Запровадження християнства на Русі

Після Святослава між членами династії Рюриковичів поча­лися династичні свари. У цій боротьбі загинули Олег від свого брата Ярополка, а потім і сам Ярополк.

Київським князем став Володимир Великий (980— 1015 pp.), який започаткував нову добу в історії Київської Русі. Саме він досяг того, що Київська Русь почала форму­ватись як єдине суспільство. Насамперед він виступив у по­хід проти Польщі і повернув західні руські землі, що раніше потрапили під її владу. За Володимира завершилось об'єд­нання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Відбулися якісні зрушення у соціально-економічному розвит­ку. Виникли нові міста, які своїм розвитком підривали родо­племінний поділ і сприяли формуванню єдиної державної території Київської Русі. Всі ці якісні зміни в суспільстві тих часів вимагали відповідних зрушень і в сфері ідеології. Язич­ництво вже не відповідало вимогам класу феодалів. Це і при­вело до офіційного запровадження в кінці X ст. християнства за візантійським взірцем як державної релігії давньоруського феодального суспільства, яке, будучи пристосованим до по­треб існуючих класових формацій, сприяло зміцненню велико­князівської влади.

Християнство поширювалось з давніх-давен у Криму. Про­тягом IX ст. воно набуло поширення і в Києві, де було бага­то християн і серед княжої дружини, яка йскладала присягу в церкві Св. Іллі Пророка на Подолі, відому з 945 р. Є дані і про те, що князі, які ходили походами на Крим і Малу Азію на початку IX ст., прийняли християнство, а також про те, що князь Аскольд був теж християнином. Крім того, у 864 р. християнською стала і Болгарія, з якою Київська держава підтримувала тісні стосунки. А за рік до цього брати Кирило і Мефодій, «просветители языков славенских», покла­ли початок слов'янській писемності, яка незабаром дійшла до Русі.

Прийняття християнства — головне діло Володимира. Схрещення Русі, яке за літописом датується 988 р., й органі­зація церкви були фактом великої культурної ваги. На Україні-Русі християнство було підготовлене попередніми зв'язками й утверджувалося не з такими труднощами, як на Заході. Во­лодимир віддав перевагу саме християнству, розуміючи його всеохоплючу глибину і духовність, хоча, за словами М. Гру-шевського, «До нього приходять місіонарі ріжних релігій, намовляючи його кожний на свою віру: Болгари-магометани, «Німці от Рима», хозарські жиди...». Сам Володимир охре­стився, за останніми дослідженнями, у проміжку між 1 січня і 1 березня 988 р. Після цього він, як і обіцяв, допомагає імператору Візантії військами, але від останнього не отримує згоди на шлюб з царівною Анною. Тоді Володимир іде похо­дом на Корсунь і після шести місяців облоги захоплює його в травні-червні 989 p., що і змусило візантійських володарів видати заміж за нього царівну Анну, вінчання з якою відбу­лося в Корсуні у храмі Святих апостолів. А влітку 989 р. він і здійснив за допомогою грецького духовенства охрещення своїх дітей у водах р. Почайни, а всіх киян — у водах Дніпра. «Хто не зайде завтра на ріку,— говорив напередодні дня хре­щення Володимир,— багатий чи убогий, прошак чи робітник, буде моїм ворогом». І, за словами митрополита Іларіона, «Не було нікого, хто спротивився б його благочестивому нака­зові...».

Новозаснована руська церква дістала собі митрополита з греків. Можна думати, вважає Д. Дорошенко, що в органі­зації української церкви взяло участь болгарське духовен­ство.

Християнізація України-Русі відкрила двері культурним впливам в усіх галузях життя. Було закладено ідейні основи держави, її духовної єдності, зменшилися міжусобиці князів, зміцніли зв'язки із зарубіжними країнами, особливо з Візан­тією і Болгарією. Велике значення мала церква і в організа­ції господарського життя, про що у нашій літературі нічого не писалося. Монастирі, зокрема, освоювали лісові хащі, бо­лота, насаджували промисли, торгівлю. (Про роль християн­ства у культурному розвиткові буде сказано окремо). Отже, не можна не погодитись із словами літописця, який свідчив: «Дивно же єсть се, колико добра сотворил Русстей земле, крестив ю».

Згодом, коли відбувся релігійний розкол між двома цен­трами, Київ, виражаючи настрої більшості народу, надав під­тримку Константинополю, відкинувши католицизм, що приніс на українські землі насильство польських панів. Так була закладена основа майбутньої боротьби за православну віру нашої національної гордості — козацтва з уніатами, з като­лицьким Римом.

Подальше піднесення Київської держави відбулося за Яро­слава Мудрого (1019—1054 pp.), який, перемігши в міжусоб­ній боротьбі з братами, став київським князем. Цей князь енергійно взявся за зміцнення південних кордонів, були роз­громлені на кордонах кочові племена, зокрема печеніги у 1036 р. Як повідомляють джерела, на місці цієї кривавої бит­ви згодом засяяли куполи Софіївського собору, які наш читач бачить і нині. За правління Ярослава, названого в народі Мудрим, площа Києва зросла у сім разів. Оборонні спору­ди — грандіозні земляні вали були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Вони сягали 14 м у висоту, а їх товщина в основі дорівнювала близько ЗО м. Зміцніли між­народні зв'язки Києва завдяки далекоглядності Ярослава. який видав за польського короля Казимира свою сестру Добронігу і одружив свого старшого сина Ізяслава із сестрою Казимира. Норвезький конунг Гаральд пройшов півсвіту за­ради прихильності дочки Ярослава Єлизавети. Анастасія була видана заміж за угорського короля Андрія (Ендре) І. Син Всеволод був одружений з дочкою візантійського імпе­ратора Костянтина IX Мономаха, дочка Анна стала дружи­ною французького короля Генріха І, а сам Ярослав був одружений з Інгігердою, дочкою шведського короля Олафа.

В цілому Ярославу Мудрому вдалося сформувати велику слов'янську державу, що своїми кордонами сягала од Фін­ської затоки до Кавказу, від середньої Волги до Карпат і під Краків.

Проводячи успішну внутрішню політику, Ярослав Мудрий підтримував церкву. Понад 400 церков було за нього тільки в Києві. Він же призначив митрополитом київським відомого церковного діяча письменника Іларіона. При ньому головною опорою був клас бояр. У головних містах Ярослав посадив Своїх синів, зв'язуючи населення з династією і державою.

Найважливішим державним актом Ярослава було скла­дення судебника, який дістав назву «Руської правди» і по­клав початок розвитку ранньофеодального писаного права.

Після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. київським князем став його син Ізяслав, який фактично правив із своїми братами князем чернігівським Святославом і Всеволодом переяславським. У 1072 р. вони зібрали у Вишгороді раду, підсумком якої стала «Правда Ярославичів» — загальнодер­жавний кодекс юридичних норм. З часом між ними почалися суперечності, що було свідченням політичного дроблення дер­жави, адже зміцнення місцевої знаті впливало на зменшення влади центру.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київський престол: Святослав у 1073—1076 pp., Ізяслав у 1076—1078 pp., Всеволод — у 1078—1093 pp. А в кінці XI — на початку XII ст. почали свою діяльність онуки Ярослава — Святополк Ізяславич (1093—1113 pp.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.,)- Для нормалізації своїх відносин і органі­зації боротьби з половцями вони в 1097 р. скликали в м. Любечі з'їзд князів, на якому було остаточно закріплено пере­розподіл власності на користь місцевих князів, що призвело в кінці XI—XII ст. до утвердження поліцентричної форми державної влади.

За Володимира Мономаха, особливо завдяки його «Уставу» або доповненню до «Руської правди» було дещо обмеже­но свавілля адміністрації, зміцніли міжнародні зв'язки, особливо з Візантією.

Певною мірою зміцніли позиції Київської держави і за на ступника Володимира Мономаха, його сина Мстислава (1125— 1132 pp.), який у своїй внутрішній і зовнішній політиці до тримувався заповітів батька. Але в цілому прогресуюча соціально-економічна еволюція суспільства нашої держави другої половини XII ст. викликала появу розвинутого етапу феодальної формації, що призвело до нової стадії розвитку Київ­ської Русі.

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

Культура Київ­ської держави — яскраве і багатогранне явище, яке було результатом тривалого процесу внутрішнього розвитку східно­слов'янського суспільства і яке увібрало все краще від своїх слов'янських предків та від світової цивілізації. Найважливішою була писемність, що в першу чергу пов'язувалося із хри­стиянством. За словами М. Грушевського, саме «з християн­ством з Греції та Болгарії прийшли до нас наука, освіта, книги... З Болгарії перейняли ми азбуку, письмо слов'янське...». Хоча сам Кирило, як видно з життя св. Кирила, свід­чив, що ще до винайдення слов'янського алфавіту бачив у Криму книгу, писану руськими письменами. Археологічна наука дозволяє нам відносити час оволодіння східними слов’янами неупорядкованим письмом до IX ст. На стіні Софії Київської виявлено азбуку, яка складалася з 27 літер: 23-х грецьких і чотирьох слов'янських — б, ж, ш, щ. Запроваджен­ня християнства сприяло поширенню кирилиці, винайденої Кирилом і Мефодієм. За часів Володимира і Ярослава від­кривалися школи для дітей.

Найдавнішою руською книгою, що збереглася, є «Остромирове Євангеліє», писане у 1056—1057 pp. Якою ж тоді була мова? Адже Київська і Переяславська землі вже у XII ст. іменуються Україною. Ще М. Максимович довів: мова селян Київщини XIX ст. є мовою київських князів. Книжна мова Київської Русі — мова старослов'янська. Як свідчить «По­вість минулих літ», велика частина українських слів змішу­валась кількісно з масивом старослов'янських слів. Інтона­ційний фонд у «Повісті...» та «Слові о полку Ігоревім» — пи­томо український. Ми зустрічаємо в першому джерелі такі українські слова як: жито, сечевиця, зоря, подружжя, вабити, орати, рілля, наймит та багато інших.

Осередками освіти на Русі були церкви та монастирі, вони ж сприяли розвитку літератури та мистецтва. Одним З таких осередків був Києво-Печерський монастир, що виник у часи правління Ярослава Мудрого і заснований вихідцем з м. Любеча на Чернігівщині преподобним Антонієм. Багато В цьому плані зробили видатні діячі православної церкви Никон, Феодосій, Варлаам, Микола Святоша та інші. Печерський монастир був центром не тільки православ'я, а й літо­писання, мистецтв, медицини, він уславлений іменами Нестора-літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія, Даміана і багатьох інших.

Архітектурний стиль Печерського монастиря — поєднання візантійського, українського і російського архітектурного мистецтва.

Крім Києво-Печерського, уславилися в ті часи, як пам'ят­ки архітектури, Софіївський, Ірининський, Георгіївський, Михайлівський Золотоверхий монастирі. Останній був знищений радянською владою в 1934—1935 pp.

При монастирях засновувались бібліотеки, одну з них, сліди якої ми шукаємо і понині, створив у Софії Київській Ярослав Мудрий. При бібліотеках були спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладалися з іноземних мов книги як церковні, так і філософські, юридичні, історичні, геогра­фічні та ін.

Розвивалося і літописання. У Софії Київській було укла­дено перший давньоруський літописний звід 1037—1039 pp., написано і проголошено митрополитом Іларіоном «Слово о за­коне и благодати», створено «Изборник» 1073 p. Писемна

культура поширювалася і серед простого люду, про що свід­чать берестяні грамоти, ливарні формочки та ін.

Розвивалась і усна народна творчість — епічні пісні, пере­кази, билини. Була і музична культура. Музика, танці су­проводжували всі родинні, культові та землеробські свята.

Разом із християнством прийшла і монументальна куль­това архітектура. Крім Софії Київської, яка була взірцем, однойменні храми були в Новогороді і Полоцьку. А храм Св. Спаса в Чернігові продовжував традиції Київської Деся­тинної церкви. Унікальною була Успенська церква в Києво-Печерській лаврі (1073—.1078 pp.), основу для якої копали сам князь київський Святослав та ігумен Лаври Феодосій. Коли будувалися собори Московського Кремля, Київську Успенську церкву брали за зразок. Її хрестовокупольний, шестистовпний тип набув поширення на Україні-Русі.

Розвивалися живопис і художнє різьблення. Так, мозаїки Софії Київської виконано зі смальти 177 кольорових від­тінків.

Дійшли до наших днів і твори станкового живопису, пере­важно ікони. Нині маємо «Ярославську оранту» (перебуває в Москві), «Дмитро Солунський», «Свенська (або Печерська) богоматір», «Борис і Гліб» та інші. Особливо прославився на ниві іконописання монах Києво-Печерського монастиря Аліпій.

Високого рівня досягло декоративно-прикладне мистецтво. Цінувалися твори художнього ремесла, виготовлені в техніці черні, а також срібні окуття рогів тура, срібні браслети тощо.

Крім виробів із золота і срібла, існувало художнє метале­ве литво, різьблення на камені тощо. Важливим було і ми­стецтво лікування в ті часи. Монах Києво-Печерського монастиря Агапіт вилікував князя Володимира Мономаха та хво­рих людей. Чудовими лікарями в цьому монастирі були мо­нахи Пімен і Даміан, Микола Святоша, ігумени Антоній і Феодосій. Микола Святоша заснував Микільський шпиталь­ний монастир для хворих, а ігумен Феодосій відкрив у другій половині XI ст. лікарню у Києві.

Таким чином,.з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Київська Русь відкрила новий феодальний період в історії народів Східної Європи. Передовий для того часу соціально-економічний і по­літичний лад, вдала зовнішня політика, плідне використання надбань світової цивілізації, духовне і культурне відроджен­ня, пов'язане з прийняттям християнства, сприяли утверджен­ню Київської Русі-України (саме під кінець XII ст. у літо­писах з'являється слово «Україна») як однієї з провідних країн світу.

 

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ-РУСІ ПЕРІОДУ ФЕО­ДАЛЬНОЇ РОЗДРІБНЕНОСТІ. Культура руських земель періоду феодальної роздрібненості розвивалась на спільній основі багатої культури часів Київської Русі. Нові економіч­ні і політичні умови призвели до її демократизації, оскільки до неї залучалися все ширші верстви населення. Поряд із старими відкриваються і нові культурні центри, особливо на західноукраїнських землях. В усіх землях спостерігається вплив фольклору на літературу, дерев'яного будівництва ~г на архітектуру тощо.

Дальшого розвитку набула література. Справу Нестора продовжував літописець Микита, який, ставши монахом Києво-Печерського монастиря, прийняв ім'я Нифонт. У пер­шій третині XIII ст. в монастирі був створений унікальний твір — «Києво-Печерський патерик», оригінальна пам'ятка лі­тератури тих часів про життя іноків монастиря.

Відомий Київський літопис, який охоплює події від III ст. до 1200 р. був створений у Видубецькому монастирі в Києві,

Важливим джерелом вивчення історії культури західно­українських земель є Галицько-Волинський літопис, котрий охоплює події з 1201 по 1291 р. Головний герой твору — князь Данило Галицький. У літописі проводиться ідея сильної великокнязівської влади, єдності Русі.

Культурні традиції Київської Русі були втілені в таких нових видах письменства, як ораторська, житійна та палом­ницька проза. Видатним представником ораторської прози був архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон (помер у 1275 р.). У його «Словах» відтворено умови життя народу за часів ординської навали. З'являються літературні збірни­ки «Ізмарагд», перекладні повісті «Олександрія», «Троянська історія» та ін.

Розвивалась і перекладна світська література. Так, пере­клад збірника цитат з християнської та античної літератури під назвою «Пчола» з'явився в Україні на межі XII—XIII ст. До збірника «Золотий ланцюг» увійшли відомі твори пропо­відників Кирила Туровського і Серапіона.

Велике значення для збагачення культури південно-західних земель мали зв'язки з Північно-Східною Руссю. У Воло­димирі на Клязьмі здійснено нову редакцію Кормчої книги, яка була основою для волинської редакції 1286 р.

Виникли й суто літературні, художні твори, в яких вті­лилися риси усної народної творчості. У Галичі за князюванняРомана Мстиславича творив «премудрий книжник» Ти­мофій (родом з Киева) — автор сповіді про останні роки жит­тя Романа та початок діяльності його сина Данила (біля 1211 p.).

З оригінальних літературних творів слід відзначити «Молєніє Данила Заточника», збірник політичних і життєвих по­рад та афоризмів, написаний у XII —XIII ст.

Найвидатнішим твором поетичної творчості тих часів є «Слово о полку Ігоревім» (1185—1187 pp.). Вся його спо­відь про невдалий похід на кочівників руського князя пройня­та ідеєю об'єднання задля спільного блага. За своєю мовою, образами — це справжній літературний шедевр.

Поширеною була в ті часи усна народна творчість — каз­ки, перекази, легенди, в яких народ оспівував найважливіші історичні події.

Архітектура й образотворче мистецтво України теж розви­валися на самобутній основі. Характерним є поступове про­никнення в будівництво, живопис національних народних рис. В Україні широко будувалися замки, укріплення (замки в Одеську, Новицькому, Луцьку, Хотині). Ведеться будівництво у Києво-Печерському, Дерманському і Уневському монастирях на Львівщині, в Троїцькому монастирі під Острогом та ін.

Розвивається церковна архітектура. Унікальною пам'ят­кою була церква Богородиці Пирогощі на Подолі в Києві (1132 p.), Кирилівська та ін. У 1157 р. зведено пам'ятний князівський палац, Успенський собор і церкву св. Пантелей­мона (1200 р.) у Галичі та ін. Археологи у Галичі та його околицях виявили залишки майже ЗО церков XII—XIII ст.

Літопис наводить яскраву картину спорудження Данилом храму в Холмі: «Звів також (Данило) церкву св. Іоанна (Златоустого), красну і гожу... Прикрасив (Данило) камінням дорогим і золотом також ікони, які він приніс із Києва...» Нові тенденції культурного будівництва виявилися у спо­рудженні підкреслено урочистих храмів: церков Успіння та Іоанна Предтечі у Холмі, храмів Іоанна Богослова та Дмитра у Луцьку (кінець XIII ст.), церкви св. Миколи у Львові, церк­ви Василія у Володимирі-Волинському та ін. В їхній архі­тектурі візантійський стиль переходить у нові форми, присто­совані до місцевого грунту.

На початку XIII ст. монументальна архітектура розвива­лася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі вже мають висотні композиції. Класичним зразком нового стилю стала П'ятницька церква в Чернігові. Тут же в ці часи з'явилися нові ансамблі Єлецького монастиря, Успенський і Борисоглібський собори.

Відомим зодчим був Петро Милоніг, що збудував у Києві кам'яну підпорну стіну під горою, яку розмивали води Дніпра. Це була складна інженерна споруда.

З'явилося багато нових способів у техніці будівництва того часу, У Київській і Чернігівській землях розвивалася техніка будівництва з цегли; у Галицькій — білокам'яна архі­тектура. Чудові зразки такої архітектури містить Львів, за­снований Данилом Галицьким. Літописи писали про нього, починаючи від 1256 p., коли він був уперше згаданий. Харак­терні для Західної України риси архітектури знайшли свій вияв у церкві св. Миколая (XIII ст.), церкві та монастирі св. Онуфрія (церква постала ще за князя Льва у XIV ст.), П'ятницькій церкві (кінець XIII — поч. XIV ст.) та інших пам'ятках архітектури.

Значних успіхів досягли майстри прикладного мистецтва. Славились ювелірне ремесло, керамічна справа, монументаль­ний розпис — оздоблення інтер'єру палаців і храмів тих часів, різьба на кістках тощо. В Києво-Печерському монастирі діяла іконописна майстерня, де, як уже згадувалось, творили Аліпій і Григорій та їх учні. Шедеври їхніх рук розійшлися по багатьох слов'янських землях.

Відомі ікони «Богоматір Печерська» (біля 1288 p.), «Ми­кола з Житієм», «Ігоревська богоматір». Майстерно виконані картини на релігійні теми — зокрема, у Києві — ікона «Борис і Гліб», «Свенська Богоматір», на останній зображено Антонія і Федосія — засновників Києво-Печерського монастиря.

Отже, незважаючи на феодальну роздрібненість, нашестя монголо-татар, князівські міжусобиці, культура України-Русі продовжувала розвиватись, базуючись на кращих традиціях культурної спадщини часів Київської Русі. Багато творів тих часів безповоротно втрачено. Але в цілому, за словами М. Грушевського, «національне культурне житє України XI— XIV ст. представляється дуже інтересно: воно повне життя, руху, енергії, обіцівало багато своїй народности, а на­віть і культурному людському житю взагалі».

Коваленко

 

Культурні здобутки наших прадідів, за часів Київської держави, були чималі. Можна сказати, що народ наш у ті часи стояв культурою не нижче від західніх сусідів своїх: Німців та иньших, і тільки пізніше великі нещастя спинили культурний розвій нашого народу.

Книжки та школи появилися, як тільки настала християнська віра в нашій землі. Книжки були здебільшого самі церковні, і в школі вчили найбільше християнської віри, з церковних книжок. Від заду­найських слав'ян принесено було не мало перекладів з грецької мови. То були, окрім Св. Письма - житія святих, "хронографи" (літописи та історичні писання) і т.и. Були й такі учені, що знали грецьку мову й могли читати грецькі книжки. Скоро й наші люде почали сами складати книжки: літопис, житія своїх святих (Володимира св., Бориса та Гліба), "поученій" і т.и. Певно, було не мало "писань і свіцьких - про удатних князів, що боролись з ордою, і т.н., тільки до нас трудно було дійти книжкам від того часу, бо вся Руська земля була скоро зруйнована Монголами, й загинули не тільки книжки, а й багато освічених людей, церкви й манастирі, де б могли переховатися писання.

Заціліла одна дуже гарна поема: "Слово о полку Ігореви" (дума про військо Ігореве). У їй виспівується про нещасливу війну князя Ігоря та нньших Сіверських князів з Полов­цями (1185 року). З тієї думи можна бачити, що в ті часи було вже не мало поетичних творів, і що вміли писати гарно, що письменство або література дійшла вже значного розвою.

 

Так само значно поширені вже були всякі уміння: будувати церкви, малювати, виробля­ти усячину з металів, кісток, каміння. Деякі тодішні роботи наших майстрів були кращі, ніж тодішні роботи у народів західної Європи. З того часу зосталися муровані церкви, дуже гарно збудовані, напр. церква Св. Софії у Київі, або кафедра (собор) у Чернігові.

 

З тодішніх збірників законів, відомих під назвою "Руська Правда", довідуємося про суд і про кари судові. Найбільше вживалися такі кари: винний мусів заплатити штраф або вину за шкоду або обиду; за пана платити треба було більше, за простого чоловіка - меньше. Як хто кого вб'є, то родичі вбитого мають право мститися - вбити винного, і суд тільки рішав - кому належить право помсти. Дивлячись на грецькі звичаї та закони, хотіли й у нас завести смертну кару та кару на тілі. Тільки сього не хотіли приймати наші люде; кара на тілі вживалась тільки для рабів.

У "Руській Правді" знаходимо багато постанов про купецтво, позички грошей, проценти - те все показує, яку велику вагу в Київі мала торговля.

 

Тодішні книги писалися мовою задунайських слав'ян (церковною); тільки наші люде иноді поми­лялися й тоді писали слова так, як говорили, і з того виявляється, що говорили тоді в Київській землі по-нашому, по-українсьхому, або староруському. "Слово о полку їгореви" написане мішаниною мови церковної та української.

Ось зразок мови із "Слова о полку Ігореви" - про усобиці князів: "Рекоста бо брат брату: се -моє, а то - моє-же. І начаша князі про малоє - "се великое" молвити, а самі на себе крамолу ковати; а поганії (язичники - орда) со всіх стран прихождаху с побідами на землю Рускую..." Ігор кличе брата Всеволода, а той каже: "Один брат, один світ світлий - ти, Ігорю, оба єсви (єсьми) Святославичі! Сідлай, брате, свої борзії комоні (коні), а мої ти готові, осідлані у Курска напереді; а мої ти Куряни - свідомі кметі: під трубами повиті, под шеломи взлеліяні, конець копія вскормлені, путі їм відомі, яруги їм знаємі..."

Тоді ж відоме вже було й імя України; напр., під р. 1187 у літописі записано, що як умер Переясловський князь Володимир Глібович - "плакашася по нем Всі Переясловці... о нем же Україна много постона".

 

Культура наших предків ХІ-ХІІІ століття дійшла значного розвитку, та на жаль спинялася й руйну­валася нападами орди з Дикого Поля (степів, зайнятих кочовниками) та усобицями князів, аж поки прийшла велика сила Монгольска та й зруйнувала все, що не було ще зруйновано.

Наш (уривково)

 

ХРИСТИЯНСТВО СЕРЕД СЛОВ'ЯН (IX століття)

Святі Кирил та Мефодій. В IX столітті болгарський князь Рос­тислав запросив греків, щоб вони прислали йому проповідників христової віри. Грецький імператор послав туди двох учених бра­тів: Кирила та Мефодія. Болгари були неписьменні й швидко за­бували те, що їм говорили брати-проповідники. Тоді Кирил та Мефодій надумались навчити болгар письменству.

Слов'янська грамота. Вони вигадали для них особливу азбуку, яку названо глаголицею, й переклали святе письмо з грецької мо­ви на слов'янську. Всі слов'яни говорили тоді, вважай, однаковою мовою. Тим-то грамота, вигадана Кирилом та Мефодієм, придат­ною стала для всіх слов'ян. З Болгарії вона разом з Христовою вірою стала розходитись скрізь по слов'янських землях.

Є перекази, що святі брати Кирил та Мефодій присилали проповідників грецької віри й в Польщу та Литву. Проповідники ті вихрестили чимало слов'ян, аж по річку Ушицю на Поділлі. Крім того, тиверці та угличі переймали християнство від сусідів своїх дунайських болгар. Найбільша ж частина східних слов'ян вихрестилася за князя Володимира.

 

Р озповісти й списати: Хто такі були брати Кирил та Мефодій? — Кого вони вихрещували? — Що примусило їх вигадати азбуку для слов'ян? — Як вона зветься? — Через що та азбука та грамота розійшлася по ба­гатьох слов'янських землях? — Кого вихрестили посланці Кирила та Ме­фодія?

ВОЛОДИМИРОВІ ХРЕСТИНИ

Занепад поганства. З того часу, як русини завели торгівлю з греками й стали їздити по світах, бачили вони всякі народи та дізналися про всякі віри. Відтоді стали вони помічати, що їх віра не зовсім добра; особливо, як порівняти її до грецької. В подорожах та в розмовах з розумними чужоземцями русини набира­лися нового знання. Світ їм прояснявся й не могли вже вони на­далі вірити, нібито дерево-ідол та було богом. Через те стали ру­сини привертатись до християнської віри. Спершу зрідка, а далі все більше. Багато вихрестилось слов'ян з того часу, як охрести­лася княгиня Ольга. У Володимировій дружині багато вже було християн.

Шукання віри. Соромно стало князеві перед освіченими гре­ками та дружинниками, що він вклоняється деревині та вірить усяким дурницям, й надумався Володимир одкинуться від поган­ства.

Літописець оповідає, що як почули про те сусіди, то стали за­силати до нього своїх місіонерів та намовляти на свою віру.

Приходили німці й навертали його на римо-католицьку віру, приходили камські болгари й закликали до мусульманства, приходили жиди й заохочували до жидівства, а греки — до христи­янства православного.

Вислухав їх усіх Володимир та й послав до їх земель послів, щоб придивилися на місці до всякої віри та й сказали, яка-то з них найкраща. Посланці об'їздили всіх сусідів і сказали Володи­мирові, що кращої віри, ніж у греків, не бачили.

Володимирове охрещення й одружіння. В той час грецькі царі стали просити у Володимира допомоги на непокірного воєводу, що з своїм військом підступив аж під Царгород. Володимир по­слав їм свою дружину, але став вимагати, щоб царі віддали за нього сестру свою Ганну. Царі відповіли, що радніші б порід­нитися з ним та не личить їм, християнам, оддавати сестру за поганина.

Володимир вихрестився й став зватися Василем. Однак грець­кі царі сестри йому не віддавали. Вони вважали за сором для себе одружити сестру з князем такої дикої та неосвіченої землі, якою була тоді Русь. Володимир розгнівався й вдарив на грецькі осади (колонії) в Криму й оточив облогою найбільше їхнє місто Херсонес (Корсунь). Тоді царі послали йому сестру свою Ганну. Володимир одружився з нею в Корсуні й повернув Корсунь гре­кам, як «віно» за царівну.

Розповісти й списати: Коли й через що київські русини стали помічати, що їхня віра недобра? — 3 якого часу русини стали вихрещуватись? — Чи багато вже було християн за Володимира? — Через що Володимир став шукати нової віри? — До яких він вір приглядався? — Яка найбіль­ше вподобалась йому? — Як Володимир охрестився й одружився?

ОХРЕЩЕННЯ РУСИНІВ р. 988

Знищення ідолів. Володимир, як повернувся до Києва, звелів усіх ідолів знищити, порубати та попалити. Старшого бога Перуна, що стояв на княжому подвір'ї, прив'язали до хвоста коневі та й зволікли у Дніпро. Щоб він не прибився до берега, люди бігли вздовж берега й відпихали його. Дехто глузував, гукаючи: «видибай, боже, видибай!»

Схрещення р. 988. Після того Володимир звелів усім киянам зібратись на березі Дніпра. Надійшли грецькі священики, що приїхали до Києва разом з Ганною.

Люди увійшли в воду, а священики стали на березі й прочи­тали над ними молитви. Отак і охрестили ввесь народ гуртом. З Києва священики поїхали по інших містах і вихрещували там усіх.

Князя Володимира за охрещення русинів прозвано святим та рівноапостольним. Однак були й такі слов'яни, що не хотіли зрікатись віри своїх батьків та дідів. То тих княжі намісники силу­вали до нової віри.

Хрещені слов'яни не відразу стали справжніми християнами. Вони довго ще не кидали стародавніх поганських звичаїв, свят та обрядів. Та й не дивно: вони звикли до того з діда-прадіда.

Останки поганства. Свої поганські свята й звичаї вони не раз і до християнських чіпляли, аби тільки не покинути їх зовсім. А тому християнські й поганські свята та звичаї згодом так щіль­но злилися, що часом важко й розібрати, що в тих святах християнського, а що поганського; наприклад, до Різдва Христового приточено коляду, але нею почали виславляти народження Бо­жого Сина, славити Його Матір і ін.; поганська масниця спле­лася з неділею підготовлення до посту; свято «дідів» — з христи­янським поминанням померших; свято Івана Хрестителя — з свя­том Івана Купайла й т. ін.

Деякі поганські звичаї зовсім зникли, деякі перелицювались на християнські, а деякі й до цього часу зостались. Освічені люди їх цураються, а простий, темний народ міцно держиться. Ніхто вже добре й не знає й не розуміє, для чого воно так чи інак робиться, отже роблять: так, мовляв, батьки й діди робили. Ото й є старовина від поганської віри. їх тепер просто звуть «бабськи­ми забобонами».

Розповісти й списати: Що зробив Володимир з ідолами? — Що зробили з Перуном? — Як хрестили народ? — Чи охоче русини вихрещувались? — Що робили з неслухняними? — Чи стали русини після хрестин справж­німи християнами? — Що зроблено з поганськими святами? —Де взялися бабські забобони? — Як пошановано Володимира за хрещення русинів?

Поширення культури. Князь Володимир після того, як одру­жився з грецькою царівною та вихрестився, багато в чім змінив­ся. Освічені люди та священики, що прибули з Греції вкупі з царівною, давали йому чимало розумних порад. Через те він став людянішим. Володимир перестав зазіхати на чужі землі, став дбати про добро свого народу. Він запрошував з Греції священиків, учителів, майстрів, митців та інших розумних освічених лю­дей. Священики навчали віри та доброчинного християнського життя, а вчителі вчили грамоти. Володимир звелів брати дітей у значніших людей й віддавати їх у науку до школи. Майстри будували церкви, гарні хати для простого люду та пишні будин­ки для князя та боярів. Митці (малярі, золотарі, різьбярі й інші) прикрашали ті будівлі чудовими образами, малюнками, позоло­тою та горорізьбою. Од тих приїжджих греків русини навчились віри, грамоти, майстерства, мистецтва й ставали більш освічени­ми, навчались розуміти всяку правду та красу, тобто ставали культурнішими людьми.

Розповісти й списати: Через що перемінилася вдача у Володимира? — Про що він став дбати? — Хто ширив віру, науку й освіту? — Хто роз­повсюджував мистецтва? — Яка від того була користь?

 

ЯРОСЛАВОВЕ КНЯЗЮВАННЯ (1019—1054)

Ярославове виховання. Новгородці мали більше стосунків з європейськими народами, ніж інші слов'яни, й через те були культурніші за інших слов'ян. Ярослав виріс у Новгороді. Отже, він там був краще вихований, ніж київські князі. Ярослав припадав на одну ногу й був нездатний до військової та ловецької справи, а тому увесь вільний свій час проводив за книжками. Тоді ще не вміли друкувати книжок, а списували їх рукою. Ярослав не тільки наймав для того писарів, а й сам їх списував. Через те він здобув велику на той час науку та освіту.

Зоставшись одиноким господарем спадщини після батька, Ярослав усі свої знання прикладав до того, щоб зробити свою державу міцною й культурною.

...

Поширення культури: а) Церкви. Ярослав дбав про віру Хри­стову. Щоб більше заохотити до неї народ, він будував величні церкви, прикрашав їх чудовими мальованими образами, дорогою різьбою та розкішною позолотою.

Особливо відомі збудовані за нього церкви св. Софії (Мудро­сті) в Києві та Новгороді. Вони збереглися до цього часу й яв­ляють з себе пам'ятки тогочасної умілості.

б) Монастирі. Ті з людей, хто щиро приймав до серця віру Христову, оселялися поблизу церков і присвячували своє життя Богові: вчилися слова Божого, молилися, списували Святе пись­мо, напучували на добро всіх християн, цуралися світських утіх і т. ін. Такі оселі прозвано монастирями, тобто самітніми (від­людними) селищами. В монастирях ченці вчили один одного грамоти, заводили школи, читали й списували Святе письмо та розсилали його по людях.

Монастирі були осередками побожних та освічених людей.

Під час ярмарку до монастирів сходилась сила людей. Там їх навчали християнського життя та давали всяку розумну по­раду. Не раз і бояри та князі відвідували монастирі, щоб знайти собі в ченців добру та чесну пораду. Ярослав любив монастирі й помагав їм.

в) Мистецтво. Духовенство одночасно з християнством шири­ло грамоту, науку та мистецтва. Через те первісна наука й мистецтво були релігійного духу, бо все те робилося для церкви, для віри. Згодом люди стали шукати в науці поради для буденних та господарських потреб і стали пристосовувати мистецтво до світського життя.

г) Наука. Заможніші люди віддавали дітей в науку до людей письменних, звичайно, духовних. Грамоти вчили дітей поодинці або невеликими гуртами. При монастирях священики набирали в науку чимало дітей і вчили немовби в школах. Тоді вчили тільки читати, рідше — писати й зовсім рідко — рахувати. Книги для навчання грамоти були тільки богослужебні та з Святого письма.

Деякі люди не вдовольнялися такою наукою, навчались грець­кої мови та й вчилися далі по грецьких книгах. Однак таких освічених людей було обмаль.

д) Письменство. Освічені люди згодом стали перекладати з грецької мови на слов'янську не тільки богослужебні книги, а й світські. Окрім того, вони переписували книги, перекладені в Бол­гарії та Сербії, а нарешті й самі почали писати. Спершу писали побожні речі (життя святих, казання тощо), а далі стали спи­сувати все, що вважали цікавим. Найбільше писали про те, що діється в державі. Отакі записи названо літописами. В літопи­сах до нашого часу збереглися тогочасні народні оповідання, уривки пісень, літературне писання та всякі документи. Мало який народ має такі цікаві літописи, як наш.

є) Закони. За тих часів люди судилися не по писаних законах, а по звичаях народних. Кому треба було правитись, той приходив на подвір'я до князя й розповідав йому про свою справу. Князь розпитував старих поважних людей і за їх порадою складав свій присуд. По місцях, де князя не було, судили найстарші люди та княжі намісники. Княжі намісники не завше дбали про справедливість. Для того, щоб скрізь суди були однакові й справедливі, Ярослав звелів списати, за які провини, якої кари вимагають на­родні звичаї. Запис той прозвано «Руською Правдою».

За всі провини «Руська Правда» вимагала грошових кар (штрафів): за великі — більших, за малі — менших.

Скрізь по світах так ведеться, що де люди добрі, милостиві, справедливі, там і кари милостиві; а де лихі, розбещені — там і кари жорстокі, тяжкі.

Штраф — кара милостива. Отже, можна гадати, що слов'яни були люди м'якої та доброї вдачі.

Могутність та пишність. За Ярослава Київська держава стала могутньою. Ярославові корилися всі слов'яни, що слухалися раніш його батька, окрім полочан. Сусіди його боялися й поважа­ли. Ярослава знали й поважали по всій Європі.

Сам він був жонатий на Інгігерді (по Христу — Ірині), доньці шведського короля Олафа.

Дочка його Єлисавета була віддана заміж за норвезького короля Гаральда Сміливого. Друга дочка, Ганна, була одружена з французьким королем Генріхом. Посвоївся Ярослав і з багать­ма німецькими та угорськими князями й візантійськими імператорами.

Свою столицю Київ Ярослав прикрасив новими церквами, гар­ними будинками та обгородив валами. В валах вимурував велику браму, якою повинні були в'їздити приїжджі, й побив її золотою бляхою. Браму ту прозвано «золотими ворітьми».

Князювання Ярослава було найпишнішою добою Київської держави.

Розповісти й списати: Через що новгородці були культурніші за інших слов'ян? — Як ширили в той час книги? — Що сприяло Ярославові здо­бути добру освіту? — Од кого Ярослав боронив свою державу? — Хто насунувся на печенігів? — Куди ховалися печеніги? — Як Ярослав боро­нився від них і куди їх загнав? — Що відібрав Ярослав у Польщі? — Як замирився з польським королем? — Чим допомагав вірі? — Що таке монастирі? — Яка користь була з монастирів? — Де найкращі церкви збудував Ярослав? — Як змінялося мистецтво? — Хто розповсюджував науку й як? — Чи були школи й де? — Чи були тоді наші вчені люди й як вони здобували собі освіту? — Що писали наші вчені? — Чим кош­товні літописи? — Що таке закони? — В яких краях нема законів? — Чи можуть культурні люди жити без законів? — Як судилися слов'яни? — Що таке «Руська Правда»? Які вона кари приписувала? — Про що з того можна догадаться? — Як далеко сягало князівство Ярослава? — З ким він посвоївся? — Чим прикрасив свою столицю?

ЗАПОВІТ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Умираючи, князь Ярослав

заповіт своїм дітям покинув,

щоб Україна — Русь, край наш любий — святий,

у руках у синів не загинув.

В заповіті тому написав Ярослав

коротеньке та мудрее слово:

— «Ви любітеся, дітки мої,

та шануйте одно ви одного;

та щоб згода між нами була,

вас бо ненька одна породила,

і тоді вас ніщо не злама,

й не здола вас ворожая сила.

Коли ж буде незгода у вас,

то загинете ви, мої діти,

та загубите й край дорогий,—

буде лихо тяжке він терпіти».

Поховали сини свого князя — отця

та й Вкраїною правити стали;

але батьків святий заповіт

залишили вони, занедбали.

А Україна — Русь, наша мати свята,

повилася у тугу та горе;

розплилося по ній князювання нове,

мов хвилясте неситее море;

брат на брата війною пішов,

сполучившись з чужою ордою.

І заплакала Русь, застогнала кругом,—

полилася недоля рікою...

М. Кононенко

...

«Слово о полку Ігоревім». Про один такий нещасливий похід хтось, мабуть, із спільників того походу написав «Слово о полку Ігоревім». В тім слові він списав похід князя Ігоря Святославо­вича 1185 року на половців. «Слово» те збереглось до нашого часу, як пам'ятка тогочасного письменства.

В нім написано:

ЗАСПІВ

А як би нам по старому

Заспівати пісню, браття,

Про Ігоря, його військо,

Про військове їх завзяття,

Заспіваймо ж, як бувало,

Як чували і як знаєм..

Бо співати по-боянськи

Вже не є звичаєм.

Боян майстер був до пісні,

Боян знав на пісню чари:

Прийде гадка, а він гадку

Орлом пустить аж під хмари,

Прийде друга — а він другу

Пустить вовком по долині,

Гадка третя в нього скаче

Соловейком по калині.

Він згадає давні годи,

Свари давньої години,

І соколів десять пустить

В луг на стадо лебедине.

А що сокіл до лебеді,—

Вже вона співає славу

То старому Ярославу,

То хороброму Мстиславу,

Тому, що в очах касогів

Заколов Редедю хана,—

Інша лебідь заспіває,—

Славить красного Романа.

Не соколів на лебеді

Боян, браття, слав до неба —

Віщі пальці клав на струни:

Грайте, струни, кому треба!

Переклав В. Щурат

 

ТУГА ЯРОСЛАВНИ

Ой, у ранці ранім рано

Чутно голос Ярославни

«Ой полечу — повітаю

Зегзицею ' по Дунаю,

Омочу рукав бобряний

У воді Каяли білій,

Обітру я князю рани

На могутнім його тілі»...

У Путивлі вранці рано

Та й на башті, на горі,

Там смутная Ярославна

Ревно плаче на зорі:

«О вітре-вітрило,

Ти на віщо, господине,

Війську любої дружини

Супротивно й буйно вієш,

В вічі стріли ханські сієш?

Чи нема тобі блакиті

В небі хмароньки гонити?

А чи мало ще простору

На безкраїм синім морі

Колихати кораблі?

Ой на віщо-ж, лиходію,

Мої радощі розвіяв

По хвилястій ковилі»?..

У Путивлі вранці рано

Та й на башті на горі,

В тяжкім смутку Ярославна

Плаче — тужить на зорі:

Мов зозулька крізь гілля,

Вона тужить — промовля:

«Ой ти, Дніпре, ой Словуто!²

Ти ж пробив єси зімкнуті

Кам'яні твердії гори

І лилієш аж до моря;

Ти ж носив єси байдаки

На половців, на Кобяка

І люлікав, привітний,

Святославові човни.

Принеси ж, о господине,

Мою любую дружину,

Щоб я сюди не ходила,

Рано вранці не тужила:

Щоб збулася туги — горя

І не слала сліз до моря»...

У Путивлі вранці рано

З башти тужить Ярославна;

Мов зозулька зміж гілля,

Вона сумно промовля:

«Сонце світле, сонце ясне!

Всім ти тепле, всім ти красне,—

Ой на що ж ти, господине,

Війську любої дружини

Таке палке — нещадуще,

Що не то уста жадущі —

Спека й луки ізвела

Й тули тугой затягла» ³.

Переклав В. Лиманський

¹ Зегзиця, по-старовинному — зозуля.

² Словута — прізвище Дніпра, від слова «слава».

³ Тули чи сагайдаки — піхви, в яких держали стріли. «Тули тугой затяг­ла» значить, що від великої спеки люди охляли, зневірились, і в них — з туги дже й руки не здіймались, щоб боронитись від половців,

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113—1125)

Виховання. Серед онуків Ярославових найбільше вславився Володимир Мономах. Він виріс у Новгороді. Мати його була грецька царівна. Через те що виріс у Новгороді й мав матір грекиню, здобув він більшу освіту, ніж інші князі. В спадщину Володимир одібрав князівство Чернігівське.

...

Заможні пересельці забирали з собою все, що можна було взяти: одежу, скарби, книги, святощі, образи, твори мистецтва, пам'ятки місцевої української культури.

На Вкраїні зоставався тільки зубожілий люд, який мало ціка­вився освітою, книгами та мистецтвом. Од того занепало на Вкраїні культурне життя.

Занепад культури. Поки на Вкраїні була своя держава,— князі, бояри й духовенство дбали про розвиток народної націо­нальної культури: вчили грамоті, писали книжки, будували пиш­ні будівлі, замовляли митцям всякі прикраси для хат, одежі, по­суду й т. ін. Коли ж держава занепала, то не стало кому про це дбати. Що не забрали з собою пересельці до Московщини, те за­гинуло марно: ніхто його не доглянув.

Книги попалили, будівлі розвалили, всякі прикраси приточили до хазяйства та позношували, потрощили. Тільки й зосталося нашої культурної пам'ятки, що забрано було в Московщину пере­сельцями.

Втрата самостійного національного життя довела Україну до занепаду культури.

Розповісти й списати: Хто боявся татар? — Хто татар не боявся й через що? — Хто такі «татарські люди»? — Де їх особливо багато бу­ло? — Як вони порядкувалися? — Що таке «улус Подільський»? — Як хани роздавали князям князівства? — Куди татари частіш їздили за да­ниною?— Через що? — Що з того вийшло? — Куди тікали заможні люди від татарського свавільства? — Через що тікали на Московщину? — Через що московські князі держали в себе твердіший лад? — Що забирали з собою пересельці? — Хто зоставався на Вкраїні? — Що сталося з пам'ят­ками української культури? — Що призвело Україну до занепаду куль­тури? — Які тепер народи не мають свого державного життя? — Яка в них культура, своя чи чужа? — Яка шкода народові тоді, коли він не має своєї культури? — Як народи повинні складати держави?