Інфанта В. Штельмах

Тематикою багатьох художників і поетів було гноблення і гніт народу, тяжка доля знедолених людей, боротьба проти несправедливості та злиднів. Не було виключенням написана Віктором Вікторовичем Штельмахом картина “Інфанта” на якій зображена дівчина з дорослим і сумним обличчям. З винятковою виразністю зображені очі Інфанти, блакитні, стривожені й тужливі, смиренні й прекрасні. За злетом брови, за тонкими повіками ми вловлюємо пильність, не лукавість, чистоту цього погляду, який примушує бриніти найпотаємніші струни мого серця.

На мою думку, картині В. Штельмаха можна дати назву «Полонянка». Так як дівчина знаходилась в полоні суспільства, людей які її оточують, обставини та долі. Але як би не називалась ця картина, очі зображеної дівчини самі вимовляють той біль і смуток, дитини, на плечі якої випала тяжка доля, дитини, в якої забрали дитинство і можливо майбутнє…

Так вимальовується образ дитини – уособлення трагічної долі, жертв суспільства розбитих злиднями та несправедливістю, з тенет яких майже неможливо вирватися, томі на картині зображена дитина з дуже рано подорослівши обличчям, це наче наслідок обставин тодішнього суспільства. Мене дуже вразила ця картина і я присвячую їй такі рядки:

Когда на небо поднимается луна

И где-то слышен звук ночных мелодий

С картины смотришь на меня ты вновь

Твой взгляд на размышления наводит.

Твой взгляд как утренний туман:

Синее моря, тише океана,

И в них срываются следы

Скрывашь ты в них все на серце раны.

Какой же путь тебя сюда привел?

Какая же беда с тобой случилась?

Скажи, что грустний взгляд твой здесь нашел?

И я за что в твои глаза влюбилась?

А ты молчишь и будешь впредь молчать,

Ценя молчание далекими годами

И будешь в душу мне смотреть

Своими грустными, холодными глазами.

Я вважаю що ця картина змушує задуматися и переглянути, як ми живемо і чи ми не змушуємо занадто рано дорослішати наших дітей, перекладаючи на них свої проблеми…?!

 

Гончаренко А.В., ЕПА-03

Quot;Оплакування" Ф. Панчук

Відвідавши музей, мені найбільше сподобалась картина Федора Васильовича Панчука під назвою «Оплакування». Ця робота присвячена пам’яті жертв голодомору в Україні.

Я обрав саме цю картину, тому що вона зображує трагічну сторінку нашої історії. Голодомор 1932-1933 рр. – майстерніший геноцид в історії України. Та чому ж автор зображує саме цю трагічну картину? Я гадаю, що цим він хотів сказати, щоб ми пам’ятали гіркі сторінки історії і ніколи в майбутньому не допускали подібного. Картина дійсно ніби випромінює смуток і цим і цим заставляє замислитись над помилками минулого.

Федір Васильович вклав в картину частку своєї душі і саме ця назва найкраще і найповніше розкриває задум художника. Ще в підтвердження я хотів би доповнити, що цю страшну подію можна тільки оплакувати.

З поезії я підібрав рядки написані Василем Симоненком:

Гранітні обеліски, як медузи

Повзли, повзли і вибилися з сил –

На цвинтарі розстріляних іллюзій

Уже немає місця для могил,

Мільярди вір зариті в чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить. Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевне, б репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на вали копим.

Ви чуєте? На цвинтарі іллюзій

Усе немає місця для могил!

Уже народ – одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

 

Козаченко Олени, 2ЕСЕ-03

Мистецтво Поділля

Мистецтво ніколи не проходило повз мене. Особливо близьким для моїх серця і душі завжди були, є і залишаються картини, хоч і у самої таланту до малювання в мене немає. Мабуть саме тому, виставка сучасного подільського мистецтва залишила в моїй пам’яті такий виразний слід. Зайшовши в кімнату, я навіть не знала, на що спершу поглянути, на яку роботу спрямувати свою увагу, оскільки кожна з них втілює певний момент, подію чи символ чого небудь. То му мені досить важко відповісти на запитання: «яка картина сподобалась найбільше?» для мене воно риторичне.

Спершу мою увагу привернула неймовірною красою картина Василя Мельника «Захід сонця» вона нагадала мені про захід світла в мої почуття, які в той час були затінені переживаннями. «якаж вона прекрасна!» - подумала я. художник настільки вдало намалював цю картину, що дивлячись на неї, відчувається реальність цього явища, ніби ти спостерігаєш за ним з вікна будинку. Мені здається, що іншої назви художник дати не міг, червоно-чорні відтінки кольорів, яскрава стрічка вздовж річки, що залишило, окреслило, відбило на воді ледь червоно-золотисте сонце, і ніби чути тишину, що причаїлась навкруги. Воістину картина сонця.

З особливою майстерністю зобразив В.Штельмах «Інфанту», яка вражає своїм проникливим поглядом, болем, що переповнює прекрасні, не по-дитячому дорослі очі дівчинки. У самій назві «Інфанта» відчувається подих долі, рокова подія, яка змінює усе подальше життя. І де б ти не стояв, ти відчуваєш на собі цей пильний погляд, а разом з ним і весну. За що сказати важко, але створюється таке враження, за всі гріхи і біди на землі відповідаєш тільки ти, а горе, яке спіткало цю дитину, і спричинило важкий біль, іде лише від тебе. Можливо цим автор хотів змусити кожного з нас задуматися над сенсом життя, своїми вчинками, чи не ти став причиною народження інфанти, а якщо ні, то що зробив, щоб відвернути це.

Інфанто, ти дитина розлуки,

Прощання з радістю життя.

Та за які такі ж то муки

Ти терпиш біль до забуття?

Твій погляд, сповнений печалі,

Не по-дитячому сумний,

Вдивляєшся в безмежні далі

Крізь душу кожного із тих,

Хто відчуває крихту долі,

Що переповнює тебе,

Що поламало ніжну долю,

Не вернеш щастя вже тепер.

Чи відчуваєш ти страждання,

Що розривають серце в прах?

Горить в її очах питання,

А в наших душах тільки страх.

Вона ж ніслова не промовить,

Лиш міцно стисне, ті вуста,

Здригнуться. Чуєш, плачуть знову,

Чи то скрипить її душа?

На ні спасіння, ні розради,

Все потонуло в морі сліз

І вже ніхто не дасть поради;

Як замолити людський гріх.

Козаченко Олена

Барбалат Катерина, ЕПА-03

Quot;Тиша" М. Мігрін

Найбільше мені сподобалась робота «Тиша» Мігріна М.І. Ця картина коли я на неї вперше глянула, чомусь нагадала мені Даліанські пейзажі. Чому не знаю. Може то було просто на перший погляд.

Сподобалась мені ця робота, тому що по-перше: я дуже люблю коли робота і назва взаємодіють між собою. Коли робота пояснює назву і навпаки. По-друге: я дуже люблю тишину. І коли бачиш цю картину здається, ніби в тебе проникає водночас жаданий і дуже суворий спокій.

Можна цю картину розглядати, ніби стоп-кадр. Мить.

В кожного, мабуть були моменти в житті, коли життя тече, тече, швидко, шумно, невпинно, суєтливо… і тут відбувалось щось, що ви хотіли зупинити цей швидкий темп і розглянути цю мить.

«Зупинись, мить, ти прекрасна».

Ці хмари теж, ніби так само швидко пливли і пливли. Та на мить зупинитись, щоб щось розповісти… точніше про щось помовчати. Мовчати про те, що кожну таку мить треба цінувати, може про те, що мовляв, годі метушитись, заспокойсь, послухай тишину.

Чому саме такі асоціації?

Може мені теж треба заспокоїтися.

Чомусь мені захотілось тут висловити думку, щодо мови в житті людини. На картині ми бачимо спокій. Непорушну цноту дещо фантастичною??????. Можна уявити як хтось сидить у глибокій задумі і цей????? світ мислителя чи мрійника.

Так, кажуть мова з’явилася для спілкування, як необхідність. Але разом її роль трансформувалася. Як сказав, не пам’ятаю який філософ «Мисль, высказанная в слух, есть ложь». І слово, ніби вітер здуває думку і хмари знов пливуть… А навіщо?

Художник, на мій погляд, хотів змалювати саме тишу. І йому, я вважаю це вдалося.

Тиша. Хмари. Каміння. Пустеля.

Спокій. Мрії. Проблеми. Буття.

Все це вітер змішає і далі полинуть

Острівки наших снів, і тектиме життя

Час біжить, все міняється: скелі і люди

І так само руйнуються річки буття.

І проблеми з’являються, й миті минають

Не калічиться лише тиша свята.

 

Лісяна Юлія, ЕПА-03