього: від погоди, стану власного здоров'я, кількості випитого вина, відві­дин, розмов, стану господарства — до високої політики. Щоденник Я. Марковича є незрівнянним історичним джерелом.¹⁸¹

Дуже важливим джерелом історії України є «Дневник» гене­рального хорунжого М. Ханенка, який близько стояв до гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола і був одним з най­більш освічених людей свого часу, блискучим дипломатом і палким українським патріотом.¹⁸²

б) Право. В новій Українській державі з часів Хмельниччини виникало багато питань, які вимагали для їх розв'язання досвідчених правників. Такі правники виходили здебільшого з-поміж стар­шин, що діставали правничу освіту за кордоном. Пам'ятниками пра­ва були ті договори України з Москвою, які укладалися майже всі­ма гетьманами під назвою «Гетьманських статей» і мали характер конституції. Серед цих конституцій найбільше значення мають — правний твір, перший договір України з Москвою 1654 року¹⁸³ та конституція Пилипа Орлика 1710 року.¹⁸⁴

¹⁷⁹ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, Прага. — Д. БАГАЛІЙ. Нарис української істо­ріографії, т. II, К., 1925. — D. DOROSHENKO. A survey of Ukr. Historiography, N. Y. — 1957, v. Y-VI, стор. 41, 43, 57-59. — О. ОГЛОБЛИН. Історіографія. <<ЕУ», т. II, стор. 887. — О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 176-190.

¹⁸⁰ «Дневник» П. Апостола. «Кіевская Старина», 1895, VII-VIII.

¹⁸¹ «Дневник» Я. Марковича. «Жерела до історії України-Русі», Київ-Львів, 1913.

¹⁸² О. ОГЛОБЛИН. Люди старої України, стор. 270-273.

¹⁸³ А. ЯКОВЛІВ. Договір Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р.

¹⁸⁴ Н. ВАСИЛЕНКО. Конституція П. Орлика. «Записки РАНИОН», М., 1929

 

Великий інтерес має Гадяцький договір 1658 року Івана Виговського з Польщею, автором якого був видатний правник Юрій Немирич.¹⁸⁵ Повсякденне життя України будувалося «універсалами гетьманів та полковників, які ці універсали писали за певною формою; їх підписував гетьман та прикладалася до них державна печатка. Вони регулювали державне життя, а також надавали землі старшині та монастирям, давали імунітети.¹⁸⁶

Всі ці пам'ятки права свідчать, що в Гетьманській державі були добрі фахівці — правники.

Внаслідок Визвольної війни 1648 року значна територія України була звільнена від польської влади. В новій Українській державі скасовано суди, які діяли в Польщі, та закони, якими вони керу­валися. Цими законами були: Литовський Статут 3-ої редакції 1588 року, надрукований у Вільні в друкарні братів Мамоничів; в містах з Магдебурзьким правом діяли приватні збірники законів польських правників: Н. Яцкера — «Спекулюй Саксонум»,¹⁸⁷ П. Щербича — «Спекулюй Саксонум альбо Право Саске» ¹⁸⁸ та Б. Ґроїцького — «По­рядок...» ¹⁸⁹ Всі ці закони були підтверджені в основному договорі Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. Це повторювалось в статтях наступних гетьманів. Таким чином територія, на якій дія­ли Литовський Статут та Магдебурзьке право, поширилася на Ліво­бережну Україну, де їх раніше не було.

У XVIII ст. життя Козацької держави ускладнилося, помножи­лися різного роду конфлікти, які вимагали судових рішень. З другого боку — за час війн та Руїни зменшилося, властиво зникло ба­гато судів, а сотники та полковники, які стали суддями козацьких судів, не були в стані виконувати судейські функції. По суті знав­цями законів залишалися нижчі судові урядовці — писарі. Множи­лися скарги на суди гетьманові та московському урядові. Призна­чення в 1721 році Малоросійської Колегії, як апеляційної судової інстанції, не допомогло, бо члени її не розуміли мови, якою були на­писані закони. Тоді, року 1721, Петро І наказав перекласти закони на російську мову.¹⁹⁰

Виконуючи наказ Петра І, гетьман І. Скоропадський скликав Комісію з українських правників для перекладу Литовського Ста­туту, «Саксону» та «Порядку».¹⁹¹

¹⁸⁵ В. ГАРАСИМЧУК. Виговський і Гадяцький трактат. «Записки НТШ», Львів, 1900, т. 87-89.

¹⁸⁶ А. ЯКОВЛІВ. Істерія джерел українського права. <ЕУ», т. І. стор. 636.

¹⁸⁷ N. JASKIER. Speculum Saxonum et jus Municipale.

¹⁸⁸ P. SZCZERBICZ. Speculum Saxonum albo Prawo Saskie...

¹⁸⁹ P. GROICKI...Porza.dek Sa.dow у spraw miejskich Pravva Magdeburskiego — A. JAKOWLIW. Das deutsche Recht in der Ukraine, стор. 24 e 28, 33-42.

¹⁹⁰ А. ЯКОВЛІВ. Український кодекс 1743 року. «Права, по которым судится Малороссійскій народ». Мюнхен, 1949, стор. 14-18.

¹⁹¹ Н. ВАСИЛЕНКО. Матеріали до історії українського права. І, К., 1928, стор. VI-IX.

 

Праця Комісії тривала довго, але перекладу не закінчила. Року 1728 знову наказано — у відповідь на прохання дозволити надрукувати Литовський Статут та Магдебур­зькі закони — перекласти їх на російську мову.

Року 1734 цариця Анна наказала перекласти «права... по кото­рым судится Малороссийский народ» на російську мову, при чому була поширена компетенція Комісії, їй надано законодавчий харак­тер: вона мусіла зробити поправки та скоротити діючі закони; мала скласти проект Зводу нових законів для України.¹⁹² Працю Комісії закінчено 1743 року, але спочатку затримав Кодекс генерал-губер­натор Бібіков, потім затримав Сенат, який надіслав його гетьманові К. Розумовському... в 1756 році. Для розгляду цього Кодексу геть­ман скликав Комісію з представників генеральної та полкової стар­шини в 1759 році. Але до затвердження Кодексу не дійшло, бо знач­на частина присутніх не захотіла розглядати Кодекс і вимагала збе­реження Литовського Статуту без жадних змін (як було затвер­джено царями). Року 1763 гетьман знову зібрав на Раду старшину — генеральну та полкову —- разом 150 осіб. Це були найвидатніші представники козацтва. Але й цим разом Кодексу не затверджено: «Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати найшляхетніший та найвільніший народ у світі», — так характеризувала Литовський Статут частина старшини, і почасти з патріотичних, почасти з ста­нових мотивів не бажала зміняти його.

Так проект Кодексу і не дістав офіційної санкції. Проте, він «пов­нотою та ясністю викладу норм закону й абстрактних правних де­фініцій та досконалою юридичною термінологією далеко перевищу­вав існуючі тоді правні книги». Практично він був дуже поширений в Україні, з нього вивчали українське право і використовували йо­го, як досконалий підручник-коментар до Литовського Статуту.¹⁹³

¹⁹² А. ЯКОВЛІВ. Український кодекс..., стор. 20.

¹⁹³А. ЯКОВЛІВ. Український кодекс..., стор. 30-34.

 

За час праці Комісії для складання нового Кодексу працювало в ній 49 осіб, серед них чимало видатних правників. Один із них, Ф. Чуйкевич, писав гетьманові К. Розумовському: «в своем регіменти многочисленные компуты ученых и грамотных персон изволите иметь». Найвидатнішим із діячів у Комісії був Василь Стефанович, який учився за кордоном — в Шльонську, Саксонії, Моравії, Празі, Відні, Римі, Міляні, Венеції, Бреславі, де року 1722 першим одержав степень магістра вільних наук і філософії. В Петербурзі був він професором філософії та реторики в гімназії, заснованій Теофаном Прокоповичем. Д. Апостол запросив В. Стефановича до Комісії, де він став головою. Одним із наступників Стефановича був М. Ханенко, високоосвічена і надзвичайно розумна особа. Було чимало видатних людей серед цих 49 членів Комісії; більша частина їх скінчила Київську Академію, частина — закордонні університети.¹⁹⁴

З матеріалів Комісії видно, яку велику наукову працю вели її члени, як добре обізнані були вони з тогочасною та старою правни­чою літературою, які бібліотеки мали. Наприклад, Київський бур-містер Нечай приніс до Комісії раритетні твори німецького криміналі­ста Б. Карпцова; бурмістер Філевич написав розділ про управу мі­ста за Магдебурзьким правом.¹⁹⁵

в) Природничі та математичні науки. Вони в Україні були менше розвинені, ніж; історія та право, але ніколи не зникало зацікавлення ними. В приватних бібліотеках часто знахо­дилися книжки із зоології, ботаніки, метеорології, математики. При дворі К. Розумовського проживали доктори — француз Леклерк та німець Гебенштрайт. В той же час (в 1751 році) Іван Полетика став професором Медичної Академії в Кілю, в Німеччині.¹⁹⁶

г) Філософія. В першій половині XVII ст. в Києво-Могилянській Колегії панувала філософія Арістотеля, на якій базували такі дисципліни, як логіка, діалектика, фізика, метафізика, етика. В XVII-XVIII ст. в Україні ширилися твори античних та середньовічних філософів, а також твори Декарта, Фр. Бекона, картезіанців, головно — Пурхоція. Т. Прокопович поклав в основу своєї ідеології теорії Гоббса, Гуґо Ґродіюса та Пуфендорфа. Це дало йому ґрунт для того, щоб підтримувати реформи Петра І.

Найяскравішим представником філософії в Україні був Григо­рій Сковорода (1722-1794), видатний учений та мислитель. Син ре­єстрового козака Полтавського полку, він учився в Київській Академії, потім в університетах Мюнхену, Відня, Бреславу. Повернув­шись на Україну, Г. Сковорода був короткий час професором Хар­ківського університету, а дуже дорожив свободою і не хотів зв'язу­вати себе обов'язками. Він жив у постійних переїздах, зупинявся у ді­дичів, навчав їхніх дітей і їхав далі. Основою його філософічної концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети — са­мопізнання. Його девіз був: «пізнай самого себе».

Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного — безвартісного і вищого — духовного, цінного. Мета життя — щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю Божу. Само­пізнання — це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом.

¹⁹⁴ А. ЯКОВЛІВ. Там же, стор. 27-30.

¹⁹⁵ А. ЯКОВЛІВ. Там же, стор. 30, 49.

¹⁹⁶ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. До історії Запоріжжя і Леклерк і Болтін. «Зап. Істор.-філолог, факульт. Львів.Держ.

Університету, т. Т, 1940 «Запоріжжя XVIII ст. і його спадщина», Мюнхен, 1985, т. І. — І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 292-293.

 

Сковорода стояв вище від усіх принад життя, не мав нічого, не прагнув посад, життьових благ. Але він суворо ставився до сучас­ної Церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Він відмовляв­ся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ста­вився до монастирського життя. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи — викликали порівняння з Сократом. Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII ст. Європи і вплив його філософії ширився не тільки в Україні. Особа та філо­софія Сковороди породили величезну літературу.¹⁹⁷

ґ) Література. На початку доби Козацької держави вираз­но позначалися в літературі України впливи релігійної полеміки початку XVII ст., а навіть і пізніше довгий час переважали в літе­ратурі духовні інтереси над світськими в значній мірі внаслідок того, що більша частина авторів були духовні особи. Це позначалося в духовних віршах, в яких прославляли Ісуса Христа, Богоматір, різ­них святих. Св. Дмитро Туптало, талановитий письменник написав збірник пісень — «Руно орошенное», 1680 року. Були пісні повчальні — про смерть, тлінність життя. Але з'являлося багато пісень і з світ­ською тематикою: любовних, політичних, що прославляли героїв — Богдана Хмельницького, Богуна, Палія. Мазепа, талановитий поет, був автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в еден гуж: всі тягнуть...» Не доведено його авторство іншої пісні: «Ой біда тій чайці небозі...»

Характеристичні для тієї доби вірші емблематичні та панегіричні, а також вірші, в яких автори виявляли високу техніку версифікації. Це — вірші різних примхливих форм: у вигляді хреста, вази, яйця, півмісяця; акростихи, «раки» — вірші, які можна читати з початку та з кінця; вірші, в рядках яких деякі літери підкреслено і з яких можна прочитати слово чи ім'я. Було багато епіграм на два, чотири, рядки. Серед авторів перші місця належали: І. Величківському (по­мер у 1726 році), авторові емблематичних збірок «Млеко», «Зегар» та збірки епіграм; ієромонахові Климентіеві Зінов'єву (кінець XVII початок XVIII ст.), плідному сатирикові; Дмитрові Тупталові (1651-1709), Стефанові Яворському (1658-1722) та Григорієві Сковороді (1722-1794), авторові збірки «Сад божественних пісень».¹⁹⁸

Епос був репрезентований слабше. Збереглися вірші про битву під Берестечком, під Хотином, про оборону Відня. Релігійний епос ви­явлений у переспівах Самійла Мокрієвича (1697) — Євангелії від Матвія, Апокаліпсиса; -І. Максимовича: «Богородице Діво», «Осьм блаженств» (1707, 1709 pp.).

¹⁹⁷ І. МІРЧУК. Історія української філософії. «ЕУ», т. І, стор. 720-721. — І. ОГІЄНКО. Історія української культури. К., 191S. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Фі­лософія Сковороди. В., 1934.

¹⁹⁸ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Ренесанс, реформація і бароко. «Е.У», т. І, стор. 746-747

 

Широко представлені були оповідання, переважно релігійного змісту — про святих та їх чудеса. Збірку таких оповідань видав Петро Могила. Року 1665 Й. Голятовський видав «Небо новое». Великий успіх мали — Печерський Патерик, перевиданий в роках 1661, 1673 та 1702, та монументальна збірка Житій Святих, яку уклав Дмитро Туптало в 1689-1705 роках.

Оригінальним видом літератури були проповіді, які завжди в Україні мали велике значення. В XVII ст. були славетні проповідники: Кирило Ставровецький, автор збірки проповідей «Перла многоцінне», де вміщено разом з проповідями й вірші; Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Йоаникій Голятовський, професор і ректор Київськой Колегії, видав збірку проповідей «Ключ розуміння» (1659) та трактат «Наука албо способ зложення казання» (1659), в якому дав теорію проповіді. Крім того він видав збірки — «Небо новое», «Скарбниця потребная» (1676), а також низку проповідей проти унії та ісляму. Великі збірки проповідей видав Антоній Радзивиловський: «Огородок Марії Богородиці» (1676), «Вінець Христов» (1688). Славилися як проповідники — Лазар Баранович, який видав збірку «Меч духовний» (1666) та «Труби словес проповідних» (1674); Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Юрій Кониський, а пізніше — Григорій Сковорода.

Всі ці збірки проповідей розраховані були не тільки, як допомога для проповідників, а і як хатнє читання для широких кіл суспіль­ства. Вони здебільше написані по-мистецьки, з бажанням захопити читача. До проповідей вносилося різні приклади з інших літератур, головним чином латинської, порівняння, аналогії, навіть анекдоти та приказки. Щоб наблизити предмет оповідання до розуміння чи­тача, часто вносили порівняння біблійних осіб з сучасними визнач­ними особами (Мойсей, наприклад, — гетьман, тощо).

До проповідей наближаються богословські трактати, як літе­ратурно оформлений виклад богословської науки. Багато таких трактатів видано в першій половині XVII ст. («Палінодій» Захарія Копистенського, «Зерцало богослів’я» К. Ставровецького, «Анфологіон» Петра Могили,«Мир з Богом человіку» Інокентія Гізеля [1660]). Ряд блискучих формою і змістом трактатів написав Г. Сковорода, давши у них виклад своєї філософської системи, пов'язаної із старо-християнською містикою та західноєвропейськими впливами.¹⁹⁹

¹⁹⁹ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ Там же, стор 748 т. І, стор. 293-301. Його ж Історія україн літерат., т.1, стор. 293-301.

 

Улюбленим видом літератури кінця XVII ст. і першої половини XVIII була драма. Зародилася вона в Україні під впливом польських шкіл на початку XVII ст. Спочатку дія відбувалася за сценою, а на сцені лише розповідалося про події. Наприкінці XVII ст. появляються вже дійсні драми. Українська драма була зв'язана з Київською Ко­легією: професори писали п'єси, а «спудеї» виступали як дійові особи. Здебільшого драми були пристосовані до Різдвяних та Великодніх свят.

З п'єс, пристосованих до Різдвяних свят, залишилась одна — ав­торства Дмитра Туптала, основою якої є містерія різдвяних подій: бачимо тут пастухів, царів, двір Ірода, танці. Більше збереглося Ве­ликодніх драм (12), в яких, поруч з реальними людьми — символічні постаті: «натура людська», «гнів Божий», «милосердя». Окрему групу утворюють драми про святих: про Йосифа, Олексія, Катерину, про Успіння Богородиці.

Другу групу творять драми моралістичного характеру. Це — алегоричні п'єси, в яких часто виступають реальні постаті: «Лазаря», «блудного сина» тощо.

Третя група — найцікавіша, це — драми історичні. Збереглися три драми з історії України, одна з римської і одна з сербської історії. Найцікавіші, звичайно, драми з історії України: «Володимир» Теофана Прокоповича та «Милость Божія» невідомого автора. Володи­мир — це Володимир Великий, з яким автор порівнює Мазепу. «Ми­лость Божія» — драма присвячена Хмельниччині; закінчується вона панегіриком Петрові II та Данилові Апостолові.

В антрактах драми давали інтермедії комічно-побутового, іноді сатиричного змісту. ²⁰⁰ Ці інтермедії важливі тим, що виконували їх українською мовою, близькою до народної.

Драми мали великий вплив на населення. На вистави збиралося багато глядачів з різних шарів суспільства, починаючи від гетьманів та старшини — до рядових ремісників. ²⁰¹

Вертеп. Драма подавалась здебільшого в трьох площинах: внизу було «пекло», над ним — «земля», а вгорі — «небо». Цю структуру використано для лялькового театру, що мав назву «вертеп». Це була поділена надвоє скриня, поділена на два поверхи, в якій відбувалась дія: нагорі — релігійна, різдвяна, а внизу — побутова, комічна. Дійо­вими особами побутової частини були запорожці, жиди, серби, ци­гани, поляки. Вертеп з'явився на початку XVII ст., а найбільшого розцвіту досяг у другій половині XVIII ст. Вертепи були знайдені навіть на Сибіру. В Україні збереглися — Сокиринський, Межигірський та Батуринський вертепи.²⁰²

²⁰⁰ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 283-293.

²⁰¹Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 288-293.

²⁰² В РЕВУЦЬКИЙ. Вертеп «Е.У», т. II, стор. 232. 8 2-290

 

Наприкінці існування Козацької, Гетьманської держави з'явили­ся літературні твори, які стоять цілком окремо. Це — по-перше — славетний «Разговор Великороссии з Малороссией)», що його написав перекладач Генеральної Військової Канцелярії Семен Дівович у 1762 р. — тоді, коли, після воцаріння Катерини II в Україні побою­валися, що автономії України загрожує небезпека. «Разговор» у добрій віршованій формі дає діалог Росії і України, в якому Україна доводить права на свою історичну суверенність. Цей перейнятий почуттям національної гідності твір вражає глибоким розумінням минулого України, знанням її історії. Твір С. Дівовича був «великої сили укра­їнським літературним протестом проти московської централістичної політики», — характеризує його О. Оглоблин.²⁰³

Близька до «Разговору» славетна «Ода на рабство» В- Капніста, яку довгий час вважали за протест проти введення кріпацтва в Укра­їні в 1783 році. Дослідники датують «Оду» початком 1780-их років і вважають, що це був протест проти російської централістичної по­літики в Україні. На це вказують слова «Оди»: «Отчизны моея любез­ной Порабощенье воспою» і далі поет каже про «пригнічення України» — «под игом тяжкия державы».

Так двома видатними творами відповіла Україна на політичне поневолення її Росією. Треба додати, що обидва твори — С. Дівовича «Разговор» і В. Капніста «Ода» не були надруковані в XVIII ст.²⁰⁴

 

МИСТЕЦТВО

1. Архітектура. Від XVII-XVIII ст. в Україні збереглося чимало дерев'яних будівель, переважно церков. Найбільше залиши­лось їх на Бойківщині. Це типова для українського мистецтва тридільна (тризрубна) будова, в якій кожний зруб перекритий ступінча­стим перекриттям. Подібні до бойківських церков були церкви в Торках, біля Перемишля (1661), в Кам'янці, на Запоріжжі.

Деякі відміни мають церкви Волині, Поділля, почасти Буковини. На Поділлі багато церков трибанних, із стрункими кількаповерхо­вими банями. Найвищим досягненням були п'ятибанні церкви почат­ку XVIII ст. на Полтавщині, Чернігівщині. Серед них виділяється церква, що її збудував кошовий Калнишевський у Ромні. Чудом будівельної техніки був дев'ятибанний, п'ятиповерховий собор у Новоселиці, над рікою Самарою, що його збудував Погребняк у 1773 році.

Житлових будівель залишилось дуже мало, але збереглися в Галичині, на Поділлі та на Волині жидівські синагоги другої половини XVII ст., які мали риси шляхетських будинків з підсіннями, ґанками та різними оздобами.

²⁰³ О. ОГЛОБЛИН. Люди..., стор. 14-18.

²⁰⁴ О. ОГЛОБЛИН. Там же, стор. 59-66.

 

З кінця XVI ст. в Україні починає ширитися стиль Відродження, який панував в Західній Європі, головно в Італії. Цей стиль, особливо шириться в містах, що мали торговельні та культурні зв'язки з За­ходом. Показове ширення стилю Відродження в містах, як Львів, Бардіїв, Пряшів, що лежали на цьому шляху. Найбільше пам'яток цієї доби залишилося у Львові — кінцем XVI ст. датуються будинки «Чорна кам'яниця» палац Корнякта, Трисвятительська каплиця та Успенська церква з вежою, каплиці Боїмів та Кампіні, церкви в Сокалі, Новоселиці, Любліні, Луцьку, Городку б. Львова, будинки в ма­єтках кн. Острозьких, в Межиріччі, Ярославі та інші будинки в Ка­м'янці, Луцьку.

Очевидно були впливи цього стилю на будівлях Східної України — в Каневі, Чернігові, Остері, Переяславі, Новрод-Сіверську, але збереглося небагато.²⁰⁵

Другу половину XVII ст. вважається золотим віком українського мистецтва. В Україні витворюється своєрідний стиль, що постав із сполуки українських тринавних церков із західноєвропейською базилікою і пізніше дістав назву українського бароко. Кульміна­ційним часом розвитку цього стилю — пишного, урочистого — була доба Мазепи, великого мецената і фундатора низки пишних храмів.

Мазепа фундував будівництво величезних храмів у Києві: Брат­ського та Микольського монастирів, церкви Всіх Святих у Лаврі, над Економічною брамою Лаври. В. Січинський нарахував збудованих в 1690-1705 роках Мазепою та закінчених після його смерті 12 хра­мів. До того ж нарахував В- Січинський до 20 храмів, зреставрованих Мазепою: собор Св. Софії, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Св. Успенський собор Лаври, Троїцька церква над Святою брамою Лав­ри, церкви — в Переяславі, Глухові. Чернігові, Батурині, Межигір'ї, Мгарський монастир тощо.

Навіть вороги визнавали заслуги Мазепи в справі церковного будівництва: Петро І казав, що Мазепа «великий строитель святым церквам», а старшина в Бендерах, після смерті Мазепи, не могла підрахувати всього, що Мазепа «розкинув і видав... щедрою рукою в побожному намірі на будову церков і монастирів». ²⁰⁶

²⁰⁵ В. СІЧИНСЬКИЙ. Архітектура. «ЕУ», т. І, стор. 806-815.

²⁰⁶ В. СІЧИНСЬКИЙ. І. Мазепа, людина і меценат. Філядельфія, 1951, стор. 33-39. — О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа, стор. 129-130.

 

Звичайно, ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі будування та реставрації храмів, але він не був єдиний: його попередник, Самойлович, почав будувати собор Мгарського монастиря; будувала багата старшина: В. Борковський (Чернігів), М. Миклашевський (Київ, Глухів), Кочубей (Київ), К. Мокієвський (Київ), П. Герцик (Полтава), Мирович (Переяслав), І. Іскра (Полтава), Д. Горленко (Густинський монастир). М. Борохович, Лизогуб (Чернігів) Гамалія та інші. ²⁰⁷

Нова доба архітектурного піднесення України зв’язана з діяль­ністю митрополита Рафаїла Заборовського і називають її ще «добою бароко Заборовського». До цієї доби належать твори видатного архітектора Шеделя (дзвіниці — Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, Михайлівського монастиря); у середині XVIII ст. в Україні шириться стиль пізнього бароко — рококо. До нього належить перлини мистецтва — Андріївська церква в Києві (1744-1787) — твір архітектора Растреллі, Покровська церква в Києві, церкви — в Ко­зельці (архітектор Квасов), славетний собор св. Юра у Львові, автором якого був Б. Меретіні-Мердерер.²⁰⁸

Від доби бароко залишилося більше пам'яток світського будів­ництва, ніж від попередніх часів. Причина цього, звичайно, в матеріалі, яким переважно користувалися — цегла. Але все ж таки біль­ша частина будівель загинула не з причини нетривкості матеріалу Наприклад, під час руйнації Батурина в 1708 році загинуло багато пишних будинків старшини і, передусім, палац гетьмана на Гонча-рівці, що справляв імпозантне враження на чужинців. В. Січинський припускав, що збудував його архітектор А. Зернікав. В цьому палаці була велика зала, прикрашена портретами видатних монархів Європи, серед них на чільному місці був портрет Людовика XIV, якого дуже шанував Мазепа. В палаці була велика бібліотека з цінними книжками на різних мовах. Очевидно, були там і старовинні україн­ські рукописи, зокрема славетна Пересопницька Євангелія — пер­лина українського мистецтва.²⁰⁹ В палаці була багата збірка зброї. Загинув він, загинули й інші будинки Мазепи в Києві та в селах Дегтярівці і Поросючці. Були прекрасні будинки Я. Лизогуба в Седневі, Д. Апостола — в Сорочинцях тощо. В Чернігові залишився будинок військової полкової канцелярії, зразок українського бароко. В Києві до останніх років у садибі Миколаївського монастиря стояв прекрасний будинок, що служив у XIX ст. як цейхгавз. Збереглася будівля Академії Наук, перебудована за митрополита Йоасафа Кроковського. За Мазепи це був двоповерховий будинок з аркадою й великими вікнами.

²⁰⁷ О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Іван Мазепа..., стор. 130.

²⁰⁸ Б. КРУПНИЦЬКИЙ. Культурне життя України за гетьмана Данила Апостола. Кіль, 1948, стор. 9.

²⁰⁹ В. СІЧИНСЬКИЙ. Там же, стор. 46.

 

В 1730-их роках, як уже сказано, почалося знову піднесення ми­стецтва, зв'язане з діяльністю Г. Шеделя. Одночасно з ним працю­вали С. Ковнір, посполитий Києво-Печерської Лаври, та І. Григорович-Барський. Київ прикрашений був чудовими будинками: ми­трополичі палати в садибі Софійського собору та брама Заборовського і перлина — ансамбль будинків у Києво-Печерській Лаврі, зни­щений під час німецької окупації в 1943 році.

Були гарні будинки в Галичині, головним чином ратуші; серед них — славетна ратуша в Бережанах.²¹⁰

2. Різьба. В XVII-XVIII ст. різьба на дереві досягла в Укра­їні виняткової краси. Стиль бароко з його пишними орнаментами вимагав великої досконалості майстрів. Вікна, двері храмів та жит­лових будинків прикрашалися складними орнаментами з каменю та глини. Чудові зразки таких орнаментів мали церкви Мазепиної фун­дації, брама Заборовського, ансамбль Ковніра в Лаврі. Поруч з цією скульптурою розвивається різьбарство. Насамперед — це пишні іко­ностаси на декілька поверхів. Іконостаси — Богородчанський, у Га­личині (Ів. Кендяєлевич), Софійського і Миколаївського соборів — у Києві, Межигірського і Видубицького монастирів — незрівнянні красою і технікою. Вирізьблені з дерева листи аканту і виноградні лози вражали своєю красою. Всі ці пам'ятки мистецтва, які прослав­ляли Україну, були по-вандальськи знищені більшовиками.

У XVII-XVIII ст. в православних церквах було багато статуй. З цим звичаєм встановлювати в храмах статуї вів боротьбу православний Синод. Внаслідок цього багато статуй знищено, і тільки незначна їх частина збереглася в музеях. Були статуї на соборі св. Юра у Львові, Геракл на ратуші в Бучачі, фігури гетьманів та муз на будинку Малоросійської Колегії в Глухові, водограй «Самсон» у Києві, фігура Теміди на Київській ратуші.²¹¹

3. Малярство. Малярство досягло в XVII-XVIII ст. високого рівня. Наприкінці XVII ст. шириться новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально розробленого крає­виду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю — розпис Троїцької церкви в Києво-Печерській Лаврі). Постаті Ісуса Христа, Богоматері, Святих набувають спеціальних для українського мистецтва рис. На іконах часто відображують постаті осіб, що офірують ікони: гетьма­нів, старшини (на іконі Покрови маємо портрет Хмельницького). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для історії побуту. Особливо цікаві ікони в м. Сорочинцях, на Пол­тавщині, а також ікони Угорської України.²¹²

²¹⁰ В. СОЧИНСЬКИЙ. Там же, «ЕУ», т. І, стор. 810-812.

²¹¹ В. СІЧИНСЬКИЙ. «Е.У», т. І, стор. 822-823.

²¹² В. СІЧИНСЬКИЙ. «Е.У», т. І, стор. 826-827. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. історія України, стор. 440.

 

Розвивається світське малювання, особливо портретне. Серед портретистів були видатні майстри. Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на весь зріст, а маленькі — для медальйонів. Портрети прикрашали будин­ки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви ікону. Портрети цікаві з різних поглядів: багато з них мають психологічні риси й допомагають уявити собі особу, портрет якої подається. Цікаві портрети і з побутового погляду: на них бачимо одяг, іноді датований; бачимо поступову заміну української ноші західною (портрети Ма­зепи, Данила Апостола — в лицарських латах), К. Розумовського, Г. Полетики — в цивільних убраннях.

4. Графіка-граверство. Високого ступеня досконалості досягло в Україні граверство. В 1630-их роках зосереджувалось воно головно у Києві, в Києво-Печерській Лаврі, але в кінці XVII ст. вже суперничали з Києвом Львів та Унівський монастир: у своїх виданнях вони вміщали гарні орнаментальні прикраси на українські народні мотиви. У Львові розвивається граверство стилю бароко.

За доби Мазепи осередком Граверства знову став Київ. Тоді тут працювало коло 20-ти Граверів, більша частина яких була першо­рядними майстрами. Про школу граверів доби Мазепи писав В. Січинський. Основоположником її був Олександр Тарасевич; крім ньо­го працювали — Д. Ґалаховський, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Мигура, І. Стрельбицький, 3. Самойлович та інші. Гравери ілюстрували різні книги, наприклад, «Патерик Печерський», виготовляючи гравюри на металі, а також на дереві, так звані дереворити, і друкували їх на окремих аркушах паперу або на шовку. Частина цих гравюр присвячена видатним діячам України; тут є портрети, панегірики, види будівель, плани міст тощо.

Деякі з граверів Київської школи були відомі далеко поза ме­жами України: О. Тарасевич (1672-1720) був найвизначнішим мистцем мідіориту й офорту на всьому Сході Европи. Він зробив чи­мало портретів королів і інших видатних осіб Европи.

Коло 20-ти гравюр присвячено Мазепі. Найстаріша гравюра Леонтія Тарасевича була виконана біля 1695 року, коли Мазепа мав 55 років. Він представлений тут ще молодим в оточенні алегоричних фігур, які символізують добрі діла. Найбільше гравюр виконав Іван Щирський — окремо і в різних книгах — та Захарій Самойлович. Багато працював у Граверстві Іван Магура. В 1706 році на величезно­му аркуші паперу він нарисував — в центрі — Мазепу в лицарському убранні, з булавою, а по його боках 6 жінок, які символізують істину, правду, силу, справедливість, науку і мистецтво; вгорі представлено 6 церков, що їх уфундував Мазепа (1706 рік). Дуже цікава зроблена на мідяній дошці і відбита на шовку гравюра Д. Ґалаховського: в

центрі — Мазепа на весь зріст, оточений 8-ма жіночими алегорич­ними фігурами.

Крім Києва, видатні гравери працювали в Чернігові і в Новгород-Сіверському. Українська граверська школа доби Мазепи сягала своїми впливами Польщі, Литви, Білорусії, Молдаво-Валахії і, зви­чайно, Московщини, де постійно працювали першорядні українські майстри: М. Карповський, О. Козачківський, І. Стекловський та інші.²¹³

У 1730-1740-их роках, після загального занепаду української культури 1709-1720 років, Граверство відродилось. У Києві працю­вало тоді коло 50 граверів, серед них найкращі О. Козачівський та Г. Левицький (1695-1768) — найвизначніший гравер XVIII ст.

У середині XVIII ст. розвивається знову граверство у Львові, де працювали І. Филипович, Т. Корнахольський, І. Вишловський, М. Фуглевич, Т. Троцкевич.²¹⁴

5. Музика. В XVII ст. розвивається в Україні музикальне життя, чому в значній мірі сприяли братства та спеціальні музичні цехи в Києві, Львові, Луцьку, Чернігові, Харкові. Вони ширили се­ред населення інтерес до музики, а в церковні хори вносили нове, свіже. Основою хорового співу України був «партесний» спів — по­діл на голоси. В каталозі Луцького братства початку XVII ст. вмі­щено 5-8-голосні «партеси». В каталозі Львівського братства 1697 року перераховано 267 церковних співів, скомпонованих на 3-12 го­лосів. З того часу відомо вже багато композиторів. М. Дилецький написав перший музично-теоретичний підручник — «Мусикийская грамматика», яка витримала три видання в XVII ст.; останнє з них надруковане було в Москві 1679 року.

Музикальність українців, краса церковних співів справляли ве­лике враження на чужинців. Павло Алепський у 1653 році звернув увагу на красу співів та на знання українцями музичних правил. Протестант Гербіній ставив київські церковні співи вище ніж західноєвропейські. У XVII ст. почався вплив української музики на московську: українських співаків запрошували до Москви, де вони принесли в церкви «партесні» співи.²¹⁵ На початку XVIII ст. у Льво­ві надруковано вперше нотний «Ірмолой» (1707-го та 1709 року).

Осередком музичного життя була Київська Академія. В 1737 році засновано при Харківському Колегіумі музичні класи під проводом Концевича. Складалися рукописні «Богогласники», збірники кан­тів, що їх співали «спудеї» Київської Академії.

²¹³ В. СОЧИНСЬКИЙ. Іван Мазепа, людина та меценат. Філядельфія, 1951, стор. 47-50.

²¹⁴ В. СІЧИНСЬКИЙ. Графіка-граверство. «ЕУ», т. І, стор. 835-836.

²¹⁵ 3. ЛИСЬКО. Історія музики. «ЕУ», т. І, стор. 869.

 

Важливим музичним осередком України був двір К. Розумов­ського в Глухові, де плекали італійську музику, ставили італійські опери. Бібліотека Розумовського була одною з найстарших та най­більших на Сході Европи. Капельмайстером при дворі гетьмана був Андрій Рачинський, з Підляшшя, колишній капельмайстер єпис­копської капелі у Львові. З його школи вийшли видатні компози­тори: Артем Ведель, М. Березовський і Д. Бортнянський. Двоє остан­ніх вчилися в Італії, виявили великий талант, але їх успіхи зви­чайно відносять на рахунок російської музики.²¹⁶

²¹⁶ В. ВИТВИЦЬКИЙ. Історія музики XVIII-XIX ст. «ЕУ», т. І, стор. 869-870.

Грушевський. Ілюстрована