Оплакування Ф. Панчук

Найбільше мені сподобалась картина Панчука Федора Васильовича «Оплакування» - пам’яті голодомору. Може тому, що не дивлячись на чудову сонячну погоду того дня, коли весняне проміння охопило кожен куточок виставкової зали, вона одна залишалась тьмяною, без єдиного відблиску життя, похмура і чорна, мов ніч… Тому картина виділялась серед інших, привертала мою увагу. Але коли збагнеш тематику картини, починаєш розуміти доречність невибагливої кольорової гами.

А тематика – голод… Страшне слово, страшна суть, страшна реальність нашого життя. Коли усе людське життя перевертається, стає виживанням, коли цілю усього людського існування стає крихта хліба. Так, саме хліба, який вже стає чимось на багато більшим за усі цінності і переконання, за любов і дружбу, за красу і біль. Почуття голоду випікає усю людську душу, люди з часом втрачають себе. Це вже не життя, не життєві труднощі, це пекло, що спустилось на землю, у кожну хатину, у кожну душу…Це та страшна сила, від якої не втечеш і від якої нема забуття.

Далеко не всі у цьому пеклі зберегли хоч крихту своєї душі. Нам не дано того права, щоб осуджувати їх. Ми лише маємо віднестись з глибокою шаною і вічною пам’яттю до тих, хто не дивлячись на нелюдські страждання, не втратили здатності любити, співчувати, вірити, страждати, а головне… дорожити життям інших. Це справді високі речі.

На картині Панчука Федора Васильовича «Оплакування» зображено саме такі загублені, обпалені горем, відчаєм, голодом душі, які ще здатні любити і відчувати втрату. З картини постає справді страшна реальність нашого буття. Як страшно коли прокидаючись щоранку, на думку спадає німе запитання: «Чи не в останнє я бачу це світло дня?» Жахливо. А ще жахливіше було батькам бачити їх змучених, бліденьких діток, які ще не розуміють цього горя, дивляться батькам у вічі і промовляють: «Мамо, тату, я так хочу їсти…». І що сказати на ці слова… І як дивитись, як найдорожчі, синьоокі, колись такі говіркі і веселі, любі їхні дітки, сохнуть, гаснуть мов свічечки. Гаснуть, а коли вже погасне останній відблиск їхнього життя, вони згаснуть назавжди і не повернеш, не вимолиш Бога, не дано й побачити більше. В такі хвилини зневіра в усьому. Де Бог? Чому його милість і співчуття не бачать тих смертей і страждання невинних? В такі хвилини смерть вже не є чимось невідомим, незрозумілим, далеким, вона стоїть зовсім поряд, в постійному очікуванні…

Там, на картині, серед чорного неба, чорної пітьми, і вічного горя стоять нерухомі постаті. В їх очах стільки горя, страждання, втрат, зневіри, відчаю, що ці очі – море, глибоке і безкінечне море. І знову втрата… Поховання ще однієї дорогої людини, свіча-життя якої вже відгоріла, відмучилась і душа її, і вона згасла…нарешті. Після усіх пережитих нею страждань її душа заслуговує на вічний спокій. А як же вони? Ті хто ще не згасли? Ті, хто прийшли попрощатись.

Картина виконана виключно в темних тонах, барви не насичені, тьмяні, не вибагливі.

Не можна зрозуміти чи то ніч, чи то день покритий вічним мороком, усе чорне, мертве, мов після великого пожару. Природа мов завмерла від споглядання тієї трагедії, що відбувається навколо. Жодної динаміки, жодного руху. Лише ці мовчазні постаті біля одинокої труни. Чи то могила, чи то попіл погаслої душі, не можна чітко визначити, що саме зображує художник у ніг людей, що прийшли попрощатись. Облич людей також не видно, риси облич розмиті, не чіткі, позбавленні життя. Картина виконана доволі в незвичному образі, де-не-де своєрідні потоки фарби, вони викликають асоціацію з потоками крові чи сліз. Ще одним символічним елементом є свіча в руках однієї з жінок, на мою думкую це символізує, що її життя ще не згасло, що вона ще несе свою життєву ношу, її свіча ще горить, своїм тьмяним жовтеньким промінчиком.

Картина Панчука Федора Васильовича «Оплакування» мене дуже вразила. Наштовхнула на осмислення усього великого горя українського народу. Мені ніколи не залишаться байдужою ця життєва істина.

Янчук Ольги, 2ЕКО-05