Формування особливостей української мови

Змішуючи поняття "розмовна мова" та "мова писемності", радянські історики ще донедавна переконували, що її побутування в усіх землях-князівствах служить одним з головних доказів існування "єдиної давньоруської народності", яка буцімто склалася протягом IX— X ст., а далі розпалася разом із розпадом Русі, і це стало поштовхом до появи білоруського, російського та українського народів, а відтак - і їхніх мов. Щодо писемної мови, то вона справді була однаково зрозумілою для усіх письменних від Києва до Новгорода і від Галича до Курська. Інша справа, що жоден з них нею не розмовляв, та вона й не призначалася для живої розмови. Саме тому як породження спільної духовно-церковної традиції ця штучна (а отже, консервативна) мова змогла залишитися засобом культурного спілкування і в багато пізніші часи, коли від Київської Русі не зосталося нічого, окрім історичної пам'яті.

Іншою була доля діалектів живої мови. Формування особливостей, властивих українській мові, відбувалося починаючи з VI-XI ст. в межах двох територіальних діалектів, які увібрали в себе племінні діалекти Середнього Подніпров'я та Прикарпаття. На території сучасної України існували дві споріднені між собою діалектні макрозони - північна поліська (Північна Волинь, Київщина і Чернігово-Сіверщина) і південно-західна, або галицько-волинська (Галичина і Південна Волинь). При певних відмінностях спільними рисами обох протоукраїнських діалектів було те, що (ймовірно, вже з VI-VII ст.) тут утвердилися мовні норми, характерні для сучасної української мови. Можна помітити принаймні два шляхи, якими відбувалося виокремлення протоукраїнської мови серед споріднених слов'янських, у тому числі східнослов'янських, мов: по-перше, це збереження праслов'янських мовних норм, які були втрачені російською і білоруською мовами; по-друге, придбання нових норм під впливом скіфо-сарматського та іншого оточення.

Про стан і особливості давньоруського народного мовлення можна судити лише на основі писемних пам'яток. Переписуючи тексти, створені церковнослов'янською мовою, книжники вперто повторювали одні й ті ж "описки" (відступи від канонічних норм), що наводить нас на думку про невипадковість таких "помилок": вони підсвідомо шукали способу передачі на письмі звуків, які у старій книжній мові були відсутні. Найдавніші оригінальні твори книжного мистецтва України до нас дійшли від XI ст. ("Остромирове євангеліє" 1068 р. та "Ізборники" Святослава 1073 і 1076 pp.) Наведемо окремі приклади з цих книг, які свідчать про наявність мовних особливостей першого роду:

I.I. Закінчення -ові, -еві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду: ангелови; духови; мужеви; Рюрикови; Петрови.

1. 2. Кличний відмінок іменників: владико; друже; сыну; жено; слуго; дружино; княже; Всеволоде; брате; человіче.

І. \. Чергування задньоячикових приголосних г,к, х зі свистячими з, ц, с у давальному та місцевому відмінках однини: слузі, книзЪ, по pЪецЪ, владыцЪ.

1.4. Форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутньою часів і дієвідміни типу "пише", "несе" (без кінцевого-ть): може; рож'дас; подобие; рече; йде; буде; почне.

1. 5. Закінчення -мо у дієсловах першої особи множини теперішнього й майбутнього часів: "маємо", "пишемо". Ця форма зводиться до індоєвропейського—mos, —mes, —mus.

До новопридбаних норм відносяться такі:

2. 1. Вживання м'якого "г" [h] замість праслов'янського "ґ" [g]. Про звичку переписувачів давньоруських книг до вимови українського "г" свідчать такі їх помилки, як снЪх замість "снЪг", хрЪх замість "грЪх", ход замість "год", бЪхство замість "бЪгство", изънаша замість "изгьнаша" тощо.

2.2. Злиття звуків ы, і > и. З'явився типово український звук "и", який виник внаслідок злиття праслов'янських голосних "і" та "ы"; це, зокрема, призводило до постійного змішування на письмі літер ы/i: хліби замість "хлібьі", язик замість "язык", рызыi замість "ризи", просыти зам ість "просити" та ін.

2. 1. Перетворення е(Ъ) в і, е. Усталилась вимова "Ъ" [ять] як звука "і", чим українська мова відрізняється від решти слов'янських. Змішування літер "і" і "и" простежується вже в пам'ятках книжності XI ст., коли переписувачі раз у раз помиляються, пишучи нимая, а не "нЪмая", ecu, а не "всЪ", витры, а не "вЪтры". Отже, книжники київської школи "вЪче" читали як віче, "грЪхъ," - як гріх, "Ъти" - як діти, "лЪсъ" - як ліс.

2.4. Закінчення -ої в родовому відмінку однини прикметників жіночого роду: великої, доброї. Про поширення цієї норми свідчать такі звороти в книжних текстах, як "святоЪ мученицЪ", "ветхоЪ деревяноЪ" (церкви), "пагубноЪ сьмрьти", "борзости ради конское".

Отже, протоукраїнські мовні риси можна вважати засвідченими уже в перших пам'ятках писемності Русі XI ст., а почали вони оформлятися, як вважають, приблизно у VI-VII ст.

На кінець XII ст. переважна більшість рис, характерних для українських діалектів, уже сформувалася. Причому у ХІІ-ХШ ст. на території сучасної України виділялося щонайменше три діалектно-етнографічні зони: південно-західна галицько-волинська; карпатська; поліська. Південно-східного наріччя в той час не існувало взагалі (воно є новоутвореним), а київсько-переяславські говірки мали виразно поліську діалектну основу.

...

Шляхами віків

...

Перші паростки християнства на Русі. «Повість временних літ» повідала прадавню легенду, згідно з якою апостол Христа Андрій Первозванний побував на місці майбутнього Києва, поставив там хрест і мовив: «на цих горах буде велике місто і збудує Бог багато церков». Однак ця легенда, що народилась у київському церковному середовищі XI — на поч. XII ст., позбавлена фактичної основи. Говорити про початки християнства у східнослов'янському середовищі у І ст. н. е. немає підстав. Не так давно археологи, ґрунтуючись на деяких особливостях поховального обряду предків східних слов'ян кін. III — IV ст. н. е., висунули гіпотезу, за якою в їхнє середовище тоді почали проникати християнські уявлення. Однак аж до IX ст. ні в писемних, ані в археологічних джерелах серйозні докази побутування християнського віровчення у Східній Європі відсутні. Твори східних географів, істориків та мандрівників IX ст. дають підстави припускати, що християнство почало проникати на Русь саме у той час. Знаменитий араб ал Масуді, котрий писав у першій пол. X ст., але користувався джерелами IX ст., твердив, нібито частина східних слов'ян сповідує християнство і навіть має храми із дзвонами. Проте інші джерела не підтверджують цих слів. Пам'ятки візантійської писемності з 60-х pp. IX ст. твердять, що князь Аскольд, котрий облягав Константинополь 860 p., бл. 866 р. хрестився з купкою своїх дружинників. Однак тоді християнство не було запроваджене на Русі. На сер. X ст. воно дещо поширилось у середовищі панівного класу. З договору київського князя Ігоря з Візантією 944 р. виходить, що частина дружинників того князя була християнами, а в Києві існувала церква св. Іллі.

...

Пантеон язичницьких богів. Літопис Нестора під 980 p. умістив барвисту розповідь про зведення Володимиром невдовзі після вокняжіння в Києві своєрідного пантеону язичницьких богів: «І поставив (князь.— Лет.) кумирів на пагорбі за теремним (князівським.— Авт.) двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами». Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єднав основних, найбільш розповсюджених на Русі язичницьких богів, чим начебто уніфікував державний культ. На

перше місце слушно було поставлено Перуна — бога-громовержця, подібного до римського Юпітера. Далі йшли боги місяця (Хорс), Сонця (Дажбог), вітру й, можливо, водночас війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине жіноче божество у пантеоні— плодючості й домашнього вогнища (Мокош). Двоє з названих Нестером богів, Хорс та Симаргл, вважаються іранськими за походженням, що підтверджує давно вже висловлену думку про поліетнічний характер Давньої Русі, в якій, поряд із слов'янськими, були й неслов'янські, у тому числі іранські племена.

Однак у 20-і pp. XX ст. з'явилася версія, згідно якій нібито Володимир зовсім не лаштував язичницького капища з шістьма божествами, а встановив культ єдиного верховного Перуна, виявивши тим самим відчутне прагнення до монотеїзму, що так швидко, вже через 10 років, втілилось у запровадженні на Русі християнства. Деякі документальні свідоцтва дозволяють вважати, що 980 р. в Києві, а потім у Новгороді й інших великих містах Русі було поставлено дерев'яні скульптури самого лише Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кін. XI — поч. XII ст., котрі вважали, що язичництво рішуче відрізняється від християнства тим, що має не одного бога, а декількох.

«Влесова книга». Одна з уявних загадок вітчизняної історії. її текст начебто було написано на дерев'яних дощечках, які 1919 р. знайшов в покиненому панському будинку полковник царської армії Ізенбек. У 1925 р. він показав ці дощечки російському емігрантові, філологові-любителю Миролюбову, котрий багато років переписував і вивчав їх. 1941 р. Ізенбек помер, і доля дощечок, писаних нібито в прадавню давнину слов'янським письмом, залишається невідомою. Протягом 1953—1957 pp. зроблений Миролюбовим список з «давнього рукопису», названого «Влесовою книгою» (від імені язичницького бога Влеса-Велеса-Волоса), публікував російський емігрантський журнал «Жар-птица» у Сан-Франціско. Книга містить історію древніх русичів за 1800 p.: з IX ст. до н. є. аж до часів Аскольда й Діра, тобто до сер. IX ст. н. є. Однак усі фахівці — історики, археологи, лінгвісти, філологи, палеографи — одностайно визнали «Влесову книгу» підробкою, та ще й примітивно виконаною.

Абсолютно неймовірною виглядає сама можливість того, щоб дерев'яні дощечки могли вціліти на протязі більш ніж тисячі років у несприятливих умовах. Крім того, як свідчив Ізенбек, частина дощечок була розчавлена солдатськими чоботами. Насторожує втрата не лише самих дощечок, а й фотографій з них. Мова «Влесової книги» недвозначно свідчить про фальшивку: це

хаотичний набір штучно викривлених давньоруських слів, що не підлягають жодним правилам граматики. Тим часом старослов'янська й давньоруська мови були суворо регламентовані граматичними узаконеннями. «Влесова книга» являє собою нагромадження історичних нонсенсів. Чого варте лише одне її твердження, начебто русичі цілу тисячу років вели війну з римлянами! Вчені дійшли висновку, що «Влесову книгу» з псевдо-патріотичних міркувань створив сам Миролюбов, силкуючись у такий спосіб «обґрунтувати» глибоку древність слов'янського племені, «відкрити» (тобто вигадати) невідому раніше слов'янську грамоту й тим самим прославитися. Однак ласі до сенсацій журналісти й дилетанти, любителі рідної минувшини у нашій країні й за кордоном час від часу намагаються відродити суспільний інтерес до цієї курйозної підробки, без найменших підстав наполягаючи на справжності хоч яких-небудь її відомостей.

«Змійові вали». Так з давньоруських часів називають у народі земляні вали в Середньому Подніпров'ї, що оточували Київ з півдня, сходу й заходу й простягалися приблизно на тисячу кілометрів. Частина з них непогано збереглася. Ці оборонні споруди тривалий час становили одну з найбільших загадок вітчизняної історії. Лишилося невідомим, хто й коли їх збудував. Спочатку вважали, що це зробили скіфи за кілька століть до нашої ери, потім —ранні слов'яни в II — V ст. н. є. Назва походить з прадавніх східнослов'янських легенд, в яких оповідається, як міфічний народний герой Кузьмодем'ян або Борисогліб, борючись з велетенським казковим змієм (драконом), начебто запрягав його у плуг і проорював гігантські борозни. Змій сконав, а борозни збереглися у вигляді валів, названих на честь події «змійовими». Завдяки десятилітній діяльності археологічної експедиції Інституту археології Академії наук України виявилося, що майже всі вивчені нею «змійові вали» створено протягом історично невеликого проміжку часу — напр. X — у першій трет. XI ст. Абсолютну більшість їх споруджено за князювання Володимира Святославича для захисту від набігів кочовиків-печенігів. Будівництво цих захисних споруд було продовжене на поч. 30-х pp. XI ст. сином Володимира Ярославом Мудрим. Лише окремі вали були зведені в другій пол. XI — на поч. XII ст. (проти половців). Вони доповнювалися баштами, на них стояли дерев'яні стіни, але ні те ні інше не збереглося.

Охрещення Русі. Реформа язичницьких культів — проголошення Перуна верховним і, певно, єдиним богом Київської Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівного класу феодалів, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими, країнами. Тому в сер. 80-х pp. X ст. київський уряд помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії—християнства. Нагода не примусила себе довго чекати. 986 р. візантійський імператор Василій, проти якого повстали земельні магнати, попросив допомоги у могутнього київського князя Володимира. Князь не відмовив, але висунув умову: одруження із сестрою імператора Анною. Натомість Василій зажадав, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство у Київській Русі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду. Давньоруські джерела, навіть найбільш докладна «Повість временних літ», викладають події у фольклорно-легендарному дусі.

До Володимира начебто завітали місіонери, представники різних вір: мусульманства, іудаїзму, католицизму й православ'я. Кожний вихваляв переваги своєї віри. Найбільше враження на Володимира справила промова візантійського філософа. По деякому роздумі князь схилився до православ'я. Ще й досі в науці час від часу відроджується ця версія. Насправді ж руський князь та його оточення з самого початку орієнтувалися на православний варіант християнства, найбільше їм знайомий. До того ж він ставив церковного владику в залежність від світського володаря, що особливо приваблювало владного Володимира.

Запровадження християнства на Русі супроводжувалося русько-візантійською війною. Виконуючи умови угоди з імператором, Володимир послав до Візантії великий як на ті часи, добре озброєний і дисциплінований 6-тис. загін відбірних воїнів, які допомогли Василію здолати ворога. Однак віроломний імператор вирішив обманути київського князя й відмовив йому в руці сестри. Щоб змусити Василія виконати умови русько-візантійської угоди, Володимир здійснив стрімкий похід до Криму, що належав тоді Візантії, й обложив місто Херсон (околиця нинішнього Севастополя), головну житницю імперії. Після здобуття русами Херсона імператор був змушений спішно відіслати сестру до переможця. Урочистий шлюб відбувся у Херсоні восени 989 p., a навесні наступного року Володимир з дружиною повернувся до Києва й заходився енергійно насаджувати християнство. В літописі події трьох років — 988, 999-го і 990-го зведені під одним — 988-м, що традиційно вважається роком запровадження нової віри на Русі. По всій країні нищились язичницькі капища й божества, на їхньому місці ставилися церкви. Людей хрестили насильно. Однак спочатку були охрещені лише жителі Києва, Новгорода і ще кількох міст. Процес християнізації величезної країни розтягнувся на кілька століть. Невдовзі по прийнятті християнства на Русі була влаштована митрополія, підпорядкована константинопольському патріархові.

Запровадження християнства на Русі мало прогресивний характер. Давньоруська держава прилучилась до європейської цивілізації, античної культурної спадщини. Почали бурхливо розвиватися писемність і культура, народилося літописання. Зміцнилася державність, пожвавились міжнародні зв'язки. Не варто забувати, проте, що християнство того часу вже було релігією класового суспільства, воно освячувало нерівність людей, узаконювало експлуатацію людини людиною, обожнювало князівську владу.

Десятинна церква. Перший кам'яний храм Київської Русі, збудований і прикрашений візантійськими майстрами в 989— 996 pp. Згідно літопису Нестора, після завершення будівництва князь Володимир мовив: «Даю церкві цій святої Богородиці десяту частку від багатств моїх та моїх міст». Звідси й виникла назва тієї церкви. Певний час історики гадали, що десятину було надано на утримання одного лише храму Богородиці, але потім дійшли висновку, що йшлося про взяття на утримання державою всієї давньоруської церковної організації. У грудні 1240 р. монголо-татарські орди штурмом здобули Київ і зруйнували Десятинну церкву. Вона так і не була відновлена. Археологічними розкопками встановлено, що храм було прикрашено мозаїками й фресками, мармуровими колонами, шиферними плитами тощо.

Богатирські билини. Епічні пісні героїчного змісту, що складають своєрідний художній літопис боротьби давньоруського народу проти степових кочовиків та інших ворогів за незалежну, сильну й централізовану державу. Героями билин виступають, як правило, богатирі, могутні велети, що здійснюють подвиги на славу Русі. Найдавніші билини створено ще в дохристиянський період нашої історії: VIII — першій пол. X ст. Вони населені страшними чудовиськами, багатоголовими зміями (драконами), казкові мотиви у них переважають над реально-життєвими. Існують дві основних школи тлумачення билин: міфологічна та історична. Представники першої вважають, що билини віддзеркалюють історичне минуле в художньо-узагальненій формі, у них майже відсутні дійові особи та сюжети давньоруської історії, добре відомі нам з літописів. Апологети ж історичної школи вбачають у билинах мало не адекватне відбиття історичних подій, конкретних людей тощо.

Насправді билини являють собою дуже своєрідне історичне джерело, що відбиває, одначе, не реальні події й реальних людей, а загальні тенденції доби, народне ставлення до того, що відбувалося. Одним з найбільш древніх є епіко-героїчні твори

так званого Київського чи Володимирового кола, в яких діють Ілля Муромець, Добриня Нікітич і Альоша Попович, а Руссю править, командує богатирями могутній і ласкавий, справедливий і мудрий князь Володимир «Красне Сонечко». Богатирі їздять у чистому полі, стоять на «заставі богатирській», охороняючи Русь і захищаючи князя Володимира, здійснюючи славні подвиги на благо Вітчизни. Поряд із Добринею, котрий був реальною історичною особою, рідним дядьком князя Володимира, в билинах діють і збірні образи: Ілля Муромець, Альоша Попович, Святогор та ін. Не повинно вводити в оману те, що названі витязі згадуються у деяких літописах XIII — XIV ст.: то лише прізвиська, дані вдячним народом мужнім воїнам, які нагадували сучасникам героїв билин.

Софійський собор. Головний (митрополичий) храм Давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній. Зберігся до нашого часу. Являє собою розкішну 13-главу будівлю (що символізує Христа та його 12 апостолів), прикрашену різнобарвними мозаїками та фресками. При храмі у давнину був монастир. Літописи по-різному датують будівництво Софійського собору: Новгородський—1017-м, «Повість временних літ»—1037 pp. Однак стаття «Повісті» від 1037 р. є взагалі узагальнюючою, бо характеризує будівничу діяльність Ярослава Мудрого в Києві в цілому. Київський учений С. Висоцький знайшов докази на користь першої дати зведення собору. Із знайдених ним у храмі написів (графіті) виходить, що Софійський собор на 1030 р. був уже споруджений і розписаний фресками.

Бібліотека Ярослава Мудрого. Літопис Нестора, що під 1037 р. оспівав мудрість Ярослава, свідчить: «Ярослав же любив книжки й, багато їх переписавши, поклав у церкві святої Софії». Цей короткий запис досі збуджує палкий інтерес істориків і численних шанувальників рідної минувшини. Деякі вчені гадають, що зібрана князем бібліотека розміщувалась в одній з апсид, а то й в одній з двох башт собору. Досі її не знайдено. Одні дослідники вважають, що бібліотека загинула під час штурму монголо-татарами Києва в грудні 1240 p.,— але чому тоді вцілів сам храм? інші — що вона розійшлася між різними книжковими зібраннями по смерті Ярослава; треті — що вона зберігається або в самому Софійському соборі, або в іншому місці. Не так давно журналісти заходилися доводити, начебто бібліотека замурована в підземеллях Межигірського монастиря на околиці Києва. Але ця думка надзвичайно сумнівна, оскільки сам той монастир за часів Ярослава не існував. Логічніше за все думати, що після кончини князя його книжкове зібрання було розподілене між найбільшими церковними й монастирськими бібліотеками Києва: софійською, печерською, іринінською, георгіївською та ін. Частина книжок могла загинути у наступні століття під час численних пожеж і ворожих навал (пожежа 1718 p. повністю знищила бібліотеку Києво-Печерського монастиря, в якій, згідно свідчень середньовічних мемуаристів, зберігалися книжки XIст.), інша ж досі перебуває в ряді бібліотек колишнього СРСР та за його межами.

...

«Повість временних літ». Найдавніший серед літописів, що збереглися до наших днів. Названа так за вступним реченням: «Ось повісті временних літ, звідки пішла Руська земля...» Досі не вщухають відгуки багаторічних дискусій у вченому середовищі щодо часу й обставин народження літописання на Русі, про зміст і характер перших літописів. Дилетантськими слід вважати твердження деяких радянських істориків про існування «літопису Аскольда» або ж «язичницького літописання» часів Олега Віщого або Ігоря. Нині абсолютна більшість вітчизняних і зарубіжних фахівців переконана в тому, що літописання на Русі розпочалося в кін. X — на поч. XI ст. Порічні статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід 1037— 1039 pp. при дворі Ярослава Мудрого. Далі були створені Новгородський звід 1050 p. і два Київських— 1073-го і 1095 pp. Всі ці літописи не збереглися. Завдяки подвижницькій праці академіка О. Шахматова (твори поч. XX ст.) і його послідовників пощастило реконструювати їх на матеріалі уривків, що потрапили до «Повісті временних літ» та одного з пізніших новгородських літописів.

«Повість» пережила три редакції. Перша складена Нестором в головному центрі літописання на Русі — Печерському монастирі Києва — бл. 1113 р. Але творіння Нестора не дійшло до нас у первісному вигляді. За вказівкою князя Володимира Мономаха його двічі редагували у 1116-му і 1118 pp., але вже не у ворожому цьому князеві Печерському, а в заснованому його батьком Всеволодом Видубицькому монастирі на околиці Києва. «Повість» збереглася в редакції 1118 р. Літописець Нестор зумів пов'язати давньоруську історію з всесвітньою, проголосив важливу роль Русі в світовому історичному процесі. Він прославив її народ, прослідкував його багатовікову історію і пророкував йому славне майбутнє. «Повість временних літ» має й високі літературні якості. Вона являє собою головне, а в багатьох випадках і єдине джерело з історії східних слов'ян і Київської Русі перших століть н.е.— поч. XII ст.

Нестор (р. н. не від.— після 1113). Вчений чернець Києво-Печерського монастиря, складач «Повісті временних літ». Тривалий час вважався найдавнішим літописцем на Русі. Не дивлячись на те, що в надзвичайно авторитетному Хлєбніковському списку «Повісті» прямо сказано, що її написав Нестор, деякі вчені досі сумніваються в його авторстві, оскільки в інших списках цього літопису його ім'я відсутнє. Однак ще в XIII ст. на Русі Нестора вважали автором «Повісті временних літ». Життєвий шлях його мало відомий. У складеному Нестором «Житії Феодосія», присвяченому одному з засновників Києво-Печерського монастиря, мовиться, що літописець вступив до того монастиря вже по смерті Феодосія (1074 p.). Ігумен Стефан, наступник Феодосія, постриг Нестора в ченці й надав йому сан диякона. Нестор повідомив також, що «Житіє Феодосія» — його другий літературний твір, написаний, слід гадати, 1091 p., а першим було «Житіє Бориса і Гліба», створене, ймовірніше, 1072 p., незабаром після канонізації цих перших руських святих. Визначна пам'ятка давньоруського часу «Києво-Печерський патерик» свідчить, що Нестор користувався великим авторитетом у монастирі та у вчених колах Києва.

Іларіон (Никон?) (р. н. не від.— 1088). В останні роки вчені дедалі впевненіше пов'язують написання першого давньоруського літопису — Найдавнішого ізводу Ярослава Мудрого 1037— 1039 pp.— з ім'ям видатного мислителя, філософа й церковного діяча Іларіона, поставленого князем Ярославом в обхід константинопольського патріарха загальноруським митрополитом бл. 1051 р. На той час Іларіон був визнаним ученим і письменником, що створив перлину вітчизняної філософської літератури «Слово про закон і благодать», яке оспівало давньоруський народ і передбачило його культурний розквіт. Ідейний зміст, мовні й стилістичні особливості зближують «Слово» Іларіона з Найдавнішим літописним ізводом.

Поставлення Іларіона у митрополити викликало обурення в Константинополі. Тож при підписанні на поч. 50-х pp. XI ст. вигідного для Русі договору з Візантією Ярославу довелося принести в жертву свого духівника й близького друга. Іларіона змістили з митрополичої кафедри. Тривалий час учені думали, що він невдовзі по тому помер. Літописання в Києві на довгі роки перервалося.

1073 р. в Києво-Печерському монастирі було складено літописний звід, автором якого вважався чернець того ж монастиря Никон. Але відомий російський вчений М. Присьолков висунув гіпотезу, що творцем літопису був не хто інший, як Іларіон, котрий «воскрес» як літописець під ім'ям Никона. Дійсно, як засвідчують джерела, відразу ж по своєму раптовому приходові до Києво-Печерського монастиря Никон почав користуватися величезним авторитетом і повагою — не меншими, ніж настоятель і засновник його Феодосій. До того ж Никон оселився у печері, яку колись викопав для себе Іларіон,— чи не повернувся він до власної підземної келії? Никона страшенно переслідував новий київський митрополит, бачачи в ньому, ймовірно, конкурента. Ідейні та стилістичні властивості також зближують літопис Никона 1073 р. із «Словом про закон і благодать» Іларіона. З чималою часткою впевненості можна твердити, що Іларіон прийняв чернече ім'я Никона і в новому своєму образі не лише знову взявся за літописання, а й, подібно до колишнього Іларіона, активно поринув у політичне й церковне життя Русі. Зокрема, ним у 60-х pp. XI ст. засновано монастир у Тмутаракані, що став одним з головних осередків книжності й освіченості на Русі. Помер Іларіон-Никон у похилому віці в Києві 1088 р.

...

«Слово о полку Ігоревім». Видатна пам'ятка давньоруської літератури кін. XII ст. Згідно з останнім дослідженням філологів, створена бл. 1188 р. З часу свого відкриття напр. XVIII ст. й до наших днів «Слово» перебуває у фокусі уваги вітчизняних і зарубіжних літературознавців, лінгвістів, істориків. Досі на ньому лежить запинало таємниці. Знайдений у списку XVI чи XVII ст. О. Мусіним-Пушкіним і виданий ним з багатьма помилками 1800 р. єдиний рукопис пам'ятки загинув у пожежі Москви 1812 р. Не до кінця з'ясовані обставини відкриття, загадковість самого рукопису, незвичайність мови (не схожої на мову інших тогочасних давньоруських пам'яток), численні «темні» місця, що досі не мають задовільного пояснення,— все це обумовило скептичне ставлення деяких вчених до «Слова». Неодноразово висловлювались сумніви щодо його автентичності й древності. Дехто бачив у ньому навіть підробку XVIII, а то й XIX ст. Однак зусиллями численних спеціалістів, головна роль серед яких належить академікові Д. Лихачеву, доведено принципову схожість «Слова» з багатьма літературними пам'ятками XI —XII ст. Цей твір відбиває історичну дійсність Русі XII ст. у художньо-символізованій, узагальненій формі, тому не можна розраховувати на те, що в ньому можуть бути з буквальною точністю відбиті події та особи тієї доби.

...

Виникнення Львова. Точна дата цієї події відсутня в джерелах. Галицько-Волинський літопис вперше мимохідь згадує Львів, оповідаючи про страшну пожежу волинського міста Холма, що сталася 1256 р. Сучасна наука дійшла висновку, що місто було засноване бл. сер. XIII ст. Археологічні розкопки свідчать, що на місці майбутнього Львова, на Замковій горі, з XI чи XII ст. існував давньоруський укріплений городок. Та він не переріс у Львів. Найбільш вірогідною виглядає думка академіка І. Крип'якевича, згідно якої Львів був закладений Данилом Галицьким 1247 р. на честь шлюбу його сина Лева з угорською королівною Констанцією. Пізньосередньовічні хроніки XVI—XVII ст. (Груневега, Кромера, Зиморовича та ін.) одностайно називають засновником міста Лева Даниловича, але така думка сумнівна.

Як і переважна більшість давньоруських міст, Львів складався з двох частин: сильно укріпленої фортеці на горі «Високий замок», заснованої Данилом, і посаду або подолу—торговельно-ремісничого осередку, що формувався протягом багатьох років. За авторитетним свідченням польського історика XV ст. Яна Длугоша, у Львові в сер. XIII ст. виникло два замки, складених із дубових колод. Спочатку на горі Данило збудував дитинець («горішній замок»); пізніше на її західних схилах виріс «нижній замок», в якому оселився Лев. А вже потім на терасах поміж двома замками почали ставити власні двори бояри, княжі слуги, дружинники, купці та інший люд.

Львів закладено на високих пагорбах («горах»), прорізаних глибокими ярами. Місто посідало вигідне стратегічне становище, пануючи над великою округою. Археологічні дослідження показали, що вже невдовзі по заснуванні Львів почали укріплювати кам'яними стінами та баштами. Надзвичайно вдало розташований у економічному відношенні (тут схрещувались торговельні шляхи), Львів був важливим форпостом князівської влади на шляху між старою столицею Галицько-Волинського князівства Галичем і новою — Холмом. Поступово, на кін. XIII ст., Львів висувається на перше місце серед міст князівства і перетворюється на його головний соціально-економічний осередок і, по суті,— на стольний град.

Галицько-Волинський літопис. Єдине систематичне й досить докладне джерело з історії Галицько-Волинського князівства й узагалі Південно-Західної Русі XIII ст. Збереглося у складі кількох літописних ізводів, головні серед яких — Іпатіївський поч. XV ст. і Хлєбніковський XVI ст. Власне кажучи, це не традиційний літопис, а два світських житія князя Данила Романовича та його брата Василька. Складається з двох частин: Галицької — з 1205 р. по кін. 50-х pp. XIII ст., і Волинської — з межі 50—60-х р. до кін. XIII ст. Галицько-Волинський літопис не розбито на порічні статті. За художньо-літературними якостями він не має собі рівних у всьому давньоруському письменстві. Не дивлячись на відсутність датування подій, часті порушення хронологічної послідовності викладу, цей літопис дає дорогоцінну можливість реконструювати історію Галицько-Волинського князівства XIII ст., а також Південно-Західної Русі в цілому, Польщі, Угорщини, Литви, ряду ін. держав. Його відомості знаходять підтвердження у польських, угорських, германських хроніках, документах папського архіву у Ватикані й актах багатьох західноєвропейських країн. У мові літопису помітні вже риси майбутньої давньоукраїнської мови.

...

Король –старий