Мою увагу відразу привернула картина Мельника В.І. «Подих весни». Можливо, я вибрала саме цю картину, тому що вона є зараз дуже актуальною, адже ми всі з нетерпінням чекаємо приходу весни.
Друга половина лютого, початок березня - це лише прелюдія ранньої весни, але вона, вже несе в собі таємницю й загадку вічного зела та вічного слова. Ще в заметеній снігом землі спить, до слушної пори, цілий світ, але в невидному потаємному тому світі вже ось-ось мають починатися зміни або вже й почались. Це світ багатоликого зела, що чекає вознесіння своїх зелених душ до сонця й світла, на волю й повітря, під теплі дощі й погожі зорі.
На картині не має яскравих кольорів, навіть річка тихо і спокійно тече у нескінченність. Можливо це символізує душевний спокій і гармонію художника. Ніде не видно присутності хоча б частинки цивілізації, хоча б якогось натяку на розруху, яка зараз усюди панує у природі з вини людей. Навіть не можна визначити чи сходить, чи заходить сонце. Але так як картина носить назву «Подих весни», а весна символізує початок, щось нове, то можна сказати, що на картині все ж таки світанок. Сонце з синього неба посилає на землю вже досить теплі, благодатні промені. Під ними весело виграє останній сніг, з-під якого вибиваються тогорічні засохлі колосочки. Вони, на мою думку, символізують минулий рік, або вже щось, що відійшло у вічність і вже ніколи не повернеться до життя. Взагалі, складається враження, що вся природа на картині ще досі спить, але насправді це не так і з дня на день вона готова прокинутись і почати жити з новою силою. Цю картину можна ще назвати «Пробудження».
І сонце світить, сніг лежить,
І хмари ще на небі,
Але весна уже спішить
І усміхається для тебе.
Останні дні, сліди зими
Лишились ще на полі,
І всі чекають вже весни,
Як празника в природі.
А ти, як глянеш - на очах
Веселий промінь ніжно грає.
Весна - це молодість твоя,
Як жаль, що раз буває.
С. Павлюк
Троян Анни, 1ІС-05
Н.В.Ємень «Благовіщення» (батик)
Картини з батику - завжди заворожуючі. Ця техніка вимагає від автора дуже кропіткої праці,результати, якої часто непедбачувані. Тому, коли твір вдається,то це - неповторно та вишукано.
Розпис «Благовіщення» Н.В.Ємень, виконаний у техніці вузликового батику, коли перехід між кольорами окреслений швом-це надає роботі більшої виразності,ріднить її з графікою. Картина композиційно розділена на дві частини: зправа - фігура юної Марії, а зліва - Ангела Гавриїла.
Марія із схиленою головою сприймає звістку про свою міссію - народити Спасителя. ЇЇ обличчя сяє тихою радістю, готовністю до останку служити своєму Господу, повністю ввіряючись Його волі. Одяг Матері Божої виконано у двох контрастних тонах, що символізує її велику радість, але поки що і не зрозумілість свого становища.Тому це полотно можна назвати «Незбагненна радість».
Постать Ангела Гавриїла більша від постаті Марії,його світлий одяг підкреслює велич події,що відбувається, а незвичайні крила - неземне походження.
Вся природа – у пишному цвітінні,за вікном – голубе небо,як незрима присутність Самого Бога Отця – все готово до пришестя Спасителя на Землю. Коричневі та прозорі смужки відображають шлях Сина Божого у якому нерозривно пов’язано небесне та земне, божественне та людське.
Виконалось сказане пророком Ісайєю за 800 років до цієї події. Еванглие «От Луки»: Глава1
«… 26 В шестый месяц послан Ангел Гавриил от Бога в город Галилейский, называемый Назарет,
27 К Деве, обрученной мужу, именем Иосифу, из дома Давидова; имя же Деве: Мария.
28 Ангел, вошел к Ней, сказал: радуйся, Благодатная Господь с Тобою; благословенна Ты между женами.
29 Она же, увидевши его, смутилась от слов его и размышляла, что бы это было за приветствие.
30 И сказал Ей Ангел: не бойся, Мария, ибо Ты обрела благодать у Бога;
31 И вот, зачнеш во чреве, и родишь Сына, и наречешь Ему имя; Иисус;
32 Он будет велик и наречется Сыном Всевышнего; и даст Ему Господь Бог престол Давида, отца его;
33 И будет царствовать над домом Иакова вовеки, и Царству Его не будет конца.»
Кручок І.В., 1ЕСМ-05
"Письменник Сат-Ок"
Подільська земля щедро дарує світові талантів, одним з яких є Павлюк Аркадій Григорович - прекрасній графік, живописець та скульптор. Він творив, як і багато інших митців, скарбницю-скарбниць - мистецтво - своїми роботами. Одна з яких запам'яталася мені назавжди - полотно великих розмірів «Письменник Сат-Ок»
На першому плані сильний і мудрий вождь індійського племені. Його очі сповнені рішучості та випромінюють впевненість у завтрашньому дні. Він пише книгу законів для народу - і сором ніколи не проникне в його душу - він чистий перед всіма.
Великий поборений ведмідь символізує боротьбу за життя, життя поколінь, а не власної наживи.
Минає час, на зміну одним вождям приходять інші. І наше око звертається до образу політика, що крадькома написав не один том законів. Він заклопотаний створенням все нових і нових. А чи потрібно їх стільки людям - це йому не відомо. Чи хоче він це знати? Пише і пише, але для окремої купки людей, знищуючи старі цінності минулого, так і не створюючи нових. Лад на 1969 рік, неначе вбитий ведмідь, приносить страх та непевність у наступному дні. А за ним тисячі очей, які окутала сіра тінь. Вони питають: «Що ж з нами буде?». Але відповідь на це питання вони можуть знайти лише після того, як далі погортають сторінки історії.
О вождь несчастливый! Суров был жребий твой:
Всё в жертву ты принес земле тебе чужой.
Непроницаемый для взгляда черни дикой,
В молчанье шел один ты с мыслию великой,
Ты был неколебим пред общим заблужденьем;
И на полу пути был должен наконец
Безмолвно уступить и лавровый венец,
И власть, и замысел, обдуманный глубоко
А. С. Пушкин
Литовко Олександр, 1ПЗ-05
Картина Олійниченка "Калнишевський - останній отаман"
Історична тематика завжди хвилювала художників. І кожне нове покоління митців по своєму відтворювало відомі чи не дуже факти з життя тієї чи іншої історичної постаті.
Петро Калнишевський — жертва національно-колоніальної політики Катерини II, був патріотом України, стійким, невтомним, мужнім оборонцем Запорозької Січі — останнього вогнища волі, незалежності й демократизму. Не дивно, що таку людину, як він, не змогли обійти осторонь цілий ряд митців. Своє бачення і розуміння ролі цієї постаті в історії виразив і Олійниченко в своій картині.
Картина відображає дійсні історичні факти життя останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Зі свого довгого життя (112 років), яке пройшло на рубежах трьох століть - XVII, XVIII і XIX - 27 останніх років він провів в Соловецькому монастирі, 25 з яких у ролі ув'язненого. Саме цей період життя останнього отамана і змалював художник. Ми бачимо стару сиву людину за гратами в'язниці, яка, не дивлячись на довгий строк свого ув'язнення, не змогла змиритися з неволею.
Високе чоло, аскетичне обличчя, довге волосся, задумливий погляд, міцно стиснуті губи, а в очах світиться неспокійна думка про минуле й про сучасне... І з тоскою вдивляється останній отаман у вільне, блакитне небо. І бачить він там вільного птаха, що носиться у вільнім небі, і, мабуть, саме таким птахом подумки уявляє себе, згадує свої молоді роки.
Хто ж він такий Петро Калнишевський? Достовірні відомості з його біографії торкаються в основному часу його перебування в останній Запорізькій Січі, яка звалася Підпільненською або Новою й існувала у 1734 -1775 роках і періоду ув'язнення. Цьому сприяла наявність унікального архіву Коша Запорозької Січі, що чудом зберігся до нашого часу, та архівного фонду архангельського губернатора.
Ім'я Петра Калнишевського виринає в документах з початку 50-х років XVIII ст., коли він займає вищі старшинські посади. Спочатку був військовим осавулом, котрий відповідає за стан і організацію війська, потім — військовим суддею, тобто третьою особою після кошового отамана, яка входить до складу Коша (запорозького уряду). І, нарешті, в 1764—1775 роки Калнишевський — беззмінний кошовий отаман. Він керує Запорозькою Січчю упродовж десятиліття, що передувало катастрофі — остаточному знищенню російським царизмом Запорозької Січі.
Справа в тому, що за часів царювання Катерини II феодально-кріпосницькі відносини в Російській імперії досягли найвищого ступеня розвитку. А Запорозька січ залишалась останнім острівцем демократизму й національної незалежності у XVIII ст., тому що зберігала автономію й українську державність, які великою мірою базувалися на давніх традиціях і мали коріння в історичному минулому українського народу. Усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Проводячи політику ліквідації автономії України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути й Запорожжя.
Саме в таких історичних умовах запорозька рада на Січі вручила булаву Петру Калнишевському, обравши його кошовим отаманом. Посівши місце голови уряду запорозької республіки, Калнишевський виявив талант державного діяча й адміністратора, дипломата й воєначальника. Крім того, Калнишевський дбав про те, щоб ті демократичні й гуманні принципи, які склалися в системі освіти та культури на Запорожжі, не порушувалися, оберігав національний характер школи, дух глибокої любові до рідного народу, його культури, віри, звичаїв. Навчання велося на Запорожжі рідною тогочасною українською мовою.
Протягом усієї російсько-турецької війни 1768—1774 за кожної кампанії невтомний Петро Калнишевський, якому тоді вже було за 80 років, очолював Запорозьке Військо, виявляючи неабиякий хист воєначальника і військового організатора, талант полководця й особисту хоробрість, а також уміння орієнтуватись у політичній обстановці, надзвичайну дипломатичну гнучкість.
Але по закінченні русько-турецької войни російський царат повів остаточний наступ на Запорозьку Січ - все було зруйновано, вища січова старшина була репресована. Найбільше усіх постраждав кошовий отаман Петро Калнишевський, якого без суду й слідства відправили в довічне заслання і ув'язнення. Чверть століття провів він в нелюдських умовах, по суті живцем замурований в кам'яному мішку. Помер П. Калнишевський 1803 p., 112 літ від роду в цьому ж монастирі, де він добровільно залишився й після «помилування» його Олександром І у 1801 р.
Я вважаю, що нині, коли наш народ відновлює свою історичну пам'ять, на основі першоджерел осмислює своє минуле, такі картини, як вищезгадана, допомагають молоді збагнути своє місце в теперішньому плині часу.
Також цю картину можна було б назвати так: «Погляд крізь роки».
До цієї картини я склав таку поезію:
Минали дні, спливали роки,
Життя його завмерло тут.
Єдина радість - бачив клоки
Небес і птаха вільного, без пут.
Якби і він міг хоч на трохи
Здійнятись в небо вище хмар,
То, може, 25 тих років
Сприймав би потім як бождар.
Дар - відпочинку після воєн,
Дар - роздумів про сенс буття,
І то була б потрійна зброя,
Що надихала до життя.
Ободинська Олена, АЕ-03
