Лекции.Орг
 

Категории:


Классификация электровозов: Свердловский учебный центр профессиональных квалификаций...


Деформации и разрушения дорожных одежд и покрытий: Деформации и разрушения могут быть только покрытий и всей до­рожной одежды в целом. К первым относит...


Макетные упражнения: Макет выполняется в масштабе 1:50, 1:100, 1:200 на подрамнике...

Quot;Через цвинтар" Ф. Панчук



Загрузка...

Мені сподобалось багато картин, але найбільш усього мене вразила картина Федора Панчука, яка має назву „Через цвинтар". Спробую пояснити чому.

Епілогом до своєї творчої роботи я хочу взяти слова:

«Как дереву не устоять без крепких корней, как дому не устоять без мощного фундамента, как знаниям не устоять без истинной традиции, человеку трудно устоять без опоры на предков, без связи с родом вседержителем.» Мені здається, що ця народна мудрість є досить актуальною у наш час.

На картині ми бачимо сумний і похмурий цвинтар. Усі могили вже давно занедбані, хрести вросли в землю, а на табличках вже давно не розібрати, хто там похований. Я гадаю, що це досить сумно. Але все ж таки є люди, які намагаються зберегти свій зв'язок з минулими поколіннями. Старенька бабуся йде по стежці, яка мабуть-таки веде до могили, де поховані її рідні. Але, на жаль, таких людей дуже мало. В наш час повага до предків, яка завжди була невід'ємною частиною традицій слов'ян, зараз досягає занепаду. Зв'язки родів розриваються, сила роду, яка міститься в них стає нікому не потрібною.

Про минуле нагадує багато речей: легенди, літописи, археологічні знахідки, назви вулиць, древні будівлі, тощо. Що б ви сказали про людину, яка знищила, наприклад „Повість минулих літ" і якщо її вже неможливо було відновити? Навіжений? Злочинець? Злодій? Саме він лишив би нас пам'яті про історію нашої країни, пам'яті про наших предків.

Але чи самі ми бережемо цю історію???

Чим кращі ті, що зносять старовинні будівлі, щоб побудувати модні зі скла та бетону? Багато людей говорять, що молодь не поважає старше покоління, не пам'ятає предків, не любить свою країну... Але що зроблено для цього??? Який приклад ми показуємо молодим людям, руйнуючи у них на очах їх історичний спадок? Історія людства не 1 раз доводила, що неможливо створити нове, не спираючись на старе. Не можна жити без пам'яті... Не можна вщент розгромити світ, а на його залишках будувати новий. А люди, які не пам'ятають минулого (або не хочуть його пам'ятати) не будуть мати майбутнього. Давайте не забувати про те, що зробили наші предки для нас.

Головна проблема незнання своєї історії - це викладання історії в школах. Історію не знає ніхто і багато хто навіть не хоче знати. Діти і старшокласники не знають хто такий, наприклад: Ленін. В кращому випадку можна почути: „Цар!". І цим вже нікого не здивуєш.

Чому так? В першу чергу тому, що наше суспільство знаходиться на тому етапі своєї історії, коли зовсім хочеться забути про будь-яку історію.

Цікавість до часу зведена до нескінченно-малої величини поточного моменту; ніхто не будує прогнозів далі ніж на 3 тижні і не пам'ятає предків у ніякому коліні(бабусь, дідусів...і то не зовсім).

Саме це називається жити на зламі. На зламі віків, влади та історії. Цій картині можна дати іншу назву. Саме таку, яку я дала своєму віршеві:

Безмолвие предков

Никто не знает кто мы и откуда,

И в общем не узнает никогда.

Пока не будет в этом мире чуда -

Что сохранит родные нам тела.

Генеалогия дар яркий, редкий

С развернутого листа –

Наши далекие предки,

Откроют шире уста.

Не чтим святой мы прах:

Его и тлен, и силу;

И не прийдем на вечные могилы.

Где похоронены они:

Отцы и матери.

Что значит это равнодушие?

Нам что-то делать надо! ЧТО?!

Так много в словах этих правды –

Души слепые не творят добро.

Вернуть им зренье - долг святой

И этот долг исполнить должен...

Не кто иной, наверно я...

И если все и долг исполним,

То станет ясным смысл бытия.

Дорожек нет протоптанных

И все сдесь одичало:

Крестов, как на войне, давно уж нет.

Могилы наших предков мы предали.

Пощады нет!!! Простыл их след.

Стирать границы, не помнить себя

Может нынче сегодня модно?

Это делать не стоит труда

А в духовном плане - бесплодно.

Мы пытаемся спорить с безмолвием предков,

Но увы для нас у них нет больше слов.

Молчат они в тишине горделивой

Не уберечь и нас от этих оков...

Мы не знаем что думать?

Что делать?Мы не знаем куда нам идти.

Но твои непокорные предки

Сберегут тебя в этом пути.

Ты по кривой дорожке точно не пойдешь,

Но кривизну ее имеешь право ты исправить.

Пока ту нить «святого древа» не найдешь –

Ты не поймешь, себя ты не поймешь.

Рассеется туман и станет видно

Зачем нам забывать родную плоть и кровь?

Пусть иногда хоть... будет нам немного стыдно

Что мы не знаем к предкам любовь!

Благими помыслами в ад устлана дорога,

А если помыслов впомине нет?

Дорога в никуда из ниоткуда?

Как бы хотелось нам узнать ответ...

История. Что было, то уж было.

Потомкам тут на многие века

Устелена дорога в облака.

И проще нам судить издалека.

Легко, но грустно помнить прах,

Кторый всем єством дышет о днях...

Тех невозвратных поединков,

Которые вселяют страх.

Но тошно от того,

Что глупая толпа

Не помнит никого и незнакома с прошлым.

Всегда она упряма и тупа.

Имена же наших прадедов,

Даже деда, мы помним всего лишь одного,

Но признаться в плебействе не можем мы честно,

Что о предках не знаем мы ничего...

Но в чем эта причина ныне??

Белішов Віталій, 11С - 05

Артур Тиводар «Ночью» 3. Гиппиус

Роботу Артура Тиводара «Вночі» 3. Гіппіус, я не зміг би не помітити з двох причин: по-перше його картини дуже вражають і вони мені дуже сподобались; по-друге картина вражає своєю духовністю та символізмом.

Отже, на картині зображено людину в ночі, яка начебто роздвоюється і може здаватися, що там дві людини, серед цієї темної ночі є вікно на ззовні, це голубий прямокутник з каменю Лазурит - є посиленням влади та психологічних можливостей. Вважається, що цей камінь розвиває творчі здібності, укріплює силу волі та розвиває дар передбачення майбутнього.

Ніч - це така пора, коли людина може поринути в другий світ (або навіть паралельний світ) де духовне сполучається з тілесним. Людина знаходиться між вибором у цій картині залишається в темряві чи ринути до вихору світлого. Присутній в творі символізм де духом близький до стилю письменниці Зінаїди Миколаївни Гіппіус, російської письменниці, ідеологи символізму. На її думку необхідно було допустити розрив між духом і люттю людини. В її творах присутні мотиви трагічної замкнутості, відчуженості від світу, вольового самоствердження особистості.

Взагалі на мою думку назва повністю підходить картині, тому що ніч це така пора коли все стає на свої місця, духовний світ переважає над тілом і душа тягнеться до нових висот і внутрішньої рівноваги, роздвоєність особистості на мій погляд це рівновага між душею що тягнеться до синього неба і тілом, що боїться залишити землю.

Предел

Сердце исполнено счастьем желанья,

Счастьем возможности и ожиданья,-

Но и трепещет оно и боится,

Что ожиданье - может свершиться…

Полностью жизни принять мы не смеем,

Тяжести счастья поднять не умеем,

Звуков хотим, - но созвучий боимся,

Праздным желаньем пределов томимся,

Вечноих любим, вечно страдая,-

И умираем, не достигая...

З. Гіппіус

Мастюк Ірина, 1ЕСМ-05

"Барви осені" О. Довбощук

Під час екскурсії я побачила багато цікавого. Цікавого як з естетичної точки зору, так і з інтелектуальної. Але хоч твори більш асоціативно та інформаційно складного характеру зазвичай мене приваблюють більше, цього разу я обрала роботу найбільш гармонійну (хоча і була в ній якась втома) на мій погляд. Ця робота називається „Барви осені". Вона не лише сподобалась мені, вона явилась мені продовженням настрою, який вже панував в моєму серці. А цей твір став чудовою ілюстрацією до переживань та думок, які блукають по сьогодні у мені. Трохи раніше було написане невелике оповідання, уривок з якого і відобразився візуально в побаченій мною роботі.

Марципанові свята

Крізь втомлену од літа шкаралупу дрібних опіків вже не відчуваєш палкого бажання просто жити, просто мріяти... просто благати життя, щоб дарувало золотаві епіцентри можливостей виникнення мрій абощо...

Такі люди, як ми з тобою, Гансе, ніколи не звикнуть до глумливих поглядів нерозуміючих, бо ж не розуміємо самі... Хоча й невблаганно віримо в те, що все по зубах, що все попереду, і є щось уже й позаду...

Але досить одному слову, одній думці, ба навіть напівдумці завітати до обпеченої літом голови, як щось робиться там, всередині, щось відчиняється, щось гупотить та знайомо вистукує трохи печальні, але порівняно безтурботні ритми...

Тільки-но почало падати листя з берез, що ростуть у дитячому садку коло мого дому, як прийшла осінь. Я вже і не сподівалась, що вона прийде. Я думала, що вона забула про нас. Що одразу після пекучого літа прийде зима.

Але осінь прийшла, і привела з собою нову радість. Радість бігала чорною пухнастою собачкою по жовтому вербовому та березовому листю і тягнула за собою коричневий шкіряний мотузок.

А потій був дзвінок у двері.

За дверима стояла Осінь. Вона була вбрана в довгу сукню кармінового кольору, поверх якої була наспіх накинута вовняна шаль. Від неї віяло теплом і холодним вітром.

Я запросила її зайти.

Деякий час ми сиділи удвох за столом і мовчали. Потім Осінь перетворилась на ластівку і вилетіла у вікно, а зі стелі полилось осіннє золото. То був подарунок, яким Осінь дякувала мені за гостинність.

Вона просила не залишатись в боргу - дарувати радість, Залишається лише з'ясувати - кому?

В боргу не лишатись...

Я йтиму з дірявим мішком на плечах. У тому мішку осіннє листя. Я йтиму, а воно буде падати з мішка (подвійно опале листя), і тоді за цими знаками він зможе знайти дорогу, на якій можна знайти мене.

Скільки мене є? Чи вистачить на бездумний танець радості поміж байдужих (чи ні...) веселих пісень... Для нього - лише для нього... О, Осінь! Чи ти ще не втомилась святкувати свої марципанові свята? Гансе, допоможи мені, натякни хоч трошки, як не загубити ту чорну пухнасту радість. Як поділитись з жадібними до всього чужого та приємного, наприклад до кохання...

Вийшли залишки емоцій у стічну трубу думок. Лиш для мене сяє сонце, та до нього цілий крок. Цілий день сиджу на місці, цілу ніч гризуть мене Спогади - пожовкле листя. Сподіваюсь, що мине.

Залишається танцювати...

Музика наповнює нас і їх собою, ми перемішуємось, ми губимось, як карти в старій вицвілій колоді, ми регочемо словами старого забутого petti. Ці слова мені шепоче на вухо Осінь: „Сонечко, повір мені, ти одна - тебе не двоє. Лиш для тебе зазвучить жовте сяйво твоєї думки і дурних переживань, лише ти оціниш їх красу і значимість. Шукай свою іншу половинку, а не половинку себе, її ти вже знайшла і навіть не думай відпускати1."

А я затіялась разом з усіма, і в тому сміху була величезна згода і „Так!".

Подібно ультрамариновому сяйву на чорному тлі збоченої у „PhotoShop"-i лампочки, сяяла моя нетвереза душа. Божевілля, яке блукало по мені все літо, нарешті заспокоїлось, і прийняло природну форму. Насправді, це і є гармонія. Або щастя.

...Йшла каштановою алейкою, і як же мені закортіло відштовхнутись від асфальту і поплисти повітрям...

Але зима таки прийшла...

Навряд чи цей уривок спроможний передати зміст всього оповідання, я і не намагалась донести його суть в своїй творчій роботі, але робота „Барви осені" - три шматочки теплої, спокійної, але чомусь тривожної осені на холодній стіні - може допомогти відчути настрій та колір марципанових свят. Неспокійне дещо, до якого вабить та од якого сліпить. Я гадаю, що не варто пояснювати чому я пропоную дати назву візуальному образу відповідну до словесного.

Чукіна О.І., 1АМЗ-05





Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 277 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.01 с.