Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерності, ця культура розквітла у ІІІ та ІІ тис. до н.е. у східній частині Середземного моря – на острові Крит. Давньогрецька міфологія прославила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце насправді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійському археологу А.Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав її мінойською, за імям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський – 2800 -2200 рр. до н.е.; середньомінойський – 2200 -1600 рр. до н.е.; пізньомінойський – 1600 -1100 рр. до н.е. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існувало землеробство, що пройшло шлях від кам’яного віку до мідно-кам'яного – хал коліту. Перекази зберегли назву племен – пелаги на материку та карий ці на островах, а також критяни. Критяни, на відміну від пелагів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі ІІІ –ІІ тис. до н.е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригінальну державну систему з великими палацовими центрами: Кноссом, Малією та Фестом.
Приблизно у 2000 р. дно н.е. у Кноссі на місці ранньої резиденції місцевого правителя було збудовано величезний і розкішний палац з тесаного каменю. Він проіснував до ХVІ ст.. до н.е. Це був комплекс приміщень у два чи три поверхи. Тут були парадні приміщення, кімнати під житло, коридори, комори, ванні кімнати та туалети. Приміщення освітлювалося за допомогою світлових колодязів. Центральний зал – мегафон – був місцем багатолюдних зборів. Стіни парадних приміщень були розписані фресками. При побудові критські архітектори використовували колони, що розширювалися догори. Особливої уваги заслуговує настінний живопис, що прикрашав внутрішні покої, коридори й портики палацу. Деякі з них зображували рослин, птахів, морських звірів. На інших зображено мешканців самого палацу – чоловіків з довгим волоссям і «пані» з тонкою «осиною» талією та широкими плечима у величезних дзвіноподібних спідницях і оголеними грудьми.
Особливою красою відзначалися твори ювелірної майстерності із золота та емалі. На Криті створювали витончений посуд з рослинноморським орнаментом, теракотові статуетки богів і богинь, людей та звірів.
Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ, на територіє материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До ХІV – ХІІІ ст.. до н.е. ахейські племені союзи досягли розвитку і могутності. Центром державного утворення стають золото рясні Мікени, як їх називає Гомер.
Для матеріальної культури Греції субмікенської доби притаманні прояви поступової варваризації, аграрного анабіозу суспільства. Мистецтво «відгукнулося» появою у ХІ –Х ст.. «протогеометричного» стилю та в ІХ – VІІІ ст.. до н.е. «школи геометричного вазопису».
Грецька культура з ХІІ ст.. і аж до кінця VІІІ ст.. до н.е. розвивалася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Перші ознаки самостійності й оригінальності з'являються до VІІ ст. Справжній тріумф античного стилю відбувся у VІ ст. до н.е. у вигляді монументальної скульптури «куросів» та «кор», у розписі античних чорно фігурних ваз. Шлях цей був надзвичайно складним й унікальним. Практично одночасно з цими подіями естетичної революції у Греції подібні явища, але зовсім іншого плану, розгорнулися у степовій і лісостеповій зонах Євразії. Від Ілірії та Подніпровя до Південного Сибіру формується мистецтво «звіриного стилю».
Архаїчний період. Знаменує остаточну перемогу людського начала, зник жах перед Звірем.
Людина, у всій своїй складності і непередбачуваності, стає героєм поезії і театру. Лірика і театр переповнені людськими пристрастями.
Найважливішим досягненням цього періоду у давньогрецькій культурі були виникнення театру і, відповідно, поява трагедії. Культ бога Діоніса та свята на його честь – діонісії, пісні козлоногих супутників Діоніса – сатирів, майданчик для перевдягання акторів, сцена для хору-оркестру – все це атрибути великого відкриття. Феномен давньогрецької трагедії криється у «відкритті свідомості».
Вільні люди античних міст безумовно розуміли те, що їхня країна має досить високий рівень духовної культури. У еллінів було поширене уявлення про особливий дарунок, яким божественне провидіння наділило їх.
Слід зазначити, що до середини V ст.. до н.е. відбулося виділення політичної інтелектуальної еліти із сильним впливом на носіїв політичної влади. Реформи, що їх проводили Фемістокл, Ефіальт та Перікл потребували професійних політиків, людей, здатних філософськи мислити. Цим пояснюється популярність, яку сягали в Афінах софісти – платні вчителі мудрості. Багато видатних політиків з аристократичних кіл були тісно пов’язані з філософами, прислухалися до їхніх порад. Великий вплив на Перікла мав Анаксагор. Існував цілий гурток Перікла – інтелектуальне оточення, яке впливало на вироблення політичної лінії.
Учні Сократа – Платон, а через нього й Арістотель – створили філософські школи, які мали і мають великий вплив на формування ідей.
Середина V ст.. до н.е. – це найвищий щабель давньогрецької культури, це її полудень. «У полуденній духоті, - за словами Аристофана, - коник, ошалілий від сонця, волає». Грецька культура цієї пори – це дійсно крик радості, що йде з середини людського роду, що дає світові геніальні твори. Найбільша перемога еллінів у грекоперсидських війнах привела до небаченого раніше злету культури.
Найбільшого розмаху досягло монументальне будівництво в Афінах за часів Перікла: за неповних два десятиріччя було споруджено Парфенон, Пропілеї, храм Афіни-Переможниці, Ерехтейон.
Еліни настільки ж скульптори, настільки й поети. Ми вже зазначали, що античність – скульптурна. Проте вона ще й тілесна. Зображення оголеного тіла – основний сюжет для скульпторів. Антична пластика є мистецтво тілесної близькості і миттєвості. Статую елліни розглядали як частину природи, як явище, що вже відбулося. Це перемога краси над хаосом. Проте давньогрецька скульптура бездушна, тут тіло перемагає душа. У Мирона, Фідія, Поліклета скульптури безособові, вони сповнені бездушної життєвості. Еллінський храм – це також форма тілесності, це «житло» для величних статуй богів. У пропорцію храму закладено тілесну пропорційність. «У грецького храму немає розмірів, у нього є пропорція». Краса Парфенона – це краса «простоти», породження рідної землі, він вписаний у навколишнє середовище, є складовою і невід'ємною частиною Акрополя і завершує пейзаж.
Грецька класика поступається місцем добі еллінізму. Це епоха синтезу культур. Історик Пліній Старший вважав її найвищим досягненням, якого коли-небудь досягав скульптор. Риси того ж стилю знаходимо в уславленій статуї Афродіти Мілонської. Символом нової культурної традиції з еллінським початком стало місто Александрія. Це місто – останній оплот і сховище античної мудрості. Еллінізм передав естафету новій традиції у рамках античності. Настає століття Риму, золота осінь античності.
