Українська Католицька Церква

Становище Української Католицької Церкви в Польщі після повстання 1648 року здавалося безнадійним. «Зборівська угода з 18 серпня 1648 року — це одне з найбільших упокорень, що його зазна­ла впродовж свого існування Українська Католицька Церква. — В точці 6-ій висловлено домагання цілковитого скасування унії. Для Української Католицької Церкви, згідно зі Зборівською угодою, в Козацькій Державі місця не було»¹⁴¹ — так характеризує становище Уніатської Церкви католицький автор, проф. Г. Лужницький.

¹³⁹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 188-189, 193-196.

¹⁴⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 199.

¹⁴¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 375-376.

 

Не допомагали протести митрополита Антона Селяви (1642-1655), який разом з папським нунцієм Торресом вимагав припинити лікві­дацію Української Католицької Церкви, ні листи папи Інокентія X до короля Яна-Казіміра. Трагедію Уніатської Церкви збільшував брак проводу хворий митрополит Антон не мав помічників, бо року 1649 померли єпископи Методій Терлецький та Андрій Фурс. ¹⁴²

Білоцерківська угода 1651 року скасувала Зборівську угоду: Уніатська Церква дістала значну частину маєтностей, втрачених на під­ставі Зборівської угоди, собори в Перемишлі та Холмі. Яків Суша, єпископ Холмсько-Белзький описував так втрати Уніатської Цер­кви: «спалені собори, сплюндровані єпископства, пограбовані скарби, священики та ченці поранені, покалічені, повбивані..Приблизно 100 священиків і 40 ченців померло». Поляки не подавали жадної допо­моги і навіть раділи з нещастя. ¹⁴³

Війна Польщі з Москвою, після Переяславської угоди, знову при­несла погром уніатам: Смоленське та Полоцьке архиєпископства зруйновано, собори у Вільні та Новоґрудку спалено.

Протягом більше як 10 років (1655-16С6) Київська Католицька митрополія залишалася необсадженою За цей час польські й україн­ські католики вживали всіх заходів, щоб здобути дозвіл папи під­корити Уніатську Церкву римо-католицькій ієрархії в Польщі. Чин оо. Василіян був теж без проводу і розколовся на дві частини: одна — під проводом протоархімандрита Гавриїла Коленди, а друга — Холмського єпископа Якова Суші.

Року 1663 Яків Суша поїхав до Риму і там подав докладну істо­рію унії з самого її початку. Наслідком цього було рішення не під­давати Уніатську Церкву під зверхність латинського кліру і затвер­дження на Київській митрополії архиєпископа Гавриїла Коленди (1666-1674) — чину оо. Василіян.

З обранням на королівський престол українця Михайла Корибута-Вишневецького, сина Яреми Вишневецького, становище Уніатської Церкви покращало: вона дістала всі відібрані від неї церкви, маєт­ності, Перемиське єпископство. Уперше після 1595 року в Краків­ському соборі митрополит Гавриїл, в асисті латинських єпископів, служив слов'янською мовою в присутності короля Михайла. ¹⁴⁴

Кипріян II Жоховський (1674-1693), призначений Гавриїлом Колендою на митрополита, після смерті цього останнього негайно його заступив. Правління Кипріяна збіглося з правлінням короля Яна III Собсського (1674-1693), який співчував унії та підтримував її Кип­ріян урегулював Василіянський Чин: раніше протоархімандритами були митрополити, з 1675 року обирають їх з ченців, що належать до тіснішого кола діячів Чину. Кипріян дбав про піднесення освіти, що дуже занепала, клопотався про заснування власної друкарні З допомогою Апостольської Столиці засновано 1676 року семінарію.

¹⁴² Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 377.

¹⁴³ Г ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 379-380.

¹⁴⁴ Г ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 388-389

 

Видатним діячем на полі освіти був Холмський єпископ Яків Су­ша, автор багатьох книг з історії унії. Багато зробив для розвитку унії Ян III Собєський, який 1676 року затвердив за уніатами всі права та привілеї, що їх вони мали. Православних хотів він ізолю­вати від впливу Царгородського патріарха і заборонив їм виїзд за кордон в справах віри. Ян Собєський заявив папі, що він мріє об'єд­нати всі Руські Церкви з Апостольською Столицею. Протягом 10 ро­ків (1686-1695), наприклад, в одній тільки Луцькій єпархії коло 300 церков і чимало монастирів передано уніатам. З метою наладнати стосунки між; уніатами та православними 1680 року призначено в Любліні «розмову» (colloqium), але справа не вдалася тому, що пра­вославні не з'явились.¹⁴⁵

Величезним набутком для Уніатської Церкви було приєднання до унії Львівського православного єпископа Йосифа Шумлянського. Про це приєднання він заявив у 1677 році митрополитові Кипріянові в присутності короля, при чому погоджено було тримати це в таєм­ниці, щоб, діючи нібито як православний, Шумлянський міг приєд­нати більше людей до Католицької Церкви. ¹⁴⁶

Йосиф Шумлянський був одним із видатніших, талановитих дія­чів Уніатської Церкви кінця XVII ст. Він був фанатик справи і здіб­ний дипломат. Як православний єпископ, він мав дружні стосунки з гетьманом Петром Дорошенком та з митрополитом Нелюбович-Тукальським, якого кілька разів відвідав у Чигирині. В 1681 році він разом з православними архімандритами — Варлаамом Шептицьким, Сильвестром Творовським та Степаном Гороїмом — склав на руки короля офіційну заяву про приєднання їх усіх до унії, але знову ви­рішено було не оголошувати про це. Таємницю розкрив Луцький єпископ Гедеон князь Четвертинський, що викликало між ними бо­ротьбу, яка примусила Гедеона покинути Луцьку єпархію і тікати до Києва. ¹⁴⁷ На Шумлянського почали подавати доноси, і його притягли до суду королівські комісари. Тоді, в 1700 році, Шумлянський офіційно приєднався до Католицької Церкви.

¹⁴⁵ Є. ВІНТЕР. Візантія та Рим в боротьбі за Україну, стор. 100. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 391-399. — О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..,, стор. 203.

¹⁴⁶ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 400.

¹⁴⁷ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Українська Церква за час Руїни, стор. 169-170.

 

Ще раніше — року 1691 — пристав до унії єпископ Перемиський, Інокентій Винницький. В 1700-1702 роках приєдналася вся Львівська єпархія. В 1702 році приєднався єпископ Луцький, Діонисій Жабо-критський. Так на всій Правобережній Україні та Білорусії залиши­лася одна православна єпархія — Могилівська. Довгий час противи­лося унії Львівська Ставропігійне Братство, але в 1707-1709 роках і воно перейшло на унію. В 1721 році стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир, а року 1728 — Кременецький. Найдовпіе залишався православним Манявський скит. Він прийняв унію лише в 1785 році.¹⁴⁸ Після смерті митрополита Льва І Слюбич-Залевського (1694-1708) — за митрополита Юрія II Винницького (1710-1713) наступ Латино-Католицької Церкви на унію посилився. Ці відносини весь час були ворожими; національне питання стояло для поляків вище ніж релігійне, і в своїй антиукраїнській політиці польський уряд не міг спертися на уніатів. Тому не дістали вони місць у Сенаті і по­винні були вживати польської мови, як державної. Всупереч забо­роні пап — перетягували насильно уніатів на латинський обряд. ¹⁴⁹

Найвидатнішим митрополитом XVIII ст. був Лев II Кишка (1714-1728). За його правління переведено ряд реформ. Найбіль­шою його справою було скликання в 1720 році Собору в Замості, на якому був присутній папський нунцій, 8 єпископів, протоархімандрит оо. Василіян, 8 архімандритів, 129 представників духовенства, декани і два представники Львівського Братства. З огляду на чи­сельність Собору його називали Українським Національним Со­бором.

Метою Собору було органічно зв'язати східньоцерковну тради­цію із західною, з приналежністю до Риму, але цього не вдалося досягти. Надто глибоке було ще прив'язання до старих звичаїв. Про­те, внесено багато новин. Так — ухвалено, що Причастя щотижня на­лежить освячувати й зберігати на головному престолі, в табернаклі. Східньоцерковний іконостас скасовано, а східньоцерковні покаяння та пости зрівняно з латинськими З'явилася тиха Служба Божа, від­права при бічних вівтарях. Було багато тертя між білим та чорним духовенством в зв'язку з переходом усіх монастирів до Василіян. Тільки в 1743 році вдалося об'єднати всі монастирі під спільним про­водом архімандрита, що перебував у Римі. Собор у Замості виніс ухвалу, що кожний єпископ мусів протягом бодай одного року бути послушником Чину Василіян, що значно піднесло вплив цього Чину. Лев II дбав за поновлення друкарства, поширення освіти серед свя­щеників. У Володимирі-Волинському він заснував семінарію. Але все таки вищу освіту уніати-богослови одержували в Римі. ¹⁵⁰

¹⁴⁸ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 399-406. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 178-179. — О. ОГЛОБЛИН. Гетьман Мазепа..., стор. 203. — МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, стор. 120-123.

¹⁴⁹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 406-407.

¹⁵⁰ Є. ВІНТЕР. Там же, стор. 102. — Г ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же. стор. 408-414

 

Наступник Лева II, Атанасій Шептицький (1715-1746), всю свою увагу приділив на те, щоб піднести справу освіти духовенства. Тож при монастирях Василіяни почали засновувати школи, спочатку на­родні, потім — вищі, латинські, теологічні, філософічні, в яких вчилися ченці та кандидати на священиків. У Вільні засновано семі­нарію. Турботи про освіту духовенства викликав значною мірою що­раз сильніший натиск полонізації й латинізації, з яким не могло бо­ротися малоосвічене духовенство.

Після смерті митрополита Атанасія почалася між єпископами і Василіянами боротьба за його наступника, що тривала три роки. Ко­роль Авґуст III втрутився в цю боротьбу, бажаючи провести свого кандидата. Лише в 1748 році погодився він на кандидата Василіян та єпископів — Фльоріяна Гребницького (1748-1762). За його правління число уніатів збільшилось. Поширенню унії сприяли місії, що їх ве­ли Василіяни, особливо в Умані, Торговиці, Ладижині, Смілі, Жаботині. В Умані, при заснованому в 1765 році монастирі була школа, в якій навчалося 400 учнів з цілої України.

Ще енергійніше повів справи митрополит Фльоріян-Филип Володкович (1762-1778), до якого вороже ставився польський уряд.¹⁵¹

За його правління в Українській Церкві і взагалі в Україні ста­лася страшна трагедія. Зміцнення Уніатської Церкви, поширення її території — з одного боку, а з другого надужиття збоку польських панів, які посилювали визиск селян, зневажливе ставлення католи­ків до «хлопів», яких вони вважали «за бидло» — викликали по­стійні повстання, в яких селяни приєднувалися до гайдамаків, дейнеків, опришків, що постійно діяли окремими ватагами. В 1768 році все це вибухнуло колосальним повстанням, відомим під назвою «Коліївщини». Значну роль в повстанні, поруч з мотивами націо­нальними та соціальними, грали релігійні мотиви, боротьба за пра­вославну віру. Знищено було Умань, містечка Жаботин, Лисянку, Саврань, спалено кількасот сіл та хуторів, вирізано коло 300 като­лицьких священиків. В Умані вимордувано всіх ченців Василіянського монастиря та учнів школи.

Жорстокостям повстанців відповіли суди Польщі в Кодні, біля Житомира, та в Сербах на Поділлі. 846 повстанців, що походили з Польщі, катовано і страчено, 250 повстанців — російських підда­них — жорстоко покарано і заслано на Сибір. Таким кривавим епі­логом закінчилась національно-соціальна та релігійна боротьба в Польщі, не розв'язавши жадної з проблем, що її породили, та при­скоривши падіння і самої Польщі. ¹⁵²

¹⁵¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 256-259.

¹⁵² Д. ДОРОШЕНКО. Нариси..., II, стор. 272. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 418-419. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 198-200.