Питання територіально-політичного устрою Гетьманщини наприкінці ХУІІ - у ХУІІІ ст. розглядається багатьма істориками. Аналізуючи перше питання, потрібно підкреслити відмінності Лівобережної України і Слобожанщини, де в основному зберігався устрій національної держави доби національно-визвольної війни під наглядом російської адміністрації, та Правобережної України, де перепліталися адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави, акцентувати увагу на самобутньому устрої Запоріжжя, яке практично було незалежним і від царських властей, і від Речі Посполитої за умовами Андрусівського перемир'я 1667 р.
В другому питанні необхідно на тлі історичних подій розглянути процеси поступового поглинення українських земель Польщею, Росією та Туреччиною у др. пол. ХУІІ ст.; остаточну поразку державницьких устремлінь внаслідок поділу українських земель на Правобережну і Лівобережну частини та відмови від подальшої боротьби правобережних гетьманів; колоніальне становище України в складі іноземних держав; спроби лівобережних гетьманів відстояти елементи автономного устрою.
Доведення колоніальної політики Російської імперії щодо України у ХУІІІ ст. рекомендується базувати на наслідках переорієнтації традиційних економічних зв'язків, військових подіях Північної війни Росії зі Швецією, запровадженні губернського адміністративного устрою при обмеженні влади гетьмана, участі козаків у важких примусових роботах далеко від Батьківщини, військових походах російської армії.
Варто зупинитись на постаті І.Мазепи, аналізуючи його політичні погляди та зміну зовнішньополітичної орієнтації. Саме за Мазепи Росія почала максимально використовувати продуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації населення, особливо верхівки: гетьман і старшина повинні були всіляко пропагувати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодрукування. Майже щорічно російські війська здійснювали походи в напрямі Кримського півострова, бо Росія намагалася закріпитися на Чорному морі. Мазепа теж посилав козаків у такі походи, але вони воювали неохоче, розуміючи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне. З початком у 1700 р. російсько-шведської війни козацькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам-іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали уваги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення. Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві. Люди втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина гетьманської старшини, невдоволена політикою Мазепи, слала на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокомандувачем російськими та українськими загонами в Гетьманщині на випадок наближення до неї шведської армії. Російські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість гетьманської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням «компенсувати» втрату ним булави.
Окремо слід розглянути появу Конституції П.Орлика як вияв державницької, законотворчої думки українського уряду в екзілі.
У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження попередньої політики «збирання руських земель», активізації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн українська територія розглядалася як економічна стратегічна база для реалізації цієї мети.
Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допомогу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Оттоманською Портою. У 1744 р. було санкціоновано «вибори» нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет.
В лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К.Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Малороссийскому народу», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим надано статус державних селян і названо «військовими обивателями».
Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, стало символом занепаду державницьких традицій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Катерина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належний «порядок», розділити військову й адміністративну владу, контролювати надходження податків до російської казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити «обрусіння краю», маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімперських вимог. У жовтні 1781 р. старшині було надано дворянський стан, а через 4 роки в «Жалуваній грамоті дворянству» цей статус було узаконено — як нагороду за зраду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки станові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політичне розколотою) атмосферою соціального буття, духом малоросійського провінціалізму.
Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали необгрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.
Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії, її демократичні державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною. Ліквідації української державності також сприяли:
відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави;
відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків;
незначний розвиток урбанізації, а через це — слабкість міщанства, інтелігенції;
психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).
Третє питання. Розгляд процесів активного заселення земель Правобережної України Туреччиною та Польщею у порушення Бахчисарайського договору 1681 р., поступки козакам у питаннях адміністративно-військового устрою та згодом рішення Польщі про ліквідацію правобережного козацтва дають змогу простежити причини активізації козацьких сил та появи гайдамаччини як спротиву польській владі. Необхідно визначити причини, хід і наслідки Коліївщини. Також слід опрацювати етапи поділу Польщі і входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.
