Семінар № 7
Швидкий розвиток капіталізму в промисловості й сільському господарстві вимагав подальшого вдосконалення народної освіти. За реформою 1864 р. всі початкові школи в українських землях, що входили до складу Російської імперії, було перейменовано на початкові народні училища, які давали елементарні знання. Значну роль відігравала освітня діяльність земств. У 70-х роках вони повідкривали чимало початкових народних шкіл, а повітові училища реорганізували в шестирічні міські училища. Заборона царським урядом 1876 p. навчати дітей у школах рідною мовою та її вживання в громадському житті загальмувала розвиток освіти в Україні. 1897 р. тут існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Вони охоплювали навчанням лише третину дітей. Рівень писемності населення в різних губерніях коливався від 15,5 до 17,9%. У Галичині, Буковині 1869 р. було запроваджено обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.
Представники заможних верств здобували середню освіту в гімназіях, реальних і комерційних училищах, а також пансіонах закритого типу. Наприкінці XIX ст. в Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ.
У 70-90-х pp. відкриваються нові вищі освітні заклади: Новоросійський в Одесі (1865) і Чернівецький (1875) університети; Харківський технологічний, Київський і Львівський політехнічний інститути; Академія ветеринарної медицини у Львові та Вище гірниче училище в Катеринославі. Зросла й кількість студентів. У трьох університетах (Харківському, Київському та Новоросійському) в 90-х роках навчалося майже 4 тис. студентів. Вчительські семінарії діяли в Херсоні, Сімферополі, Новому Бузі, Коростишеві, Переяслові, Острозі та інших містах. Фахівців промислового й сільськогосподарського виробництв наприкінці XIX ст. випускали 26 ремісничих училищ.
Зусиллями музичних, художніх товариств та земств у великих містах відкривалися школи і класи, де навчали музиці, співу, живопису. Ще 1838 р. у Львові розпочало свою діяльність Товариство сприяння музиці. У 1854 р. відкрили консерваторію, а в 1891-му - музично-культурне товариство "Бояв". Воно організувало в Галичині школи і гуртки художньої самодіяльності, аматорські театральні колективи, щорічні ювілейні шевченківські свята. 10 березня 1865 р. у Львові вперше виконано "Заповіт" Т. Шевченка, музику до якого написав М. Лисенко.
У 1868 р. музичну школу було засновано в Києві. З 1885-го вона стала училищем, де навчалося близько 900 учнів. Такі ж школи відкрилися у Харкові (1871) та Одесі (1886).
У Харківському та Київському університетах працювали відомі математики 3. Імшенецький, 0. Ляпунов, М. Ващенко-Захарченко, В. Єрмаков, С. Ярошенко, І. Тимченко, фізики М. Авенаріус і М. Шіллер, видатний зоолог-еволюціоніст О. Ковалевський. Професором Новоросійського університету був український біолог, один із основоположників ембріології, порівняльної патології, імунології та мікробіології І. Мечников, який разом з М. Гамалією заснував 1886 р. в Одесі першу вітчизняну й другу в світі бактеріологічну станцію. Популяризацією наукових знань займалися громадські наукові товариства Харкова, Києва та Одеси.
Важливу роль у розвитку української науки відігравало Наукове товариство ім. Т. Шевченка, засноване у Львові 1892 р. Воно започаткувало серію видань з етнографії, історії, культури, філології, права. Розпочало публікацію багатотомної праці М. Грушевського "Історія України-Руси".
Проблему людини в природі і суспільстві досліджують також філософи П. Юркевич, С. Гогоцький, П. Ліницький, О. Козлов, С. Гіляров, М. Грот, Д. Богдашевський, М. Олісницький, які жили і творили в Україні. Вони вели інтенсивний пошук шляхів пояснення сутності людської особистості, сенсу її буття, різко виступали проти всіляких спроб вирішити ці проблеми поза філософією, тобто лише на природничо-науковому рівні. Найвидатнішим представником української філософської школи був професор Київської духовної академії П. Юркевич. Задовго до написання Ф. Достоєвським роману "Біси" він переконливо довів і попередив світ, що абсолютизація раціонального начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу чи намагання зробити його наскрізь прозорим для науки неминуче ведуть до формалізму й догматизму, до перетворення людини на іграшку чужих її єству зовнішніх сил.
Українська філософська думка створила підґрунтя, на якому виросла плеяда видатних російських філософів - В. Соловйов, С. Трубецький, С. Булгаков, М. Бердяев, С. Франко, В. Зеньковецький та інші.
В історичній науці В. Антонович, Д. Багалій, М. Грушевськйй, О. Єфименко, Д. Яворницький, відкидаючи концепції великоросійської шовіністичної історіографії, об'єктивно висвітлюють історію козацтва, гайдамацького руху, походження українського народу та його державності.
Вагомий внесок у розвиток українського мовознавства зробили М. Дашкевич, П. Житецький, Ф. Міщенко, О. Потебня, І. Франко та інші, фольклористики й етнографії - Б. Грінченко,. М. Драгоманов, М. Сумцов, П. Чубинський. За збирання матеріалів і видання "Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край" (тт. 1-7. СПб, 1872-1879 pp.) П. Чубинського було удостоєно золотої медалі Російського географічного товариства, а також Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі (1875). Б. Грінченко і П. Чубинський довели, що існує самобутній, автохтонний український народ із власною історією, культурою, мовою і величезним прагненням до волі. Згодом їхня творчість буде засуджена на ціле століття як націоналістична і шкідлива для російської і радянської культур.
Класичні зразки реалістичних соціально-побутових романів, повістей, оповідань і поезій з тогочасного життя створили А. Свидницький ("Люборацькі"), С. Руданський ("Повій вітре на Вкраїну", "Не кидай мене"), І. Нечуй-Левицький ("Микола Джеря", "Гетьман Іван Виговський"), П. Мирний ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), П. Грабовський ("Пролісок", "З півночі"), М. Коцюбинський ("Дорогою ціною"), Л. Українка ("Досвітні огні", "Слово, чому ти не твердая криця"), Б. Грінченко ("Пісні Василя Чайченка", "Під сільскою стріхою"), В. Самійленко ("Ельдорадо", "Як то весело жить на Вкраїні") та ін. Видатним художником-новатором в українській поезії та прозі був І. Франко, який залишив нам величезний творчий доробок. Яскраво й правдиво відтворювали життя народу Ю. Федькович, М. Павлик, Н. Кобринська, С Ковалів, ^Щ Т. Бордуляк, Є. Ярошинська та ін.
У цей період значного розвитку набула українська драматургія. Понад 40 гостросюжетних п'єс на теми народного життя створив М. Кропивницький. Гарячим почуттям любові до рідного краю, його героїчного минулого пройнята багатогранна творчість М. Старицького. Його п'єси "Не судилося", "Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці", історичні драми "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка" та інші стали помітним явищем в українській культурі. Невмирущу славу визначного майстра соціально-побутової драми й сатиричної комедії принесли І. Карпенку-Карому його твори "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч" та інші.
За надзвичайно важких умов розвивався український театр. Попри заборону діяльності театральних труп (1883), у Полтаві, Чернігові, Сумах, Єлизаветграді та Києві виступали аматорські колективи.
1882 р. М. Кропивницький створив у Єлизаветграді першу українську професійну трупу, до якої було запрошено М. Заньковецьку, М. Садовського, І. Бурлаку та ін. Наприкінці XIX ст. на базі самодіяльних колективів виникли великі трупи М. Садовського, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого. Крім цих труп, діяло декілька десятків інших українсько-російських колективів. У Львові 1864 р. було засновано театр "Руська бесіда" на чолі з О. Бачинським. Високий рівень художньої майстерності, глибока народність і національна самобутність українського театру принесли йому заслужену славу.
Розвивалася й національна музика. У 1862 р. С. Гулак-Артемовський створює першу національну оперу "Запорожець за Дунаєм". Перлиною української класики став музичний твір П. Ніщинського "Вечорниці", написаний до драми Т. Шевченка Назар Стодоля". Здобули популярність опери "Мазепа" і "Майська ніч" П. Сокальського та "Українська симфонія" М. Калачевського.
До світового рівня підніс українську класичну музику композитор і піаніст М. Лисенко. Його опери "Різдвяна ніч", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", симфонії, концерти, фантазії, а також близько 600 пісень увійшли до репертуарів багатьох музичних колективів України та Росії.
Розвиткові образотворчого мистецтва в Україні сприяла діяльність російського товариства художників-передвижників, членами якого були й українські митці. Серед них видатний майстер пейзажу та історичного жанру С. Васильківський - автор картин "Козача левада", "Степ на Україні", "Козачий пікет" та ін. Надбанням українського образотворчого мистецтва стали твори П. Левченка, М. Ткаченка, К. Крижицького, М. Пимоненка, І. Труїла, К. Трутовського, К. Устияновича та ін.
Заходами товариств художників Києва, Одеси, Львова та Харкова було засновано художні училища. У тогочасній архітектурі переважав еклектизм - поєднання елементів різних стилів. До визначних споруд у Києві слід віднести будинки готелю "Континенталь", Політехнічного інституту, Першої гімназії (О. Беретті), оперного театру (В. Шреттер), Володимирського собору (І. Штром), у Львові будинки - Політехнічного інституту (Ю. Захарович), Галицького крайового сейму (Ю. Гохбергер), оперного театру (3. Горголевський) та ін.
Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на складні політичні й соціальні умови, сприяла вихованню та консолідації національно визвольних сил.
Самостійна робота № 4
Відродження (або з французької – Ренесанс) – це термін, уперше запроваджений Джорджо Вазарі, італійським митцем і біографом ХVI ст., який вживається для визначення перехідної епохи в історії Європейської культури від Середньовіччя до Нового часу.
Період Відродження поділяється на три етапи: друга половина ХІІІ-ХІV ст.- період Відродження; ХV ст. – раннє Відродження; кінець ХV- початок ХVІ ст. – Високий ренесанс; ХVIст. – пізній Ренесанс.
Відродження – це справді нова епоха. Вже в ХІІІ – на початку ХІV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду. Вони – результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією великих італійців, посилаючи своїх мучеників на багаття і у в’язниці.
Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю, доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла, вітромір.
Географічні відкриття епохи – це й розвиток метереології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляді завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птолемея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична. Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини, зародження геології – все це теж Відродження.
Самостійна робота № 5
І. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя За-хідної Європи.
Значною мірою вони зумовлювалися попереднім історичним розвитком, і все ж це були новітні тенденції суспільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.
Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Реформації. Реформація (в перекладі з лат. — перетворення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.
З ідеологічного погляду, Реформація досить послідовно відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.
Протестантизм виробив особливу етику — етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.
Названі соціокультурні засади — вельми своєрідна і потужна коренева система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для високого рівня життя, працелюбності, організованості, політичної культури.
Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.
Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лю-тер (1483—1548) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на дверях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практики продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це поклало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала назву протестантизму (з лат. — проголошення, урочиста заява). Протестантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство, англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо.
Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).
Можна сказати без перебільшення, що Реформація змінила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує у більшості європейських держав.
Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній спротив. Головними її знаряддями стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.
Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. — було вперше опубліковано "Індекс заборонених книг".
На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, шо означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострення віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.
На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608—1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724— 1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.
Альбрехт Дюрер (!471 —1528) працював головним чином у гравюрі і живописі; крім того, розробляв теоретичні питання образотворчого мистецтва про перспективу та пропорції. Творчість цього художника пройнята духом свободи, інтересом до різноманітностей життя, що прийшли на зміну середньовічній скутості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конфліктів, нестійкості всього земного. Це виразно проглядається в його відомих гравюрах "Лицар, смерть і диявол", "Меланхолія", а також у живописній картині "Чотири апостоли".Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М. Лютера. У ранніх живописних творах "Розп'яття", "Відпочинок на шляху до Єгипту" та інших намагається подолати пізньоготичні традиції умовностей та орнаментальності і створити реалістичні образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються у зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л.Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетичного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гостроти характеристик у портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.
Специфіка культури доби Реформації полягає у поєднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.
Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про приро-ду, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Ньютона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.).
Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. гаїіо — розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз — чисто практичний) — чуттєвий досвід.
Самостійна робота № 6
Культура східних слов'ян
Про культурі слов'янських племен відомо мало. Це пояснюється вкрай скупими даними джерел. Міняючись з часом, народні казки, пісні, загадки зберегли значний пласт стародавніх вірувань. Усна народна творчість відображає різноманітні уявлення східних слов'ян про природу і життя людей.
До наших днів дійшло дуже небагато зразків мистецтва древніх слов'ян. У басейні річки Рось був знайдений цікавий скарб речей з VI-VII ст., Серед яких виділяються срібні фігурки коней з золотими гривами і копитами і срібні зображення чоловіків в типовій слов'янської одязі з гаптівникавишивкою на сорочці. Для слов'янських срібних виробів з південноруських характерні складні композиції з людських фігур, звірів, птахів і змій. Багато сюжети в сучасному народному мистецтві мають дуже давнє походження і мало змінилися з плином часу.
Язичництво
Східні слов'яни були язичниками. Вони обожнювали різні сили природи. На ранній щаблі свого розвитку вони вірили в добрих і злих духів. Згодом склався досить розвинений пантеон слов'янських богів, що включав як місцевих, так і загальнослов'янський богів. Головними божествами східних слов'ян були: божество Всесвіту - Рід, божество сонця Даждь-бог (у деяких слов'янських племен він називався Ярило, Хорос), бог худоби і багатства - Велес, бог вогню - Сварог, бог грози і війни - Перун, богиня землі і родючості - Мокош.
Слов'яни виготовляли дерев'яні та кам'яні статуї своїх богів. Місцями поклоніння служили священні гаї, джерела. Крім того, у кожного племені існували загальні святилища, куди сходилися всі члени племені на особливо урочисті свята і для вирішення важливих справ.
Із зростанням ролі князя і військової дружини в житті племені Перун - бог грози і війни - стає головним богом слов'янського пантеону. Ім'ям Перуна клялися посли, скріплювалися дипломатичні договори. Священним вважався домівку або піч як символ родини. Вогню молилися зазвичай під клунею, в якому сушилося зерно.
У слов'ян існував річний цикл землеробських свят на честь сонця і зміни пір року. Язичницькі обряди повинні були забезпечити високий урожай, здоров'я людей і худоби. Особливими обрядами супроводжувалися найважливіші події в житті людини - народження, весілля, смерть.
Важливе місце в релігії древніх слов'ян займав культ предків. Широко був розповсюджений звичай спалення небіжчиків і зведення над поховальними вогнищами земляних насипів - курганів. Віра в загробне існування виявлялася в тому, що в похоронне багаття разом з померлими клали речі, зброю, їжу. При похованні князя разом з ним спалювали коня і одну з його дружин або рабиню. На честь померлого влаштовували бенкет - тризну і військові змагання.
