Культура Давньої Русі. Фольклор

Давньоруська культура представлена багатьма тисячами фольклорних, писемних та речових пам'яток, що збереглися до нашого * часу. Це лише незначна частина того, що за­лишив нам час. Але й її досить, аби скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі. Захо­плюючі твори фольклору: билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки сповнені світоглядної гли­бини, роздумів про минуле й сучасне свого народу, високохудожні історичні твори — літописи; величні собори Києва й Чернігова, Володимира й Галича, вишукані вироби ювелірів... Всі ці й безліч інших прекрасних творінь давньоруського минулого дають підстави стверджувати, що культура Київської Русі була могутньою, яскравою, високохудожньою, різноманітною, сягала кращих зразків світової культури свого часу.

Багата усна народна творчість доби Київської Русі бере витоки в далекому минулому східних слов'ян ще доісторичних часів. До нас дійшли здебільшого зафіксовані давніми пам'ятками писемності перека­зи й легенди, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я й приповідки, магічні за­клинання й замовляння.

Одним із найстаріших фольклорних жанрів, що зберігся до нашого часу у складі „Повісті" та інших літописів, є народні перекази. Спочатку виникали родоплемінні, етногенетичні перекази, в яких міфи про божественних і тотемних пращурів поєднувалися з ре­альними спогадами про родоначальників і племінних вождів, про переселення родів і племен та створен­ня їх союзів. Такі родові перекази східних слов'ян можна датувати кінцем V — першою половиною IX ст. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і засну­вання ними Києва. У другій половині IX—X ст. складались історичні перекази. У них виступали вже не рід і плем'я, а народність і держава. Міфічні або напівміфічні герої у них поступаються місцем реаль­ним історичним особам.

Природно, що у державі дружинного типу, якою була Київська Русь аж до часів Володимира Святославича, існував дружинний епос. Воїни-дружинники оспівували свого вождя-князя, його звитягу й турботу про них. Взірцем такого князя був Святослав Ігорович, образ якого в „Повісті" немовби зітканий з дружинних пісень. Ось як розповідає Нестор, пе­реказуючи одну з дружинних пісень про початок князювання цього володаря: „Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м'яса, але, тонко нарізавши конину чи звіри­ну, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами: „Хочу на вас іти!"

Чудовими пам'ятками давньоруської творчості є билини, що дожили в усній традиції до XX ст. „Ху­дожнім літописом" боротьби східних слов'ян проти ворогів Київської Русі (насамперед степових кочо­виків) називають билини фольклористи. Одними з найдавніших, найбільших за обсягом і найвартісніших у художньому та історичному планах є билини Київ­ського, або Володимирового, циклу.

Сюжети, образи й історичне тло цих билин пов'язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром „Красне Сонечко". Билини київсько­го циклу склались у X—XI ст., по свіжих слідах оспіваних у них подій.

Є також пізніші цикли билин: галицькі, новго­родські та ін. У них так само, як і в київських, майже не відбились ні конкретні історичні події, ні реальні історичні персонажі. Адже князь Володимир Свято­славич і його дядько Добриня у билинах є швидше символами, ніж живими людьми. У билинах ми не зустрінемо ні Аскольда з Діром, ні Ігоря з Ольгою, ні навіть Святослава неначе самою природою ство­реного для оспівування в билинному епосі.

І все ж таки билини можна вважати якоюсь мірою джерелом, хоча й дуже своєрідним. Гіперболічні пе­ребільшення, ірреальність персонажів, легендарність оповідей та інші риси художнього вимислу не варто вважати підставою для заперечення зв’язку билин з історичною дійсністю. Головна особливість і цінність билин полягає у тому, що вони відбивають саму сутність історичних подій і явищ, їх оцінку і тлума­чення народом. У билинному епосі закріплювалася пам'ять про історичні події й цілі епохи східно­слов'янської історії, особливо важливі з погляду народного розуміння.

Література

Усна історія — перекази, легенди, дружинні пісні та інші види фольклорної творчості — у всіх народів була попередницею історії писем­ної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам'ятками художньої літератури. Слов'янська писемність з'явилася на Русі на межі IX і X ст., про що свідчать, зокрема, знахідки зна­рядь для письма (писал) в археологічних шарах того часу. До "Повісті" вписані слов'янські переклади угод Русі з Візантією 907 і 911 pp. Тому дехто з учених, припускав, що літописання в Київській Русі виникло в X ст., у часи Олега та Ігоря, а перші за­писи, як-то літописні, були зроблені в середині IX ст., у часи Аскольда.

Однак сама по собі наявність писемності ще не могла автоматично породити літописання на Русі. Воно виникло в XI ст., на певному щаблі розвитку давньоруського суспільства, із зростанням етнічної са­мосвідомості в процесі завершення будівництва держави.

Академік О. О. Шахматов встановив, що перший вітчизняний літопис, названий ним "Найдавнішим", було створено в Києві 1037—1039 pp., ймовірно, в Софійському монастирі. Вчений спробував рекон­струювати цей літописний звід на основі „Повісті" і одного з Новгородських літописів — так званого "Першого молодшого ізводу". Найдавніший літопис був коротким, у кілька разів поступався за обсягом тій же „Повісті". Дехто з вчених виступив з припу­щенням, що одним із складачів "Найдавнішого" літопису, а можливо, й головним був славетний філо­соф, письменник і церковний діяч, митрополит київський Іларіон. Таке припущення виглядає вірогідним, бо ґрунтується на текстологічній та ідейній близькості основного твору Іларіона „Слово про за­кон і благодать" і "Найдавнішого" ізводу.

Другим на Русі за часом створення є Новго­родський літопис, складений близько 1050 р. Сліди його також простежуються у Новгородському пер­шому літописі молодшого ізводу. Справу давньо­руського літописання продовжив високовчений чер­нець Києво-Печерського монастиря Никон, ство­ривши в 1073 р. перший Печерський звід. А 1093— 1095 pp. у тому ж монастирі складено другий Печер­ський звід, названий Шахматовим "Початковим".

Та всі згадані вище літописи не збереглися до на­шого часу. Першим літописним ізводом, що дійшов до нас, є „Повість временних літ", ім'я складача якої, мудрого ченця Печерського монастиря Нестоpa, названо в Хлебніковському спискові цієї пам'ят­ки. Нестор розгорнув історію східних слов'ян на тлі всесвітньої історії, він використав як джерела давнь­оруські фольклорні пам'ятки, твори грецьких істориків та хроністів, тексти договорів руських князів із Візантією тощо.

„Повість" є загальноруським літописом, що відби­ває минуле східних слов'ян на всьому просторі їх розселення. Вона пройнята духом високого патріотиз­му, містить заклики до об'єднання руських князів перед загрозою навали кочовиків. „Повість" сповне­на гордості за свій народ, віри в його славне майбутнє. Завдяки глибоким філософським роздумам та узагаль­ненням, високим літературно-художнім якостям „Повість" стала вершиною літератури Київської Русі початку XII ст. Вона дійшла до нас у третій редакції, виконаній у київському Видубицькому монастирі невідомим нам книжником близько 1118 р.

Гідним продовженням „Повісті" став створений також у Києві Київський літопис XII ст., що завер­шується на останніх роках того століття. За своїми художніми достоїнствами він не поступається твору Нестора, але перевершує його докладністю й наси­ченістю розповіді, намаганням зрозуміти сенс минулого й тенденції сучасного літописцеві політич­ного життя. Київський літопис містить яскраві й колоритні характеристики політичних діячів свого часу. До нього включені численні художні повісті, найбільш відомою серед яких є повість про невдалий похід Ігоря Святославича у Половецький степ 1185 р. Починаючи з 30-х pp. XII ст. розповідь Київського літопису стає дедалі докладнішою, зосе­редившись на боротьбі за Київ князівських кланів Мономашичів і Ольговичів. Загальноруські події у ньому поступово відходять на другий план. Складачі й редактори цього ізводу постійно закликають русь­ких князів до єднання перед половецькою загрозою, відновлення єдності Давньоруської держави.

В усіх відомих на сьогодні давньоруських ізводах, де міститься Київський літопис, його продов­жує літопис Галицько-Волинський, доведений до 90-х pp. XIII ст. Він не є традиційним літописним ізводом, а являє собою низку повістей про Данила й Василька Романовичів, котрі по смерті батька Рома­на Мстиславича (1205) протягом сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене ним Галицько-Волинське князівство. Остання части­на джерела присвячена нащадкам Данила і Василька, які не спромоглися зберегти єдність Галицько-Волинської Русі по смерті Данила. Галицько-Волинський літопис є надзвичайно цінним джерелом з історії Південної Русі XIII ст., високохудожньою літератур­ною пам'яткою.

Ми приділили чималу увагу літописам тому, що вони є основними й в абсолютній більшості випадків єдиними джерелами з історії Київської Русі IX—XIII ст., зокрема її південних земель. Поряд з ними ство­рювались й інші пам'ятки давньоруської літератури. На жаль, до нашого часу дійшла лише мала їх част­ка. Серед них можна виділити видатний філософський твір Іларіона „Слово про закон і благодать" (30—40-і pp. XI ст.), сповнений роздумів про героїчне минуле й пророкувань славного майбутнього руського наро­ду, „Повчання дітям" Володимира Мономаха (початок XIIст.), в якому життєпис князя поєд­нується з викладом історії Русі другої половини XI — початку XII ст., розумінням сенсу її подій, явищ і персонажів, розповідями про власний досвід керу­вання державою, закликами до наступників берегти її єдність.

Особливе місце серед творів красного письмен­ства посідає єдина серед збережених часом поетична пам'ятка давньоруських часів „Слово о полку Іго­ревім" (кінець XII ст.). Невідомий автор „Слова" закликає князів забути чвари, об'єднатися і захисти­ти рідну землю від страшного ворога — половецьких ханів. Він ставить їм у приклад великого князя київського Святослава Всеволодича:

Був же він грозою для ворога,

Приборкав його полками сильними,

Ще й мечами булатними...

Високолітературними й глибоко філософськими творами Київської Русі є пам'ятки агіографічного мистецтва — житія руських святих. Серед південно-руських пам'яток цього жанру найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. „Житіє Бориса і Гліба" та „Житіє Феодосія Печерського". Останнє належить перу літописця Нестора.

Школи. Бібліотеки

Розвиток літератури й взагалі письменства неможливийбез піднесення й поширення освіти, книжності й збирання бібліотек. Уже за Воло­димира Святославича започаткували перші школи в Києві й, можливо, в інших великих містах Русі. А Ярослав Мудрий організував школу в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти було й „навчання книжне", що передбачало вивчен­ня богослов'я, філософії, риторики, граматики — праобраз майбутньої вищої школи.

При Софійському соборі, інших храмах та мона­стирях накопичувались бібліотеки, що складалися головним чином з творів іноземних авторів, пере­кладених на давньоруську мову. Однією з кращих бібліотек свого часу володів Ярослав Мудрий. Найбільш популярними у давньоруські часи були візантійські історичні хроніки Георгія Амартола й Синкелла, а також "Житіє Василія Нового", „Історія Іудейської війни" Иосифа Флавія, „Александрія", „Християнська топографія" Козьми Індикоплова та ін. З часом дедалі більше місця в бібліотеках посіда­ють твори давньоруської літератури.

Справжній гімн книзі, книжності й освіченості в цілому містить „Повість" під 1037 p., розповідаючи про любов Ярослава Мудрого до літератури: „Адже великою буває користь від навчання книжного: кни­ги наставляють і навчають нас шляхові каяття, бо мудрість осягаємо і поміркованість у словах книжних. Це — ріки, що напоюють всесвіт, це — джерела муд­рості, у книжках же незмірна глибина..."