Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 9 страница

Необхідно зазначити, що робітники, вихідці з селян, зму­шені були мешкати в антисанітарних умовах у заводських будинках. Тяжкі побутові умови сприяли пияцтву у середо­вищі робітників, хворобам та високій смертності.

На початку XX ст. становище робітників ускладнювалося появою безробіття. Так, наприклад, у І902 р. в Харкові на­раховувалося 16 000, а в Катеринославі — 15 000 безробіт­них. Власники підприємств, користуючись наявністю зай­вої робочої сили, зменшували заробітну плату.

За таких умов серед робітників знаходили сприятливий грунт соціалістичні ідеї. У 1898 р. відбувся перший з'їзд Ро­сійської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка у 1903 р. розкололася.на дві частини: більшість на чолі з В.Ї.Ульяновим (Леніним) прагнула створити партію профе­сійних революціонерів з суворою дисципліною, яка б керу­валася директивами Центрального Комітету; меншість, на чолі з Мартовим, виступала за вільну організацію робітників. Так виникли по суті справи дві партії: РСДРП більшовиків і РСДРП меншовиків.

Для партії професійних революціонерів більшовиків [РСДРП(б)] властиве було ігнорування економічного стано­вища робітників: «Чим гірше, тим краще!», — був основний їх лозунг. Тяжке становище робітників, на думку більшо­виків, сприяло їх революційності, давало можливість підняти їх на збройну боротьбу. Тому-то В.Ленін доклав багато зусиль, щоб на початку XX ст. теоретично розгромити так званих економістів на чолі з Струве, які виступали за покра­щення соціальних та економічних умов життя робітників. Тому і в революції 1905—1907 pp. партія більшовиків висту­пала тільки з трьома вимогами: встановлення 8 год. робочо­го дня, контролю робітників над виробництвом та утворен­ня республіки. Жоден із робітничих страйків, що часто мали місце в Росії під керівництвом більшовиків, не проходив з вимогами підвищити заробітну плату або покращити побу­тові умови. Вся агітаційно-пропагандистська та практична діяльність більшовиків була спрямована на повалення царсь­кого самодержавства та захоплення влади партією профе­сійних революціонерів з метою побудувати соціалістичне сус­пільство.

Програма партії більшовиків передбачала націоналізацію землі і встановлення на неї державної власності. їх програ­ма ігнорувала національні проблеми, які існували в Росії, заперечувала право націй на самовизначення, прагнула до встановлення влади «диктатури пролетаріату» у світовому масштабі. Зводячи марксистське визначення потреби люди­ни тільки до потреби в одязі та хлібі, більшовики тим самим заперечували необхідність боротьби за культурно-національний розвиток, за духовне збагачення людини.

Прагнення встановити державну власність на землю, ігно­рування національно-культурних проблем пригнічуваних Росією народів, заперечення права націй на самовизначен­ня з метою утворення власної держави, відштовхувало від партії більшовиків основну масу населення — селянство.

Іншою партією, яка займалася революційною роботою у середовищі робітників, була Партія соціалістів-революціонерів (есерів) на чолі з В.Черновим. Ця партія мала підтримку селян, оскільки вона виступала за передачу землі селянам і за знищення на землю приватної власності. Есери проводи­ли не тільки революційну агітацію у середовищі робітників та селян, а й здійснювали терористичні акти проти високо­поставлених урядовців.

Досить тяжким було становище селян. У період після се­лянської реформи 1861 р. зміни у становищі селян полягали тільки у звільненні їх від панщини та економічних зобов'я­зань перед паном.

Селяни України були неоднорідними. У їх середовищі відбувалася майнова диференціація. Напередодні революції 1905—1907 pp. 54% селянських господарств пересічно мали земельний наділ до 6 десятин, 29,4% господарств — від 6 до 10 і 16,6% — понад 10 десятин надільної землі. Необхідно зазначити, що власником землі була громада, а селянин лише користувався земельним наділом, він не мав права розпо­ряджатися таким наділом. Разом з тим були селяни, які мали землю на праві приватної власності. Досить часто, зокрема на правобережній Україні, зустрічалися селяни, які мали у приватній власності по декілька десятків, а то й сотень де­сятин землі. Такі селяни широко застосовували сільськогос­подарські машини та передову сільськогосподарську техно­логію; у них вирощувалася племінна худоба. Такі селянські господарства (куркульські) широко застосовували найману працю.

Десятки тисяч селян України, не маючи реманенту та тяг­лової худоби, не могли обробляти свій земельний наділ, а тому здавали його в оренду справним господарям, а самі йшли наймитувати до поміщиків чи заможних селян або ж ішли у місто і працювали там на підприємствах, цукровар­нях, в шахтах. їх становище ускладнювалося тим, що вони були залежними від громади, яка була створена за законом про скасування кріпацтва. Селянин, як член громади, пови­нен був дістати від неї дозвіл на відхід, але продовжував платити податі, що забирали у нього значну частину його заробітної плати. Повертаючись до села, такий селянин-ро-бітник підсилював революційні настрої у середовищі селян.

Неврожай 1901 р. спричинив широкі селянські виступи по всій Україні. Протягом 1900—1901 pp. в Україні було зареє­стровано 670 селянських виступів, під час яких вони палили та руйнували поміщицькі маєтки.

В кінці 1904 р. було видано царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, але це не відвер­нуло масової участі селян у революції, що почалася у 1905 р.

Щоб у майбутньому запобігти участі селян у революції, уряд вирішив створити на селі міцні господарства. Для цього вирішено було провести земельну реформу. Така рефор­ма розпочалася у 1909 р.

Оскільки на період проведення земельної реформи в ру­ках селян було сконцентровано 165 000 000 десятин купле­ної і надільної землі, а в руках поміщиків — 53 000 000 деся­тин, то конфіскація поміщицької землі і передача її до рук селян не вирішувала селянського питання. Необхідно було знищити феодальні пережитки, що існували на селі.

З 1861 р. в Україні панувало земельне володіння у формі володіння всієї сім'ї. Це було так зване подвірне земельне володіння. Таким земельним володінням не вільно було роз­поряджатися: його не можна було ані продати, ані поділити між членами сім'ї. Наділяла землею сільська громада.

У відповідності із законом про земельну реформу 1909 р. селянин мав право вийти з громади з своїм земельним на­ділом та стати власником землі з правом володіти, користу­ватися і розпоряджатися нею. Пасовиська, сінокоси та ліси залишалися у спільному володінні сільської громади.

Земельна реформа мала надзвичайний успіх в правобе­режній Україні. Якщо, наприклад, у європейській частині Росії з громади вийшло біля 24% селянських господарств, то на Правобережній Україні — 50,7%. На Півдні України вий­шло з громади 34,2%, а на Лівобережжі — 13,8% селянських господарств. Ті з селян, хто вийшов з громади, будували хати на виділеній землі, що стала їх власністю. Так почали вини­кати хугори і відруби.

Проти проведення земельної реформи виступали великі землевласники, які боялися, що найманої робочої сили буде не вистачати і вона стане дорожчою, а також РСДРП більшо­виків і меншовиків, Партія соціалістів революціонерів, які вважали, що реформа знищить сільський пролетаріат, а у зв'язку з цим зникне їх опора на селі.

Проведення земельної реформи спричинило зростаючу диференціацію села. Окремі господарства концентрували у своїх руках землю, а значна частина селян її втрачала. Та­ким чином, на селі формуються класи — клас буржуазії і пролетаріату.

Панівним класом в Росії була буржуазія і дворянство. Бур­жуазія, посідаючи панівне становище в економіці, була позбавлена політичних прав. Проте вона мала право на органі­зацію своїх представницьких організацій — спілок, комітетів, з'їздів. Велику роль в організації захисту економічних інте­ресів буржуазії відігравали з'їзд гірничопромисловців та з'їзд цукрозаводчиків. Право створювати політичні організації буржуазія отримала, як і всі інші верстви російського насе­лення, в період революції 1905—1907 pp. Звернемо увагу на те, що основну масу капіталістів в Україні становили чу­жоземці: росіяни, євреї, французи, англійці, німці, бельгійці. Вони або були власниками підприємств, або ж володіли знач­ними пакетами акцій.

Значна частина дворян перевела своє сільськогосподарсь­ке виробництво на капіталістичний шлях. У 1905 р. в Ук­раїні нараховувалося 32 500 поміщицьких маєтків із земель­ною площею в 10,9 мільйонів десятин. Поміщицька земель­на власність поділялася на велику, середню і дрібну. Кількість великих маєтків в Україні на початку XX ст. становила 11 191. На кожен маєток у середньому припадало 930 десятин. Деякі поміщицькі маєтки.мали по кілька тисяч десятин землі. Таких маєтків нараховувалося 2 835 і вони концентрували 68% усієї землі, що була у власності дворян.

Як уже зазначалося, за національним складом великі по­міщики були головним чином іноземного походження. На початку XX ст. з'являється українська земельна буржуазія. Серед неї виділяються сім'ї Терещенків, Харитоненків, Си-моненків та інших. У великих земельних володіннях не тільки інтенсивно розвивалося вирощування збіжжя та відгодівля тварин, але й переробна промисловість. У таких господар­ствах працювали десятки тисяч робітників на підприємствах по переробці сільськогосподарської продукції (маслозаво­дах, сироварнях, бойнях, ковбасних цехах), в цукроварнях, млинах, цегельнях тощо. Зі зростанням великих поміщиць­ких маєтностей зникали дрібні.

Дворянство посідало у Російській державі високі урядові посади. Воно ж відігравало провідну роль в місцевому уп­равлінні, зокрема в установах земського самоврядування. Проте і дворянство, так само як і інші верстви російського населення, не користувалося правом створювати політичні організації.

Політичний лад Росії на початку XX ст. залишався само­державним. Вся влада, і законодавча і виконавча, належали царю-самодержцеві. Уряд — Рада міністрів, як вищий роз­порядчий орган, підпорядковувався цареві. Цар призначав і звільняв голову Ради міністрів та керівників міністерств.

Еволюція політичного режиму намітилася у зв'язку з ре­волюційною ситуацією і була прискорена революцією 1905— 1907 pp. Царський уряд вбачав вихід з революційної ситуації в переможній війні. Проте Росія зазнала поразки у війні з Японією і це прискорило революцію.

Невдачі на фронті викликали заворушення не тільки в Росії, але й в Україні. На зборах робітників лунали вимоги свобо­ди слова, друку, совісті, зборів, маніфестацій тощо. На бен­кетах, що проводилися інтелігенцією, ухвалювали резолюції про необхідність народних представників, про вироблення конституції. Уряд вдавався до репресій, але одночасно йшов на поступки.

У лютому 1905 р. царським указом було оголошено про необхідність залучення обраних населенням представників до обговорення законів. Народне представництво повинно було мати лише законодорадчі функції.

Страйк робітників Путилівського заводу у січні 1905 р. за­початкував хвилі страйків в усій Російській імперії. В Ук­раїні страйкували робітники Києва, Одеси, Харкова, Кате­ринослава, Миколаєва, Донбасу. Селянські виступи охопи­ли 64% усіх повітів України. Головною вимогою селян була вимога передати їм усі землі. Восени 1905 р. розпочалися повстання в армії і на флоті. Розгубленість царизму сприяла фактичній ліквідації цензури. Виникають різноманітні то­вариства, спілки, союзи.

Після загального страйку у жовтні 1905 р. цар оголосив Маніфест про дарування населенню свободи особи, слова, совісті, зібрань та союзів. В Маніфесті проголошувався намір про скликання зборів представників — Державної думи — із законодавчими функціями. Проте на маніфестаціях та мітин­гах їх учасники вимагали знищення монархії. Праві сили докладали всіх зусиль, щоб зберегти самодержавство. Ці сили організували єврейські погроми у Києві, Одесі, Катеринос­лаві, Донбасі. Поліція займала при цьому позицію стороннього спостерігача. Одеський градоначальник Нейгардт на­казав вивести з міста війська та поліцію, спровокувавши тим самим погроми. Коли депутація міщан звернулася до нього з проханням повернути війська і поліцію до міста, він відповів: «Вы хотели свобод, вот и получайте ваши жидовс­кие свободы».

Дарування царем різноманітних свобод спричинило утво­рення протягом короткого періоду величезної кількості різно­манітних партій, які розпочали легальну діяльність. Окрік уже зазначеної Російської соціал-демократичної робітничої партії більшовиків і меншовиків, до якої близько стояв «Все­общий еврейский рабочий союз», або «Бунд», почала діяти партія анархістів, яка здійснювала терористичні акти проти фабрикантів та промисловців. Активізувала свою діяльність в роки революції партія есерів.

У 1906 р. було створено Народно-соціалістичну партію, членами якої були головним чином письменники, газетярі, вчені. Партія вимагала проведення націоналізації землі і передачі її тим, хто її обробляє. До цієї партії примикала фракція «трудовиків», що існувала в Державній думі і вира­жала Інтереси селянства.

Конституційно-демократична партія (кадетів) вимагала створення конституційної монархії з двопалатним законо­давчим органом і свободи культурного розвитку усіх націй. До цієї партії входило багато вчених, адвокатів. Очолював цю партію П.Мілюков. Друкованим органом цієї партії в Україні стала Київська газета «Свобода и Право».

У кінці 1905 р. було засновано «Союз 17-го Октября», куди входили представники поміщиків, промисловців, купців та земства. Очолював партію О.Гучков. «Октябристи» відстою­вали існування царської влади та єдності і неподільності Російської імперії.

«Русская монархическая партия» та «Союз русского наро­да» вимагали ліквідації Державної думи і відновлення само­державної влади царя. Ці партії займалися організацією єврейських погромів та інтелігенції.

В Україні існували відділи усіх зазначених партій. Окрім них в Україні діяла створена ще у 1899 р. Революційна ук­раїнська партія (РУП), яка виступала за незалежність України. У 1905 р. ця партія була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

У 1905 р. було створено Українську радикально-демокра­тичну партію, яка ставила за мету проведення земельної ре­форми та надання Україні автономних прав.

Необхідно зазначити, що після проголошення Маніфес­том 17 жовтня 1905 р. різних свобод, в університетах почали створювати кафедри українознавства, товариства, що зай­малися роботою серед національно малосвідомих людей. Од­ним із таких товариств була «Просвіта», яка організовувала концерти, створювала читальні, бібліотеки. З'явилася пер­ша газета українською мовою — «Хлібороб».

Революція прискорила еволюцію органів державної влади. Маніфест проголошував законодавчим органом Державну думу. Проте участь у виборах депутатів Думи могли брати виборці, що мали високий майновий ценз і володіли нерухомістю. Се­ляни і робітники також мали обирати своїх представників.

Усі виборці були поділені на чотири курії: землевласників-поміщиків, міщан, селян і робітників. Голос одного поміщика дорівнював голосам 45 робітників. Від України до першої Думи було обрано 24 поміщики, 26 представників міщан, 42 селянина. В Думі сформувалася Українська парламентська громада, яка мала на меті добиватися автономії України.

Дума поставила перед царем вимоги про створення уряду, відповідального перед Думою, конфіскації поміщицьких зе­мель на користь селян та амністії політичним ув'язненим. У липні 1906 р. царський уряд розігнав Думу.

Хоча Маніфест 17-го жовтня проголошував Думу законо­давчим органом, але «Положенням про Державну думу» від лютого 1906 р. законодавчими правами наділялася і Дер­жавна рада, половина якої призначалася, а половина обира­лася. Жодне рішення Думи не могло стати дійсним без зго­ди Державної ради. Коли обидві палати приймали закон, то він мав бути затверджений царем. Отже, в Росії сформував­ся двопалатний законодавчий орган, в якому Державна рада була верхньою, а Державна дума — нижньою палатою. Але верховенство царської влади залишалося непохитним. Тому Державна дума і Державна рада фактично були законодорадчими при царі органами.

Вибори до другої Державної думи у січні 1907 p., а потім і до третьої — у червні того ж року не давали бажаних резуль­татів для царизму. Більшість членів другої Думи перебували в опозиції до царя. Новий виборчий закон 1907 р. здійснив фактично державний переворот. Вибори до III Думи восени 1907 р. збільшили кількість депутатів від великих землевлас­ників і зменшили від селян та робітників.

У 1905 р. 37 депутатів від України поставили в Думі питан­ня про введення в школах навчання українською мовою та про українську мову судочинства. Але чорносотенні депута­ти не допустили обговорення цього питання в Думі.

Виборчий закон, прийнятий напередодні проведення у 1912 р. виборів до IV Думи, позбавив українських селян права обирати своїх представників до Думи. Не виникло в IV Думі і української фракції, а тому питання про українську мову в Думі не розглядалося. Ще у 1911 р. голова Ради міністрів Росії П.Столипін зазначив, що «історичним завданням Ро­сійської державності є боротьба з рухом, тепер йменованим українським, що містить у собі ідею відродження старої Ук­раїни й устрою малоросійської України на автономних на­ціонально-територіальних основах».

Царський уряд заборонив існування будь-яких українських організацій. Товариство «Просвіта», клуби, бібліотеки було закрито. Було заборонено проводити українські концерти, друкувати афіші українською мовою та інше. У 1914 р. було навіть заборонено відзначення дня народження Т.Шевчен­ка. Було заборонено приймати українців на посади вчителів, професорів.

З початком першої світової війни (1914—1918 pp.) уряд по­чав проводити репресії проти української інтелігенції. Багато кого з українських діячів було відправлено на заслання або вислано. М.Грушевського, який повернувся з Австрії до Києва, було вислано до Симбірська.

Війна поглибила тяжке становище широких мас населен­ня. Особливо потерпало від війни селянство. Війна забира­ла не тільки чоловіків, але й реманент та коней. Тому вже у 1916 р. посівна площа в Україні різко скоротилася. У містах відбувалися страйки під гаслом «Геть війну!» Революційні настрої поширювалися в армії, особливо у так званих запасних частинах, солдати яких місяцями перебували в казар­мах, оскільки не вистачало гвинтівок, щоб відправити їх на фронт.

23 лютого 1917 р. у Петербурзі застрайкувало 90 тис. ро­бітників. Страйк спричинився із-за відсутності хліба в мага­зинах, якого не підвезли через снігові заметілі. Робітники почали виходити на демонстрації з вимогами: «Геть війну!», «Геть самодержавство!» Демонстрації переросли в сутички з поліцією.

Оскільки Державна дума зробила перерву у своїй роботі на декілька тижнів, а цар перебував в Ставці під Могильо­вом, то 27 лютого було створено Тимчасовий комітет Дер­жавної думи на чолі з М.Родзянко. У той же день виникла Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів.

Петроградська рада видала наказ, у відповідності з яким солдати мали обирати полкові, батальйонні та ротні коміте­ти; у політичних справах вони мали підкорятися тільки цим комітетам; скасовувались титули, віддання честі в армії, чиношанування і т.ін.

Цар відрікся від престолу і 3 березня 1917 р. Росія стала республікою. На вимогу Петроградської ради Тимчасовий комітет Державної думи було перетворено на Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Так у Росії виникло двов­ладдя: Рада робітничих і солдатських депутатів та Тимчасо­вий уряд, який мав діяти до скликання Установчих зборів.

Зовсім по-іншому розвивалися події в Західній Україні, яка перебувала у складі Австро-Угорщини і переживала тяжкі соціальні труднощі. Промисловість цього краю була слабо розвинена, тому і кількість робітників була незначною. Се­ляни мали карликові господарства і жили у великій нужді. У Галичині, наприклад, на початку XX ст. 53,3% селянських господарств не мали коней. Більша частина землі концент­рувалась у руках поміщиків-чужоземців: у Галичині — в ру­ках польських поміщиків, у Буковині — румунських, у За­карпатті — угорських. Українські селяни змушені були орен­дувати землю у поміщиків, іти до них наймитувати. Багато селян виїздило в сусідні регіони та до Америки. Ті ж, що залишалися вдавалися до страйків, як, наприклад, це було у 1902 p., коли у страйку взяло участь до 200 000 селян.

До соціально-економічного гніту додавався ще й гніт на­ціональний. Широкі верстви українського населення вели боротьбу не тільки за політичні права, але й відстоювали економічні, культурні та національні інтереси. Керівництво цією боротьбою очолювали різні гуртки та партії, що ви­никли в західноукраїнських землях.

У 1899 р. в Галичині виникла Національно-демократична партія, яка головну увагу звертала на покращення добробуту селянства та зростання його національної свідомості. Партія стояла в опозиції до австрійського уряду, який підтримував польську шляхту в її боротьбі проти українських прагнень. На Буковині було також створено Національно-демократичну партію, але вона проявляла лояльність до австрійського уряду, займаючись головним чином економічними та культурними питаннями. У 1906 р. на Буковині виникла Соціал-демократична партія, яка відстоювала ідею інтернаціональної єдності робітників і вела боротьбу проти релігії.

У період до першої світової війни населення Галичини досягло значних успіхів в галузі культурного життя. Наукове товариство імені Шевченка видавало велику кількість науко­вих праць з українознавства, які знайшли своє визнання не тільки в Україні, але й у зарубіжних країнах. Постійно зрос­тала кількість українських шкіл, в університеті з'явилися ка­федри українознавства. Велику роль у розвитку освіти і куль­тури відігравала греко-католицька церква, яка після того, як галицьким митрополитом став А.Шептицький (1900-1944 pp.), остаточно стала українською національною церквою.

У Галичині викристалізувалися три основні течії політич­ної думки щодо політики Австрії та Росії в українському питанні. Одна течія була москвофільською, друга — австро-фільською, а третя — виступала за створення незалежної Української держави. Оскільки політика Росії була суто во­рожою щодо українців, то більшість населення Галичини займало проавстрійські позиції.

Прагнення поляків створити свою державу призвело до зіткнення з українцями, які не бажали, щоб Галичина стала частиною Польщі. Коли поляки почали створювати в Гали­чині військові організації, то й українці на противагу польським «Стршельцам», створили організацію «Січ», яка займалася фізичним вихованням молоді та відновленням козацького духу.

У Буковині широкі маси населення також прагнули до ство­рення Української держави.

У Закарпатті, яке втратило автономію, проводилася інтен­сивна мадяризація усіх верств українського населення. Дер­жавною мовою була тільки угорська мова, нею ж велося навчання в усіх школах. Богослужіння в церквах відправ­лялося також угорською мовою. Замість кирилиці було вве­дено латинь. Результатом такої політики було зростання москвофільства, що знайшло підтримку в Росії. Закарпат­ське населення, протестуючи проти політики мадяризації, переходило до православ'я, де панувала церковнослов'янсь­ка мова. Усе це спричинило широку денаціоналізацію За­карпаття.

Коли розпочалася Перша світова війна, то усіх українців почали звинувачувати у москвофільстві. Почалися репресії, в результаті яких тисячі людей було кинуто до концентра­ційних таборів.

1 серпня 1914 р. у Львові з представників усіх українських партій і угруповань було створено Головну Українську раду, яка мала представляти український народ та захищати його інтереси. Коли 5 серпня Росія вступила у першу світову війну, Головна Українська рада виступила з маніфестом — звер­ненням до українського народу, в якому закликала українців докласти зусиль до військової поразки Росії. У маніфесті, зокрема, зазначалося: «Ненаситність царської імперії загро­жує нашому життю. Історичний ворог України не може спо­кійно дивитися, що не вся Україна в його руках... І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визво­лення України... Нехай на руїнах царської імперії зійде сон­це вільної України!»

Головна Українська Рада створила військову організацію Українських Січових Стрільців, керівництво якою здійсню­вала Українська бойова управа. Безпартійною політичною організацією, яка представляла інтереси Східної України і пропагувала створення незалежної української держави, стала заснована Д.Донцовим та В.Дорошенком Спілка визволен­ня України.

Уже на самому початку війни австрійський уряд заявив, що у випадку поразки Росії Галичину буде розділено на польську і українську частини, і в межах Австрії українсь­ким землям буде надано право національно-територіальної автономії. Такі ж запевнення зробили і представники Німеч­чини на зустрічі з членами президії Головної Української ради. Ці обіцянки утримували галицьких українців на проавтрійсько-німецьких позиціях.

Проте слова і дії керівних кіл Австрії і Німеччини не співпа­дали. Це особливо проявилося у їх прагненні створити на польських землях, відвойованих у Росії, польське королів­ство, яке б включало і територію усієї Галичини. Президія Головної Української Ради заявила, що «український народ ніколи не визнає відокремлення Галичини під польське па­нування...». Наступник померлого імператора Франца Ио­сифа І Карл, заспокоюючи стривожених галичан, заявив, що «все, включно до окремої української провінції, буде здійснено на користь українського народу».

Якщо Головна Українська рада захищала інтереси українців в Австро-Угорщині, то Спілка визволення України прагну­ла робити це на міжнародній арені. Контактуючи з пред­ставниками зарубіжних країн, керівники Спілки Визволен­ня України намагалися переконати їх в тому, що «об'єктив­на історична конечність вимагає, щоб між Західною Євро­пою і Москвою постала самостійна українська держава».

Окупація російськими військами території Галичини, що тривала з вересня 1914 р. до червня 1915 p., призвела до ліквідації галицького українства. Було закрито усі українські культурно-освітні установи, українські газети і видавницт­ва, заборонено застосування української мови в державних установах, школах. Відомих українських політичних, гро­мадських та церковних діячів було заарештовано і відправ­лено до Росії, серед них і галицького митрополита Н.ПІептицького. Українські парафії силою перетворювали у право­славні. Коли депутація галицьких українців поскаржилася міністрові закордонних справ Росії про знищення всього українського в Галичині і Буковині, той відповів: «Чого ж ви хочете? Саме тепер наступив найкращий момент, щоб раз і назавжди покінчити з вашим українством...»

Політика Росії на окупованих землях Західної України зав­дала непоправного удару по москвофільських настроях ук­раїнського населення. Але й Австро-Угорщина та Німеччи­на не виконували своїх обіцянок стосовно української час­тини Галичини. Коли у жовтні 1916 р. під протекторатом Німеччини та Австро-Угорщини було створено польську державу, надії українців на те, що Галичина у майбутньому не відійде до Польщі, зникли. Невідомо як би розвивалися подальші події в Галичині, якби не Лютнева 1917 р. револю­ція в Росії, яка відкрила нові і непередбачувані перспективи перед усім українським народом.

Еволюція суспільно-політичного ладу українських земель супроводжувалася розвитком законодавства. Правові акти в українських землях, що входили до складу Росії, розширю­вали насамперед права тих, хто займався промислово-фінансовою діяльністю, захищали інтереси земельного власника, особливо щодо недоторканості права власності.

У зв'язку з посиленням революційних виступів селян у 1902 р. було видано указ «Про майнову відповідальність сільських товариств та селищ, селяни яких брали участь у безпорядках, що відбувалися останнім часом у деяких місце­востях Полтавської та Харківської губерній». У відповідності з цим указом матеріальну відповідальність за збитки, спри­чинені поміщицькій маєтності, несли не тільки ті селяни, які брали безпосередню участь у підпалах та грабунках, а й села, до яких належали повсталі селяни. Поміщик сам оцінював завдані його господарству збитки, а вже спеціальна тимчасо­ва комісія під головуванням губернатора приймала рішення про їх стягнення. Таким чином, законодавство Росії на по­чатку XX ст., встановлюючи колективну матеріально-право­ву відповідальність, поверталося з буржуазної епохи в добу середньовіччя. Цим указом царизм переслідував дві мети: відшкодувати збитки, завдані поміщицькому господарству, та, встановивши кругову поруку за спричинення шкоди, пере­творити сільську громаду на орган, що виконує поліцейські функції. У 1905 р. у зв'язку з наростанням революції дія заз­наченого указу поширювалася на всі губернії України.

Царським указом від 1906 р. «Про доповнення деяких по­станов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування» регламентувалось встанов­лення права власності селян на землю. Цим указом підтвер­джувалося скасування з 1 січня 1907 р. стягнення з селян викупних платежів за наділені землі. «З цього часу, — зазна­чалося в указі, — означені землі звільняються від накладе­них на них, в силу викупного боргу, обмежень, і селяни здобувають право вільного виходу з громади з закріпленням у власності окремих домогосподарів, які переходять в осо­бисте володіння ділянок з мирського наділу».

Указ детально регламентував селянські поземельні відно­сини, «Кожен домогосподар, що володіє наділеною землею на громадському праві, — зазначалося в указі, — може у будь-який час вимагати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини з означеної землі». В указі підтверджувалося право селян, що вийшли з сільської гро­мади і стали власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишалися у розпорядженні громади: «Домо-господарі, за якими закріплено в особисту власність ділян­ки громадської землі, зберігають за собою право користу­вання в незмінній долі тими сіножатями, лісовими та інши­ми угіддями, які передаються на особливих умовах (наприк­лад, при збідненні грунту або окремо від угідь, переділених при загальних переділах і на інших підставах і т.п.), а також право користування на прийнятих у громаді підставах непо­дільними угіддями, як то: мирською садибною землею, ви­гонами, пасовиськами».