Прийняття християнства на Русі

Система «шестибожжя" на чолі з Перуном не виправдала надій Володимира, оскільки не приско­рила процесу об'єднання земель, який набув наприкінці X століття виразного конфедеративного характеру. До того ж воїни-дружинники молилися й далі Перуну, ковалі — Сварогу, землероби — Ярилу, мореходці — Стрибогу і т.д.

Можливо, не без впливу жерців та характерників навіть сини Володимира намагалися ігнорувати за­гальнодержавні інтереси, замикаючись лише на питан­нях життєдіяльності своїх уділів. Відцентрові тенден­ції спостерігалися в Полоцькій, Деревлянській та

Новгородській землях. Крім того, жерці були заці­кавлені в дотриманні впливу на князів та їхнє оточен­ня на місцях, і централізація їх лякала.

Процес християнізації в Європі до приходу Володи­мира на київський престол закінчувався. Починався він, звичайно, зверху: так, чеські князі хрестилися 845 ро­ку, болгарський князь — 865, хорватські й сербські — упродовж 800—850 років, польський князь Мешко — 966 року. Тому язичницьку Русь Європа вважала «пога­ною», з архаїчною вірою, а це заважало співробітництву.

Імовірніше легендою є сюжет у «Повісті минулих літ» про те, наче Володимир приймав представників різних релігій, щоб переконатися, яка з них найбільш прийнят­на для Русі. Вибір християнства візантійського обряду фактично був зумовлений всією історією відносин Русі з Новим Римом. Саме Візантія заклала основи східноєвро­пейської цивілізації, носіями якої стали болгари, греки, білоруси, росіяни, серби, українці та інші народи.

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десь близько 987 року. На про­хання імператорів — братів Василя II та Костянтина VIII — великий київський князь послав шеститисячний загін варягів, щоб придушити бунт полководця Варди Фоки. Потім він таємно охрестився, діставши христи­янське ім'я Василій. Але брати-імператори відмовились виконати обіцянку, яку дали Володимиру раніше, — ви­дати за нього принцесу Анну — свою сестру. 985 року вони не схвалили планованого шлюбу Анни з сином гер­манського імператора. Розлючений Володимир оточив Херсонес (Корсунь) і після шести місяців боротьби оволодів містом. Найімовірніше, в жовтні -988 року в Херсонесі (зараз це передмістя Севастополя) відбулося вінчання Анни й Володимира, а 1 серпня 989 року — хрещення киян. Володимир попередив жителів: хто відмовиться від обряду, буде вважатися особистим воро­гом князя. Процедура хрещення проходила, мабуть, біля злиття річки Почайки з Дніпром. Хрестилися, мабуть, і всі сини Володимира: Всеволод, Вишеслав, Ізяслав, Мстислав, Позвизд, Святополк, Святослав, Станіслав, Судислав, Ярослав (Борис та Гліб народилися пізніше).

Щоб принизити язичницьких богів, Володимир на­казав тягнути статую Перуна до води, а 12 киян били її ланцюгами, щоб дух ідола не впливав на людей. Ски­нутий до Дніпра Перун виплив біля того місця, де пізніше побудували Видубецький монастир (старослов'­янське «видубай» = «випливай»). Статую пізніше язич­ники встановили в лісі і довго молилися на неї. До другої половини XII століття язичницькі капища зберігалися біля річки Збруч, в Смоленській і Псков­ській землях, де тривали й жертвопринесення людей.

Якщо 981 року на Волині Володимир наказав руй­нувати християнські храми, то через вісім років ліквідуються ідоли, вирубуються священні гаї. Однак язичництво ще довго залишалося не тільки особливістю побутового життя, але й другою вірою — шанували водночас християнських та «домашніх» богів.

Взагалі хрещення в регіонах Русі відбувалось упро­довж кількох століть, бо населення вперто не бажало розставатися зі звичною вірою предків. Скажімо, 991 року митрополит Михайло й чотири єпископи намага­лися охрестити жителів Ростова та Суздаля, але зустріли такий опір, що вимушені були, рятуючи життя, втікати. На зламі X—XI віків християнство закріпилося більше в Північному Подніпров'ї, де знаходились центри єпархій — міста Чернігів, Бєлгород. Але сільське насе­лення сприйняло християнські догмати лише в XII— XIII століттях, а трупоспалення як рецидив язичництва, існувало до ХІХ-го. Десь до середини XII століття язич­никами залишалися тиверці, уличі, в'ятичі, радимичі, а в Ростово-Суздальській землі ще 200 років після хре­щення виганяли єпископів, руйнували церковні спору­ди, бунтували проти нової віри, причому повстання найчастіше ініціювали жерці.

Треба відзначити, що елементи язичництва зберег­лися до цього часу: недобрий знак — поява чорного ко­та, перехід дороги перед перехожим з пустим відром та інше. Церква була вимушена примиритися з існуванням таких язичницьких свят, обрядів, як колядки, свято квітів, врожаю, Маковія, Масляниця. В той же час у християнстві та язичництві існувало багато однопорядкових символів: добрі й злі духи у язичників — ангели та чорти у християн, пантеон богів — єдиний Бог, об­ряди — молитви, жерці — священики. Де полегшу­вало процес вкорінення "нової віри серед населення.

Без сумніву, однією з важливих причин вибору Во­лодимиром грецького обряду був факт підпорядкування вищих духовних осіб імператорській владі, що практи­кувалося, хоча і в пом'якшеній формі, у Візантії. Не випадково київський князь взяв собі ім'я Василій (грецьке basilevs — государ) — його метою була сакралізація власного єдиновладдя. Адже ще в IX сто­літті папа Лев VI Мудрий підпорядкував церкву державі, що позбавило її власної думки і свободи духов­ного розвитку. Відомий український поет В. Стус вважав, що з прийняттям християнства на Русь прийшла деспотія візантійського православ'я, розвинувся комплекс лицемірства, виникла жіночність духу, зникла пірамідальність державних структур.

Саме від Візантії східне слов'янство сприйняло ідею державності, але на шкоду правам особи, захоплення адміністративним опікунством за рахунок індивідуаль­ного почину, надмірно гордовите усвідомлення свого історичного месіанізму (ця тенденція набрала гіпертрофованих рис у володарів Московського (Російського) царства), сліпа покірність авторитетам і переслідування будь-яких спроб аналізу помилок влади.

Ієрархи православної церкви (розкол християнства на католицизм та православ'я відбувся 1054 року на базі теологічних диспутів), починаючи з Іларіона, Феодосія ІІечерського, Климента Смолятича, насампе­ред розвинули містико-аскетичну традицію грецького богослов'я, суворо критикували інші віровчення, особ­ливо іудаїзм, римський обряд християнства, іслам. Наприклад, митрополит Іларіон проповідував: іудей­ство —• ідеологія закону, воно начебто примітивно ви­правдовує свої догмати, в той час коли християнство — релігія благодаті, в його основі лежить вчення про спасіння душі, ідея нездирництва. І якщо іудейство, з його точки зору, не поширювало свою владу на інші народи.; то християнська ідея спасіння — «благодатне и изобильна, простирается на все края земные». Бла­годать для автора цих слів — синонім істини, а закон — лише її тінь, служитель і предтеча самої благодаті. Центральна ідея Іларіона — людина зобов'язана тво­рити добро, але ж у реальному житті така діяльність надто -утруднена.

І все ж з прийняттям християнства Русь сприйняла високу еллінську культуру, техніку кам'яної архітек­тури, містобудівництва, різновиди прикрас для хра­мів — панікадила, мозаїку, фрески, використання пер­гаменту. Майстри з Візантії й Болгарії навчили русичів виробляти скляні вироби, смальту, тонкої техніки перегородчастої емалі на золотих речах. Нова, більш гу­манна релігія допомогла покінчити з диким звичаєм ховати дружин чи наложниць померлого чоловіка і зни­щувати його слуг, худобу та майно. Русь могла увійти як рівна в коло європейських держав. Церква стала опікуватися сімейними справами, впроваджувала християнські норми моралі й етики, карала за анти­релігійні провини, найбільш тяжкими з яких вважалось богохульство.

У той самий час монополія греків (крім них, митро­политами були двоє русичів і двоє болгар) на церковні пости найвищого рангу породжувала тенденцію релі­гійного чванства, неприязні до інших вірувань. Ясно, чому Є. Дулуман і О. Глузман стверджували: хрещення Русі — це добро й зло, прогрес і регрес.

Прийняття християнства у формі «революції зверху» призвело до того, що в світорозумінні та світосприйман­ні русичів таємне язичництво переважало над офіційною вірою ледь не до ХІІІ століття. Світогляду мас, які зай­малися в основному сільським господарством, більш: імпонував зміст язичництва. Саме тому слов'яни не сприйняли християнство як картину світу, і воно висту­пало в ролі своєрідного канона міжособистих стосунків; протилежний вплив справили християнські догмати і на правлячу верхівку Русі. В результаті після 989 року конфесійна єдність лідерів та мас щезла, а світська влада набула звички втручатися в юрисдикцію церкви.

Культура Київської Русі

Деякі історики та археологи вважають, що в IX столітті на Русі існувала протописемність у вигляді «рисок та резів», про що згадується у болгарина Чор­норизця Хробра, арабів Ібн Фадлана, Ель Масуді та Ібн ель Недіма. Але після прийняття християнства тут роз­повсюдилась нова писемність, абетка якої була складе­на братами-проповідниками з грецького міста Солуну (зараз — Фессалоніки) Костянтином (Кирилом) та Мефодієм. Спочатку виникла глаголиця — від старо­слов'янської назви літери «Г» — глаголь). Вона нага­дувала ієрогліфи, а її 40 графем на основі фонетики староболгарської мови — це стилізовані знаки, в яких закладено предметно-понятійні прообрази з прита­манною кожному знаку буквенно-звукового письма символікою.

Кирилиця ж, у якій використано грецьку писемність, мала 43 знаки, її створювали в кінці IX — на початку X століття учні Кирила та Мефодія в Преславі.

В її основу було покладено зрозумілий східним слов'я­нам південнослов'янський мовний діалект, тому вона й переважала на землях України, Росії, Білорусії, Бол­гарії, Сербії. Кирилиця була спрощена в результаті діяль­ності просвітників епохи Петра І, а потім у 1518 році.

 

Відкриття першої школи автори «Повісті минулих літ» пов'язували з князем Володимиром, але, мабуть, справжній початок шкільної освіти слід датувати 996 роком, коли учнів перевели з княжих покоїв до приміщень Десятинної церкви. Вважається, що в цій школі діти знатних киян вивчали богослов'я, співи, арифметику, грецьку мову. У храмах Святої Софії в Києві та Новгороді функціонували навчальні осеред­ки, які готували священиків. У них навчалися: майбутній митрополит Іларіон Троїцький, майбутні посадники Ратибор, Остромир, кодифікатори «Руської правди» Коснячко, Переніг, Никифор Киянин, діти Ярослава Мудрого, іноземних монархів — з Англії, Данії, Угорщини, Норвегії.

У XI столітті в Києво-Печерській лаврі виник своє­рідний центр підготовки вищого духовенства, лікарів, художників, поліграфів, перекладачів, літописців. До 1240 року з його стін вийшли понад 80 осіб, що стали згодом єпископами або настоятелями монастирів. Там працювали такі літописці, як Нестор, Никон, Іоанн, була укладена, перша редакція (близько 1113 року) «Повісті минулих літ» (другу створив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр десь близько Півроку).

Деякі дослідники вважають, що першою повноцін­ною хронікою був літописний звід 996 року, в- якому відчувалася певна продревлянська позиція. Можливо, найдавніші літописи язичницького часу знищили християни.

Продовженням «Повісті минулих літ» є Київський літопис 1118—1199 років і Галицько-Волинський — 1201—1291 pp. Поряд з історичною, розвивалась церковно-життійна, філософсько-публіцистична, художня література. В 1056—1057 роках було написане «Остромирове Євангеліє», в 1073 — «Ізборник» Святослава, 1092 — «Київське Євангеліє». Природно, рукописні книги були страшенно дорогими і доступні небагатьом. їх обмежене тиражування почалося з 998 року.

Серед князівських сімей і вищої еліти були знавці іноземних мов, особливо грецької, латини, болгарської., німецької, шанувальники Гомера, Платона, Демокріта, Арістотеля. 1037 року княжна Єфросинія створила бібліотеку - при Софійському соборі, книжкові зібрання з'явилися в монастирях, єпископських містах. Деякі сучасні дослідники вважають, що в XI—XIII століттях на території Русі у вжитку було близько 140 тисяч книг 200—300 назв. Крім того, було написано приблизно 95 літературних творів, включаючи першу працю гео­графічного характеру — «Життя та подорожі Данила, настоятеля монастиря в Руській землі» (після 1108 ро­ку), книгу з медицини «Аліма» (Мазі).

Ще протягом IX століття побутував обряд «постригу», що дожив до XIV століття, для дітей 3—4 років; «посвята у воїни» для еліти проводилась у 12—13-річному віці, а для простих громадян — з 17—18 років. Виховання юна­ків проходило в так званих «будинках молоді» («чоловічі будинки»), в лісових школах, де молодь жила ледь не звірячим життям далеко від поселень. У Києві й Новгороді існували товариства стрільців та фехтувальні школи.

 

Серед давньоруських музичних інструментів відомі органи, флейти, труби, лютні, гуслі, дудки, сопілки, кастаньєти. З кінця X століття поширився хоровий, одно- й багатоголосий спів, пізніше — нотна система.

 

Невідомі автори створили цикли епічних пісень-билин про трьох богатирів — Іллю Муромця, Альошу Поповича, Добриню Микитовича, оспівано їхню ратну службу при дворі князя Володимира, боротьбу з сила­ми зла — змієм Тугарином, Жидовином та іншими міфічними персонажами. Нагадаємо, що 1643 року Іл­лю Муромця було канонізовано православною церквою, а його гробницю перенесли з усипальниці Софійського собору до Києво-Печерського монастиря. 1992 року гру­па українських вчених під керівництвом професора Іріадни Концевич дослідила його мумію і дійшла вис­новку, що він був акромегалом — людиною з неприрод­но великими ступнями ніг і кистями рук.

Важливо, що 1068 року онука Ярослава Мудрого Ганна Всеволодівна створила при Київському Андріївсь­кому монастирі школу для дівчаток, аналогів якій не спостерігалося тоді в Європі. Княжна керувала нею упродовж 26 років. У школі дочки знатних київських жителів навчалися письма, шиття, співів, вишивання, читання, правил благородної поведінки,

Однак у цілому система світського навчання була від­сутня, головним методом залишалось заучування латинсь­ких, грецьких, давньоєврейських текстів напам'ять, чита­ли Псалтир, служебники, іншу релігійну літературу. Грамотність запроваджувалась зверху, тому ще при Во­лодимирі І дітей для навчання забирали від батьків си­ломіць, а матері плакали за ними «наче за покійниками».

 

Основним будівельним матеріалом на Русі довго за­лишалось дерево, рідко — природний камінь. До кінця X століття кам'яної архітектури на Русі не існувало. Першим кам'яним храмом, спорудженим за проектом болгарських майстрів, була найімовірніше Десятинна церква (989—996 pp.) — копія будівлі в Охриді. В ній повинна була, за задумом проектантів, знаходитись рези­денція митрополита. Побудований за 26 років Софій­ський собор Києва мав 13 маківок (куполів), а на його зразок у XI — на початку XII століття було зведено 15 колонних соборів, серед яких виділялися будівлі в По­лоцьку, Чернігові, Новгороді. Пізніше будували, як пра­вило, одноглаві собори, а не хрестово-купольні. Будівельним матеріалом для них в Галицько-Волинсь­кому князівстві слугував камінь розміром 50x50x50 см, в інших регіонах — цегла 31x31 см, завтовшки приблиз­но 2,5—4 см. Всередині храми прикрашалися фресками (живопис водяними фарбами по сирій штукатурці) і мо­заїкою (візерунок або зображення із шматочків каменю, мармуру, смальти — сплаву свинцю зі склом).

До ансамблю київського центру XI віку входили, крім Софійського собору, ще три храми, які не зберег­лися. Київська, чернігівська та переяславська школи творили єдиний архітектурний напрям.

У 30-х роках XI століття збудовані головні міські ворота Києва — Золоті, увінчані церквою Благовіщення. Частково зруйновані монголами, до XVII століття вони майже повністю втратили свій вигляд, і тільки у 80-х роках XX століття були реставровані.

Шедевром церковного будівництва став Успенський собор XII століття, висаджений у повітря в листопаді 1941 року спецгрупою НКВС. Онук Ярослава Мудрого Святополк Ізяславович 1108 року заклав Михай­лівський Золотоверхий собор на честь архістратига Михайла — вождя небесного воїнства. Собор було до­будовано в рік смерті князя — 1113 року на Михай­лівській горі (тепер — Володимирська гірка). Протя­гом 1934—1936 років собор було розібрано, а залишки стін та фундаментів висаджено в повітря. Лише напри­кінці XX століття активно йде його відбудова.

У кінці XII — на початку XIII століття монументаль­на архітектура Русі розвивалася завдяки ускладненню зовнішніх, форм. Будівлі цього періоду мають стрункі вертикальні композиції, які нагадують башти.

На Волині вперше на Русі застосували вежі-донжони в системі оборони міст, а також балтійську систему кладки стін.

 

Після прийняття християнства були штучно перервані традиції статурної скульптури, у XII столітті вже не існу­вало мистецтва мозаїки. Але поступово розвивався іконопис, хоча перші ікони, в тому числі найвідоміша — Володимирська Богоматір (кінець XI — початок XII сто­ліття), яка зараз знаходиться у Третяковській галереї Москви. Ікони писались на дерев'яних дошках, обов'яз­ково розміщували їх у церковних будівлях, чекаючи від них дива, ставили над міськими воротами, брали в похо­ди. На жаль, більшість з них втрачена для нащадків. Од­ними із перших руських майстрів іконопису вважаються Григорій і Алімпій. Останній створив ікону «Богоматір Велика Панагія» (Оранта) — близько 1114 року.

 

Важливою галуззю художньої культури Русі було де­коративно-ужиткове мистецтво, поширена була техніка карбування, різьблення та позолоти, інкрустація золо­том і сріблом. Деякі вироби художнього ремесла Русі йшли на експорт.

Кормич-Багацький

 

Історія Русі X ст. розвивалась під знаком боротьби двох релі­гійних партій - християнської і язичницької. В фольклорі це відбилось як поєдинок Добрині і Змія. Антихристиянський терор перед цим кн. Святослава не сприяв стабілізації становища. Сім років по тому правив слабий князь Ярополк. Прийшовши до влади ціною життя свого брата Ярополка, молодий кн. Володимир опинився перед проблемами, що вимагали негайного вирішення. Серед них була необхідність задо­брити варягів, які в складі руських дружин починали бунтувати проти своїх роботодавців. Наступною проблемою було забезпечення окраїн Русі від територіальних зазіхань і постійних нападів сусідів. І останнє — треба було припинити відцентрові виступи племінних вождів на окраїнах Русі.

Нова руська держава потребувала більш досконалого апарату влади. Зміцненню системи державного управління сприяли реформи кн. Володимира - релігійна, адміністративна, військова, судова. Першою з них була релігійна.

Невдале реформування язичництва. Невдале реформування кн. Володимиром язичництва, спроба ввести монотеїзм на базі язич­ницьких богів, перш за все Перуна, потерпіла поразку. Археолог Я.Є.Боровський розкопав капище в центрі Києва. Воно точно зорієн­товано по сторонах світу - південь-північ, і має досить незвичайну видовжену форму з пелюстками-п'єдесталами, на яких колись стояли скульптури язичницьких богів. На шести пелюстках капища, змуро­ваного з каміння на глині, розміщувалось шість богів: Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симарга та Мокош. Ці боги добре узгоджуються з «Повістю минулих літ». Поруч з капищем - велика яма, де горів священний вогонь. Я. Є. Боровський робить висновок, що це залишки того самого пантеону язичницьких богів, який, за літописним пові­домленням, створив кн. Володимир, намагаючись реформувати язич­ницьку релігію, що було необхідно для зміцнення країни.

Етапи хрещення Русі.М. Ю. Брайчевський вважає, що було декілька етапів проникнення християнства на Русь. Процес розповсюдження християнства на Русі відбувався впродовж віків і пройшов через декілька стадій.

1. Спонтанне (самодовільне, викликане не зовнішніми, а внутрішніми причинами) проникнення християнських ідей в середовище східноєвропейських племен (в тому числі і східно­слов'янських).

2. Спорадичне (окреме, випадкове, одноразове) введення нової віри окремими східнослов'янськими володарями.

3. Перше офіційне хрещення Русі за Аскольда.

4. Втрата новим віровченням функції державної релігії в результаті перевороту 882 р.

5. Вперта боротьба християнства з поганством на протязі X ст., в ході якої три спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності.

6. І врешті, друге офіційне хрещення за Володимира і остаточне проголошення православ'я державною релігією Русі. Хрещення Русі кн. Володимиром Великим. Кн.Володимир вибрав серед багатьох релігій світу саме християнство грецького (православного) зразка, тому що воно визнавало верховенство світ­ської влади над церковною. Християнство також освячувало владу - в Біблії написано, що всяка влада від Бога, ще й додано, що царі і раби будуть вічно. Утверджуючи феодальну державність, християнство таким чином утверджувало в рамках системи повну свободу і чітко визначені права для переважної більшості населення. Воно також ліквідовувало політичну неупорядкованість системи і забезпечувало більш-менш природний вихід для творчих можливостей давньорусь­кого суспільства.

На рішення кн. Володимира дати християнству становище державної релігії, поруч з особистими, впливали також міркування політичного характеру. На цей час вся Європа була вже християнською і з упередженням ставилась до нехристиянських народів. Щоб увійти в коло європейських народів, треба було визнати християнство. Нова релігія мала для Русі також внутрішньополітичне значення, тому що ліквідувала племінні пантеони богів і згуртувала усі племена навколо влади. Культурне значення християнства полягало в тому, що воно принесло з собою вищу цивілізацію і нові звичаї.

Кн. Володимир енергійно взявся запроваджувати християнство. Для цього він наказав знищити капища старих язичницьких богів по всій державі. В Києві хрещення не зустріло особливого опору, а в інших місцевостях воно проводилось примусово. Наприклад, в Новгороді залишилась приказка про Володимирових воєвод, яким він доручив хрестити своїх підданих далеко від столиці: «Путята хрестив вогнем, а Добриня - мечем». Митрополит Іларіон в «Слові о законе і благодаті» про хрещення Русі писав: «аще хто и нелюбовію, но страхом повєлєвшого крхєщахуся, понєжє бє благовєріє его с властию спряжено». Природно, що нова віра нав'язувалася насильно.

А у віддалених від столиці місцевостях двовір'я зберігалося на протязі століть.

Названі стадії християнізації Русі складають один послідовний ланцюг подій, що привели східних слов'ян в християнський світ євро­пейських народів. Як переконливо доводить М. Ю. Брайчевський, християнський монотеїзм вперше дав нашим предкам ідею моніс­тичного Всесвіту, в якому неймовірна кількість і різноманітність конкретних проявів буття зв'язані спільною першопричиною.

 

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ РУСІ

Київська Русь проіснувала з IX ст. до її завоювання в середині XIII ст. монголо-татарами. На сьогодні маємо більше тисячі років слов'янській народній творчості, писемності, літературі, живопису, архітектурі, скульптурі, музиці.

Розвиток містобудування. Більше тисячі років багатьом укра­їнським містам: Києву, Чернігову, Володимиру-Волинському, Галичу, Переяславу, Білгород-Дністровському. Це все міста ІХ-Х ст. В XI ст. в писемних пам'ятниках з'являється згадка ще про 62 міста; в XII ст. - ще про 134 міста, а на початку XIII ст. (до завоювання Київської Русі монголо-татарами) - ще про 47 міст. Насправді міст було значно більше, тільки вони не всі ввійшли в літописи. Більшість цих міст збереглася і донині. А тоді в них працювали ремісники, зодчі, бого­мази, письменники й переписувачі книг, кипіло розумове життя. Своїм світовим значенням слов'янська культура XIX і XX ст. багато в чому зобов'язана своєму тисячолітньому розвиткові, силам, що накопичені за століття, мудрості і досвіду, які передали своїм далеким потомкам їх могутні і мудрі пращури.

Русь Х-Х1 ст. - час єдності слов'ян, час її слави і могутності. Вона була найбільшою державою середньовічної Європи. Вже в X і XI ст. на Русі зміцнів феодальний лад з його двома класами: селян-землеробів і феодалів-землевласників. Пригноблення селян ставало все більшим, а в XI ст. стало просто нестерпним. Літописці XI ст. відзначають низку селянських повстань, які були підтримані місь­кими низами. Повстання були придушені, та налякані ними феодали пішли на поступки. На той час розвинулась навіть проповідь м'якого відношення до «сиріт» (як називали тоді селян), і при цьому продо­вжували виникати все нові й нові князівства.

Розвиток ремесла. До 150 різних видів виробів з заліза і сталі ремісників Київської Русі виявили на сьогодні археологи. З найбільш відомих видів прикладного та ужиткового мистецтва слов'ян на сьогодні відомі гончарство, вироби з срібла з черню, золоті вироби з перегородчастою емаллю. Існувало біля 60 ремісничих спеціаль­ностей, багато з яких досягли висот досконалості. Так, слов'янські навісні замки вивозилися в багато країн Західної Європи. Високим мистецтвом відзначалися скляні кольорові браслети, поливна кера­міка, різьба по кості, широко відома у Західній Європі під назвою «різьби таврів» або «різьби русів», що її особливо хвалив візантій­ський письменник XII ст. Тцетцес.

В містах були райони, суцільно заселені гончарами, ковалями, кожум'яками, бондарями, срібних і золотих справ майстрами.

Вищі форми культури кінця Х-ХШ ст. - писемність, громадська думка, релігійна і світська література, живопис, архітектура - були тісно пов'язані з головною культурною подією того часу - прийняттям і розповсюдженням християнства.

Введення писемності і розвиток освіти. Величезним куль­турним переворотом, що вніс надзвичайно важливі зміни у розвиток культури і дозволив накопичити необхідний досвід, знання, розвивати художнє слово, закріплювати і зберігати словесні твори для потом­ства і розповсюджувати їх серед широких мас, було введення єдиної писемності. Ще «черти і рєзи» слов'ян були в X ст., про них згадують арабські мандрівники і географи.

В X ст. з Болгарії монахами братами Кирилом і Мефодієм на Русь були занесені глаголиця і кирилиця. Почався бурхливий розвиток книжкового мистецтва країни. Християнство, на відміну від поган­ства, було релігією з високорозвинутою писемністю. Воно володіло власним складом книг, обов'язкових для відправлення різного роду богослужінь, для монастирських читань, що були обов'язковими, для пропаганди християнства, для навчання служителів церкви. Тут були твори історичні, церковно-співацькі, богословські, проповідницькі та інші. Всі вони вимагали не тільки єдиної абетки, а й високорозвинутої письмової системи в цілому.

Вже існувало високе мистецтво перекладу. За Ярослава Мудрого було перекладено «Історію іудейської війни» Іосифа Флавія, римсько-єврейського письменника І ст. н. є., що писав на грецькій мові.

Меценатство в Київській Русі. За прикладом візантійської знаті, яка займалась меценатством, руські князі теж регулярно здійснювали благодійницькі акції, спрямовані на розвиток науки, куль­тури та мистецтва.

Феодали не тільки володіли землями і експлуатували селян. Вони сконцентрували у своїх руках величезні матеріальні засоби і робили можливим здійснення вкрай дорогих заходів - від величезних храмів і княжих хором до розкішно прикрашених рукописів і дорогих ювелірних виробів. Феодали виступали, в основному, як замовники, роботодавці і вимогливі ідеологічні керівники. А виконавцями їх замовлень були ремісники міст і сіл.

Найбільш поширеним на Русі в той час було право «подавання» або «поданнє» на будівництво церкви. Так, широко відома фреска, на якій зображений кн. Ярослав Мудрий з моделлю церкви в руці. В ті часи по всій Європі так зображували донатора (лат. - дари­теля, подавця), будівника храму в значенні ктитора (опікуна майна, яке він подарував церкві), чи замовника іншого твору мистецтва. А кн. Ярослав Мудрий був відомим покровителем мистецтва і науки.

У цьому випадку можна говорити про те, що меценатство починає набувати формального значення державного заступництва у вигляді заснування бібліотек, шкіл, широкого заохочення в переписуванні книг, літописів тощо.

 

Якби від Київської Русі до нас не дійшло нічого, крім літопису «Повість минулих літ», то й цього одного твору було б досить, щоб уявити собі високу її культуру. Цей літопис - справжня енциклопедія життя слов'ян ІХ-ХІ ст. Він дав змогу взнати не тільки про історію Київської Русі, але і про її мову, походження писемності, релігії, переко­нань, про географічні знання, про мистецтво, міжнародні зв'язки тощо.

Справді, ні одна слов'янська країна і жодна країна північно-західної Європи не володіла в XI - початку XII ст. таким блискучим твором з історії своєї батьківщини, яким була «Повість минулих літ». Тільки Візантія та Італія мали історичні твори, складені на основі багатовікових традицій історичної роботи, які перевершували своєю вченістю твори Нестора-літописця.

«Повість минулих літ» була не єдиним історичним твором свого часу. Ще раніше з'явився «Найдавніший Київський літопис» в XI ст., названий так акад. О.О. Шахматовим, потім літопис у Новгороді, літописні записи стали з'являтися на Волині, а далі, в XII ст. - в Пере­яславі Південному, в Чернігові, Володимирі, Смоленську та багатьох інших містах і князівствах.

 

Високий розвиток літератури державі не повинен нас дивувати, бо він був поєднаний з високим розвитком освіти. Існували різного роду освітні заклади. Про один із них говорить літопис 988 р. Після хрещення киян кн. Володимир «послав, став братії у знатних людей дітей і віддавати їх на вчення книжне». Судячи з Несторового житія Феодосія Печерського, навіть в такому окраїнному місті, як Курськ, в середині XI ст. було щось на кшталт школи: приблизно десятилітню дитину віддали на навчання вчителю, у якого дитина скоро «вивчила всю граматику». Є підстави вважати, що в третій чверті XI ст. у великих монастирях Києва книжкова освіта підіймалась в церковних рамках до вищого рівня тодішньої європейської науки. Отже, право­слав'я і книжкова освіта як сутність візантійської культури були пере­йняті і творчо перероблені на слов'янському ґрунті.

 

Від Ярослава Мудрого зберігся до наших днів храм св. Софії, який не має собі аналогів. Про нього без всякого перебільшення сказав руський митрополит Іларіон: «Церковь дівна і славна всем округним станам, яко же іна не обрящется во всем полунощі землєнєм от востока до запада».

Столиця держави Київ вигідно вирізняється серед інших таких же великих міст слов'ян пишністю його парадних в'їздів, величезними багатими площами і торжищами. Як згадують літописи, на Бабиному торжищі в Києві стояли «чєтирє коня мєдяни» (мідна квадрига коней), привезені кн. Володимиром з Корсуня, і два античних алтарі. За свід­ченням середньовічного німецького хроніста Титмара Мерзебурзького, в Києві на початку XI ст. було більш ніж 400 церков і 8 торжищ.

Про широкі культурні зв'язки Русі ХІ-ХІІ ст. ми можемо довіда­тися з побічних даних. Французький середньовічний епос часто згадує «прекрасну Русь» - її коней, її красунь, вироби ремесла і чудові коль­чуги, які у нас робили вже в IX ст., тоді як в Західній Європі їх почали виробляти тільки в XII ст. Кольчуги русів були предметом широкого експорту і користувалися широким попитом у Європі.

Про Русь як казкову і могутню країну говорять і скандинавські саги. Монах Теофіл, що жив в ХІ-ХІІ ст., у своєму трактаті «Прорізні ремесла» ставить Київську Русь за розвитком ремесел на друге місце безпосередньо після найбільш культурної країни тодішньої Європи - Візантії - і попереду таких країн, як Німеччина та Італія.

Багато про що нам говорять і династичні зв'язки князів. Сестра Ярослава Мудрого була одружена з польським королем Казиміром, а сестра Казиміра була жінкою сина Ярослава. Другий син Ярослава був одружений з сестрою трірського єпископа Бухардта. Два інших сина Ярослава були одружені - один з дочкою Леопольда, графа Штаденського, а другий - з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Дочка Ярослава Анна була одружена з королем Франції Генріхом І. Після смерті чоловіка вона одружилась з графом де Кресі, а після смерті графа жила у свого сина - французького короля Філіпа - і один час правила Францією. З іменем Анни у Франції пов'язано чимало культурних починань. Друга дочка Ярослава— Єлизавета - була одружена з знаменитим вікінгом Гаральдом Сміливим - у майбутньому королем Норвегії. Слава про його воєнні походи гриміла по всій Європі. Загинув він в Англії.

Династичні зв'язки князів Київської Русі з багатьма найбільш знатними і можновладними володарями Європи збереглися і після Ярослава. Внучка Ярослава - Євпраксія Всеволодівна була одру­жена з германським імператором Генріхом IV. Дочка київського князя Святополка - Предслава стала дружиною угорського королевича, а угорський король Коломан був одружений з дочкою Володимира Мономаха — Євфимією. Сам Володимир Мономах за дружину взяв собі дочку останнього англосаксонського короля Гаральда, розбитого Вільгельмом Завойовником в знаменитій битві при Гастінгсі.

Син Мономаха - Мстислав носив друге ім'я, англосаксонське - Гаральд на честь свого діда, трагічна доля якого нагадувала і Мономаху, і Мстиславу Великому про необхідність спільного опору ворогам Київської Русі. Широкі династичні зв'язки Русі збереглися і в XII ст. з Візантією, Угорщиною, Північним Кавказом.

Київ бачив посольства Візантії і Германії, Польщі і Угорщини, римського папи і держав Сходу. Купці русів постійно з'являлися в Константинополі, в Кракові, в Празі. В Регенсбурзі - найважливі­шому центрі торгівлі Німеччини з Руссю, існувала навіть особлива корпорація купців - «русаріїв», тобто тих, хто торгував з Києвом.

Ось чому київський митрополит Іларіон у своїй знаменитій проповіді «Слово о законе і благодаті», реченій ним в храмі св. Софії у присутності Ярослава Мудрого і його оточення, міг сказати про Русь, що вона «ведома і слншіма у всех концах землі», а київський літописець в кінці XI ст., втішаючи своїх сучасників, що пережили страшний половецький набіг, записав: «Та ніхто не посміє сказати, що ми ненавидимі Богом. Бо кого, як не нас, так любить Бог... кого так підніс? Нікого!».

Джерела та література

Літопис Руський.-К., 1989

Лев Диакон. История.- М.,1988.

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. - К.,1989.

Висоцький С. Княгиня Ольга і Анна Ярославна - славні жінки Київ­ської Русі. - К., 1991.

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. - М., 1989.

Костомаров Н. И. Киевский князь Ярослав Владимирович.- В кн.: Косто­маров Н. И. Исторические произведения. Автобиография.- К., 1990.

Котляр М. Ф., Смолій В. А. Історія в життєписах.-К.,1994.

Лихачев Д. С. Культура русского народа X-XV1I вв.М.-Л., 1961.

Пастернак Я. Пояснення тризуба. - Ужгород, 1934.

Пріцак Омелян. Походження Русі.-Хроніка 2000. Наш край. Вин. 1-6-К., 1992-1993.

Толочко П. Древний Киев.- К., 1983.

Чмихов М. О. Давня культура. Навчальний посібник. - К.,1994.

Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства.- М., 1949.

Лях

Хрещення Русі

"Вибір віри", зроблений 988 рокукнязем Во­лодимиром Святославичем, не здається ви­падковим. До візантійської орбіти молоду

Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння, і економіч­но-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Охрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Цей факт забезпечував не тільки моральний престиж, але передусім — офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише ХРИСТИЯНСЬКИЙ правитель мешканців християнської країни міг стати суб'єктом міжнародного права у тих формах, які годі вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (принаймні номінально) недоторканними, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів.

Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, до­лаючи спалахи опору. Наприклад, затяту протидію наверненню у християнство понад півстоліття чинили сакси; наприкінці X ст. рецидиви язичництва вилилися у збройні конфлікти у Чехії; у Польщі та Угорщині в 30-х роках XI ст. спалахували повстання, що супроводжувалися поверненням до старої віри; на схилі XI ст. шведський король Свейн відновив криваві жертвоприношення. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то "в злій січі". Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів - поховальний - зберігав елементи язичниц­тва аж до зламу XII—XIII ст.

Київські митрополити (греки) не знали місцевої мови, тобто були псиною мірою ізольовані і від пастви, і від місцевого кліру. Вони не орієнтувалися у внутрішніх проблемах Русі, приїжджаючи іноземцями і ними залишаючись (тим більше що з огляду назрілий вік їхнє перебування тут майже ніколи не тривало надто довго).

З іншого боку, іноземне походження київських митрополитів мало і свої переваги. Як люди сторонні, обрані і висвячені без участі місцевих правителів, митрополити легше зберігали ней­тралітет у міжкнязівських сутичках та політичних інтригах. Відстороненість архіпастирів опосередковано поширювалась на позицію усієї церкви, котрій аж до монголо-татарської навали, всупереч реаліям політичного життя, вдалося уникнути розпаду. Церковні книжники наполегливо пропагували ідею єдності Русь­кої землі навіть тоді, коли Київської держави як єдиного цілого насправді вже не існувало.

У центрах єпархій²⁶ створювалися єпископські кафедри. На­передодні монголо-татарської навали функціонувало 16 єпископських кафедр. Єпископи, на відміну від митрополитів, були переважно з місцевих.

Релігійним центром країни став Київ. На зразок константино­польського храму Софії в ньому в 1037 р. був збудований ше­девр світової культової архітектури Софійський собор. У 1051 р. бояри-монахи Антоній і Феодосій заснували на схилах Дніпра Печерський монастир, який уже на кінець XI ст. нараховував до 150 ченців. Загалом у Києві у той час нараховувалося 40 церков.

У 1051 р. Ярослав Мудрий призначив київським митрополи­том (русина) Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора.

На Русі примітивна писемність з'явилася ще до прийняття християнства. У IX ст. вона існувала у вигляді якихось "черт і резів", про які згадує сучасник. Після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється розвинута форма писемності, абетка якої була створена у 860-ті роки братами Кирилом і Мефодієм, які розробили систему так званої старослов'янської мови, призначеної для перекладу Святого Письма з грецької на зрозумілу всім слов'янам мову.

«Руська Правда"

Ще виразнішим кроком до деперсоніфікації влади великого князя стала поява з ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів - "Руської Правди". Згідно з Новгородським літописом, Ярослав, утвердившись на київському престолі, відправив додо­му загін новгородців, на який спирався, здобуваючи Київ, зі сло­вами: "По се грамоте ходите, якоже списах вамъ, такоже дер­жите". Далі в літописі під заголовком "А се єсть правда руская" вміщений текст так званої Правди Ярослава з 18 статей, яка визначала способи покарання різних злочинів проти особи - від кровної помсти за вбивство до штрафів за "обиду". Ще за життя Ярослава Мудрого ці статті були доповнені двома княжими ус­тавами про нормування збору судових штрафів за "обиду" та крадіжки, а невдовзі після його смерті його сини прийняли важ­ливе доповнення, замінивши кровну помсту викупом. Врешті, додатки першої чверті XII ст., що регулювали кредитно-боргові зобов'язання, остаточно оформили загальний звід законів, відомий під назвою Пространна Руська Правда. її норми застосову­вались на всій території Київської Русі і після її розпаду: старе "руське право" почало витіснятися у Галичині лише з 30-х pp. XV ст., на українських та білоруських землях Великого князівства Литовського - у 40-60-х pp. XV ст., а на території Московсь­кого Великого князівства - після затвердження Судебника 1497 р.

...