В Європі період раннього середньовіччя був позначений ледь помітним культурним піднесенням. Дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії. Посилюється це як внаслідок варварських завоювань, так і впливом християнської церкви, яка боролась проти античної культури, науки, світогляду, була духовним поводирем європейського суспільства. Люди виховувались і жили в дусі релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала покаяння, молитви, пости.
Водночас слід зазначити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури, християнська церква в період середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників.
Під кінець раннього середньовіччя у зв’язку із загальним піднесенням продуктивних сил в Європі відбувалося пожвавлення культури. Виник також інтерес до античної спадщини.
У середньовічній культурі існувала відмінність між «вченою вірою» і «вірою народу». Перед нами своєрідний симбіоз, породжений зустріччю, пересіченням народної культури з культурою «вчених», освічених людей, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною
Культура народів Західної Європи. Народи Європи в основному сприймали християнську віру хрещенням їх вождів і дружин. Християнська теологія становила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину.
Християнство, яке запозичило релігію а філософію попередніх епох та культур, демонструвало незвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадайте вже відомі з історії середньовіччя масові суспільні рухи: численні секти, середньовічні єресі, рух епохи Реформації та ін.. Слід зауважити, що поряд з іншими, найефективнішими знаряддями вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.
Пізніше, в ХІІ –ХІІІ ст.., церква утримувала ідеологічний вплив на суспільство і навіть посилювала його в окремих формах (заснування університетів, створення схоластики та ін..), значно посилюється народна культура міст і сіл з її реалістичними тенденціями і різкими нападками на духівництво. Ця культура має вже яскраво виражений світський характер, що приведе в майбутньому до культури Відродження, до гуманізму.
Як уже зазначалося, європейські народи в цей час були малоосвідченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні, вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осіб – кліриків. Тому основна увага приділялась вивченню латині, молитов, самому процесу богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських кафедрах, вивчали сім «вільних мистецтв» - граматику, риторику, діалектику або логіку, арифметику, геометрію, астрономію та музику. Перші школи в ХІ-ХІV ст.. також передбачали вивчення «вільних мистецтв», де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших факультетах.
Найдавнішим університетом в Європі вважають Паризький, що існував як «вільна школа» в першій половині ХІІ ст.. Проте в ХІ ст.. роль університетських центрів відігравали вищі школи – Болонська юридична, що спеціалізувалась на римському праві, і Салернська медична. У ХІV ст. були відкриті університети в Празі, Кракові, Гейдельберзі, Ерфрурті, Кельні. В ХV ст.. кількість університетів швидко зростає. На початку ХVІ ст. в Європі їх уже налічувалось 65. Практично всі вони діяли із санкції римської курії.
Студенти об’єднувалися в організації – земляцтва. Навчання в університетах відбувалося у формі професорських лекцій і публічних диспутів, в яких брали участь викладачі, студенти і всі бажаючі. Навчання проводилось латинською мовою і було дуже складним для засвоєння. Тому лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра, а кожний шістнадцятий – магістра.
Наука в середні віки була в основному книжною справою, вона спиралась певною мірою на абстрактне мислення. При безпосередньому звертанні до природи наука користувалась, як правило, методами спостереження, дуже рідко – експерименту, вбачала свою мету не в тому, щоб сприяти перетворенню природи, а, навпаки, прагнула зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання.
Під впливом шкільної та університетської освіти з'являється і швидко поширюється література на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів «бродячих людей), що з'явилась в Північній Італії, Франції, Німеччині.
На півдні Франції виникла лицарська поезія трубадурів, яка згодом поширилася на всю Європу. Ця поезія була багатожанровою: прославляла кохання, культ служіння «прекрасній дамі», ліричні і політичні пісні, а також пісні, що висловлювали скорботу, та ін..
Поряд з поезією з'являються лицарські романи, в основу сюжету яких були лицарські пригоди, хрестові походи тощо. Найвідоміші – цикли романів про британського короля Артура і Амадіса Галльськог, якими зачитувались у середньовіччя і які читають з великою цікавістю і сьогодні.
Народна творчість була представлена в основному у вигляді фольклору словесного і пісенного. Він був записаний і дійшов до нас у різних текстах латинською іі національними мовами; передавався усно від покоління до покоління та органічно увійшов у літературні твори. Це різноманітні пісні – любовні, застольні, весільні, поховальні й числення народні казки, саги, загадки, прислів’я тощо. Народний епос відображав історію народу, його побут, бажання.
Кінець ХІІ – початок ХІІ ст.. були позначені важливими змінами в Європі: посилилась могутність великих монархів, об’єднувались дрібні держави, монастирі втрачали свій беззастережний вплив, виникали міські общини з їх самоуправлінням – все це сприяло пробудженню народної свідомості, народного духу, всіх сфер життя суспільства і насамперед мистецтва, архітектури, що знайшло відображення в готичному стилі.
Культура Візантії. Особливе місце в історії європейської і загалом світової культури доби середньовіччя належить візантійській культурі. Після падіння Західної Римської імперії концепція світового володарювання, традиції античної культури переходять у східну частину Римської імперії, яка згодом дістала назву Візантійської (за давньою назвою її столиці Візантії)
Увібравши в себе спадщину греко - римського світу і елліністичного Сходу, Візантія стала центром своєрідної і блискучої культури, а за рівнем розвитку освіти, духовного життя без сумніву була попереду всіх країн Європи.
Аналізувати культурні надбання народів Візантії, слід зупинитись на досягненнях юридичної думки, оскільки саме тут у сфері громадського і карного права значно сильніше і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних норм. Саме у Візантії була завершена розробка теорії права, набули остаточного теоретичного оформлення такі юридичні поняття, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначено норми карного права і процесу; закладено основи міжнародного права.
У Візантії були досить значні на свій час досягнення в царині освіти й науки. В період раннього середньовіччя підтримувались старі наукові центи (Афіни, Александрія, Бейрут, Газа), а пізніше виник новий – Константинополь, з його відомим у середні віки університетом.
До найвидатніших візантійських вчених доби раннього середньовіччя, які займалися вивченням природних наук, належить математики-механіки Ісидор Мілетський та Анфімій Тралльський. За галом розвиток математики, астрономії, інших природних наук підпорядкувався розвитку ремесел, торгівлі, мореплавання, війна. Особливого плодотворною діяльністю відзначився Лев Математик (ХІ ст..), який заклав основи алгебри, прославився багатьма винаходами, зокрема світлового телеграфу.
Візантійська філософія, на відміну від схоластики, ґрунтувалась на вивченні та коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів. Починаючи з ХІ ст.. в ній посилюється вплив двох тенденцій.
Перша тенденція позначена інтересом до проблем зовнішнього світу, його будови, вірою в людський розум, протистоянням різним формам аскетизму. Найвидатнішим представником цього напряму був Михаїл Пселл –філософ, історик, юрист, філософ. Його «Логіка» стала відомою в усіх країнах Європи. Представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці спалено.
Друга тенденція, яку, зокрема, відобразили в своїх творах релігійні аспекти і містики Симеон Новий Богослов та Григорій Палама, в основному скеровувалось на внутрішній світ людини, вдосконалення її в дусі християнської етики, покірливості.
Слід зазначити, що античні традиції у Візантії ніколи не переривались і стали тяжкими оковами, що прикували візантійське мистецтво до минулого.
Найвидатнішою пам’яткою візантійської архітектури є храм святої Софії в Константинополі. В галузі живопису Візантія знаменита технікою мозаїки, художніми мініатюрами, фресковими розписами храмів, іконописом.
З другої половини ХІІ ст.. з'являється так зване мистецтво палеологів, мистецтво пізньовізантійського «третього розквіту», яке в часі та за своїм змістом збігається із західним готичним мистецтвом.
Візантійська культура мала величезний вплив на розвиток культур багатьох народів. Найінтенсивнішим він був у країнах, де утвердилось православ’я – в Болгарії та Сербії, Грузії та Вірменії, Київській Русі. Візантійський вплив виявлявся в релігії, філософії, суспільній думці, писемності, освіті, праві. Отже, Візантія була своєрідним географічним і культурним мостом між Сходом і Заходом, між античністю і середньовічною культурою.
Культура народів Сходу. Аналізуючи здобутки народів Сходу в часи середньовіччя, слід передусім звернути увагу на культурний розвиток Китаю, внесок якого в світову культуру був досить значним.
Китайські вчені добре знали математику, астрономію, географію, книгодрукування. Тут було винайдено компас і порох (ІХ –Х ст..). Уже в VIII ст.. була заснована Ханьлинська академія наук, яка була найдавнішим у світі державним науковим закладом, існувала низка вищих шкіл. Китайська порцеляна, вироби з металу, шовку, бавовни були відомі практично в усіх країнах Сходу. В ХІ ст.. у Китаї налічувалось близько 2 тис. міст, а деякі з них мали вже до мільйона жителів.
Знаменитим в усьому світі став лікар і фізіолог Іб-ні-Сіно (980-1037) таджик за національністю, який проживав у державі Саманідів. Авіценна – автор понад 100 книжок з медицини, фізики, філософії. Головна з них – «Канон літературної науки» - була перекладена на латинь і стала настольною книгою лікарів світу до кінця ХVІ ст.
Отже, розвиток культури в часи середньовіччя був поступальним, і незважаючи на своєрідність розвитку, на певні відступи, культурна творчість народів мала великі здобутки в царині науки, освіти, філософії, мистецтві. З її глибин виросла блискуча культура епохи Відродження.
