Соціалізм і сучасна соціал-демократія

Третьою найбільш впливовою світовою політичною ідеологією є соціалізм. Ідеї соціалізму виникли в далекій давнині. Відповідно до них будувалося життя ранньохристиянських громад. Але своє теоретичне й ідеологічне оформлення соціалізм одержав тільки в Новий час у роботах класиків утопічного соціалізму Т. Мора, Т. Кампанелли, Р. Оуена, Ш. Фур'є, А. Сен-Сімона.

У середині Х1Х ст. спробу дати наукове обґрунтування ідеології соціалізму розпочали німецькі мислителі К. Маркс і Ф. Энгельс. На базі навчання К. Маркса й Ф. Энгельса сформувалася велика ідеологічна течія марксистський соціалізм.

На початку ХХ ст. марксизм розколовся на дві протиборчі один з другою галузі: ленінізм (більшовизм) і соціал-демократію. Таким чином, у рамках соціалістичної ідеології сформувалися два нових ідеологічних напрямки: комуністичне й соціал-демократичне.

Загальні ціннісні установки комуністичної й соціал-демократичної ідеологій:

· Ідея рівності й братерства всіх людей;

· Заснована на рівності, соціальна справедливість;

· Пріоритет суспільного над особистим;

· Визнання необхідності енергійного втручання держави в регулювання суспільних відносин.

Однак у конкретних соціально-політичних й економічних програмах між цими ідеологічними напрямками пролягає глибока прірва.

Комуністична ідеологія являла собою вкрай радикальну течію, яка акцентувала увагу на революційних методах побудови "світлого комуністичного майбутнього". Соціалізм розглядався як перша, нижча, незріла фаза комунізму – суспільно-економічної формації, для якої характерні:

· Ліквідація приватної власності й експлуататорських класів;

· Затвердження суспільної власності на засоби виробництва, та ведучої ролі робітничого класу;

· Здійснення принципу "від кожного – за здібностями, кожному – за працею";

· Забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.

Реалізація цієї ідеології на практиці здійснювалася через соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин і політичної опозиції. У результаті цього соціалістичний громадський порядок протиставив себе свободі й демократії. Це привело не тільки до глибокої кризи й ліквідації самого порядку, але й до кризи уявлень про соціалізм.

У деяких країнах комуністична ідеологія виявилася здатна до реформування. Так, у Китаї, сприйнявши ряд ринкових, національних й інших ідей, вона є ідейною основою швидкого, динамічного економічного росту й соціального розвитку.

Більш життєздатною й соціально-ефективною на практиці виявилася ідеологія соціал-демократизму, що затверджує:

Пріоритет мирних еволюційних засобів досягнення рівності й соціальної справедливості;

· Відмову від насильницьких форм класової боротьби;

· Пропаганду концепції соціального партнерства, згладжування соціально-економічних протиріч;

· Активне державне втручання в економічне життя суспільства, перерозподіл доходів на користь незаможних, розвиток державного сектора економіки й численних державних соціальних програм.

Соціал демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості.

Соціал-демократична ідеологія є сьогодні політичною доктриною центристських сил, хоча зароджувалася вона як "ліва" ідеологія усередині марксизму. Пластичність теоретичних положень, які ніколи не мали ортодоксального характеру, дозволила їй органічно змінюватися разом зі зміною соціальної дійсності.

Сучасна соціал-демократія інтегрувала досягнення політичної думки різних напрямків, наприклад, марксизму й лібералізму, і створила ідеологію, що виражає інтереси широких верств суспільства: робітників, інтелігенції, підприємців.

Світова соціал-демократія – організована політична сила й координатором її діяльності виступає Соціалістичний Інтернаціонал. В уставі Соцінтерна відзначено, що ця організація поєднує партії, метою діяльності яких є демократичний соціалізм. Соцінтерн створений для зміцнення зв'язків між соціал-демократичними партіями, координації їхньої політичної діяльності й поширення зв'язків з іншими партіями.

Націоналізм і його форми

Ідеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя.

Ідеологія націоналізму:

· обґрунтовує пріоритетність національних інтересів;

· формулює цілі і цінності нації як суб'єкта політичного процесу, дійової особи історії.

В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний націоналізм, національний екстремізм та шовінізм. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінності у трактування її змісту та співвідношення з іншими ідеями і іншими завданнями.

Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм – це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. Він розглядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв'язанням інших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений історичною стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю у загально цивілізаційний процес, прилучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивілізації.

Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом. В той же час він має певні відмінності у двох типах країн: там де національна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і до певної міри ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою менш толерантний, він більше наголошує на правах нації (особливо в царині мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до емоцій.

Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завданням, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму.

Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів "своєї" нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших національних та етнічних груп.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Національний екстремізм притаманний націям, що самостверджуються, а шовінізм – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм.

Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені – загально соціальні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в тих суспільних умовах, за яких вони розгортаються.

Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближеною до цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму.

Фашизм і неофашизм

Фашизм (від латинського fascio –пучок, в'язка) –ідейно-політична течія, що сформувалась на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Б.Муссоліні (1922 – 1945) та Німеччині за режиму А. Гітлера (1933- 1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують "давні інстинкти" людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія "гальмує єдність нації". Ідеал суспільного ладу для фашизму – тоталітарна держава, позбавлена "хиб ліберальної демократії", здатна до всеохопного контролю за особою в суспільстві в ім'я єдності та процвітання "великої раси", а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її "гниттю". Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не може завоювати собі життєвий простір, має загинути, – заявляв Гітлер.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію:

· на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу;

· заперечували поняття "клас" і "класова боротьба", а визнавали головними політичними поняттями –"раса", "нація", оскільки класи роз'єднують вищу спільність людей – націю;

· не визнавали жодних прав робітників, службовців.

Апологети фашизму вважали, що профспілки збурюють "стадні інстинкти" працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Основу формування фашистських або профашистських режимів в Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах становили вкрай ідеологізовані партійні організації, з жорстокою, напіввійськовою структурою, з лідерами-вождями на чолі. Здобуваючи тими чи іншими засобами державну владу, вождистські партії перетворювали державу на знаряддя втілення націоналістичних утопій, обґрунтування колоніальних загарбань, проведення репресивних заходів проти політичних супротивників і всіх, хто не згоден з політикою режиму.

Нацизм – різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Прийшовши у 1933 р. до влади, нацисти застосували найжорстокіші методи і форми насильства для придушення всіх прогресивних рухів, організували кривавий терор щодо політичних противників і представників "неповноцінних (як вони проголошували) рас", насамперед євреїв. Оголосили непримиренну війну прогресивній культурі. Нацисти розв'язали Другу світову війну 1939 -1945 рр., у ході якої широко застосовували геноцид щодо євреїв, слов'ян та інших "неарійських" народів.

Після розгрому нацистської Німеччини безславно впали фашистські режими в інших європейських країнах.

Проте від фашизму людство ще не вилікувалося. Модифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Як політична течія він виник у 60-х роках ХХ ст.. Тоді ж формувалася його ідеологія та неофашистські організації, які діють майже у всіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та Африці.

Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську расистську тезу про перевагу німців над сусідніми європейськими народами. Неофашисти говорять тепер про білу людину взагалі, яку протиставляють "кольоровим народам". Неофашисти США, наприклад, твердять про "перевагу англосаксонської раси".

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження "справжнього", "первісного", "чистого" фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію "нового", "гуманізованого" фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина – хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів.

Питання й завдання

1. З'ясуйте причини появи ідеологій.

2. Які функції здійснює політична ідеологія?

3. Назвіть характерні риси лібералізму та неолібералізму.

4. Які цінності являються базовими в ідеології консерватизму?

5. В чому особливість більшовицької версії соціалізму?

6. Які відмінні особливості соціал-демократичної ідеології?

7. У чому різниця між демократичним націоналізмом і право-радикальними різновидами націоналізму: національним екстремізмом і шовінізмом?

8. В чому суть фашистської ідеології?

9. Чи існує в Україні підґрунтя для розвитку неофашизму?

Рекомендована література

1. Галкин А. Консерватизм как система ценностей: Взлеты и падения // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – № 2.

2. Волинський А. Ідеологічна структуризація суспільно-політичних інтересів // Політичний менеджмент. – 2004. – № 5. – С. 71 – 81.

3. Заболоцький В.П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. – Донецьк, 2001.

4. Капустин Б. Г. Что такое либерализм? // Свободная мысль – ХХI. – 2004. – № 8. – С. 33– 55.

5. Капустин Б. Г. Что такое консерватизм? // Свободная мысль -ХХI. – 2004. – №2. – С. 44 – 53.

6. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.

7. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.

8. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.

9. Честнейшин Н. В. Консерватизм и либерализм: тождество и различие. // Полис: политические исследования. – 2006. – № 4. – С. 168 – 173.

10. Рахшмир П.Ю. Происхождение фашизма. М.: Наука, 1981

11. История фашизма в Западной Европе. М.: Наука, 1987

12. Галкин А.А. Размышления о фашизме // Социальные трансформации в Европе ХХ века. М., 1998

13. Дамье В.В. Тоталитарные тенденции в ХХ веке // Мир в ХХ веке. М.: Наука, 2001

Тема 5 Політична влада

5.1 Сутність влади: основні теоретичні підходи

5.2 Структура політичної влади

5.3 Види влади. Специфіка політичної влади

5.4 Проблеми легітимності влади

Тема влади є центральною в політології. Вона дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин.