Зразок тесту для самоконтролю 2 страница

Розглянуті нами особливості психічного розвитку людини дають нам право стверджувати, що одні і ті ж зовнішні соціальні умови, один і той самий предметний і соціальний світ по-різному впливають на різних дітей, підлітків, юнаків. Ось чому люди, живучи в одних і тих самих умовах, так відрізняються за своїми психічними якостями.

Людина, як ми зазначали, є соціальною істотою. Але одночасно вона є біологічним видом Homo sapiens, людиною розумною. Природні особливості людини розумної як біологічного виду є передумовами для формування і розвитку соціальних якостей особистості. Особливості анатомічної будови, фізіологічних функцій (біологічна обумовленість) складають лише передумови психічного розвитку. Вони не можуть бути рушійними силами, бо вони є лише передумовами. Однією з таких передумов є належність до виду Homo sapiens, людини розумної, тобто необхідно, щоб організм людини був саме «людським» з її особливостями нервової системи. І головне, щоб ця нервова система була не тільки «людською», але й здоровою, тобто спроможною сприймати і сприйняти (привласнити) всі впливи світу соціального. Отже, крім впливу соціального світу на становлення особистості чи психічний розвиток особистості, суттєвий вплив має і фактор біологічний, або природний.

Природні особливості організму людини визначають такі моменти психічного розвитку людини.

Перше. Біологічна належність людини до виду людини розумної обумовлює шляхи і способи розвитку психічних особливостей. Самі собою властивості нервової системи людини не визначають психічних властивостей людини. Жодна нормальна людина не народжується «природно схильною» бути сміливою чи боязливою, наполегливою чи безвільною, працелюбною чи лінивою і т. ін. На підґрунті будь - якого типу вищої нервової діяльності можуть бути виховані всі суспільно - цінні риси особистості людини. Наприклад, витримку необхідно і потрібно формувати у людей холеричного і флегматичного темпераменту. Тільки у першого це буде важче зробити, ніж у другого. Крім того, шляхи та способи цього формування будуть різними.

Друге. Природні особливості можуть впливати на рівень досягнень людини у певній галузі діяльності. Наприклад, люди відрізняються природженими індивідуальними відмінностями у задатках. Людина, яка має певні переваги перед іншими щодо оволодіння однією діяльністю, одночасно може поступатись у можливостях оволодіння іншою діяльністю. Якщо дитина має добрі задатки для розвитку музичних здібностей, то при практично тотожних умовах вона буде розвиватись у музичному відношенні швидше і ефективніше, ніж діти, які не мають таких задатків.

Аналіз соціальних і біологічних факторів психічного розвитку дозволяє нам стверджувати успадкування біологічних передумов (задатків) для розвитку психічних властивостей особистості людини, а також успадкування того соціального середовища, тих соціальних умов життя, які забезпечують найбільш сприятливі умови для формування і розвитку тих психічних якостей, які закладені у біологічних задатках.

Оскільки психічний розвиток людини обумовлюється системою соціальних взаємовідносин, то дитина має жити і взаємодіяти у системі соціальних відносин. Процес взаємодії з соціумом можливий завдяки активності дитини. Дитина оволодіває системою суспільно-історичного досвіду: знаннями, законами, нормами і правилами поведінки, цінностями. У своєму житті вона має враховувати їх, орієнтуватися на них у своїй поведінці і діяльності. Оволодіння досвідом дорослих одночасно є процесом накопичення дитиною власного індивідуального досвіду. Саме у активній діяльності відбувається формування особистості людини. Діяльність дитини має два боки: зовнішній і внутрішній. Зовнішня діяльність здійснюється у зовнішньому, предметному світі. Оволодіваючи новою діяльністю, дитина оволодіває системою необхідних дій у зовнішній формі. Предметні дії із зовнішньої форми у процесі інтеріоризації перетворюються у внутрішні. Саме цей процес і забезпечує зміни у внутрішньому, психічному світі людини.

Таким чином, провідна роль у формуванні особистості людини належить активній діяльності самої людини.

Багатоманітність індивідуальних проявів різноманітних підструктур особистості людини викликають індивідуальні особливості психічного розвитку. До індивідуальних особливостей розвитку відносять акселерацію та ретардацію.

Акселерацією називається прискорення темпів фізичного і психічного розвитку та статевого дозрівання. Це явище спостерігається у житті землян більше 100 років. Воно приваблює до себе з двох позицій: медико - гігієнічної та педагогічної. По - перше, процес акселерації протягом ХХ ст. становив приблизно 2 роки. По - друге, у підлітковому віці спостерігається розшарування за швидкістю психічного розвитку до 4 років. У такому випадку загострюється проблема про співвідношення хронологічного та психічного віку людини. На жаль, акселерація властива не всім дітям. Інша частина дітей характеризується ретардацією психічного розвитку (затримками).

Акселерація і ретардація психічного розвитку створюють для практичного педагога систему труднощів. Організація навчально-виховного процесу вимагає орієнтації на вікові особливості. При цьому необхідно пам’ятати, що в одному класі, при одному і тому ж хронологічному віці можуть бути присутні учні з різницею психічного і фізичного розвитку у 4 роки. Крім того, слід пам’ятати, що сьогоднішній школяр дорослішій від свого однолітка ХІХ ст. на 2 роки.

Індивідуальними особливостями психічного розвитку є особливості розумового розвитку. Діти, які випереджають однолітків у розумовому розвитку (вундеркінди), суттєво відрізняються від ретардантів. Останні відстають у розумовому розвитку.

Діти з затримками психічного (розумового) розвитку відрізняються від однолітків неможливістю виконувати необхідну діяльність. Це обумовлюється недостатньою працездатністю нервової системи, слабкою концентрацією уваги, швидким виснаженням нервової енергії та швидкою зморюваністю. Як наслідок, у них не виникає інтерес до змісту діяльності, їм нудно, вони не хочуть і не можуть виконувати завдання учителя, вони не хочуть ні думати, ні запам’ятовувати. А звідси – у них не виникають пізнавальні та навчальні проблеми. Тому такі діти багато порушують дисципліну, не дотримуються норм і правил поведінки, не підкоряються вказівкам учителів і вихователів, заважають працювати іншим одноліткам.

 

15.2. Соціальна ситуація, рушійні сили та показники психічного розвитку

Людина як соціальна істота живе і розвивається у суспільстві. Розвиток особистості людини характеризується періодичністю. Кожен період характеризується своєрідністю взаємовідносин людини і соціуму. Ця своєрідність складає підґрунтя соціальної ситуації психічного розвитку.

Соціальною ситуацією психічного розвитку називають систему ставлення дитини до соціальної дійсності. Такі відносини реалізуються у людській діяльності. Оскільки соціальна ситуація психічного розвитку реалізується у діяльності, то термін «соціальна ситуація психічного розвитку» і «провідний тип діяльності» можуть використовуватися як синоніми.

До початку кожного вікового періоду психічного розвитку формуються своєрідні відносини людини і об’єктивної соціальної дійсності. Саме ці відносини і називають соціальною ситуацією психічного розвитку у даному віці. Соціальна ситуація психічного розвитку є вихідним моментом для психологічних новоутворень психіки у цей період. Вона визначає шляхи, форми і методи формування нових властивостей особистості. У процесі психічного розвитку відбувається закономірна зміна соціальних ситуацій і зміна місця у системі суспільних відносин. Саме зміна місця у системі суспільних відносин визначає рушійні сили психічного розвитку.

Рушійними силами психічного розвитку є виникнення і розв’язання діалектичних суперечностей між новим і старим. До таких суперечностей відносять наприклад, суперечність між новими потребами і реальними можливостями їх задоволення, між новими можливостями і старими формами та видами діяльності, між зростаючими вимогами з боку суспільства і реальним рівнем психічного розвитку.

Суперечності властиві всім віковим періодам життя людини, але у кожному віці вони мають свою специфіку. Наприклад, у молодшого школяра має місце суперечність між готовністю до самостійної вольової діяльності і залежністю від безпосередньої ситуації переживань; у підлітка – суперечність між самооцінкою та рівнем домагань, з одного боку, і переживанням свого власного положення у колективі – з іншого; суперечність між потребою і прагненням брати участь у житті дорослих і недостатністю психічних та інших можливостей для цього.

Розв’язання суперечностей відбувається шляхом формування інших типів діяльності у процесі оволодіння відповідними діями. Оволодіння новими діями є ні чим іншим як психічним розвитком, що піднімає дитину на більш високий рівень психічного розвитку. Задоволення нової потреби, розв’язання суперечності викликає до життя інші потреби і суперечності. Таким чином, одна суперечність змінюється іншою, що складає підґрунтя безперервного процесу психічного розвитку.

Визначення рівня психічного розвитку людини є досить складним завданням. Для задовільного його розв’язання необхідно виділити показники оцінки цього розвитку. До таких показників відносять: розвиток пізнання і пізнавальної діяльності, рівень системи особистісних відносин, рівень оволодіння системою практичних і розумових дій.

Розвиток пізнання і пізнавальної діяльності дитини характеризується збільшенням обсягу знань про навколишню дійсність, а також змінами у самому пізнанні: посиленням усвідомленості, системності, обґрунтованості. Розвиток пізнання пов’язаний з удосконаленням способів відображення дійсності. Дитина вчиться спостерігати, вибірково запам’ятовувати, виділяти суттєве, довільно відтворювати саме необхідний зміст, робити висновки.

Рівень системи особистісних відносин до об’єктивної дійсності і до самого себе поєднує відображення дійсності та ставлення до нього і самого себе. З віком спроможність до такого відображення і ставлення вдосконалюються: вони стають більш об’єктивними. Поряд із ними формуються оцінки та погляди. Рівень ставлення немовляти до об’єктивного світу виявляється у первинних почуттях задоволення та незадоволення. Вони обумовлюються задоволенням чи незадоволенням простіших життєвих потреб. Голод, біль викликають незадоволення (негативні переживання). Тепло, насиченість викликають задоволення (позитивні переживання).

Рівень оволодіння системою практичних і розумових дій забезпечує рівень виконання продуктивної діяльності. Розвиток дитини відбувається у процесі зміни його діяльності, що складається з дій. Змінюються зміст, структура, спрямованість діяльності. Так, навчальна діяльність студента суттєво відрізняється від навчальної діяльності першокласника і не тільки змістом наукових понять, а наявним рівнем розумової (психічної) діяльності.

Особистість людини виявляється у її поведінці, вчинках, тобто у таких діях, що відображають його ставлення до об’єктивної дійсності і самої себе. Так, у період раннього дитинства цілі і мотиви мають суб’єктивний, випадковий, егоїстичний характер; у період ранньої юності вони мають суспільно значущий характер.

Розглянуті показники психічного розвитку людини свідчать про те, що у процесі психічного розвитку людина формується як діяч, громадянин, мислитель.

 

15.3. Психічний розвиток людини у дитячому віці

Дитячий вік психічного розвитку людини є умовним, узагальненим поняттям, що поєднує низку науково виділених вікових періодів психічного розвитку. Ера дитинства об’єднує такі вікові періоди: кризу новонародженості, періоди немовляти, раннього дитинства, дошкільного дитинства, молодшого шкільного віку. Розглянемо особливості розвитку людини у ці вікові періоди.

Криза новонародженості.Народження дитини – це криза. Дитина потрапляє у нові умови життя і переходить на інші умови обміну речовин. Нове середовище більш світле, прохолодне. Зміна середовища вимагає пристосування до нього, про це свідчить втрата ваги дитиною у перші дні життя.

Дитина народжується з обмеженою кількістю безумовних рефлексів та форм поведінки. Це рефлекси: смоктальний, захисний, орієнтувальний, руховий, хапальний, відштовхування. Нервова система не завершила свій розвиток: нервові волокна не мають мієлінової оболонки, що забезпечує передачу збудження на всю нервову систему. Будь-яке збудження викликає глобальні, недиференційовані рухи всього тіла, особливо рук і ніг.

Новонароджений майже безперервно спить. Якщо йому незручно, чи він голодний – тоненько плаче. Сон дитини ще не має концентрації на ніч, тому важливо дотримуватися режиму.

Новонароджена дитина Homo sapiens має так звані атавістичні рефлекси: хапальний, відштовхування, плавання. Якщо одно – двотижневій дитині у руку вкласти будь - який предмет чи палець, то дитина міцно стискає його і може зависнути. Цей хапальний рефлекс відіграє важливу роль у дитини наших родичів – мавп. Дитинча міцно хапається за волосяний покрив і міцно тримається під час руху мавпи. Другий рефлекс – відштовхування ніжками від опори, а якщо дитина потрапляє у воду, то здійснює плавальні рухи. Ці три рефлекси є атавістичними, тобто виявляються у новонародженого як спадок від тварин.

Новонароджений найбільш залежний від дорослих. Необхідною умовою нормального функціонування і розвитку дитини є активне функціонування аналізаторів і систематичне одержання необхідної сенсорної інформації. Діяльність аналізаторів формується швидше, ніж тілесні рухи. Особливо швидко формується діяльність слухового та зорового аналізаторів. Тому мамам можна порадити розмовляти з дитиною, якщо вона не спить. Саме розвиток цих аналізаторів складає підґрунтя формування умовних рефлексів.

Первинною формою взаємодії дитини з дорослими є поява посмішки у дитини, коли вона бачить обличчя дорослого. Посмішка дитини знаменує закінчення кризи новонародженості. Подальший розвиток дитини обумовлений розвитком засобів спілкування. Появу посмішки у дитини називають комплексом пожвавлення. На думку радянського психолога М.І. Лісіної, комплекс пожвавлення є першим актом спілкування з дорослим. Дитина не просто посміхається, а емоційно взаємодіє з дорослими. Комплекс пожвавлення є результатом певного періоду розвитку і має такі наслідки:

- дитина може зосереджувати свою увагу на дорослому;

- дитина може збуджуватися при виникненні контакту;

- дитина може то слухати, то відповідати на звертання;

- дитина спроможна враховувати момент, коли від неї чекають слухання, коли відповіді.

Поява комплексу пожвавлення означає початок періоду немовляти.

Період немовляти.Період немовляти (2 міс. – 1 рік) характеризується присутністю дорослого. А тому видатний радянський психолог Л.С. Виготський (1896 – 1934 рр.) назвав немовля найбільш соціальною істотою. Життя немовляти повністю залежить від дорослого. Саме у цьому і є сутність соціальної ситуації психічного розвитку. Дорослий задовольняє біологічні (їжа, тепло, чистота) та психологічні (показує предмети, іграшки, розмовляє, сміється) потреби. Дорослий у такому випадку є посередником у взаємодії немовляти з навколишнім предметним світом.

Провідним типом діяльності немовляти є безпосередньо – емоційне спілкування з дорослими. До спілкування з дорослими спонукають потреби, увага та інтерес до дорослого, емоційні прояви на адресу дорослого, ініціативність дій дитини для спонукання уваги дорослого, чуттєвість дитини щодо дорослого.

Усі ці потреби дитини у спілкуванні з дорослими виникають на підґрунті задоволення біологічних потреб. Саме їх задоволення і викликає у дитини виділення дорослого із всього навколишнього світу. Вирішальним у цьому спілкуванні є поведінка дорослого. Він ставиться до дитини як до суб’єкта: сам з нею спілкується, говорить, сміється, грає за неї, тобто виконує за неї ті дії, які дитина виконати не може.

Безпосередньо – емоційне спілкування немовляти з дорослим складає підґрунтя виникнення новоутворень. До них належать: виникнення жесту, виникнення ходіння, автономна мова.

Протягом першого року життя дитина оволодіває рухами власного тіла. Це видно на прикладі руху руки. Спочатку простягання руки до предмета, далі захоплення і маніпулювання ним. Мимовільні, рефлекторні дії поступово перетворюються у довільні. Але це стосується лише рухів, а не дій. Дитина у цьому віці ще не ставить перед собою усвідомленої мети. Вона тягнеться до іграшки лише тому, що вона приваблює її.

Якщо дитина не може дотягнутися до іграшки і не може її взяти, то це добре розуміє мама. Вона зрозуміла прагнення дитини і подала їй іграшку. Багаторазове повторення цього, тобто руху у напрямку іграшки, що є недосяжною (жест до себе), поступово приводить до перетворення руху у вказівний жест (жест для інших). Так формується спроможність управляти поведінкою інших за допомогою жесту.

Криза першого року життя пов’язана з оволодінням дитиною ходінням. Саме воно розриває єдність дитини з дорослими. Тепер дитина матиме можливість знайомитися (сприймати) з тими предметами, що її цікавлять, а не з тими, що пропонують дорослі.

Завершення першого року життя не пов’язане з оволодінням рідною мовою. Дитина може вимовляти декілька слів, але слова відображають більше звукову будову, ніж звучання у реальності. Так виникають подібні за звучанням до реальних слова, а іноді і зовсім їм не відповідають. Такі слова розуміє лише мама. Так виникає автономна мова, зрозуміла лише матері та дитині. Наприклад: буко – яблуко, плєка – хліб (від рос. хлеб) і т. ін.

Крім того, протягом першого року життя у дитини розвивається вся пізнавальна сфера: увага та пізнавальні процеси. Мова у цей період сприймається у єдності з ситуацією взаємодії з дорослими, а почуття пов’язані спочатку з ситуацією задоволення біологічних потреб. Взаємодія з дорослими (іграшки, дії з предметами) викликають позитивні почуття. У цей період виникає почуття здивування, що знаменує виникнення пізнавального ставлення до дійсності.

Період раннього дитинства. Період раннього дитинства від 1 до 3 років характеризується соціальною ситуацією, що передбачає наявність дорослого. Дорослий виконує функцію спонукання до активності. Значення дорослого у житті дитини величезне, але у цьому віці змінюється характер взаємовідносин. У цьому віці дитина потребує, щоб дорослий співпрацював з нею, організовував діяльність, допомагав у важку хвилину, тобто робив те, що робить дитина.

Д.Б. Ельконін вважає, що розвиток дитини здійснюється не просто у системі взаємодії з предметами, а у системі «дитина - суспільство». Дитина взаємодіє з предметами, що мають певне суспільне значення та з дорослими. У цій системі взаємовідносин виділяють дві підсистеми: дитина – предмет –дорослий та дитина – дорослий – предмет. У першій взаємовідносини дитини з дорослим опосередковуються предметом, а у другій – взаємовідносини дитини з предметом опосередковуються дорослим. Наявність двох цих підсистем взаємовідносин складає підґрунтя того, що у діях однієї людини завжди присутня інша. «Людина, - стверджує
Д.Б. Ельконін, - завжди дві людини».

Соціальна ситуація у ранньому дитинстві розширюється спілкуванням з однолітками. У цьому віці дитина любить весь світ, радіє успіхам інших, самостійно шукає форми взаємовідносин з однолітками.

Провідний тип діяльності – предметно - маніпулятивна. Спочатку дитина одноманітно маніпулює предметами, що потрапляють до її рук. Головним у взаємодії дитини з дорослим є спільна справа – практична співпраця. Мотивом спілкування є діловий мотив. Важливою є не проста присутність дорослого, а щоб він мав відношення до того, чим займається дитина, співпрацював з нею.

Поступово маніпулятивна діяльність замінюється предметною, тобто дитина починає діяти з предметами у відповідно до їх соціального призначення. Ручкою - пишуть, олівцем - малюють, ложкою – їдять, із склянки – п’ють і т. ін. Дитина починає засвоювати соціальне призначення предметів і оволодіває відповідними діями. Ось чому важливо у період раннього дитинства навчити дитину користуватися ложкою, чашкою, ручкою, олівцем. Період раннього дитинства є сензитивним для оволодіння предметними діями. Всі предмети для людини мають фіксоване значення. Орієнтації у цьому значенні дитину навчає дорослий у практичній співпраці.

Функціональні властивості предметів засвоюються дитиною успішніше у процесі навчання і виховання. До предметних дій необхідно додати співвідносні дії. Це дії з різноманітними пірамідками, коробками і т. ін. Сукупність всіх дій визначають психічний розвиток дитини у цьому віці.

Самостійне переміщення дитини у просторі забезпечує доступність їй всіх предметів. До того ж у цей період дитина активно оволодіває рідною мовою. Все це створює сприятливі умови для розвитку всіх сфер психіки людини. Психічний розвиток людини характеризується тим, що у однакові часові проміжки психіка «проходить» різні проміжки. Якщо становлення психіки дорослої людини відбувається протягом 20 років, то половина цього розвитку відбувається протягом перших 3 років.

У період раннього дитинства формуються такі досягнення розвитку:

- оволодіває прямоходінням;

- оволодіває рідною мовою;

- спроможна до самообслуговування;

- спроможна встановлювати взаємовідносини з оточенням;

- володіє елементарними нормами поведінки;

- високий рівень активності і самостійності;

- оволодіває просторовими співвідношеннями предметів;

- оволодіває предметними і співвідносними діями;

- вдосконалюються психічні процеси.

Сукупність досягнень приводить до усвідомлення себе як самостійної дійової особистості. Крім того, дитина багато що вміє робити сама. Оволодіння мовою сприяє оволодінню особовим займенником «Я». Протягом раннього дитинства дитина називає себе по імені, як і дорослі. На третьому році життя дитина починає називати себе займенником «Я». Від цього моменту дитина усвідомлює, що може більше, хоче бути самостійною та дорослою. Відбувається зміна взаємовідносин з дорослими. Виникає протиставлення дорослому, що виражається у висловленні «я сам». Воно відображає прагнення дитини бути дорослою зараз, до самостійності. Так виникає криза 3 років.

Слід пам’ятати, що прагнення дитини до самостійності необхідно задовольняти. Але домагання дитини занадто великі. При необхідності дитина звертається до дорослого за допомогою. Цю допомогу необхідно надавати. Криза трьох років знаходить своє вирішення у новому типі провідної діяльності – ігровій. А це вже новий віковий період розвитку.

Новоутворення періоду раннього дитинства:

- відокремлення себе від оточення;

- відокремлення власних дій від себе;

- порівняння себе з іншими;

- самосвідомість;

- система «Я»;

- почуття дорослості.

Дошкільний вік. Дошкільне дитинство від 3 до 7 років забезпечує оволодіння системою соціальних взаємовідносин дорослих, але у доступній для дитини ігровій формі.

Соціальна ситуація розвитку дошкільників полягає у зміні взаємовідносин із дорослими. Спільні дії з дорослим періоду раннього дитинства замінюються самостійним виконанням вказівок дорослого. Це перше. Друга особливість соціальної ситуації дошкільників полягає у виникненні взаємовідносин із однолітками і виникнення особливого «дитячого суспільства». Найбільш чітко це виявляється у суспільній системі дошкільного виховання. Третя
особливість – особливість діяльності. Прагнення бути таким, як дорослий, і одночасна відсутність необхідних знань і навичок приводять до того, що дитина реалізує це прагнення у ігровій діяльності.

Ігрова діяльність є провідною у дошкільному віці, бо саме у ній формуються новоутворення та нова провідна діяльність – навчальна. Існує велика кількість ігор: рухомі, з правилами, конструктивні, дидактичні, рольові. Саме рольову гру вважають провідною у цьому віці.

Ігрова діяльність дітей дошкільного віку є справжньою людською діяльністю. Рольова гра дітей має низку особливостей.

1. Гра є формою активного відображення дитиною життя людей. Підґрунтям її є предметно - маніпулятивна діяльність і наслідуваність дій. Так, наслідуючи дії дорослого, дитина миє посуд, годує ляльку, їздить на транспорті і т. ін.

2. Гра здійснюється комплексними діями, до яких включається мова. Старші дошкільники обговорюють сюжет гри, дійових осіб, хто їх буде виконувати.

3. Гра має суспільний характер і змінюється разом із історичними умовами. У грі дитина відкриває для себе взаємовідносини людей. Гра передбачає виконання обов’язків і дає права. Виконання ролі у грі передбачає виконання обов’язків і здійснення прав щодо інших учасників гри.

Реальний сюжет гри дозволяє ознайомитися з діяльністю і взаємовідносинами дорослих, а реальні взаємовідносини дітей формують у дітей уміння вести себе у різних ситуаціях.

У реальних взаємовідносинах дошкільника з дорослим дитина може не тільки нею бути, але може і грати роль дитини, щоб досягти бажаного. Так вона може стати центром уваги. Дитяча слабкість перетворюється на дієву силу, що використовується дитиною у власних інтересах.

4. Гра є формою творчого відображення дійсності. У грі не просто відтворюються взаємовідносини дорослих, а додається дитяча фантазія. Радіо і телебачення, космос і будівництво, війна і лікарня, сім’я і ринок, крамниця і залізниця – це теми дитячих ігор. Вони безкінечні, як життя людини і фантазія дитини.

Реальність і фантазія тісно переплітаються у грі. Дитина починає розуміти можливість заміни реального предмета іграшкою або випадковим предметом. Так гра набуває символічного характеру. Якщо палиця перетворюється на рушницю, то з неї стріляють, якщо на коня, то на ньому їздять, якщо на пароплав, то він має плавати. Так формується символічна форма свідомості.

5. Гра передбачає використання знань, управління своїми емоціями. Саме у грі активно розвиваються пізнавальні та емоційно - вольові процеси.

6. Гра є колективною формою діяльності. Всі учасники гри співпрацюють. Рольова гра об’єднує учасників єдиним сюжетом. Взаємовідносини однолітків формують потребу у визнанні та досяганні значущого місця у групі однолітків. Саме у грі формуються соціальні форми поведінки і її можна розглядати як школу соціальних відносин. У грі діти навчаються співпраці та співпереживанню.

7. Гра розвиває дітей і сама розвивається.

Крім ігрової діяльності, дошкільники займаються продуктивною (малювання, аплікації, конструювання) та трудовою (виконує доручення дорослого) діяльністю. У всіх видах діяльності поступово виникають елементи навчальної діяльності. Але систематичної навчальної діяльності ще немає. Найбільш чітко особливості навчальної діяльності дошкільників виявляються у дітей 6 - річного віку. Шестирічки хочуть стати школярами, але це лише прагнення змінити свій соціальний статус. Це прагнення не викликає потреби змінити спосіб життя і діяльності. Вони хочуть перенести до школи колишній спосіб життя. Це виявляється у виборі школи з певним розкладом занять. Шестирічні діти віддають перевагу школі з дошкільним розкладом занять.

Друге. Діти шестирічного віку недостатньо орієнтуються на суспільно вироблені форми поведінки у школі та оцінки результатів діяльності. Вони з задоволенням сприймають таку школу, у якій можна поводити себе «як захочеться». Як винагороду за успіхи вони хочуть одержувати іграшки, солодощі, подарунки.

Усе це свідчить про те, що форми та методи роботи з дітьми шкільного віку не можуть використовуватися при роботі з дошкільниками, у тому числі й з шестирічками.

Прагнення дітей дошкільного віку до самостійності сприяє формуванню довільності психічних процесів і супідрядності мотивів та самооцінки.

Довільність психічних процесів передбачає постановку мети і вольові зусилля для її реалізації. Дошкільники, особливо старші, можуть довільно запам’ятовувати, спостерігати, порівнювати тощо. Якщо дитина може щось робити довільно, то вона має у цей момент відмовитися від чогось привабливішого. Так виникає супідрядність мотивів. Дошкільників спонукає до діяльності система мотивів, і у кожний момент певний мотив виходить на перше місце. Якщо дитина може відмовитися, наприклад, від мультфільму, на користь читання, то це говорить про наявність супідрядності мотивів.

Самооцінка найбільш складний елемент розвитку особистості дошкільника. Діти спілкуються з дорослими з приводу своїх зовнішніх дій та внутрішніх станів і переживань. Самооцінка виникає під впливом тієї оцінки, що дають дорослі вчинкам дитини. З цієї оцінки діти вчаться диференціювати те, що добре і що погано. Спочатку діти вчаться оцінювати вчинки інших і через оцінку інших дитина вчиться оцінювати власні вчинки та власну особистість. У дітей дошкільного віку правильної, адекватної самооцінки немає. Тенденція до правильної самооцінки формується лише до кінця дошкільного віку.

Дошкільне дитинство забезпечує виникнення таких новоутворень:

- довільність психічних процесів;

- символічна форма свідомості;

- супідрядність мотивів;

- самосвідомість і самооцінка;

- самостійність;

- колективність взаємовідносин.

Пізнавальне відношення до дійсності формується на підґрунті розвитку пізнавальної сфери. Пізнання оточуючої дійсності пов’язане з навчальною діяльністю, елементом якої є навчальна дія. Оволодіння навчальною дією вимагає виділення навчального завдання.

Розуміння смислу навчальних завдань необхідне для того, щоб дитина звертала увагу на способи дії і намагалася оволодіти ними. Проявом уваги до способу дії є звертання до дорослого з приводу оцінки правильності виконання завдання. Так формується навчальна діяльність – провідний тип діяльності молодшого школяра.