Письменник Сат-Ок А. Павлюк

«Мені хочеться згадати свою першу

батьківщину, про свій народ – індіанців,

про їх життя, мрії, любов до природи,

свободи – якої у них так мало і яка їм так

потрібна»

"Сат-Ок"

Йде 1905 рік. Під могутніми ударами першої російської революції тріщить тюрма народів – царська імперія. На боротьбу з царатом піднімаються дедалі нові загони робітничого класу, селянства, революційної молоді. За Петербургом і Москвою – Україна, Кавказ, Польща. Приєдналася і до боротьби молода польська революціонерка Станіслава Окольська – Суплатович. Станіслава разом з групою товаришів по партії була засуджена царським судом до багаторічного заслання у Східному Сибіру. Оселили її в с.Алексєєвському.

Але у цьому глухому краї Станіслава не занепадає духом, а організовує втечу разом з кількома товаришами. Так вона потрапляє на Чукотку, далі через Берингову протоку на Аляску. Та група потроху розпорошилася і зрештою, жінка залишилася сама. Знесилину, виснажену, напівпритомну, підібрали її на снігу індіанці з племені шауні - шеванезів, які кочували там.

Вони дали притулок утікачці, виходили її, поставили на ноги. Станіслава Суплатович залишилася у своїх друзів-індіанців. За світлу шкіру і золоте волосся її назвали імям Та-ба-Біла Хмарка. Згодом вона стала дружиною головного вождя шеванезів Леу-карко-оно-ма, Високого Орла.

Ще на початку минулого століття шеванезі, або як вони самі себе називають, шауні, жили на північ від Флориди. Не витримавши знущань колонізаторів, плем’я шауні-шеванезів пішллллло в Канаду й зупинилося аж під Полярним колом. Ось там на березі Маккензі, в індіанському наметі-тіпі народився 1920 року в родині Високого Орла та Білої Хмарки син, якого згодом назвали Сат-Ок, що означає Довге Перо. У шеванезів тільки дівчатка отримують імя при народженні, а хлопчики повинні самі завоювати імя якимось хоробрим вчинком або подвигом. Сат-Ок здобув собі імя, вбивши стрілою з лука величезного гірського орла.

Сат-Ок прожив у рідному племені майже 17 років, поділяючи всі його радості й незгоди, виховуючись, як і його ровесники-індіанці. Та ось у 1936р. він, його брат Танто та друг Шалена Рись рятують у пущі від розлюченого чорного ведмедя двох білих мисливців. Один з мисливців виявився сином поляка, що емігрував в Канаду в середині 20-х років. Тепер можна тільки здогадуватися, яке хвилювання охопило Станіславу Суплатович, коли вона вперше за 30 років почула рідну мову.

Тугу за батьківщиною, залишеною 3 десятиліття тому, була непереборною. І от після тривалої подорожі Станіслава Суплатович у 1938 році ступила на рідну землю. Непривітно зустріли Станіславу з сином у її рідному місті Кельце. Її вважали давно померлою, і сестри розділили між собою належну Станіславі за заповітом батька частину спадщини. А треба ж було з чогось жити. Ледве влаштувалася Станіслава на роботу в будинку старих у Радомі. Сат-Ока вона віддала до школи-інтернату при монастирі.

Скрутно довелося там індіанському юнакові. Першого ж дня його посадили в карцер: він відмовився постригти волосся. Там його покарали за відмову молитися богові білих. З нього весь час знущалися монашки - виховательки, дражнили школярі, прозивали дикуном. Сат –Ок відмовився їсти й розмовляти. За кілька днів монашки викликали матір, щоб вона забрала непокірного сина додому.

У 1939р. Сат-Ок і Станіслава мали повернутися до рідного племені шеванізів, але 1 вересня на Польщу напала гітлерівська Німеччина. Сат-Ок, що вже непогано навчився польської, потоваришував з патріотично настроєною молоддю, відвідує підпільну школу, готується до боротьби проти окупантів материної батьківщини. У 1940р. його заарештовує гестапо. Після десятьох місяців знущань вони відправили Сат-Ока в табір смерті Освенцім, але юнакові по дорозі вдалося втекти. У Борковецьких лісах він зустрів польських партизанів, скерованої польськими комуністами Армії Людової і приєднався. Відтоді він із зброєю в руках бореться проти фашистів у складі різних партизанських підрозділів.

Після визволення Польщі Радянською Армією, Сат-Ок добровільно вступає до Війська Польського, стає військовим моряком. Разом з польським громадянством він прийняв імя та прізвище своєї матері – Станіслав Суплатович.

За мужність у боях з фашистами Сат-Ока нагороджено бойовим орденом «За заслуги». Він одружується з польською дівчиною Вандою. У 1961р. Сат-Ок став членом ПОРП. Він тепер механік, плаває на суднах торговельного флоту, здійснюючи далекі рейси в порту всіх континентів земної кулі.

Ось таку частину життєвого шляху пройшла людина, що належить до двох різних народів, двох різних культур. Саме його намалював художник-модерніст Павлюк Аркадій Григорович(1925р.н.). Це картина «Письменник Сат-Ок».(1969р.). Але я б запропонувала іншу назву «Перетворення», тому що: спочатку це був син вождя племені шауні-шеванезів – Довге Перо, а потім військовим моряком – Станіславом Суплатовичем. Але в душі він той же індіанець, що живе на волі, на природі. І саме поєднання цих двох особистостей в одну і змалював художник.

На передньому плані на весь зріст стоїть індіанець. Він одягнений в національний одяг свого племені – широкі штани із шкіри, вичиненої із вбитого звіра, поверх них – накидка – розшита різним орнаментом, що є особливою ознакою його народу. На широкі плечі одягнена куртка, оторочена китичками. Взагалі, багатьом племенам була властива одежа із цими самими китичками. Це був важливий атрибут одягу. На бедрах, з-під куртки видно великий ніж, що розмальований в основному червоним кольором.

Під коричнево-зеленою курткою видно сорочку, на грудях розшиту також яскравими нитками. Колір шкіряного взуття гармонує із загальним кольором одягу – коричневим. Саме коричневий із зеленуватим відтінком є тим кольором, що робить індіанців непомітними серед лісових хащів, невидимими для звіра та ворога. Постава в індіанця горда, впевнена, він міцно, твердо стоїть на землі, що символізує його силу, мужність.

Звернемо увагу на обличчя: колір шкіри відповідно смаглявий, але саме лице «порізане» зморшками, що глибоко залягли на високому чолі, біля чорних очей, навколо міцно стиснутих уст. Не можна не помітити густі чорні брови та орлиний ніс. Коли вперше дивишся на вираз обличчя, очі, вуста – здається нічого доброго й ніжного в ньому немає, але придивившись, помічаєш, що очі сумні та лагідні, а стиснуті вуста ніби зараз посміхнуться. На голові індіанця чудове оперення, що спадає йому нище пояса. Це символізує його велич та повагу у своєму племені. У руках він міцно тримає олівець, яким пише свою книгу, а на ній великими буквами видніється – Сат-Ок. Значить цей індіанець і є Сат-Ок, який описує легенди та оповідання рідних племен. Ось він задумався, а зараз, ніби торкнеться стержнем до паперу і далі буде писати…

Не можливо не помітити прикраси на шиї Сат-Ока – дископодібний кулон зеленого кольору. Своєю формою він нагадує Сонце. Мабуть, це був символ його племені, або ж його власний амулет чи може подарунок від когось.

Позаду індіанця стоїть чоловік похилого віку з лисиною на голові та в окулярах. Він одягнений в костюм сірого кольору, а на грудях у нього видніється медаль. Чоловік схилився над книгою і щось в ній пише. Але ця книга Сат-Ока, а отже він і є сам Сат-Ок, але вже у цивілізованому світі. Тоді це медаль є тією, яку автор отримав за мужність у боях з фашистами.

На газетному столику стоїть одинадцять книг Станіслава Суплатовича, а дванадцяту він пише. Зокрема звернемо увагу на те, що крім вази з квітами, на столі стоять два прапори. Один – національний прапор Польщі, а інший – встановити точно не вдалося, та, на мою думку, він належить тій країні, на чиїй території проживає його плем’я.

За Станіславом Суплатовичем видніється голова вола та півовал, на якому зображений віл та пташка.

З іншого боку від Сат-Ока видніється група дітей, які щось читають. Аркадій Григорович намалював їх тому, що книги Сат-Ока написані для середнього шкільного віку.

А у ногах індіанця лежить величезний коричневий ведмідь. Індіанці вірили, що якого звіра уб’єш, таку й силу будеш:

Сховай мене, лісе,

Щоб сліду не видно,

Дай мені силу ведмедя.

І спритність пуми…

Сат-Ок «Земля солоних книг»

А навпроти лежить барабан:

Чую в лісі крики й завивання

Чую в лісі бубни й бойовий клич.

Сат-Ок «Білий мустанг»

Вся картина виконана в тонах, що гармонують один з одним.

Відвідавши музей сучасного подільського мистецтва, я переконалася, що така художня течія як модернізм, є однією із компонентів, що піднімають культурний розвиток нашої країни.

Мандибура О., ЕСМ-03

Мистецтво Поділля

Нещодавно я побував у музеї сучасного Подільського мистецтва. У музеї широко представлені вироби багатьох мистецьких напрямків. Зокрема, тут можна побачити художню вишивку, інкрустацію дорогоцінним камінням, роботи з батику, малюнки на склу, писанки, мініатюри та ще багато чого іншого.

Проте найбільше тут усе ж таки представлене образотворче мистецтво, зокрема живопис. Тут представлені картини багатьох авторів, які різняться між собою, починаючи від натюрмортів та закінчуючи портретами та пейзажами.

І найперша картина, що впадає в око при вході в зал це, мабуть, картина «Інфанта», яку намалював Віктор Штельмах. На цій картині зображена дівчина з великими синіми очима на фоні безодні. Вона ніби уособлює собою долю царських дітей, які приречені жити у золотій клітці, і які не можуть вибирати долю.

Не можна не відмітити і картину «Лелеки» Віктора Пирогова. На цій картині птахи є символом вічних цінностей нашого життя. Варто також відмітити і картини Василя Мельника «Захід сонця», «Подих весни».

Проте серед усього цього різноманіття мені найбільше сподобалося картина Федора Канчука «Через цвинтар». Все-таки в зображеній жінці, що йде через цвинтар з перекошеними хрестами е щось символічне. Мені здається, ніби ця жінка уособлює собою Україну, що пошарпана життям, а квіти та стежка, яка йде в далечінь показує нам, що все ще попереду, і наша доля залежить саме від нас.

Можливо, ми уже не українці,

А так собі – якісь без назви люди.

От жив народ такий в двадцятім віці,

А в двадцять першому уже не буде,

Бо діти наші вже не знають мови.

Їм байдуже чи Київ чи Саратов

Якби це сталося у Львові,

Чиновники могли б спокійно спати.

Вже майже висохло старе коріння,

В дівчат нема ні вишиванок, ні коралів,

Можливо ми останнє покоління,

Яке читає «Кобзаря» в оригіналі.

Марченко Ольга

Іщенко Оксана, АЕ-03

У галереї було настільки багато картин, що, мабуть, уроку не вистачило б, щоб усіх їх роздивитися, але ж хотілося побачити як найбільше. Це було зібрання робіт таких художників, як Штельмах, Мельник, Пирогов, Назаренко та ін. Мені сподобалося багато картин: «Інфанта», «Лелеки», «Захід сонця», «Подих весни», «Ромашки», які відрізнялися від усіх інших своїм неповторним поєднанням яскравих кольорів, сповнених життєвої енергії. І я, навіть, не знала, яку ж з них рецензувати, але все ж таки вирішила описати найбільш витончену, на мій погляд. Тому вибрала «Ромашки» (1990) Олександра Назаренка. Цьому також сприяла і моя велика любов до квітів.

Картина виконана у пастельних тонах, що надає їй ніжності, деякої невинності і чистоти; сама ж вона випромінює спокій і душевне тепло. Якщо добре вдивлятися в полотно протягом декількох хвилин, можна відчути деяке духовне очищення і, навіть, збагачення. Це дійсно витончена і вишукана робота майстра, якому я віддаю належне. Адже, мабуть, не просто було звичайну польову ромашку зобразити королевою квітів. Насправді. Ця картина малопомітна. Вона не сповнена яскравих кольорів і тому якоїсь великої уваги не привертає на перший погляд. І лише придивившись добре, я відчула, що це особлива робота, яка відрізняється від інших своєю індивідуальною унікальністю, водночас простотою і довершеністю. Взагалі. Ромашка вважається символом чистоти, любові і щастя. Це квітка сонця.

Що ж до назви, то ніякої іншої я і не уявляю, і вважаю, що ніхто, крім автор, не може дати більш вдалої. Адже лише він знає, що саме хотів зобразити, і, можливо, самою назвою звернути увагу на щось особливе в картині. Картина і її назва – це єдине ціле, вони взаємодоповнюють одне одного. Прочитавши назву, сама картина стає зрозумілішою.

Чомусь у полі ромашок ми звернемо увагу на єдину троянду…

О цветах написано не мало,

Красоту их сложно описать.

И не нужно быть большим поэтом,

Чтобы совершенство их понять.

Они природой созданы на диво,

Такие хрупкие и нежные, просты.

Одновременно так изящны и красивы,

Природы благосклонной красоты.

Любимы солнцем и весной,

Их аромат небесной тишине подобен.

Окутаны любовью и теплом,

Они вокруг и каждый ими болен.

Ложатся спать с румянцем зари

И просыпаются, как утренний рассвет.

Умоясь раннею росой земли,

Играя тянутся к лучам на свет,

Но я живыми их люблю,

Когда лелеет солнце их росток,

А небо их укроет в синеву.

И это совершенство лишь цветок…

 

Данилюк В.М., 2ЕС-00

Quot;Лики" О. Рожков

Когда я просмотрела картины в выставочном зале, меня поразила своей страшной безисходностью картина «Лики».

На фоне серых, тёмных людей без лиц и без души, светлым пятном укора изображена картина Андрея Рублёва «Иисус». Он плачет над тем, во что превратились люди, что их души пусты, их жизнь сера и безрадостна, они просто Бездуховны!!! Они живут, но они мертвы.

Об этом можно говорить и писать очень много, но мне легче сказать так:

Ты смотришь, господи, с небес

На жизнь людей, что под тобою.

И что ж ты видишь, Иисус?

Они огромною толпою

Спешат куда-то, но куда?

Живут, рождают, умирают,

Чего-то жаждут иногда

Ну а чего – не понимают.

Угасли страсти в них давно,

Любовь в сердцах не заиграет.

Как черно-белое кино,

Пройдет, а чувств не задевает

Ты плачешь, стонешь и кричишь,

Они же просто существуют

Под сенью стен и крепких крыш,

И их проблемы не волнуют

На шаре, много их, земном.

Бездушных, серых и усталых

Живут не думая о том,

Что скоро судный день настанет

Ты хочешь глянуть в лица им

Нет лиц – одни бесформенные лики.

Ты плачешь над бессилием своим,

А может зря, за все грехи ты принял муки?

 

Сергієць Н., 1ЕСМ – 01

Кирилов Михайло Антонович – "Під мирним небом"

Олександр і Олеся були не так давно разом. Вони знали, що б не сталося ніхто не зуміє їх розлучити, вони будуть разом, поки життя не зіграє з нами в свою улюблену смертельну гру.

Вона прокинулась рано-вранці, ледь-ледь було видно сонячні промені і чути шум морських хвиль. Але Саші не було біля неї: вона швидко одяглась і вибігла на поріг їхньої затишної домівки. Далеко в морі було видно вітрила невідомого їй корабля і самотня постать Олександра на березі.

- Що сталось, чому ти прокинувся?

Він кивнув їй в бік корабля і відповів:

- Це мій подарунок для тебе.

А небо було на диво світле і велике. Вона його таким ніколи не бачила і відчула, що це і є те, що називають коханням. Почуття тепла, вдячності і того, що наповнює життя сенсом.

-Я тобі дарую це море, цей корабель, це небо. Я твій.

Крім них на березі ріс одинокий кущ і як живе створіння дивувався: «Чому це вони стоять тут? На що дивляться? Скільки пам’ятаю, на цьому обрії вже багато років не з’являлись ні корабель, ні човник. Дивні якісь».

 

Краснопольський М., ЕК-99

Вірш-рецензія на картину Шиніна Александра „Пекло”

Вот старанная картина на стене

Меня заставила задуматься о том

В чём суть моя, что ближе мне:

Добро ли, зло? Тюрьма иль дом –

Что есть обителью моей?

Ведь тело – оболочка для души.

И в бурной суматохе дней

Душа теряется в глуши

Забот, проблем и прочих бед.

И вот сегодня посетив музей,

И на картине видя «бред»,

Внезапно вспомнил я о ней.

В картину вглядываюсь я,

Питаясь в чем-то смысл найти.

Быть может тайну бытия

Хотел художник донести

До нас, но нет, не жизни тут

А смерти нашей скрыт секрет:

Уходят годы, дни идут,

А мы лишь просто смотрим вслед,

Не понимая почему

Мы с высоты святых небес

Упали в ад. А тут, внизу,

Нам в тело вставили протез

Вместо души…

Кто в жизни этой не грешил,

Кто не мечтал про райский сад?

На белом полотне души

Нарисовал художник «Ад».

Вот падший ангел босиком

Стоит с поникшей головой.

И нимб тускнеет над телом,

Он грешным стал, а был святой.

На отражение своё

В раздумье молча смотрит он:

Рука, одежды, и копьё,

И даже нимб здесь отражён.

Но образ этот стал безлик,

Лицо как будто кто-то стёр,

Как будто дождь прошёл и вмиг

Потух пылающий костёр

Души…

Локтіонова О.В., ЕК-99

Один этаж родного Политеха

Похож на мини-Эрмитаж.

Там возглас Ваш подхватит эхо,

Картина взгляд приманит Ваш.

Но среди множества полотен

Скрывает смысл в себе одно

Мазков всего лишь пару сотен

И «Дзыга» уж жужжит крылом.

На картині, що з першого погляду може здаватися безсюжетною, може бути зашифровано досить глибокий зміст. Його лиш потрібно побачити серед мазків, кольорів, ліній, їх поєднань. В нашому «міні-Эрмітажі» таких картин досить багато. Одна з них має дивну дзвінку назву: «Дзига». На брудно-синьому фоні зображено незвичайну чи то муху, чи то бабку, яка постає перед нами у вигляді довгого сигароподібного тіла, яке завершує кумедна голова з виряченими очима. Строкаті поєднання кольорів виграють на перетинаючи крилах, в очах, а також на дивних трикутних, ніби уламки скла, предметах, що пронизують простір довкола «мухи-симпатяги».

Уявіть на мить, що ці трикутники і справді уламки скла, яке колись було складовою частиною вікна в наш світ, в наше буття, і крізь яке до нас влетіло ось таке чудовисько, не схоже ні на що. Незбагненне дитя Мутації, якого ніхто не чекав, яке нікому не було потрібне…

І все стає зрозумілим: ось так в наш світ без попередження, неочікувано вривається і нова екологічна проблема. Можна було б зробити продовження, іншу картину, але на ній було б зображено ще більш потворну істоту, на ще більш брудному фоні…