Українська Православна Церква

Незалежна Українська Православна Церква. Головним гаслом Хмельниччини була боротьба за віру православну. Богдан Хмельницький року 1648, на самому початку повстання, пи­сав королеві Владиславові IV про утиски, яких зазнають православний народ та Православна Церква. На Конвокаційному Сеймі 1648 року внесено вимогу православної шляхти, представником якої був Брацлавський воєвода Адам Кисіль, про повернення православним їхніх прав. У Зборівському трактаті 1649 року одним із перших пунктів було визнання за православними прав нарівні з римо-католиками. Православний митрополит мав дістати місце в Сенаті. Унія касується. В Біло-Церківському договорі 1651 року права православ­них були підтверджені. Але на практиці всі ці вимоги не виконано: православний митрополит не дістав місця в Сенаті, церкви та маєт­ності, що їх забрали уніати, залишилися в їхніх руках. Найгостріша боротьба з уніатами точилася в Перемиській єпархії.¹⁰³

Хмельницький, виступаючи весь час проти унії, визнавав права Римо-Католицької Церкви. В акті злуки Пинської шляхти з Гетьман­ською державою навіть забезпечено права Римо-Католицької Цер­кви.¹⁰⁴

Православна Церква в новій Гетьманській державі зайняла чіль­не місце. Богдан Хмельницький, в тяжких умовах дальшої боротьби, не забував Церкви і щедро допомагав їй. Низкою універсалів надав він монастирям багато маєтків. В цих наданнях брала участь і геть­манова Анна, яка власноручно підписаним універсалом 1655 року надала маєтності Густинському монастиреві.¹⁰⁵ Всі наступники Б. Хмельницького в більшій або меншій мірі також надавали землі монастирям, разом з посполитими селянами. Крім земельних надань монастирі діставали дозволи на торгівлю, промисли, шинки, засну­вання слобід, на право збирання місцевих податків, а також звіль­нення від податків та повинностей державі.¹⁰⁶

¹⁰³ Д. ДОРОШЕНКО. Православна Церква в минулому й сучасному житті українське го народу. Берлін, 1940, стор. 37. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 71-76.

¹⁰⁴ В. ЛИПИНСЬКИЙ. Україна на переломі, стор. 244, 292.

¹⁰⁵ В. ЛИПИНСЬКИЙ. Там же, стор. 272.

¹⁰⁶ о. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..., стор. 132-133.

 

Українська Православна Церква стала дуже поважною еконо­мічною силою. Починаючи з Хмельниччини, Православній Церкві привернено велике значіння, яке вона мала за Княжої доби. Взаємо­відносини між Церквою — митрополитом і світською владою гетьманом мали характер незалежності: гетьман не втручався у внутрішні справи Церкви, залишаючи за собою матеріальну підтрим­ку Церкви. Митрополит Сильвестер Косів підтримував зв'язки з королем польським, в 1648 році звертався до панів-ради, в 1651 році, після Берестечка, вітав у Києві переможців — литовців. Підтриму­ючи протягом п'яти років дружні зв'язки з Москвою, Сильвестер не брав участи в політичних переговорах Богдана Хмельницького з Москвою. Коли воєвода Бутурлін, прибувши до Києва, запитав мит­рополита, чому він ніколи не писав до царя, митрополит відповів, що не знав навіть, що гетьман з військом «били чолом під госуда­реву високу руку». А коли Бутурлін почав приводити до присяги поселенців церковних маєтностей, митрополит заборонив присягати, і тільки через кілька днів дав на це дозвіл. ¹⁰⁷

Відмовляючи дати монастирську землю для будування фортеці, Сильвестер Косів пояснив Бутурліну, що живе він «з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою». Звичайно, це були тільки слова, але важливе те, що така формула могла існувати. ¹⁰⁸

Таку політику митрополита сучасний дослідник І. Власовський слушно пояснює тим, що Богдан Хмельницький не хотів — не зна­ючи, чим закінчаться переговори з Москвою — наражати Церкву на небезпеку збоку Польщі, тим більше, що значна частина України з православними ієрархами, вірними, маєтностями залишалися під владою Польщі. Року 1654 митрополит вирядив посольство до Смо­ленська, де перебував цар, з проханням підтвердити старі права Церкви, а головне — не виділяти духовенства від підлеглості Царгородському патріархові, що було, як висловлювалося в чолобитній, «коренем всіх наших вольностей і прав».

За Богдана Хмельницького Москва ще не вживала заходів у нап­рямку підкорення Київської митрополії Московському патріархові. В так званих «Переяславських», а радше Московських, статтях 1654 року, які обумовлювали взаємовідносини України та Москви, не згадувалося про Церкву. Патріарх Нікон не втручався в справи Української Церкви. Без погодження з ним поставлено на Чернігів­ську кафедру єпископа Лазаря Барановича (1657 р.), на ігумена Києво-Печерської Лаври — Теодосія Сафоновича, а коли вмер Силь­вестер Косів, скликано Елекційний Собор для обрання митрополита. На собор, що відбувся вже після смерті Б. Хмельницького, за Івана Виговського, на митрополита обрано Діонисія Балабана¹⁰⁹ (1657-1663). Про цей собор не попереджали Москву, і Діонисій дістав посвячення від Царгородського патріарха. Це свідчить, що Церква зберігала свою незалежність. Але далі Руїна захопила й Церкву.

¹⁰⁷ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за Богдана Хмельниць­кого. Вінніпеґ, 1956, стор. 30-38. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 299-302.

¹⁰⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 302.

¹⁰⁹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 303-308.

 

Коли Виговський порвав з Москвою і почав домовлятися з Поль­щею, Діонисій переїхав до нього, до Чигирина, і до Киева вже не по­вернувся. Після зречення Виговського Діонисій залишився на Пра­вобережжі, правлячи правобережними єпархіями. Тоді, з наказу Москви, на Лівобережній Україні призначено «місцеблюстителя» митрополії єпископа Лазаря Барановича. ¹¹⁰

1663 року, після смерті Діонисія, відбувся в Корсуні Елекційний Собор, на якому обрано двох кандидатів на митрополита Київського: Антонія Вінницького (1663-1679) та Йосифа Нелюбович-Тукальського (1663-1675). Король затвердив обох кандидатів.

Але це тривало недовго: на підставі доносу гетьмана Тетері, поль­ський уряд заслав Йосифа до Марієнбурзької фортеці, де він пробув два роки (1664-1666) разом з колишнім гетьманом Юрієм Хмель­ницьким (у чернецтві — Гедеоном). Звільнено його на прохання гетьмана Петра Дорошенка.

У «Гадяцькому договорі» 1658 року за православною релігією за­стерігалося всі її права, рівні з римо-католицькою. Київський митро­полит з 5 єпископами (Луцьким, Київським, Перемиським, Холмським та Мстиславським) мали засідати в Сенаті, але православний митрополит повинен був мати місце нижче від архиєпископа Львів­ського, а єпископи — нижчі від повітових біскупів. Унії не повинно бути.¹¹¹ Потворено цей пункт 1660 року в Чуднівському договорі Юрія Хмельницького з Польщею.¹¹²

За життя Богдана Хмельницького Москва не вживала одвертих заходів для підкорення української Церкви московській. Як уже ви­ще сказано, в «статтях» Хмельницького це питання не було пору­шене, там забезпечено тільки «недоторканими» всі попередні права духовенства.¹¹³ Проте, в так званих «Статтях Б. Хмельницького», які дано на підпис гетьманові Юрієві Хмельницькому в 1659 році і які зфальшовано в Москві, був пункт: «а митрополиту Киевскому, таки иным духовным Малыя России, быть под благословением святей­шего патриарха Московского» (п. ст. 8). ¹¹⁴ Необізнаність Юрія та української старшини, відсутність при проголошенні акту україн­ського духовенства мали наслідком те, що фальшування пройшло незавваженим, і що цей самий зфальшований текст завжди прого­лошувано і пізніше під час обрання гетьмана.

¹¹⁰ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 155. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 110-111.

¹¹¹ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Там же, стор. 32-33. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 85-86.

¹¹² Д. ДОРОШЕНКО. Православна Церква..., стор. 38. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ Там же, т. II, стор. 88.

¹¹³ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за Богдана Хмельниць­кого, стор. 110.

¹¹⁴ А. ЯКОВЛІВ. Договір Б. Хмельницького..., стор. 86, 113.

 

Політична Руїна була пов'язана з церковною. В Україні було одно­часно два митрополити: на Правобережжі — і «місцеблюститель» на Лівобережжі. «Місцеблюстителя» призначено тоді, коли митрополит Діонисій залишився на Правобережжі. 1659 року князь Трубецкой, шо був тоді начальником московського війська, яке стояло на Укра­їні, призначив на «місцеблюстителя» єпископа Чернігівського Ла­заря Барановича, і той прийняв це незаконне призначення, не зва­жаючи на те, що був ще живий митрополит Діонисій. Лазар Баранович, перший з єпископів, звернувся до Москви з просьбою «під­твердити» його на єпископстві, хоч мав уже таке підтвердження від гетьмана.

Ще далі пішло українське духовенство: 1660 року воно вислало до Москви спеціальне посольство з проханням наказати духовним чинам обрати митрополита і вказати, «від кого йому рукоположену бути: чи від Московського патріарха, чи від Царгородського». ¹¹⁵ Але час був тяжкий: ішла невдала для Москви війна з Польщею; геть­ман Юрій Хмельницький перейшов до Польщі. Справу ускладню­вало ще й те, що законний митрополит Діонисій правив єпархією Правобережної України, і Москва не наважувалася порушувати ка­нонічні права Царгородського патріарха і тимчасово задовольнилася, теж неканонічним призначенням «місцеблюстителя».¹¹⁶

Не зважаючи на свою покірність Москві, Лазар Баранович не за­довольняв московських бажань, бо був надто зв'язаний з Україною. В Москві знайшли іншого, покірнішого «місцеблюстителя» — про­топопа Максима Филимоновича, якого висвятив на єпископа Мстиславського митрополит Сарський і Подонський Пітирим. Цей факт був неканонічний, бо Україна була в юрисдикції Царгородського патріарха і мала свого митрополита Діонисія. Новий єпископ, з іме­нем Методія, був призначений на «місцеблюстителя» Київської мит­рополії. Цей факт викликав протести: патріарх Нікон викляв мит­рополита Пітирима за незаконне висвячення, а Царгородський патріарх викляв Методія.

Київське духовенство поставилося вороже до Методія, і ігумени заборонили поминати його в церквах. Духовенство просило царя призначити на «місцеблюстителя», як було раніше, Лазаря Барано­вича, але нічого не досягло.

¹¹⁵ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 156-161 — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 113-116.

¹¹⁶ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 309-311.

 

З 1663 року гетьман Брюховецький просив московський уряд призначити митрополита, але в Москві ще не відважувалися на це. Проте, коли в Києві дістали вістку про клопотання Брюховецького, там обурились. Київські ігумени, з Методіем Филимоновичем, звер­нулися з гострим протестом до воєводи П. Шереметьєва, заявляючи, що ліпше їм умерти, ніж прийняти митрополита з Москви, і що на випадок, коли б цар написав Царгородському патріархові про пере­дачу Київської митрополії до Московської юрисдикції, то вони на­пишуть до Царгородського патріарха і проситимуть, щоб він зали­шив Україну у своїй юрисдикції. Цікаво, що навіть воєвода Шере­метьєв писав до царя, що «московському митрополитові в Києві ни­которыми мерами бути не можно».¹¹⁷В цій історії залишається неяс­ною поведінка Методія: був він щирим, як українець, якого обурила перспектива мати митрополита-чужинця, чи боявся виступити про­ти українського духовенства?

Не відважуючись призначити митрополита, московський уряд раз-у-раз втручався у внутрішні справи Київської митрополії. Так, 1667 року Собор у Москві підвищив Чернігівську єпархію на архиєпископію. Царгородський патріарх визнав цей акт за неправний.

Року 1668, коли Лівобережжя здобув Петро Дорошенко, стано­вище Київської митрополії змінилося: митрополитом став Йосиф Нелюбович-Тукальський, який заборонив поминати царя Олексія і наказав поминати гетьмана Дорошенка. Митрополит Йосиф заточив Методія до Уманського монастиря, звідки вивезли його до Москви, де він до смерті (в 1689 р.) прожив у монастирі.

Вище духовенство і сам воєвода Шереметьєв просили московський уряд визнати шанованого народом Йосифа Нелюбович-Тукальського на Київській кафедрі. Видатний московський дипломат, боярин А. Ордин-Нащокін, також радив московському урядові визнати його митрополитом і використати для передачі Київської митрополії до юрисдикції Московської патріархії. У своїх реляціях Ордин-Нащо­кін доводив, що для політичного об'єднання України треба досягти передусім церковного об'єднання. Проект Ордин-Нащокіна відпав, коли виявилося непохитне бажання Нелюбович-Тукальського зали­шити Київську митрополію в юрисдикції Царгородського патріарха. 1674 року московський уряд поновив переговори з Нелюбович-Тукальським, але смерть митрополита припинила їх. ¹¹⁸

«Місцеблюстителем» митрополії з 1670 року став знову Лазар Баранович. Очевидно, за його згодою в 1683 році гетьман Самойлович про­сив у царів Івана та Петра дозволу на обрання архімандрита Києво-Печерської Лаври, не зважаючи на те, що Лавра мала ставропігію і залежала тільки від Царгородського патріарха. Так Лавра була виве­дена з-під влади Царгородського патріарха. Року 1684 московський уряд звернувся від імені царів до патріарха Царгородського Якова з проханням, щоб новий митрополит приймав висвяту в Москві. До листа «прикладено» соболів на 300 рублів. Не чекаючи на відповідь патріарха, московський уряд 1685 року наказав гетьманові обрати, спільно з духовенством, митрополита і вислати до Москви на висвяту.

¹¹⁷ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 310-321.

¹¹⁸ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 156-161.

 

8-го липня 1685 року Елекційний Собор у Києві обрав на митро­полита єпископа Луцького Гедеона, князя Святополка-Четвертинського, який раніше заявив був про згоду бути рукоположеним у Москві. На Соборі було дуже мало духовенства, відсутній був Ла­зар Баранович і не було його представників. Це дало підстави для протесту духовенства проти рішення Собору про перехід Київської митрополії до другого патріарха.

Гетьман вирядив до Москви делегацію, щоб підтвердити обрання Гедеона на митрополита. Духовенство і гетьман подали при тому чолобітні зі статтями, в яких представлено, які права просили вони зберегти за українським духовенством.

Порівняння цих статтей з тими, які 1654 року подало московсь­кому урядові українське духовенство, показує, що за ці 30 років від­булася велика еволюція: 1654 року духовенство твердо настоювало на залишенні Київської митрополії в юрисдикції Царгородського патріарха; 1685 року воно тільки перекладало рішення на волю Царгородського патріарха, позбавляючи тим патріарха підстави для протесту проти передачі митрополії Московському патріархові. Ні­хто із світських осіб — ні гетьман, ні старшина, ні братства — не протестували.¹¹⁹

Митрополит Гедеон поїхав до Москви і там був висвячений. Но­вому митрополитові дано дві грамоти: одну — від царів Івана та Петра і правительки Софії, в якій обіцяно збереження старих прав Української Церкви, а другу — від патріарха Йоакима, в якій Гедеона названо митрополитом «Київським, Галицьким і Малия Ро­сії», але не було споконвічного титулу — «... і всієї Росії».¹²⁰

¹¹⁹ І. ОГІЄНКО. Українська Церква..., т. II, стор. 56-64. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 330-335.

¹²⁰ І. ОГІЄНКО. Українська Церква..., т. II. стор. 63-74.

 

Новий патріарх Царгородський, Діонісій, легко погодився на пе­редачу Київської митрополії Московському патріархові. На нього вплинув великий везір, який хотів зберегти добрі відносини з Мос­квою. За цю поблажливість патріарх дістав від Москви добрий пода­рунок. Але незабаром Собор східних патріархів позбавив Діонісія патріаршого престолу, головно — за незаконну передачу Київської митрополії Москві. Неканонічність цього вчинку засвідчили 1924 року східні патріархи в Томосі, затверджуючи автокефалію Пра­вославної Церкви в Польщі.¹²¹

 

Українська Православна Церква в складі Ро­сійської Церкви. Грамоти царів та Московського патріарха гетьманові і митрополитові Гедеонові забезпечували за Українсь­кою Церквою широку автономію. Стисло ці умови були такі: 1. Ки­ївська митрополія непідсудна Московському патріархові; 2. Київ­ського митрополита вільно обирають за старими звичаями, і він залишається доживотно митрополитом; 3. Йому підвладні всі єпископії, ігуменства, монастирі, церкви; 4. Залишається Братська шко­ла і вільне навчання в ній; 5. Залишаються права друкування; 6. Залишаються церковні маєтки, в тому числі й за Дніпром; 7. Ки­ївська митрополія вважається вищою, ніж інші; 8. В справах управ­ління єпархіями, що залишилися під Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом.

В часі переходу митрополії з-під юрисдикції Царгородського патріарха під юрисдикцію Московського до неї належали такі єпар­хії: 1. Київська (митрополича), 2. Чернігівська (Лазар Баранович), 3. Луцька (Афанасій Шумлянський), 4. Львівська (Йосиф Шумлянський), 5. Перемиська (Інокентій Винницький). Крім того входила 6. Білоруська єпархія — Мстиславсько-Могилівська (необсаджена).¹²²

Обрання Гедеона викликало незадоволення серед частини духо­венства. Незадоволений був і Лазар Баранович, який тричі був «місцеблюстителем» митрополії (в 1657 році, після смерті Сильвестра Ко­сова; в 1659-1661 роках і нарешті — з 1672 до 1685 року). Проте, не зва­жаючи на всю відданість Москві, він не погодився прийняти благословіння від Московського патріарха. В 1686 році митрополит Гедеон не визнав його за архиєпископа (цей сан надав Московський патріарх ще в 1667 році), і тоді Лазар Баранович просив прийняти Чернігів­ську єпархію безпосередньо під управління патріарха. Так було і за наступників Лазаря Барановича.

Єпархії — Львівська, Перемиська та Луцька відпали протягом 25 років не тільки від Київської митрополії, а й від православ'я взагалі.¹²³

¹²¹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 342. — МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 461-482.

¹²² І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 6-7.

¹²³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 10-14.

 

Року 1686 до Київської митрополії мала ввійти Мстиславсько-Могилівська єпархія, але після смерті єпископа Феодосія Василевича, патріарх Йоаким увесь час фактично керував нею сам; свяще­ників рукополагали то в Смоленську, то у Пскові. Новий патріарх Адріян підтвердив підлеглість цієї єпархії Київському митрополитові, але на початку XVIII ст. цей зв'язок припинився. З 1728 і до 1772 року Білоруська єпархія залишалася єдиною православною єпархією в Польщі; в ній були єпископи, призначені Російським Си­нодом.¹²⁴

У зв'язку з відходом від Київської митрополії єпархій, внаслідок чого митрополит залишився єдиним єпископом митрополії, понов­лено Переяславську єпархію, як підлеглу Київському митрополи­тові. 1700 року, за наказом патріарха, до Москви відряджено два кандидати на нову кафедру: ігумена Миколо-Пустинського монастиря, Стефана Яворського, та ігумена Михайло-Золотоверхого монастиря, Захарія Корниловича. В Москві Стефана Яворського висвя­чено на митрополита Рязанського, а Захарія Корниловича — на єпископа Переяславського (року 1701). Ця справа дуже характери­стична: Царгород не втручався в поставлення єпископів і Москва присвоїла це право собі. Російський Синод у 1727 році, всупереч усім привілеям, даним Київській митрополії, призначив на Переяслав­ську кафедру Йоакима Струкова, росіянина. Висвячено його в Пе­тербурзі, без участи Київського митрополита в обранні та висвяті. Року 1752, по смерті цього єпископа, митрополит Тимофій Щербацький, гетьман Кирило Розумовський і духовенство просили Си­нод затвердити на Переяславську кафедру одного з обраних ними кандидатів-українців. Синод висловив митрополитові догану і приз­начив свого кандидата.¹²⁵

Зменшенню авторитету Київського митрополита сприяло надан­ня прав ставропігії Києво-Печерському монастиреві (року 1687) та Києво-Печерській Лаврі (року 1688). Таким чином ці монастирі вихо­дили з-під влади митрополита, а їх архімандритів поставляли в Москві або в Петербурзі.¹²⁶

Перші митрополити після Гедеона Четвертинського — Варлаам Ясинський (1690-1707) та Йоасаф Кроковський (1708-1718) були обрані на Елекційних Соборах у Києві і висвячені в Москві.

На долі Йоасафа Кроковського позначилася страшна практика російського уряду, яка тяжила увесь час над Українською Церквою. Року 1708, коли стало відомо про перехід Мазепи до Карла XII, Пет­ро І викликав до Глухова митрополита з єпископами Чернігівським та Переяславським, де вони примушені були виголосити анатему гетьманові Мазепі. В цьому була велика трагедія українського народу.

¹²⁴ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 14-15.

¹²⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 18-21.

¹²⁶ І. ВЛАСОВСЬКИЙ- Там же, т. III, стор. 17-18.

 

В 1716 році почався процес царевича Олексія. Біля нього збира­лися широкі кола людей незадоволених політикою Петра І. Підозра впала на Йоасафа Кроковського і в 1718 році його заарештовано й ви­везено до Петербургу на допит. По дорозі він помер, либонь, неприродною смертю...

Підозра, що її кинули на митрополита Йоасафа, поширювалася на Київську митрополію. Протягом чотирьох років митрополича кафедра залишалася необсадженою і митрополією правила Київська консисторія. Року 1721 проведено велику реформу Церкви: утворено Святіший Синод — колегіальну установу, яка заступала патріархат. Першим президентом Синоду був призначений «місцеблюститель» патріаршого престолу митрополит Стефан Яворський, віцепрезидентами — Феодосій Яновський, архиєпископ Новгородський, та Теофан Прокопович, архиєпископ Псковський — всі українці. Приз­начено радників: архімандрита, двох протоієреїв, ігумена та ієрея; двоє з них були українці: архімандрит Гавриїл Бужанський та Єрофей Прилуцький. Таким чином з одинадцяти членів Синоду п'ять було українців, при чому всі вони належали до його вищого проводу.¹²⁷

Року 1722 Синод, всупереч традиції, подав цареві імена чотирьох кандидатів на Київського митрополита: двох українців і двох ро­сіян. Петро І вибрав українця — Варлаама Вонятовича (1722-1730). Проте, дістав він лише сан архиєпископа, а не митрополита. Це поз­бавлення Української Церкви автономних прав і пониження її до рівня звичайної єпархії було зв'язане з загальною політикою Пет­ра І супроти України: після смерті гетьмана Скоропадського не доз­волено обирати нового гетьмана і засновано того ж року Малоросій­ську Колегію. Коли, за правління Петра II, відновлено в 1727 році гетьманство, Варлаам Бонятович почав клопотатися про поновлення титулу митрополита, але успіху не мав. Невдалі були й протести з приводу порушення прав і привілеїв Української Церкви. Ці про­тести підготовили трагічну долю митрополита: під претекстом, що він не служив молебня з нагоди вступу на престіл цариці Анни в 1730 році, Варлаама заслано до Кирило-Білозерського монастиря, де він пробув 10 років.

Історіографія XVIII ст. вважала Варлаама Вонятовича речником українського автономізму і мучеником за українську справу.¹²⁸

Варлаам Вонятович був перший із київських митрополитів, яких без обрання Собором цар призначив на пропозицію Синоду. Прав­ління кожного з митрополитів позначалося повільним обмеженням прав Київської митрополії. Синод виставляв, як кандидатів на митрополита, українців, але тільки таких, що довгий час служили в Росії.

¹²⁷ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 21-24, 124-125.

¹²⁸ О. ОРЛОБЛИН. До питання про джерела «Історії Русів» в справах цер­ковних. «Віра й знання». «Праці Наук.-Богосл.

Інституту УПЦ в ЗДА», 1954. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 25-27.

 

Наступником Варлаама Вонятовича був Рафаїл Заборовський (1731-1747), якому року 1742 привернено титул митрополита.

Тимофій Щербацький (1748-1757) був першим митрополитом, якого, всупереч застереженому праву України, переведено з Київсь­кої митрополії на Московську.

За Арсенія Могилянського (1758-1770) права Київського митропо­лита ще більше обмежено: року 1770 заборонено титулувати його «Митрополитом Київським, Галицьким і Малия Россії», а тільки — «Митрополитом Київським і Галицьким». Таким залишався титул митрополита до революції 1917 року. Мотивом зміни титулу було те,, що на території «Малої Росії» були єпархії, які не входили до складу Київської митрополії — Чернігівська та Переяславська.

Під час правління Арсенія Могилянського року 1767 відбулися вибори до «Комісії для складання нових законів». В наказах духо­венства однодумно вимагалося привернути Українській Церкві її старі права. Звичайно, ця однодумність справила негативне вражен­ня на царицю Катерину.

Митрополит Гавриїл Кременецький (1770-1783) систематично провадив централізаційну політику в Українській Церкві, застосовуючи її порядки до тих, що були в Російській Церкві. За його правління заведено ще одне обмеження: Синод став сам призначати архімандритів та ігуменів до українських монастирів.¹²⁹

Не минуло й ста років (1685-1783), як Українська Церква перей­шла з-під лагідної влади царгородських патріархів, які залишали їй фактичну автокефалію, під владу московських патріархів. Та­ким чином найвища влада Царгородського патріарха переносилася на Московського патріарха. І ця найвища влада в 1721 році перейшла до царя, який від того часу став головою Церкви. Синод обирав тільки кандидатів на митрополита, а затверджував їх цар. Так вища влада над Церквою шляхом еволюцій опинилася в руках світської людини. Але мало того: протягом коло 60 років ця цивільна влада належала жінкам — Катерині І, Анні, Єлисаветі, Катерині її, з яких дві — Катерина І та Катерина II — були німкені. ¹³⁰ Таким чином, влада Царгородського патріарха опинилася в руках жінок. Яскра­вішого прикладу панування цезаропапізму не може бути.

¹²⁹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 33-36.

¹³⁰ Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Ідея III Риму. Мюнхен, 1951.

 

Українська Православна Церква під Польщею. Незабаром після Переяславської угоди Українська Православна церква фактично поділилася на дві частини. Обраний у 1657 році митрополит Діонісій Балабан переніс наступного року свій осідок

до столиці гетьмана Виговського — Чигирина. Після того до 1675року Київські митрополити перебували в Чигирині. Під безпосе­редньою владою Діонісія були єпархії: Львівська, Перемиська, Холмська, Луцька та Мстиславо-Мопілівська. Але в цих єпархіях були одночасно кафедри уніатських єпископів, внаслідок чого точи­лася боротьба за церкви, за монастирі, за маєтності. Особливо гостра боротьба, що тривала 40 років, була в Перемиській єпархії, поки єпископом там був Антоній Крупецький. Розпочалася вона в 1632 році і нераз набувала характеру збройних зударів.¹³¹ Гадяцький до­говір 1658 року не змінив становища Православної Церкви. Року 1661, коли затверджувано цей договір на Сеймі, єпископ Ян Виджга вніс «пояснення», що, мовляв, за цим договором усі права надаються «вірним стародавньої грецької віри, а такими с уніяти». Сейм прий­няв це пояснення.¹³²

Року 1663, після смерті Діонисія, на Елекційному Соборі обрано двох кандидатів на митрополита: Антонія Винницького — канди­дата гетьмана Тетері та єпископів — і Йосифа Нелюбович-Тукальського, за яким стояли духовенство та вірні. Можливо, щоб створити тяжку ситуацію, було затверджено королем двох митрополитів.

Року 1664, на підставі доносу Тетері, ув'язнено митрополита Нелюбович-Тукальського і вивезено до Марієнбурзької фортеці. Після його звільнення Українську Церкву поділено між митрополитами — Антонієм, що правив Галичиною, Волинню та Поділлям, і Йосифом, що правив Правобережною Україною, Білоруссю та Литвою.¹³³

За Андрусівським договором 1667 року Польща зобов'язувалась до повної толеранції в питаннях релігії, але цього зобов'язання не додержувала. В інструкціях, даних православним послам на Конвокаційний Сейм 1674 року, висловлювалося скарги на утиски, яких «не зазнають наші люди і в поганській неволі». Цей Конвокаційний Сейм став на тих же позиціях, що й Конвокаційний Сейм 1668 ро­ку: католики намагалися не тільки відібрати всі права від некатоликів, а навіть позбавити їх правної охорони.

¹³¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же. стор. 379. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 62-64.

¹³² МИТРОПОЛИТ ІЛАРЮН. Україн. Прав. Церква за час Руїни, стор. 32-35.

¹³³ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., т. II, стор. 68-69. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 112-113.

 

Взагалі церковна атмосфера в Польщі часів Руїни була напру­жена. Поляки ненавиділи «схизматиків», які викликали Хмельниччину, руйнацію добробуту, величезні жертви в людях, втрату Ліво­бережжя, Смоленська. Боротьба з православними з роками послаб­шала, бо кількість їх зменшилась з відходом Лівобережжя і втечею населення на схід. Крім того невпинно йшло окатоличення україн­ської шляхти, багато енергійних представників якої опинилося по той бік Дніпра. Православні братства перестали бути такою грізною силою, коли з них виступила шляхта. В той же час послабшало ко­зацтво внаслідок тяжкої війни, а ще більше —- внаслідок поділу на різні орієнтації: московську, польську, турецьку.¹³⁴

Час від часу в договорах Москви з Польщею ставилося питання про недодержання Польщею зобов'язань за Андрусівським догово­ром, про порушення прав православних: так було в 1672, 1678, 1679 та 1680 роках. Передача Української Церкви під Московську патріархію мала величезне значення для Правобережної Церкви, бо голова її опинився в чужій державі, в чужій юрисдикції. Постали питання про церкви, монастирі, великі маєтності, що належали лівобережним церквам.

Все це підготовлювало 9-ту статтю «Вічного миру», укладеного Москвою та Польщею в 1686 році. «Вічний мир» був наслідком за­гальнополітичних подій: Ян Собеський розбив року 1683 турків під Віднем і творив Християнську Ліґу, щоб вигнати турків з Європи. До цієї Ліґи він притягав Москву, і Москва вимагала підписання «Віч­ного миру». Статтею 9-ою вона накладала на Польщу обов'язок збе­рігати права Православної Церкви в Польщі і не вводити релігійних обмежень. Король бусів дбати, щоб православних не утискували, не примушували переходити на католицтво та унію. Православним єпископам було вільно приймати рукоположення від Київського митрополита, якому вони підпорядковувалися. Московський уряд мав право піклуватися про православну людність в Польщі.

Ці статті «Вічного миру» затвердив Сейм тільки в 1710 році. Але весь час на підставі 9-го пункту московський, а в XVIII ст. росій­ський уряд робив різного роду інтервенції польському урядові і втру­чався в церковні справи. Підпорядкування православних єпископів в Польщі Київському митрополитові та Московському патріархові викликало багато ускладнень. Єпископів єдиної православної єпархії в Польщі — Мстиславо-Могилівської — призначав Синод, а монастирі Правобережної України, яких залишилося в XVIII ст. дуже мало, були під владою Переяславського єпископа, якого теж призна­чав Синод.¹³⁵

¹³⁴ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Православна Церква за час Руїни, стор. 39-43.

¹³⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 95-96.

 

Становище православних погіршало після Прутського договору, коли Правобережна Україна остаточно перейшла під польську владу. Року 1717 зародився проект цілковитого знищення православної віри, і це викликало серед православних паніку.

Населення зверта­лося до російського уряду, але його інтервенції мало впливали: поль­ські міністри були безсилі перед сваволею магнатів. Поруч із зростанням могутності магнатів квітне Католицька Церква: будуються величезні костьоли, монастирі — домініканські, бенедиктинські, єзу­їтські. За митрополитів Кишки, Шептицького, зміцнюється Уніатська Церква: посилюється навертання православних на унію.¹³⁶

Полонізація, яка не зустрічала спротиву, поглиблювалась. У XVIII ст. польська мова стала урядовою на Волині та Київщині, де давні конституції забезпечували вживання української мови. Навіть до Церкви проходила польська мова, правда — не до Богослужб, але до урядування, її вживалося в проповідях, церковному письменстві. Польська мова стала мовою вищих шарів, взагалі культурного сус­пільства, а українська — мовою «хлопською». ¹³⁷

Церковне життя православних у Польщі було неврегульоване. Православні парафії входили до Переяславської єпархії і священиків рукополагав єпископ Переяславський, але польська влада утрудню­вала ці стосунки. Дідичі, яким належало право патронату, та уніатські декани, без згоди яких не можна було дістати православну па­рафію, неохоче давали свою згоду. Уніатський митрополит Володкевич, а особливо помічник його, Мокрицький, різними засобами примушували православних переходити на унію, і не тільки селян, а навіть священиків, які спротивлялись цьому, садовили до в'язниць, били різками. Єпископи Могилівські зазнавали тяжких пересліду­вань та зневажань.¹³⁸

Православне населення щораз частіше зверталося по захист до російського уряду. Воно слало скарги, час від часу єпископи приїз­дили до Петербургу — то Сильвестр Святополк-Четвертинський, єпископ Могилівський або Білоруський (1705-1728), то Юрій Кониський (1755-1795). Під час коронації Катерини II в 1762 році Юрій Кониський виголосив блискучу промову, в якій змалював картини утисків православних у Польщі. В 1765 році він виголосив таку ж промову під час аудієнції в короля польського Станіслава; промова ця поширювалась у відписах по всій Європі, розкриваючи дійсний стан речей у Польщі.

¹³⁶ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., т. II, стор. 255-256. — М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Ілюстр. іст. України, стор. 233-234.

¹³⁷ І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стоп. 273-274. — О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Ма­зепа..., стор. 204.

¹³⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., т. II, стор. 255.

 

В середині XVIII ст. взаємовідносини між католиками і право­славними набули надзвичайної гостроти. Російський уряд настоював на відновленні прав «дисидентів» — не-католиків, серед яких най­більше було православних. Однак, усі спроби добитися цього легальним шляхом, через Сейми, не дали наслідків. Року 1767, з допомогою російського уряду, зорганізовано дві конфедерації: у Торні — в складі дисидентів: протестантів та кальвіністів — і в Слуцьку — в складі дисидентів та православних. Обидві конфедерації вимагали зрівняння в правах католиків з дисидентами. Швеція, Росія, Прусія, Данія, Англія підтримували ці вимоги. Проте, коли Сейм у 1768 році рати­фікував ці вимоги, в Барі зібралася нова конфедерація (Барська), яка запротестувала проти надання прав дисидентам і зажадала скасу­вання ухвали Сейму. Польське населення в своїй масі підтримувало ухвали Барської конфедерації. Переслідування православних ще більше загострилось, православне духовенство заміняли католиць­ким, а за спротив жорстоко карали. Реакцією на все це було повстан­ня 1768 року — «Коліївщина».¹³⁹

Провідну роль в цьому повстанні відігравав ігумен Мотронинського монастиря на Чигиринщині, Мелхиседек Значко-Яворський, якому сприяв єпископ Переяславський, Гервасій Лінцевський, до єпархії якого належали монастирі на Київщині. Він доручив завіду­вати ними Мелхиседекові. Мотронинський монастир став осеред­ком антикатолицького руху. До нього приєдналися: Медведівський, Мошногорський та Лебединський монастирі. Ченці, а головним чином ігумен Мелхиседек, підтримували в народі твердість у православ­ній вірі, непохитність у боротьбі з уніатами. Він сам їздив до Петер­бургу, і цариця Катерина II обіцяла своє заступництво через послів у Варшаві. З цього постала в народі легенда про «золоту грамоту» цариці, яка нібито обіцяла допомогу. Але коли повстання охопило Київщину, російський уряд допоміг Польщі військовою силою придушити його. ¹⁴⁰