Єпоха Відродження – важливий етап у культурному розвитку Європи

 

Рубежем між середньовіччям і Новим часом у вітчизняній історіографії вважається перша буржуазна революція загальноєвропейського значення – Англійська революція 1640-1660 рр., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648).

Якщо раннє середньовіччя історики іноді називають «темними віками», то найбільш характерним явищем культури розвиненого і пізнього середньовіччя вважають виникнення культури Відродження, що охоплює в Європі період від 40-х років ХІV ст. до перших десятиріч ХVІІ ст.

Відмінною рисою культури Відродження були її світський, антиклерикальний характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщини античності, ніби її «відродження»(звідси і його назва у французькій мові –«Ренесанс»). Ставлення діячів нової культури до «середньовічного варварства»було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культурою перехідної епохи від феодального ладу до капіталістичного. Творцями ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культури Відродження був гуманізм. Окремі елементи гуманістичної думки були вже в творчості італійського поета і мислителя флорентійця Данте Аліг'єрі (1265 -1321). Його поетико-світоглядний синтез – «Божественна комедія» - несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Франческо Петрарка (1304-1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах. Петрарка кинув виклик схоластиці, він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою. Її розробку завершили його друзі і послідовники – Джованні Боккаччо (1313 -1375) і Колюччо Салютаті (1331-1406), творчістю якого закінчується етап раннього гуманізму в Італії.

Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню «республіки вчених», главою якої був Еразм Роттердамський (1469-1536).

Окремо слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфілософські тенденції.

Людина і природа, співвідношення природи і Бога – предмети постійного осмислення в епоху Відродження. В розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (основоположник – видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433 -1499). Ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про «світову душу», розчленовану в природі, була взята на озброєння гуманістами. В їх переробці вона сприяла розвитку пантеїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту) за своєю суттю антицерковних і анти схоластичних. Зокрема, характерними для філософії епохи Відродження були погляди Джордано Бруно (1548-1600), який створив одну з найрадикальніших і послідовних пантеїстичних систем.

Наука епохи Відродження. Новий метод науки на рубежі ХV і ХVІ ст.. запропонував італійський учений, живописець, скульптор, архітектор, інженер Леонардо да Вінчі (1452 -1519). Він широко використовував метод, наукового дослідження, закликав до міцного зв’язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука – полководець, практика – солдати».

Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема в творі, який створив англійський гуманіст Френсіс Бекон (1561 -1626) «Новий органон». Бекон стверджував, що відчуття людини є головним джерелом його знань, а наука повинна бути дослідною.

Мистецтво та література Ренесансу. Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, в свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи – ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл. Для ренесансного реалізму властиві світськість, глибокий інтерес до людини і природи, правдиве їх зображення, виразність і пластичність образів, уявлення про красу як гармонію.

Зокрема, основу ренесансного стилю в архітектурі заклали видатні зодчі Брунеллескі, Альберті, Браманте, Палладіо, Леско, Делорм, які приділяли велику увагу світським спорудам. Досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер’єри – характерні риси нового архітектурного стилю, який не пригнічував людину, а, навпаки, звеличував її.

Основоположником живопису епохи Відродження вважають італійського художника Мазаччо (1401 -1428). Проте найблискучішим періодом ренесансного образотворчого мистецтва є Високе Відродження. Саме в цей час мистецтво досягло своїх вершин у творчості Леонардо да Вінчі (фреска «Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо), Рафаеля (розписи у Ватикані, «Сікстинська Мадонна» та ін.), Мікеланджело (статуя Давида, фрески в Сіксимнській капелі та ін..). значний внесок у розвиток живопису епохи Відродження зробили також художники Джорджоне, Тіціан, Веронезе. Тінторетто (Італія); Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Брейгель (Нідерланди);Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція) та ін.. вони послідовно домагались художнього відображення всього багатства дійсності – передачі об’єму, простору, світла, зображення людської фігури і реального середовища – інтер’єра, пейзажу.

Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам’ятки світової культури, як роман «Гаргантюа і Пантагрюель» французького письменника Франсуа Рабле (1494 -1553); п’єси і сонети англійського гуманіста Уільяма Шекспіра (1564 – 1616); роман «Дон Кіхот» іспанського письменника Мігеля Сервантеса (1547-1616), які органічно поєднали в собі інтерес до античності із зверненням до народної культури, пафос комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарка, новели Боккачччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) в різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілювали ідеї Відродження.

Отже, європейська культура цього періоду, що складалась з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях розвитку. Саме в кінці доби була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в середні віки, і було закладено основи для становлення національних культур.

 

 

Українське культурне піднесення (кінець ХV – початок XVII ст..)

Короткий екскурс до епохи Відродження в культурному розвитку Європи має на меті узагальнене відтворення процесів духовного розвитку націй і держав континенту, невід'ємною складовою частиною якого є Україна. Звичайно, становлення і подальше піднесення української національної культури було тісно пов’язане із загальноєвропейськими процесами відродження.

Проте основні особливості розвитку української культури наприкінці ХV – ХVІІ ст.. визначалися надзвичайно складною політичною ситуацією між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія(1569) призвели до узаконення національного, соціального та політичного гніту мови й віри. З боку українських селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козацтвом: вибухнула хвиля селянсько-козацьких повстань, які очолили Кристоф Косинський, Северин Наливайко та інші ватажки. До боротьби включилися міщани і почасти аристократія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний супротив українського суспільства ХVІ – ХVІІ ст. ознаменував формування національної самосвідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне відродження України. воно «так сильно, хоч і не надовго, заблисло блиском і політичної мислі, і національного усвідомлення, і розвоєм аристичної творчості там, де на грунті народному творилися певні інтелігентські верстви і сполучили в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності».

Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої. Культура України настільки глибоко успадкувала від Київської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква отримали від Литви статус державних.

Наприкінці ХV –першій половині ХVІ ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Відродження та Реформації в Європі, яке мало вплив на розвиток української культури. В свою чергу, українська культура справляла вплив на польську.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепадати. Зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних. Справу освіти під свою опіку взяли єзуїти (з'явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби з реформацією, рішуче виступили проти православної церкви). В 1569 -1570 рр. у Вільно було засновано єзуїтську колегію, добра репутація якої сягнула навіть Волині. Молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в таких колегіях. Але чужа конфесійна школа відривала їх від православної віри. тому втрата молодою людиною старобатьківської релігії спричинювала й втрату ознак своїє національності. Молодь в таких школах полонізувалася.

Українська школа в ренесансній польській літературі пов’язана з поетами Миколою Шартинським, Себастьяном Кльоновичем та Шимоном Шимоновичем. Два перших були творцями польського сонета, в яких цитували українські пісні, використовували українські сюжети. Кльонович жив у Львові, добре знав Україну, написав поему «Роксоланія» (1584).

Шимон Шимонович (1558 -1629) народився у Львові, закінчив Краківський університет. Написав збірки «Ідилії», «Селянки» та ін.. був організатором Замостської академії, вихованці якої Касіян Сакович, Сільвестр Косів, Ісайя Козловський – Трохимов стали видатними діячами української культури свого часу.

Значним виявом національно-культурного відродження в Україні стало заснування Острозького культурно-освітнього осередку. До його складу входила Острозька слов'яно-греко-латинська академія – перший навчально-науковий заклад на Сході Європи, що виник у добу поширення протестантських рухів, спрямованих проти католицизму. Академія вважала своїм завданням скористатися з досягнень західно-європейського шкільництва, але не відходити від засад греко-східного обряду. Сучасники називали її «храмом муз». Засновником академії був Констянтин Острозький (1526-1608) – воєвода Київський, староста Володимирський, один з найбільших землевласників у Речі Посполитій. Він не став на шлях зради національних інтересів, як це робили інші представники аристократичних верств українського суспільства, які зрікалися свого народу і національної культури.

Виходячи з тенденції об’єднати східну і західну традиції, К.Острозький висунув ідею «священної трійці» мов: грецької, латинської, церковнослов’янської, відмовившись від гебрайської(єврейської).

У школі окрім мов викладали так звані «науки вільні «або сім мистецтв – граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. К.Острозький згуртував навколо школи відомих учених з Києва, Львова, Вільно та інших міст, які відігравали значну роль у церковно-громадському й літературному житті свого часу. Ректором став відомий богослов, письменник і педагог Герасим Смотрицький.

Провідну роль у тогочасному суспільстві відігравала церква. Вона була «духовним царством» для українців, що об’єднувало християн візантійсько-слов'янського обряду, особливо у зв’язку з процесами державотворення. Церква виступала на захист руської мови.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, стала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток національної мови, культури, духовності.

Братства. Ідеї Реформації та Відродження, що поклали початок просвітництву, значно поширюються в Україні, спрямовуються на національно-культурний поступ. Цьому сприяло виникнення церковних братств, які стали новими суспільними організаціями, що поєднували функції православної реформації з участю братств у суспільно-політичному, національно-культурному житті українського народу, з боротьбою за національно-релігійні права. Якщо спочатку братства були організаціями церковно-філантропічними, то в кінці ХІV ст.. з наступом на православну церкву католицизму вони поширюють свою діяльність, ставлять завдання оберігати православну віру і народ.

Найстарішим в Україні було Львівське братство(1439). Ця національно-релігійна громадська організація відстоювала права, мову, релігію українських міщан. Членом братства міг бути «чи міщанин, чи шляхтич,чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану». Мета братства: «… православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніатів і проклятих єретиків хочуть від них відлучитися і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються…»

З часом виникло ще кілька братств, у тому числі Успенське Ставропігійське, яке підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Воно дало поштовх до заснування братств по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. При Успенському братстві засновано Львівську братську школу (1585).

Першим ректором школи став Іов Борецький (1616 -1619) – відомий письменник, політичний діяч, один з видатних промовців свого часу. В школі було запроваджено латинську мову і, очевидно, польську. Вивчали класичних авторів –Арістотеля, Лукіяна, Овідія, Вергілія та ін.. були написані греко-церковнослов'янська граматика «Аделфотес» (1591), граматика церковнослов’янської мови Лаврентія Зизанія та церковнослов'янсько-український словник «Лексис».

Учитилями в школі працювали провідні вчені, письменники Стефан Кукіль, його брат Лаврентій, Кирило Ставровецький, Транквіліон, Іов Борецький, Арсеній. Іов Борецький та гетьман Оліфер Голуб виконали останню волю гетьмана Петра Сагайдачного, який заповів школі 1500 польських золотих на науку.

У 1615 р. у Києві на Подолі виникли Богоявленське братство і при ньому школа. Її заснування пов’язане з ім'ям Галшки Гулевичівни – дружини мозирського маршала Стефана Лозки. Свою спадкову землю в Києві вона передала у власність братства «на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міщанським», призначену «всім благочестивим християнам, духовним і світським, всякого звання і стану». В організації братства і школи активну участь брали гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який записав до братства з усім Військом Запорозьким, Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, Тарасій Земка та ін..

Друкарство. Складовою частиною української культури є виникнення і розповсюдження друкованого слова. Появу друкованих книжок, виконаних кирилицею, відносяться до 1491 р., коли в Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль видав «Октоїх», «Часословець», «Тріозь пісна», «Тріозь цвітна», «Осьмигласник». Видання білоруського просвітителя «из славного города Полоцка» Франциска Скорини (1490-1540) увійшли і в культуру українців, оскільки об’єднувала нас і білорусів одна держава.

Отже, в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві першої друкованої книги «Апостол» (1564) Івана Федорова. Іван Огієнко, зокрема, вважає Федорова не засновником, а фундатором постійного друкарства в українських землях. Інші вчені стверджують, що ще до прибуття Федотова до Львова і заснування ним у 1572-1573 рр. друкарні існувало книго друкарство, у тому числі друкарня Степана Дропона. На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті І.Федотова: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм знаходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих».

На початку ХVІІ ст. засновано друкарню в Києві. Започаткував її Єлисей Плетенецький – архімандрит Києво-Печерської лаври, який придбав її в Стрятині після смерті друкаря Федора Балабана і в 1615 р. розпочав друкування книг. У монастирському маєтку Радомислі Плетенецький спорудив папірню. В 1616 р. було надруковано «Часослов» - первісток київського книгодрукування, потім «Лексикон словено-руський» Памви Беринди, який містить 7 тис. слів, переважно слов'янських, а також латинських, польських, чеських угорських, німецьких, єврейських, перекладених на українську мову. Кожне слово коментується, супроводиться словниковою статтею. Це був, по суті, перший енциклопедичний довідник. Плетенецький створив навколо друкарні гурток учених, які переклади з грецької мови, редагувати тексти, складали передмови, присвяти, покажчики до книжок.

Багато уваги приділялося художньому оформленню видань лаври. Крім орнаменту видання прикрашали гравюрами, різаними по дереву. Пізніше використовувалися гравюри на міді. Деякі лаврські книги вражають своїми величезними розмірами, як, наприклад, «Євхологіон» (1649), широко відомий під назвою «Требник Петра Могили».

Кінець ХVІ – початок ХVІІ ст.. був періодом найбільшої ренесансних впливів у провідних жанрах літератури, мистецтва. Велася полеміка між православними і проунійними публіцистами у релігійній царині.

Справжніми пам'ятками української полемічної літератури з православ’я були твори Іпатія Потія, Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Христофора Філарета, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького.

Видатним українським письменником-мислителем тієї доби був Іван Вишенський, який написав твори «Обліченіе діавола-миродержца», «Посланіе к утькшим от православное вери епископом». «Краткословний ответ Феодула», «Загадка філософом латинським», «Краткословний ответ Петру Скарзіе» та ін.. концепція Вишенського про рівність та свободу народу і особи ставила мету захистити вчення православної церкви від впливу католицизму. Захищаючи православну віру, він на себе роль трибуна, борця за права приниженого й експлуатованого українського селянства проти соціальної несправедливості, національного гноблення. Це відбулося напередодні визвольної війни українського народу.

Велике значення мало те, що І.Вишенський був поборником слов'янської мови, її поширення. Зазначимо, що найважливішим набутком цього періоду стало створення писемної української, «руської» мови, мови літературної і наукової, що була ближчою до народної мови, ніж давня церковнослов’янська.

Література. Важлива роль у розвитку української культури в ХVІ –ХVІІ ст. належала народному епосу. В його основі – давньоруські фольклорні традиції. Прислів’я, приказки, казки, перекази творили народною мовою. Думи оспівували героїку народної боротьби за визволення української землі, славетну і трагічну долю народу, формували мораль, виховували любов до Вітчизни (думи про Олексія Поповича, про втечу трьох братів із Азова, про Самійла Кішку, Марусю Богуславку).

У знаменитій думі про козака Байду оспівуються мужність і вірність народного героя, який і в полоні відмовився служити ворогові.

До наших днів фольклор доніс народний настрій, тогочасні події. Думи й пісні пробуджували в народі патріотичні почуття, кликали до помсти, славили героїзм козацтва. З-під брязкоту невільницьких кайданів, що «до кості козацкоє тіло молодецькеє оббивали», крізь віки долинають до нас голоси предків, які мріють пробитися до рідної землі – «на тихії води, на яснії зорі».

Думи та пісні виконували в супроводі кобзи, бандури, ліри. Співці-бандуристи служили й у війську на Запорізькій Січі. Український народ мав свої оригінальні українські музичні інструменти – бандуру, торбану, ліру. Склався розмаїтий музичний інструментарій ударних (барабан, бубон, тулумбаси), духових (сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, труба, бугай, коза, ріг), струнно-щипкових (кобза, бандура, торбан, тримба). Набула подальшого розвитку українська професійна музика (переважно духовна).

Підбиваючи підсумок розвитку культурного життя в Україні наприкінці ХV – початок ХVІІ ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувався вплив культури й духовності Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму й Реформації. Підкреслимо, що ці впливи знайшли в Україні сприятливий грунт в умовах запеклої боротьби за національну державність, економічну незалежність, політичні і громадянські права, традиційний церковний устрій. Вони дали прекрасні плоди у вигляді відродження національної культури. В ХVІ ст. ментальність українців піднімається на рівень національної самосвідомості, осмислення себе окремим народом із власною історією, державою, культурою. Почав формуватися ренесансно-бароковий тип української культури, який у ХVІІ ст., ст. пишно розцвів на українських землях і чітко простежувався в Україні у ХVІІІ ст. Уже в ХVІІ ст.. українці мали свою вищу школу, яка здобула визнання в усьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації, просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства. Український народ створив високу барокову культурно-естетичну систему, в якій почали відроджуватися джерела національної культури.

В останній третині ХVІ ст. на Заході спостерігається значне розширення інформації про Україну, до того ж ця інформація стає ширшою і різноманітнішою за змістом та характером. Власне, це перехідний період в історії культурних взаємин України й Західної Європи, коли завершується ренесансний етап їх розвитку і розпочинається наступний, бароковий, якому притаманні інші риси й тенденції.