Відвідуючи виставку, мене дуже зацікавила картина під назвою «Через цвинтар» Панчука Федора Васильовича, написана у 1954 році.
На картині намальований старий цвинтар, який весь поріс чагарниками, де видніються лише верхівки хрестів і пам’ятників. Цей цвинтар ніби є наше минуле, яке занедбане і забуте…
Вузька при-вузька стежинка, на яку рідко ступає нога людини. Лише старенька бабуся, можливо, зрідка приходить сюди не забуваючи свого коріння, свого походження. Адже людина як дерево, не може жити без правічного ґрунту. А та людина яка забуває свій родовід починає всихати і перероджуватися на перекотиполе.
Але чомусь, ми, молоде покоління цього не усвідомлюємо. Ми, ніби того самі не помічаємо, але на сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, кудись поділись почуття сорому. Зникають традиції, затихає у селах народна пісня, виходить з ужитку чеснота мовного спілкування. А все це наша історія, наше духовне багатство, без якого ми спустошуємося, міліємо.
Наше життя перетворюється ніби на цей цвинтар, воно є, воно світле, але є занедбане, і занедбали його саме ми…
Сьогодні ця болюча проблема повинна хвилювати всі верстви суспільства. Куди ми йдемо, що будуємо? Серед багатьох відповідей най частіше звучить така – втрата духовної культури. Саме так, там, де руйнується моральний ланцюг між поколіннями, неодмінно з’являються духовні порожнини. Щоб ліквідувати їх, мусимо починати з повернення народові його історичної пам’яті. І починати маємо з найсвятішого – родоводу.
Гринюка Андрія, 2АМЗ-05
Quot;Вітер" О. Назаренко
Найбільше мене вразила картина Назаренка О.О. «Вітер». Вона мене вразила своїми жовто-багряними барвами, грою своїх кольорів. Ця картина надихає мене на приємні спогади, дивлячись на неї відразу ж стаєш веселішим. На цій картині зображений теплий вітряний осінній день. Непомітною ходою підкралася осінь. Небо на початку осені голубе та чисте. Дні стоять теплі та ясні. Осінь розфарбувала ліс яскравими кольорами. Листя беріз торкнула золотом. Сонце ходило на небі низько, але ще добре припікало косим промінням. Аж раптом несподівано налетів вітер. З неймовірною швидкістю захитались дерева. Почало опадати жовте листя. Все це складає неймовірний за красою пейзаж від якого не хочеться відводити очей. Автор дуже вміло передав настрій осені.
Інша назва яку я б дав цій картині «Золота осінь», адже на ній дуже вміло та гарно зображена ця пора.
Для цієї картини підходить однойменний вірш Еміля Верхарна:
Вітер
Бурхливий вітер вздовж ріки
Жене березові листки,
Лютує дикий листопад,
Скажений вітер у гаях.
Зриває гнізда на гіллях,
Мете холодною мітлою,
Нагонить страх.
І мов суворою зимою,
Лютує вітер,
Лютує дикий листопад.
Яринчак Н.І., 2ЕМ-05
Найбільше мені сподобалась картина Пирогова В. В. „Лелеки”. Про цих птахів можна говорити багато, але, на мою думку, дуже влучно їх охарактеризував Володимир Ліфшиц в своєму вірші „Аист”:
Аист
По траве густой и влажной Красный клювик аистенок
Ходит аист. Разевает-
Ходит он походкой важной Он наелся, он напился,
И жука ест. Он зевает.
Он зовет свою любимую Молвит аист аистихе
Подружку, Очень строго:
Преподносит ей зеленую -Ждет нас осенью далекая
Лягушку. Дорога.
Отошла она с поклонами -Ждет нас осенью далекая
В сторонку: Дорога.
- Отнеси-ка ты лягушку Хорошо бы с ним заняться
Аистенку! Хоть немного!..
Он скучает, наша лапушка. -Что ты, что ты,
Здоров ли? Он совсем еще ребенок!
Беспокоюсь, не свалился бы он Ведь и крылышки малы,
С кровли!.. И клювик тонок!..
-Надоело отговорки Солнце село. Стало сумрачно
Слушать эти! И тихо.
Мы к занятьям приступаем Вслед за ним взлетела
На рассвете!.. Аистиха.
*
А теперь я расскажу, Вот и скрылись две задумчивые
Как это было, Птицы…
Солнце снизу облака Хорошо, что есть на свете
Позолотило. Небылицы!
*
А когда оно взошло Под землей живут кроты,
Еще повыше, В подполье –мыши.
Сбросил аист аистенка То ли дело аистенок,-
Клювом с крыши! Он на крыше!
Испугался аистенок: У него гнездо покрыто
Упаду, мол!.. Мягким пухом.
Начал, начал, начал падать… Он лягушку может съесть
И раздумал. Единым духом!
Он раздумал Молча аист с аистихой
И синиц увидев стаю: Сели рядом.
- Поглядите,- закричал им,- Оба смотрят на сыночка
Я летаю!.. Нежным взглядом.
*
Рассказать мне захотелось
Вам про это,
Потому что есть народная Так ли это началось
Примета: Или иначе,
Я желаю людям счастья
Если аисты справляют И удачи!
Новоселье-
Значит, будет в доме радость А еще мое желание
И веселье. Такое:
Чтобы жить нам,
А не сядет к вам разборчивая Этих птиц не беспокоя.
Птица-
Значит кто-то Возвратится аистенок
Очень злится. В марте с юга.
Прилетит с ним белокрылая
Значит, будет в доме ссора, Подруга.
будет свара,
Если мимо пролетает
Птичья пара.
Путь приметы сквозь столетья
Длинный-длинный.
Показалось людям следствие
Причиной.
Просто птицы эти
Издавна садились
Только там, где не шумели,
Не бранились…
Семенова О.В., 1ЕМ-05
„Мистецтво Поділля”
Мистецтво нашого рідного краю – це частина культурної спадщини, заснована і виплекана вже багато століть тому. Оригінальність і неповторність, вільний політ авторської думки у безмежжя уяви – все це яскраво втілювалося у творчих проектах наших пращурів. Воно зберігалося і доносилося до нас крізь призму часу, не втрачаючи своєї первозданності. І ось саме те, що так важко передати словами, а саме потрібними, знаходимо на картинах видатних майстрів Поділля, авторів оригінальних картин.
Перед нами постає куточок людської душі, що вміщує окремі світи з власним світоглядом, сприйняттям і відображенням. Так, окремий світ собою становить картина Мельника Василя Івановича – „Захід сонця”, 1991р. створення. Перед нами зовсім звичайний пейзаж, але ж скільки краси, оригінальності у виконанні несе він в собі. Картина сповнена особливого сяйва, то чи від того сонця, чи тепла, що переповнює душу автора.
Увагу мою привернула інша робота з незабутньою назвою „Подих весни” В.І. Мельника. Ця картина була написана в 1990р., в ній автор, поєднуючи тільки йому властиву техніку змішування фарб, добивається незвичного ефекту. Виникає відчуття невизначеності в часі. Ледь освітлені береги річки, на якій саме йде льодохід, не дає точного визначення в орієнтації часу. Спостерігач сприймає ранній світанок, проте відразу ж виникає ілюзія передвечірніх сутінок. В цьому і оригінальність роботи автора.
Митці Поділля велику увагу приділяють саме природі рідного краю, яка виявляється єдиною і неповторною, багатою і щедрою. Неодноразово автори звертаються до змалювання чи то окремих міні пейзажів, як-от на картині Олександра Назаренка „Натюрморт”, чи то присвячені змалюванню різних місцин – картина Бондара Миколи Олександровича, що має назву „Вінниця взимку”. Чималої уваги приділено і релігійним темам. Це відображено на картині Грицини Віктора Степановича „Храм”. Неабияку майстерність виявляє автор у змалюванні святині християнської церкви.
Та найбільше мені сподобалась картина, Віктора Пирогова „Лелека”. Ця картина наповнена блакиттю небес, вона випромінює свободу, у ній відкривається нестримний політ, політ лелеки, а може значно більше. Асоціативні твердження: це політ людської думки. Коли воно, обґрунтовано стрімко відривається від причалу і летить на зустріч великим відкриттям. Інше пояснення: політ лелеки – це, як нестримний рух, прогрес, рух уперед, без будь-яких зволікань, рух без перешкод, рух, що дає надію. Це, як рух, до якого прагне людство, рух людської цивілізації у вищі виміри душевності. Лелека відлітає, він залишає своє гніздо, на нього чекають малі лелечата. І це викликає потребу повернутись назад, це ніби шлях, який людина проходить на землі і знову ж прагне повернутись до своїх витоків. Це, мабуть, глибокий філософський зміст, який автор, творячи цю картину, хотів показати, і з допомогою фарб наочно продемонструвати сутність правдивості, людяності і гармонійності з життям.
В народі лелека є символом щастя, добробуту, коли птах оселяється в господаря, то за народними повір’ями, його будуть охороняти святі сили. Хтозна, дивлячись на картину, чи можна ж сказати, що птах, який пізнає щоразу у нестримному польоті далечінь небес, їх незвіданий простір, чи не є частиною того загадкового і водночас такого звичного для нас...
Мабуть, якби мені було вирішувати, як назвати картину, я б назвала її „Незвідана далечінь” чи „Політ у блакить”. Чимало поезій і творів присвячено саме вшануванню улюбленого птаха лелеки, а ось один з них, який написаний моєю подружкою Морозюк Лесею:
О твій політ – це небеса
Такий нестримний і далекий,
Куди полинеш ти, а я?
О мій прощальний гість лелеко!
Залиш мене хоч на хвилинку
Ти покружляй десь там вгорі.
О твій політ такий далекий,
О зник, та ні, мій гість лелеко
Ти ринув десь у ту блакить,
Що так мене до себе кличе,
Моє серденько так щемить
Візьми з собою, мій лелече!
І полечу я із тобою,
У ті незвідані світи,
Що ж там побачу я лелече?!
Чи зможу долю віднайти,
Збагнути серцем, зрозуміти
Те, про що вже знаєш ти.
О мій далекий приятель лелеко,
Лети у вись, лети нестримно ж ти!
