Духове життя української держави ХVІІ століття 4 страница

Проте засновано Семінарію тільки наприкінці 1632 року, бо, як писав єпископ Корсак, землю, що на ній було збудовано Семінарію, передано православним, які вигнали її.¹⁷¹ «Довелося наново закладати Семінарію, але року 1640 пожежа її знищила. Єпископ Корсак, повідомляючи про це папу Урбана VIII, просив допомогти відбудувати Семінарію. Громадянство допомогло щедрими пожертвами, і тільки в 1646 році закінчено відбудову Семінарії і в ній відкрито класи, починаючи з нижчих. Митрополича Семінарія, хоч і не виконала завдання, залишилася як висловлюється А. Великий — грандіозно задуманою інституцією, що в кращих обставинах була б стала для українців-католиків тим, чим стала Могилянська колегія для українців-православних».¹⁷²

б) Друкарство. У першій половині XVII ст. в Україні зростає число друкарень. З'являються друкарні: 1604 р. — Дерманська на Волині та Стрятинська біля Львова; 1606 р. — Крилоська під Галичем; 1616 р. — Києво-Печерська; 1619 р. — Рахманівська на Волині; 1628 р. — Луцька; 1638 р. — Кременецька на Волині. Крім того були приватні друкарні: 1625 р. у Києві — Тимофія Вербиць-кого та 1628 р. — Спиридона Соболя; 1625 і 1639 р. — у Львові — Михайла Сльозки; 1645 р. — єпископа Арсенія Желиборського. Були мандрівні друкарні, наприклад, ієромонах Павло Люткевич з ієродияконом Сильвестром між 1618 та 1628 pp. друкували книжки в Угорцях, біля Самбора, в Мінську, Четвертні, в Луцьку. В Білорусі були друкарні: 1611 р. — в Евю біля Вільни, 1616 р. — в Могилеві, 1630 р. — в Кутейському біля Орші та в Буйницькому монастирях. Число друкарень свідчить, яка була потреба в друкованому слові.¹⁷³

Найбільше значення мала Києво-Печерська друкарня. її придбав у Федора Балабана в Стрятині архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький. Щоб забезпечити друкарню папером, Плетенецький заснував у Радомислі біля Києва папірню та ливарню черенків. Про значення цієї друкарні свідчить така таблиця:

¹⁷⁰ Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ. Там же, стор. 386.

¹⁷¹ А. ВЕЛИКИЙ. До 30-ліття проектованої Генеральної Семінарії Українсько-Білоруської Церкви імені Непорочного Зачаття Пресв. Богородиці. „Altna Mater" p. 1954, ч. З, стор. 7-8. (Цитую за Р. ГОЛОВАЦЬКИМ. Там же] стор. 388).

¹⁷² А. ВЕЛИКИЙ. Там же, стор. 9.

¹⁷³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 212.

Друкарня: Надруковано книг:

Віденська — за 22 роки (1574—1595) 13 книг

Острозька — за 32 „ (1580—1612) 18 „

Львівська — за 32 „ (1580—1612) 13 „

Дерманська, Почаївська, Луцька, Рахманівська — за весь час існування 2—3 „

Києво-Печерська — за 15 років 40 „

Серед видань Києво-Печерської друкарні були книги по 1000— 1500 сторінок.¹⁷⁴

Першою книгою, надрукованою в Києво-Печерській друкарні 1616 року, був «Часослов» з передмовою Захарія Копистенського, призначений як підручник для учнів Братської школи. 1624 року вийшов «Псалтир», звірений з грецьким текстом. Після того, як митрополитом став Петро Могила, друкарня почала видавати книжки польською та латинською мовами. Так, 1635 року вийшла перша книжка польською мовою: „Paterikon" («Печерський Патерик»), а 1638 p. — „Teraturgia" Кальнофойського, присвячена Києво-Печерському монастиреві.

У Києво-Печерській друкарні друкували, крім книг релігійного змісту, твори з історії, філософії і ін. Тут надруковано «Везерунок цнот» на честь Єлисея Плетенецького, 1622 року — «Вірши на жалосний погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного», 1627 року — «Лексикон славеноросский и имен толкование» Памви Беринди. Цей лексикон, перевиданий 1653 року, був підручником і відіграв велику роль в слов'янській культурі. 1619 року надруковано «Анфологион» — переклад з грецького. Всі ці книги були багато ілюстровані.¹⁷⁵

Відповідно до смаків доби, у Лаврській друкарні друкували фігурні твори, головним чином панегірики. Вершком творів такого роду були вірші Степана Беринди, присвячені Єлисеєві Плетенецькому у вигляді його герба (півмісяць і половина хреста).¹⁷⁶

в) Наука. Короткий період між Берестейським Собором 1596 р. і повстанням Хмельницького 1648 р. є одним із найвидатніших в історії України. За цей час Київ став церковним осередком і осередком української культури.

Початок цьому відродженню поклав архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький (1550—1624). Народився він у родині дрібних шляхтичів села Плетеничі, біля Золочева в Галичині. Біографія його мало відома, поки він у 1599 році, після смерті борця проти унії, Никифора Тура, не був обраний на архімандрита Києво-Печерського монастиря.

¹⁷⁴ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 360. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 187.

¹⁷⁵ Н. СИДОРЕНКО. Там же, стор. 170-175. "«Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 323.

З допомогою козаків Плетенецький повернув Лаврі земельні маєтності, що їх король передав був уніатам, і почав закликати до Києва учених, проповідників, письменників, перекладачів. В цьому сприяли йому утиски, яких зазнавали православні на Правобережній Україні, в Галичині та на Волині від католиків та уніатів, і до Києва охоче їхали вчені. Так зорганізував Плетенецький гурток людей, серед яких були такі видатні особи, як Захарій Копистенський, брат єпископа Перемиського, «муж учительний і достовірний в божественних писаниях»; Памва та Стефан Беринга — учені, відомі своїми працями; Тарасій Земка — знавець грецької, латинської, церковнослов’янської і «руської», себто української мов; Лаврентій Зизаній Тустановський — «дидаскал і вітія»; Гавриїл Дорофеєвич — перекладач творів св. Отців; Йосиф Кирилович — знавець грецької мови. Крім того інші особи, потрібні для друкарської та наукової справи. Недурно сучасники називали Єлисея Плетенецького «вчених людей притулком, люблячих науки промотором, шкіл зичливим фундатором». За словами Захарія Копистенського, був він «батьком не тільки для Лаври, але й для всього українського народу».¹⁷⁷

У «Пунктах заспокоєння» обумовлено припинення полеміки, образливої для обох сторін, і цього по можливості дотримувалися православні. Мовчанку порушив 1642 року Касіян Сакович, що перейшов уже від унії на латино-католицтво. Він виступив з «Епанортосисом» або «Перспективою» і виясненням блудів, єресей і забобонів в греко-руській церкві дизуніцькій», — надрукованою в Кракові польською мовою, працею, зверненою проти Православної та Уніатської Церков.

¹⁷⁷ Ф. ТІТОВ. Стара вища освіта. К. 1924, стор. 41. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 186).

На «Перспективу» в 1644 році відповіддю був «Літос, або камінь з праці правди Церкви Святої Православної», підписаний псевдонімом «Евсевей Пимін», себто «благочестивий пастир». До цього часу немає певності, хто заховався під цим псевдонімом. Сучасники вважали, що то був сам митрополит Петро Могила, але пізніші дослідники схиляються до думки, що це був твір кількох осіб з великою участю митрополита. В «Літосі», високо оцінюваному за його значення для сучасників, а також за його науковою вартістю для історії Церкви, автори виявили широку ерудицію. «Це була повна апологетика Православної Церкви проти... уніатів та католиків», — так характеризував значення «Літоса» митрополит Макарій.¹⁷⁸

Величезне значення мали праці догматичного характеру, в першу чергу — «Ісповідання Православної Церкви». Перша спроба — малий Катехізис, укладений Стефанієм Зизаніем і виданий у Вільні 1595 року, не зберігся. Другий твір — «Великий катехізис» брата Стефанія, о. Лаврентія Зизанія Тустановського, надрукований в Москві 1624 року — спалено, він ще перед тим був поширений в рукописах.

Невдалою була спроба Мелетія Смотрицького, який 1624 року почав був працювати над Катехізис ом, але не видав його. 1618 року в Почаївській друкарні надруковано «Зерцало богослів’я» Кирила Транквіліона Ставровецького, який року 1627 перейшов на унію; «Зерцало богослів’я» було першою догматичною системою в українському православному богословії» — пише І. Власовський.¹⁷⁹

Всі ці спроби дати ісповідання віри свідчать, якою великою була в них потреба і яке величезне значення мало «Ісповідання» Петра Могили, ухвалене Собором 1640 року.

Наступник Плетенецького, Захарія Копистенський, визначний учений, продовжував його діяльність. Його «Палінодія» була вершиною богословської науки.

Про характер духовного рівня вчених, що зібралися в Києві у 1620-их роках, свідчить, що «Номоканон» або «Законне правило» надруковано було 1620 року — з передмовою ієромонаха Памви Беринди, 1624 року — з передмовою ієромонаха Захарія Копистенського, 1629 року — з передмовою архімандрита Петра Могили; 1646 року вийшло останнє видання. Таким чином протягом 26 років розійшлося чотири видання «Номоканона», підручника для священиків, як поводитися при сповіді та накладанні покут за гріхи. В «Номоканоні» подано правила, яких повинен додержуватися сам духівник; між іншим, в ньому гостро заборонялось відкривати будь-кому таємницю сповіді. Порушення цієї таємниці «Номоканон» називав «предательством, Юдиному подобиям».¹⁸⁰

Наукова праця Печерського гуртка ще більше пожвавилася за Петра Могили, що став архімандритом і посів митрополичу кафедру.

¹⁷⁸ М. МАКАРІЙ. История русской Церквы, т. XI, стор. 603. — (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 216).

¹⁷⁹ I. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 219.

¹⁸⁰I. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 131.

Богослужбові книжки друкувалися в різних місцях України ще до поновлення православної ієрархії. У 1602 та в 1612 pp. в Острозі і в 1617 році в Києві видано «Часослов»; у 1604 році в Дермані — «Октоїх»; в 1606 році в Стрятині, в друкарні Федора Балабана видано «Требник», укладений Гедеоном Балабаном і відомий під назвою «Стрятинський Требник». Укладаючи цей «Требник» Гедеон Балабан зібрав українські, слов'янські чини, звертався до східних требників. Року 1616 та 1617 у Вільні видано знову «Требник». У 1620 році у Києві вийшов «Служебник». У 1619 році надруковано монументальну працю — Мінею — «Антологіон», що її переклав Йов Борецький, а перевірили Захарій Копистенський та Памва Беринда.

Після поневолення ієрархії і особливо після обрання на архімандрита Петра Могили, видання богослужбових книг збільшується: в Києві друкують «Бесіди св. Іоана Золотоустого на Діяння Апостолів» та його ж «Бесіди на послання св. Апостола Петра», «Тріоді» — з передмовами Петра Могили; «Служебник» — в pp. 1629, 1639 і 1653; «Требник» — понад 10 видань; «Акафісти» — в р. 1625, «Тріодь Пісну» — 1627 p.; «Тріодь Цвітну» — 1631; «Антологіон» — 1625 і 1626 pp.; «Октоїх» — 1629, 1630 і 1639 (Львів); «Псалтир» — 1625 p.; «Апостол» та «Євангелію», «Мінею Загальну» — 1628 p., «Апостол» — р. 1630.

Найвизначнішими виданнями Петра Могили були: «Служебник» 1629 та 1639 pp. і «Требник» 1646 р. Могила мав на меті перевидати острозьке видання Біблії, в якому були помилки, і видати «Біблію» українською мовою. Взагалі він дотримувався двох мов: слов'янської і української. Наприклад, молитва Господня подана у нього українською мовою: «Отче наш, Котрий єстесь на небесех... не введи нас в іскушеніє, але збав нас от злого».¹⁸¹

Не бракувало в першій половині XVII ст. і суто наукових творів. До таких, беручи до уваги загальний характер науки, треба віднести підручники для шкіл: поетики, арифметики, граматики, фізики, астрономії тощо, писані слов'яно-українською або латинською мовою. Сутонауковий характер мало «Зерцало богослів’я» Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 pp.). В цій книзі подається виклад науки про Бога, про світ, про смерть. До наукової літератури можна віднести деякі полемічні трактати, як «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Літос», «Палінодій» — Захарія Копистенськога.¹⁸²

Авторам цих творів була добре відома антична література; дехто з них володів грецькою мовою (Копистенський читав, а Ставровецький навіть говорив по-грецькому). Латинську мову знали всі. Добре відома була схоластика середньовіччя та твори Ренесансу, але перекладів в цю добу було мало.

¹⁸¹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 233-242.

¹⁸² Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 306-307; 311.

Велике значення мало формування української літературної мови. Виявилось, що ця «проста» мова цілком придатна для вияснення найтонших богословських питань, — характеризує її визначний знавець української мови, митрополит Іларіон, в мирі професор І. Огієнко.¹⁸³ Ця мова ще не звільнилася від чужих впливів: польської мови, що панувала у житті, в установах, та латинської, що панувала в установах, в науці. Але то не була чиста, класична латина, а вульгаризована, пересипана польськими словами. Цю мішанину називали «макаронічною мовою».¹⁸⁴ Були ще й східні впливи, переважно татарської мови.¹⁸⁵ Але, поборюючи ці впливи, вбираючи від них потрібне, на широкій базі церковнослов’янської мови швидко розвивалася українська літературна мова.

Велику допомогу цьому розвиткові мови дали граматики. Першою з них, яка ставила за мету дати певні закони для церковнослов'янської мови, що сильно українізувалася, була граматика Лаврентія Зизанія Тустановського року 1596. За нею з'явилася в 1619 році граматика Мелетія Смотрицького, яка не виходила з ужитку до 1755 року, коли надруковано граматику Ломоносова, але то була граматика не літературної, а церковної мови.¹⁸⁶

Дуже важливою справою було укладання словників. Року 1596 Лаврентій Зизаній видав свій «Лексис». Видатним твором був «Лексикон славеноросійський». Памви Беринди, закінчений у 1627 році. Він працював над ним 30 років, але за життя не зміг його надрукувати. Словник викликав спротив впливових людей, які не бажали поширювати українську літературну мову. В своєму словнику Беринда кожне церковнослов’янське слово пояснює живою українською мовою.

Деякий час у літературі точилася боротьба між старою, церковнослов’янською та новою, літературною українською мовою, але поволі нова витісняла стару. Оборонець церковнослов’янської мови, архімандрит Захарій Копистенський, писав року 1623 у передмові до «Бесід Івана Золотоустого»: «слов'янська мова своєю силою дорівнюється грецькій і перевищує латинську, і цілком надається до філософії, богослів’я і взагалі до науки». Далі пише він так: «З віку той язык славенський есть знаменит, которого Яфет і его поколінье уживало, широко и далеко ся ростягал і славным есть». Це була думка, що довго панувала і в Києво-Печерській Лаврі і в Київській колегії,¹⁸⁷ зв'язуючи Україну з давніми часами й підносячи почуття національної гордости.

¹⁸³ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Історія української літературної мови. Вінніпег, 1950, стор. 95.

¹⁸⁴ І. ОГІЄНКО. Українська літературна мова XVI ст. Варшава, 1930.

¹⁸⁵ І. ОГІЄНКО. Иноземные элементы в русском языке. К. 1915.

¹⁸⁶ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Історія української літературної мови, стор. 97-98.

¹⁸⁷ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Там же, стор. 99-103.

г) Література. Перші роки XVII ст. в літературі характеризувалися перевагою церковнослов’янських праць. Полеміка, яка затихла була в 1610 році, з новою силою розпалюється в 1620-их роках, при чому участь у ній беруть тільки українці-уніати та православні, без поляків, хоч провадиться вона переважно польською мовою. Але, поруч з польською мовою, починають користатися літературною українською. «Інтермедії» Якова Гаватовича в 1619 році написано народною мовою; в 1630 році живою народною мовою написано «Вірші з трагедії Христос Пасхон» Андрея Сеульського та «Слово о збуренні пекла»; літературною українською мовою написано року 1646 «Перло многоцінное» — збірник поезій Кирила Ставровецького — і т. п.¹⁸⁸

Треба відзначити дві зв'язані з особою Петра Могили книги, які займають поважне місце в богословській літературі та красному письменстві і які з захопленням читалися широкою масою суспільства. Це — нове видання «Патерика» та «Тературґіма» Кальнофойського. «Патерик Печерський» з XIII ст. двічі відредагований у Києві в XV ст., був увесь час улюбленим збірником. Він давав у формі невеликих біографічних оповідань ченців історію цього монастиря. В 1635 році Сильвестер Косів видав „Paterikon" польською мовою — скорочений текст Патерика. З доручення Петра Могили, Атанасій Кальнофонський у 1638 році надрукував польською мовою «Тератургіму» — збірник оповідань про чудеса, що їх творили угодники Києво-Печерського монастиря. Цю книжку опрацював гурт учених ченців Києво-Печерського монастиря із значною участю Петра Могили, який крім вказівок авторові, дав йому для використання власні записки. «Тературґіма» дуже важлива тим, що в ній XVII ст. безпосередньо зв'язано з давнішими часами. Оповідання про чудеса мали піднести значення Києво-Печерського монастиря, як осередку благочестя.¹⁸⁹ До «Тературґіми» додано було докладний план монастиря, а також план Києва.

Характеристичною ознакою літератури початку XVII ст. є захоплення віршами. Багато віршів мали літературний характер, іноді з українським гумором, але тематика їх ширшала: з'являються вірші-панегірики, привіти, описи гербів, епіграми. Всяке шкільне свято, головно в Київській колегії, викликало вірші, з якими виступали і професори, і спудеї. Було багато віршів штучної форми — акростихів, та вибагливих форм: яйця, піраміди, сокири, чарки тощо. Цікавий вірш на честь Єлисея Плетенецького, написаний Стефаном Бериндою в формі герба Плетенецького.¹⁹⁰

¹⁸⁸ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Там же, стор. 99.

¹⁸⁹ М. ГЛОБЕНКО. «Тературґіма» Атанасія Кальнофойського. Окрема відбитка з «Української Літературної Газети» — 1956 (стор. 4-5, 34).

¹⁹⁰ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 323.

Прекрасний вірш на похорон Петра Сагайдачного (1622) Кас'яна Саковича. Автор дає картину страждань України від татарських нападів, з якими боровся Сагайдачний; згадує його заслуги в обороні Церкви. Дуже важлива тенденція автора зв'язати сучасну Україну з тією, що воювала колись з Грецією, за Олега, за Володимира — коли прийняла християнство. Слава Сагайдачного — закінчує Сакович, — буде голосна, «поки Дніпро з Дністром многорибні плинути будуть».

Дуже поширені були панегірики: «Везерунок цнот» на честь Єлисея Плетенецького, панегірики на честь Петра Могили, «Ірмологія» Памви Беринди та Тараса Земка, «Евфонія», яку склали друкарі з приводу висвячення Петра Могили на митрополита; «Гелікон, т. є. сад умієтности» (1632 p.); «Евхарістеріон», підписаний учнями школи (1632 p.).

У XVII ст. закладено початок драми. В Україні драматичні вистави згадуються в 1619 р. в Кам'янці Струмиловій, в день смерті Івана Христителя: Якуб Гаватович виставляв польську драму на сюжет смерті Христителя. До драми приєднано дві інтермедії українською мовою та на народні українські теми: «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон».¹⁹¹

Драматичні вистави були зв'язані головним чином із шкільним навчанням. За зразок служили вистави в польських єзуїтських школах, де вони стояли на високому рівні. Ці вистави відбувалися в розкішній обстановці, в пишних залах, у присутності вищих представників шляхетства. В Україні драматичні вистави почали влаштовувати з першої половини XVII ст. головним чином у Києво-Могилянській колегії. Найдавнішою друкованою драмою була «Христос пас-хон» — переробка грецької трагедії про терпіння Христа, надрукована у Львові 1630 року. Другою драмою була — «Розмышлянє о муці Христа» — Йоакінія Волковича з p. 1631.¹⁹²

Головними темами шкільних драм були Різдво або інші свята, або щось із життя святих, як драма «Про Олексія, чоловіка Божого», або про різні чесноти — «Милість Божа», «Милість предвічна» тощо. Драма складалася з прологу, в якому автор чи хтось із акторів пояснював зміст та мораль, двох або трьох дій та епілогу.

¹⁹¹ В. РАДЗИКЕВИЧ. Історія української літератури. Мюнхен, 1946, т. І, стор. 78-79.

¹⁹²В. РАДЗИКЕВИЧ. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956, стор. 283.

Дуже цінні для історії культури інтермедії, маленькі комедії-сценки з українського побуту, не пов'язані з текстом драми, що їх грали в антрактах між діями. Вони мали жартівливий характер, були пересипані дотепами, анекдотами і виконувались сучасною

їм українською мовою. Треба сказати, що повного розвитку драма досягла в XVIIIст., а в першій половині XVII ст. були тільки зародки її.¹⁹³

Окремий вид драми являв собою театр, в якому акторами були ляльки. Ляльковий театр був широко відомий в Західній Европі, а в Україні — в першій половині XVII ст. — він набув форми так званих «вертепів».

Вертеп поєднував у собі шкільні різдвяні драми та інтермедії. Назовні це була велика скриня, поділена на два поверхи, в яких відбувалися одночасно дві дії: нагорі — біблійна, релігійна, а внизу — побутова, українська з її дотепами, жартами. Вертеп здебільшого носили по селах «бурсаки» або «спудеї». Повного розвитку досягнув він також у XVII столітті.¹⁹⁴

Проповіді. Окремим видом літературних творів церковного характеру були проповіді, що з кінця XVI ст., після Берестейського Собору, набули особливого значення. Велику роль в розвитку проповідництва відігравали блискучі проповіді католицького духовенства, насамперед — єзуїтів, які надавали їм великої уваги. В православних церквах проповідям також приділяли поважне місце.

З кінця XVI ст. друкують «Учительні Євангелії», в яких після тексту вміщувано популярні проповіді на євангельські теми. 1606 року, заходами Гедеона Балабана, в Клиросі надруковано виправлений та перевірений текст «Учительної Євангелії» царгородського патріарха Каліста; року 1616 це ж видання повторено в Ев'ю (біля Вільни), а 1638 року — в Києві.

1619 року Кирило Транквіліон Ставровецький видав у Рахманові книгу: «Учительне Євангеліє» — збірку своїх проповідей. Цю книгу на Соборі єпископів, у складі якого були митрополит Йов Борецький, єпископ Ісая Копинський, Ісаак Борискович та Паїсій Іполитович, засуджено і заборонено читати під загрозою прокляття, а авторові запропоновано переробити її й після апробати старших перевидати. Кирило Транквіліон на це не погодився і перейшов на унію. Після цього він дістав від короля Сігізмунда III привілей на Чернігівську єпархію.¹⁸⁵

При кафедрах, братствах, монастирях були так звані «казнодії», або провідники. Деякі з них друкували свої проповіді і мали широку популярність. У Києво-Печерському монастирі казнодієм був Тарас Земко, який сам означав своє становище так: «Ігумен Богоявленський Київський і проповідник слова Божого монастиря Печерського». Ігнатій Оксенович-Старушич був проповідником Богоявленського монастиря. В бібліотеці Києво-Печерської Лаври зберігся приписуваний йому великий рукописний збірник проповідей 1641 року. Автор їх — людина широко освічена, наводить цитати з книг польських, латинських. Кас'ян Сакович був проповідник Люблинського Братства.

¹⁹³ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 283-292.

¹⁹⁴ В. РАДЗИКЕВИЧ. Там же, стор. 79-80.

¹⁹⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 225.

На проповідях, більше ніж на чому іншому, лежав вплив схоластичної науки,¹⁹⁶ «але вони все ж зробили багато в історії нашої літератури. Вплив західної науки дійсно був настільки значний, що, як виявили пізніші досліди, збірник проповідей, що їх приписували Віденському архімандритові Леонтієві Карповичу, був дослівним перекладом проповідей Петра Скарги; до них було додано тільки звернення до чудотворців печерських.¹⁹⁷

На смерть о. Л. Карповича в 1620 році Мелетій Смотрицький виголосив проповідь, що в деяких частинах була панегіриком, а закінчувалася молитвою.¹⁹⁸

МИСТЕЦТВО

а) Архітектура. Не зважаючи на короткий час, доба перед Хмельниччиною залишила яскравий слід у мистецтві. Це була доба занепаду мистецтва ренесансу та зародку блискучого барокового стилю, який розгорнувся на всю широчінь у другій половині XVII та особливо у XVIII столітті.

Від самого кінця XVI та першої половини XVII ст. в Україні залишилося кілька дерев'яних будівель — у се: Підвисоцькому 1604), Знесінні біля Львова (1605), Крехові (початок XVII ст.) Києві — на деревориті Кальнофойського з 1638 року.¹⁹⁹ Треба пам'ятати, що дерев'яні пам'ятки здебільшого загинули під, час пожеж та воєн.

¹⁹⁶ М. ВОЗНЯК. Історія української літератури, II, стор. 248. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 225).

¹⁹⁷ І. ВЛАСОВСЫШЙ. Там же, стор. 226.

¹⁹⁸Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 293-295.

¹⁹⁹ В. СІЧИНСЬКИЙ. Архітектура дерев'яна. «Е.У.» І, стор. 815-820.

Значно більше залишилося пам'яток мурованої архітектури. Найцінніші з них збереглися у Львові, що тоді, наприкінці XVI та початку XVII- ст., був блискучим осередком культури, де зустрічалися впливи Німеччини, головно Нюрнбергу, Італії — Венеції. Значна частина їх датується серединою XVI ст. або третьою чвертю його. Це — згадані вже раніше — вежа Успенської церкви у Львові, збудована італійцем Барбоні на замовлення патриція — грека Корнякта (1572—1578); Трьохсвятительська каплиця у Львові (трьох королів 1578 p.); Успенська Братська церква (1591—1629). З першої половини XVII ст. — дві чудові каплиці: Боїмів (1617 р.) та Компіяні (1619 p.), остання — в католицькій кафедрі.²⁰⁰ Того ж стилю були церкви в Сокалі (кінця XVI ст.), Люблині (1607 p.), Луцьку (1630 р.)і Городку біля Львова (1633) p.).

В тому ж стилі були реставровані на Лівобережній Україні церкви, що залишилися від княжих часів (у Києві, Чернігові, Острі, Переяславі, Каневі, Новгород-Сіверську тощо).²⁰¹

Серед реставрацій XVII ст. окреме місце належить св. Софії Київській. Руйнували її багато разів, починаючи від 1169 року, коли вперше пограбував її Андрей Боголюбський. В 1240 році зруйнував її Батий, в 1416 — Едігей, який надіслав московському князеві Іванові ПІ дорогоцінні келех та дискос. Після того митрополити Київські жили не в Києві, а в Новгородку Литовському або у Вільні. Св. Софія залишалася без догляду, не відправлялися в ній Служби Божі, дах заріс бур'яном. Лише наприкінці XVI ст. трохи відремонтував храм намісник митрополита Іллі Кучі — Богуш Гулькевич-Глібовський. Року 1595 католицький біскуп Верещинський описав жалюгідний стан св. Софії. За Берестейського Собору св. Софія була передана уніатам, але вони не дбали про неї. Тільки після того, як у 1633 році св. Софію передано православним, митрополит Петро Могила відновив у ній Службу Божу і почав обновляти храм.

Реставрацію св. Софії зроблено власним коштом Петра Могили та коштом жертводавців. Робота була тяжка: храм укрито новим дахом; зашпаровано щілини в стінах, добудовано чотири малих апсиди в зовнішніх притворах; укріплено контрфорсами головну абсиду; відновлено зруйновані внутрішні частини; зроблено головний престол; поставлено новий іконостас. Могила забезпечив храм св. Софії потрібним посудом, книгами, облаченнями. Але року 1647 він помер, не закінчивши реставрації св. Софії.²⁰²

Реставрував Могила й інші церкви, в тому числі церкви Трьох Святителів та Спаса на Берестові, в Києві.²⁰³

Значно менше відомостей маємо про нецерковні будівлі першої половини XVII ст. Насамперед — це будови кн. Острозького, що постали.під венеційським впливом, Острозький замок у Межиріччі, дім Острозьких в Ярославі, замок в Старому селі біля Львова. Збереглися рештки готично-ренесансних будівель у м. Гусятині над Збручем, на Поділлі: синагога, замок, ратуш, каплиця.

²⁰⁰ В. СОЧИНСЬКИЙ. Там же, стор. 804-808.

²⁰¹ В. СІЧИНСЬКИЙ. Там же, стор. 808.

²⁰² О. ПОВСТЕНКО. Кафедра св. Софії у Києві. Вид. Української Вільної Академії Наук у США, Нью-Йорк, 1954, стор. 170-173. (Англ. текст там же, стор. 12-17).

²⁰³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 283.

Сюди ж можна віднести деякі будинки на Ринку у Львові. Звичайно, були будинки того ж стилю на Лівобережній Україні, але

вони не збереглися. Є цікава вказівка на палац князів Вишневецьких у Лубнях. Відомо, що будували його архітектори-італійці і що був він оздоблений мармуром та картинами італійських майстрів. Можна припускати, що навіть цей палац був найпишніший, то в усякому разі не був він єдиним у магнатських лятифундіях, але всі вони були знищені під час Хмельниччини.²⁰⁴

б) Різьбарство. Ті мізерні рештки, що залишилися від різьби першої половини XVII ст., свідчать, які шедеври її загинули. Наприклад, залишився іконостас у П'ятницькій церкві у Львові. Павло Алепський, що був у Києві 1651 року, так писав про іконостас Софійського собору, очевидно, поставлений за Петра Могили: «Нікому не сила його описати — через красу та різноманітність його різьби та золочення».²⁰⁵ Він нього не залишилося нічого. Дуже цікавий іконостас у церкві св. Духа в Рогатині, в Галичині, середини XVII ст.: у ньому в різьбі видно українські мотиви.

Були дрібніші різьблені речі, як хрести, рами ікон тощо. Близькі до них вироби людвісарства, як, наприклад, срібний хрест, що його подарував Сагайдачний у 1622 році Богоявленській церкві в Києві, та срібний хрест, що його подарував Петро Могила Видубицькому монастиреві в Києві.²⁰⁶