Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 4 страница

У 1765 р. Рум'янцев провів в Україні перепис населення, землі, худоби та ін., встановив єдиний податок — 1 крб. 02 коп. з кожної хати та організував поштовий зв'язок Києва і Глухова з полковими містами.

Після Кучук-Кайнаджирського миру 1774 р. Росія одер­жала від Туреччини землі на південному заході між Бугом і Дніпром та на південному сході в басейні Азовського моря, а також одержала право мати свій флот на Чорному морі. Це призвело до того, що Запоріжжя опинилося в оточенні ро­сійських володінь, і воно влітку 1775 р. було знищене ро­сійськими військами. Частина козаків втекла за Дунай, а частина, що залишилася на місцях, була переведена у селя­ни та загнана у полки так званих пікінерів. Після знищення Запоріжжя Україну (Гетьманщину) було поділено на Ки­ївське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, які у сукупності складали Малоросійське генерал-губернатор­ство, у якому було введено російський адміністративний устрій та російські судові установи. Намісництва ділилися на повіти.

У 1783 р. скасовувався і козацький військовий устрій: де­сять полків було замінено десятьма регулярними карабінерськими полками з 6-річним строком служби.

Українська старшина ще у 1775 р. просила Рум'янцева поширити на неї права і пільги російського дворянства і заборонити перехід селян. У 1783 р. селянам було забороне­но переходити з того місця, до якого вони були приписані під час останнього перепису. Тим самим в Україні вводило­ся кріпацтво. У 1785 р. було видано «Грамоту про вільність дворянства», тим самим українська старшина перетворюва­лася у привілейований стан населення, вона зрівнювалася у правах з російським дворянством, їй було віддано на поталу закріпачене українське селянство.

Отже, в кінці XVIII ст. Українська держава остаточно при­пинила своє існування, її територія була включена до скла­ду Росії і на неї було поширено російський суспільний і державний устрій та управління.

Протягом всього періоду історичного існування Гетьман­щина включала тільки Лівобережну Україну. Слобідська Україна, Запоріжжя, Правобережна і Закарпатська Україна жили своїм окремим життям.

Територія Слобідської України простягалася на північний схід від території Війська Запорізького та на схід від Геть­манщини. Вона входила колись до складу Чернігівсько-Сіверського князівства. У XIII ст. ця територія була спусто­шена монголо-татарами і стала називатися Диким полем.

До XVII ст. у Дике поле втікали поодинокі українські сім'ї. Перша колонізація відбулася у 1638 р. після поразки повстання козаків під проводом запорізького отамана Остряниці. Цілий полк, біля 900 осіб козаків, разом з дружинами та дітьми по­селилися в районі Чугуєва. Після поразки під Берестечком у 1651 р. на Слобідщину перебралися тисячі селянських сімей з усім своїм рухомим інвентарем. Уже у 1654 р. виникають Харків, Охтирка, Суми, Лебедин. Ці поселення називалися слободами, а тому і край називається Слобідщиною.

Зберігаючи військову організацію, що існувала на Геть­манщині, переселенці створили Острогозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський полки, на чолі з виборним полковником та старшиною, що обиралися дові­чно. До складу полкової старшини входили обозний, суддя, два писарі, осавул та хорунжий. Полки поділялися на сотні на чолі з виборним сотником, який обирав собі старшину. Судові справи вирішувалися в ратуші.

Відмінною рисою політичного ладу Слобідської України був той факт, що тут встановився порядок успадкування посади полковника, а також те, що полки не мали спільного військового начальника, вони підпорядковувалися владі Білгородського воєводи, який і затверджував полковників. Справами Слобідщини у Москві спочатку займався «Роз­рядний приказ», а з кінця XVII ст. — «Великоросійський приказ». Жалуваними грамотами царя Слобідщина була звільнена від податків, користувалася правом вільної торгівлі та виробництва горілки. Цими ж грамотами закріплялося право старшини володіти землею.

Про інтенсивність заселення Слобідщини говорить той факт, що у 1733 р. тут нараховувалося 86 000 козаків разом з помічниками та підсусідками. Проживала тут і велика кількість селян, які платили податі і могли вільно переходи­ти з одного місця на інше. Величезна кількість вільних зе­мель сприяла тому, що закріпачення селян на Слобідщині не досягло того рівня неволі і експлуатації, як на Правобе­режній Україні та Гетьманщині.

Слобідські козачі полки не тільки брали участь у боротьбі з татарами, але й з гетьманами України, що виступали про­ти Москви.

У добу Петра ї почалися обмеження автономії Слобідської України. Зокрема, у 1700 р. було запроваджено особливий «компут», до якого було записано 3 500 козаків, а за «компутом» 1732 р. — 4 500. Решта ж мала виділяти гроші на їх утримання. У 1748 р. козаків було прикріплено до полків із забороною переходити з одного полку до іншого, а у 1763 р. почато формування гусарських полків. Ті з козаків, що не були включені до гусарських полків разом з помічниками та підсусідками стали «військовими обивателями» і мали пла­тити податки по 85 коп. з особи. Козацька старшина одер­жала російські ранги, що зрівняло її у правах з дворянством. Переходи селян з одного місця на інше було заборонено.

У 1765 р. Україна стала йменуватися Слобідської Українською губернією, і таким чином на неї було поширено за­конодавство Російської імперії.

Південні землі України за традицією та за офіційними документами вважалися власністю запорізьких козаків. З середини XVIII ст. російський уряд починає створювати військові поселення 3 переселенців із Сербії, з яких було сформовано пандурський піхотний та гусарський полки. Територія цих полків дістала назву «Нова Сербія», яка підпо­рядковувалася Сенатові. Вища місцева влада зосереджува­лася у руках трьох військових начальників: російського го­ловного командира, сербського генерала та коменданта фор­теці св.Єлизавети. Полки поділялися на роти, що розташо­вувалися в укріпленому місті. Населення «Нової Сербії» у порівнянні з українцями мало чимало привілеїв: їм виділя­ли більших розмірів земельні наділи; вони отримували гроші на «обзавєдєніє»; неспроможні нести військову службу от­римували пенсію; усі користувалися правом безмитної торгівлі і не сплачували податей. Роль українського насе­лення зводилася до того, щоб «к лучшей выгоде сербов слу­жить». З 1753 р. за ухвалою Сенату було покладено початок створенню за двадцять кілометрів на південь від «Нової Сербії» Новослобідського полку з українців. Полк поділяв­ся на двадцять сотень, на чолі яких стояли сотники. Як і у слобідських полках у Новослобідському полку штат скла­дався з полковника, обозного, судді та іншої старшини. Полкова старшина обиралася козаками, а затверджувалася Сенатом. Сотника і сотенну старшину призначав полков­ник. Коли Новослобідський полк було перетворено у Пікінерський, то вся старшина отримала російські військові ранги і стала дворянами.

Після ревізії, проведеної у 1764 p., було виявлено слабкість сербських військових поселень та різноманітні зловживання адміністрації. Скориставшись цим, Катерина II, прагнучи ліквідувати будь-яке самоврядування, указала створити Но­воросійську губернію, до якої було включено землі не тільки «Нової Сербії», а й Новослобідського полку та землі Війська Запорізького. Новоросійська губернія складалася з двох провінцій: Єлисаветинської та Катеринославської. До нової губернії увійшов і Бахмутський повіт, як окрема адміністра­тивна одиниця.

Новоросійську губернію почали інтенсивно заселяти ви­хідцями з чужих земель: болгарами, молдаванами, вірмена­ми, греками, волохами, росіянами. Як правило, всі вони се­лилися у містах, а сільське населення складалося в основно­му з українців. Запорізькі козаки вели постійну боротьбу з переселенцями, руйнуючи поселення та забираючи худобу.

Як уже зазначалося, Запорізька Січ до повстання під про­водом Богдана Хмельницького була центром політичної і військової боротьби українського населення проти соціаль­ного і національного гніту. З утворенням незалежної Укра­їнської держави Січ втратила своє політичне значення, але залишилася центром, куди сходилися опозиційні елементи, незадоволені політикою гетьманів. Але політика і орієнтація Запоріжжя постійно мінялися. Під час боротьби гетьмана Дорошенка з Польщею козаки нападали на Крим і тим са­мим відтягували сили татар, що були у союзі з Дорошенком, що спричинило поразку останнього. Проте, коли І.Мазепа перейшов на бік Карла XII, запорожці підтримали його, ос­кільки добре розуміли, яку небезпеку для України стано­вить політика Москви.

Як уже зазначалося, Петро І зруйнував Січ і козаки осели­лися в Олешках (тепер Цюрупинськ Херсонської обл.) під протекцією татар. У 30-ті роки XVIII ст. запорожці селяться у басейні р.Підпільної, притоки Дніпра, і створюють там нову Січ. Після укладення Білгородського трактату 1738 р. між Росією і Туреччиною землі, які вважали запорожці своєю власністю, відійшли до Росії. Тому, за угодою з російським урядом, запорожці визнали себе підданими цариці. З 1750 р. Запоріжжя було підпорядковане як гетьманові Розумовському, так і Київському генерал-губернаторові.

Центр нової Січі Кіш перебував в укріпленому місті. Кіш ділився на 38 куренів — військові об'єднання, які постійно були готові вийти у похід. Кожен курінь мав свою будівлю, де мещкали козаки.

У відповідності з традицією управління Січі належало Військовій Раді, яка скликалася в міру необхідності. На Військовій Раді, що скликалася обов'язково на Різдво, оби­рали всю військову старшину: кошового отамана, писаря, суддю, осавула, довбиша, пушкаря, товмача та кантаржея. Всі вони обиралися на один рік.

Кошовий отаман концентрував у своїх руках військову, ад­міністративну і судову владу. Він відав зносинами Запоріжжя з іноземними державами. Під час військових походів він мав право винних у вчиненні злочинів карати на смерть. Протя­гом 1734—1775 pp. на Січі простежується тенденція обирати старшинами тих самих осіб на другий, а то й на третій рік.

Писар проводив листування, скріплював своїм підписом документи, завідував архівом. Суддя чинив суд, а за відсут­ності отамана, виконував його функції. Осавул командував групою козаків, які стежили за дотриманням порядку, вико­нував судові рішення, а також був ад'ютантом отамана. Роз­порядження військової канцелярії та суду виконував дов­биш, він же відав військовими клейнодами. Артилерією та в'язницею завідував пушкар, кантаржей збирав мита та відав військовими мірами та вагою, а товмач був перекладачем.

Старшина, яку не обирали на новий строк, входила до неофіційної «старшинської Ради», яка з часом почала набу­вати великого значення.

Участь у Військовій Раді та у виборах старшини брали усі козаки без винятку. Своє волевиявлення присутні на Військовій Раді висловлювали криком. Курінний отаман і курінна старшина обиралися на зборах куреня.

Територія Запорізького Війська поділялася на паланки, у центрі яких розташовувались укріплення. На чолі паланки стояв паланковий полковник, якого призначав кошовий ота­ман. Населення паланок мало своє господарство.

Старшина, за виконання своїх обов'язків, одержувала жа­лування. Але головне її багатство полягало у великому зем­леволодінні та у веденні широкої торгівлі. Старшина засно­вувала хутори, де з'являлися наймити та управителі. На­прикінці існування Січі хуторів було тисячі. Так, наприк­лад, тільки у Самарській паланці їх нараховувалося 725. Стар­шина володіла великою кількістю землі та худоби. Зокрема, останній кошовий отаман Петро Калнишевський на час зруй­нування Січі мав 15 880 гелів худоби. Не тільки старшина, але й рядові козаки мали значні багатства. Так, наприклад, із джерел відомо, що у невідомого простого козака татари забрали 250 коней та 5 000 овець.

Отже, у Запоріжжі сформувалася верхівка козацтва, яка зо­середжувала у своїх руках як багатства, так і владу. З іншого боку, існувала голота, яка мешкала в кошах або наймитувала.

На козацьких землях існували і слободи, де мешкали го­ловним чином селяни посполиті. У деяких слободах прожи­вало змішане населення. Слободи мали своїх отаманів, які підпорядковувалися паланковій старшині. Посполиті вико­нували різні натуральні повинності, але набагато легші, ніж в інших частинах України.

Соціально-економічні протиріччя, що існували на Січі, призводили до повстань проти старшини. Так, відбувалися повстання у 1749, 1754, 1758, 1759, 1761 роках. Найбільшим було повстання у 1768 p., коли повсталі почали грабувати старшинські будинки.

Царський уряд, як уже зазначалося, поступово наступав на козацькі вільності та їх землі. У 1756 р. йому вдалося добитися встановлення порядку обрання старшини не на Військовій Раді, а на Раді старшин, без обмеження строку перебування на посаді. З 1764 р. Запоріжжя перейшло у відан­ня Малоросійської колегії, яка не рахувалася з правами за­порожців, засновувала військові поселення, збільшувала повинності тощо. З 50-х років XVIII ст. Запоріжжя уже було оточене кільцем російських укріплень і його землі поступо­во переходили до різних переселенців. Як уже зазначалося, після Кучук-Кайнарджийського договору Січ у 1775 році була зруйнована, а старшина на чолі з кошовим отаманом П.Калнишевським була заарештована і ув'язнена.

Із зруйнуванням Січі загинула сила, яка протягом трьох століть захищала Україну від ворогів, давала можливість роз­вивати економічне і культурне життя. Січ стримувала також процес закріпачення українського селянства.

На землях Запорізької Січі почали закладати нові міста (Херсон, Миколаїв, Катеринослав) та села, куди переселяли неукраїнські елементи, які почали становити тут помітний відсоток населення.

Правобережна Україна була головним театром військових дій під час національно-визвольної війни 1648—1657 pp. Галичина, Холмщина і Волинь залишилися під польським пануванням. Тут не існувало козацького руху, а тому дуже швидко відбувалася полонізація населення, особливо шлях­ти. Це призвело до занепаду братств. Могутнім засобом по­лонізації було поширення унії у кінці XVII на початку XVIII ст. на Львівську, Луцьку та Перемиську єпархії. Пра­вославним під загрозою смертної кари було заборонено ви­їздити за кордон або в'їздити з-за кордону до Польщі. Ко­ролівські та магнатські війська під час шляхетських конфе­дерацій нищили українські села.

Боротьба з унією виснажила сили західноукраїнського на­селення, і коли унія нарешті перемогла, то вона стала сим­волом «віри і нації руської».

Населення Правобережної України після смерті Б.Хмель­ницького постійно вело боротьбу проти Польщі, Росії, Ту­реччини та татар.

Так звана доба «Руїни», що настала після смерті Б.Хмель­ницького, характеризується систематичним масовим знищенням населення у цьому регіоні. Російський воєвода князь Баратинський у 1660 р. знищив в околицях Києва 15 000 мирних жителів. У 1660 р. польський генерал Чарнецький наказав вирізати усе населення м.Ставищ на Київщині. У 1674 р. гетьман Самойлович знищив Черкаси, а гетьман Дорошенко вирізав тисячі людей в Умані. Самойлович зни­щив міста Ржищів, Корсунь, Жаботин, а всіх людей пере­гнав на Лівобережжя.

Ці спустошені землі за Бахчисарайським миром були по­ділені між Москвою і Туреччиною: до Москви відійшов Київ з околицями, а до Туреччини — Поділля. Землі ж між Бугом і Дніпром мали залишатися пусткою.

З 1685 р. відроджуються Корсунський, Брацлавський, Бо-гуславський та Білоцерківський полки, що призвело до швид­кого відновлення життя. Особливу роль у відновленні життя на Правобережній Україні відіграв білоцерківський полков­ник Семен Палій. Він став фактичним господарем території, яка колись входила до Білоцерківського, Канівського, Чер­каського, Чигиринського та Уманського полків. Його влада настільки була сильною, що він навіть не виконував наказів польського короля. Польська шляхта вважала С.Палія не­безпечним ворогом Польщі.

У 1699 р. польський сейм ухвалив рішення про ліквідацію козацтва і про повернення козаків до панів. Почалося по­встання козаків, до яких приєднувалося селянство. Повсталі вели боротьбу протягом багатьох років. У 1714 р. Правобе­режна Україна знову опинилася під владою Польщі. На Правобережжя посунули нащадки магнатів та шляхти, але вони не змогли найти своїх маєтків, навіть їх меж. Почалося нове освоєння цих земель. З'являються знову великі земле­володіння Потоцьких, Браницьких, Сангушків, Чарторийсь-ких та інших. Шляхта, якій тяжче було поновити свої маєт­ки, одержувала землі від магнатів і, таким чином, попадала у васальну залежність.

Почалося заселення спустошених земель вихідцями з Га­личини, Волині, Полісся. З Лівобережної України поверта­лися селяни на старі місця. Процес заселення проходив до­сить швидко, бо шляхта обіцяла «свободи» від усяких по­винностей протягом 15—30 років. Проте з часом, по закінченні пільгових років, їх становище ставало дуже тяжким. Не тільки селяни, але й православне духовенство повинні були відбувати панщину. Крім соціального та економічного гніту, існував національний та релігійний. Знову почалися втечі селян на південь та південний схід. Розгорталися по­встання. Ватаги незадоволених під ім'ям гайдамаків грабу­вали і палили панські маєтки.

Перше значне повстання гайдамаків почалося у 1734 p., a найзначніший рух гайдамаків охопив Правобережну Украї­ну в 60-ті роки XVIII ст. під назвою «коліївщина». Повстан­ня було придушено за допомогою російських військ. Це дало можливість Росії підпорядкувати у своїх інтересах усе дер­жавно-політичне життя Польщі. Анархія, що існувала у полі­тичному житті Польщі із-за свавілля магнатів і шляхти, зве­ла в могилу польську державу. У 1772 р. стався перший роз­поділ Польщі: Росія отримала частину Білорусі, Австрія — Галичину, а Прусія — прибалтійське узбережжя. Другий і третій поділи Польщі між Австрією, Прусією та Росією вик­реслили з карти Європи Польщу як державу. Українські землі було поділено між Росією і Австрією.

Занепад Польщі, так само як і піднесення Росії, пов'язані із виникненням Української держави (Гетьманщини). Екс­плуатація українського населення в усі періоди існування Польщі та Росії робила ці країни могутніми як у політично­му, так і у військовому відношеннях.

Національно-визвольна війна українського народу протя­гом 1648—1657 pp. визначила політичний та суспільний лад Української держави (Гетьманщини). Інколи цю державу йменували державою «Війська Запорізького», хоча Запоріж­жя було тільки невеликою її автономною частиною.

На чолі Української держави стояв гетьман, якого обира­ли на Генеральній Раді за участю усіх козаків. Вважалося, що гетьмана обирали довічно, але разом з тим у «гетьмансь­ких статтях» 1669 та 1672 років передбачалося право Гене­ральної Старшини змістити його за державний злочин — зраду. Деякі гетьмани, як наприклад, Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря, Петро Дорошенко склада­ли добровільно свої повноваження на Генеральній Раді, але здебільшого Рада просила їх залишатися гетьманом. Інші ж гетьмани, як наприклад, Б.Хмельницький, Дем'ян Много­грішний та Іван Самойлович робили спробу перетворити владу гетьмана на спадкову. У 1763 р. частина старшини просила царський уряд затвердити гетьманство за родом Розумовського, що юридично оформило б подальше існування Україн­ської держави. Але Катерина II, як уже зазначалося, хотіла, щоб «саме ім'я гетьманів було забуто». Тому відповіддю на прохання старшини було скасування гетьманату.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. Він був главою держави, представляв її у зовнішніх зносинах. Він командував військами. У його руках зосереджувалася як вища законодавча, так і виконавча влада. Законодавчі функції геть­мана проявлялися у його праві видавати універсали. Геть­ман був і вищою апеляційною судовою інстанцією, корис­тувався правом затвердження судових вироків. Він міг і са­мостійно розглядати судові справи, коли вони стосувалися бунчукових товаришів, дітей видатних діячів та вдів.

Будучи главою виконавчої влади, гетьман з фонду «вільних військових маєтностей» роздавав землі окремим особам за службу та монастирям. Право володіння землею підтверд­жувалось гетьманськими універсалами. Гетьман займався організацією збирання податей та контролював державні витрати. Гетьмани мали ознаки влади: булаву у формі жезла з кулею нагорі та бунчук, держак якого нагорі був прикра­шений кінським хвостом.

Як уже зазначалося, у XVIII ст. влада гетьмана була обме­жена введенням Росією посади міністра-резидента, який контролював діяльність гетьмана. Пізніше міністра-резидента замінила Малоросійська колегія, яка затверджувала рішен­ня української центральної влади. З 1764 р. Малоросійська колегія стала виконувати функції Гетьманського уряду, а з 1781 р. на територію Української держави було поширено російську систему управління.

Резиденцією гетьманів України у різні часи були Чиги­рин, Немирів, Гадяче, Батурин та Глухів.

Генеральна Рада спочатку була зібранням тільки козаків, і вона мала лише військове значення. З часом склад Гене­ральної Ради розширився і до неї входили вище духовенство та міщани. Як уже зазначалося, на Генеральній Раді також обговорювалися питання надзвичайної ваги: про укладення миру, про війну. З XVIII ст. Генеральні Ради затверджували тільки рішення, прийняті царським урядом.

Генеральні Ради не перетворилися на орган влади, оскіль­ки вони скликалися не систематично, а коли й скликалися, то на них була присутня величезна кількість людей, до того ж дуже часто випадкових і некомпетентних. Тому-то посту­пово головну роль у вирішенні різноманітних питань почи­нає відігравати Рада старшин.

З доби Б.Хмельницького складається правило, що гетьма­ни для вирішення важливих справ скликають Раду старшин, куди входила генеральна, інколи і полкова старшина. Скли­калися і з'їзди старшини за участю генеральної, полкової та сотенної старшини. З'їзди викристалізувалися у добу геть­манів Самойловича і Мазепи. Характерною ознакою цих установ було те, що вони заміняють загальні збори.

Отже, були три роди старшинських рад: 1) рада гетьмана за участю генеральної старшини; 2) рада генеральної та полкої старшини і 3) з'їзди старшин усіх рівнів, де брали участь також вище духовенство, бургомістри і війти. Рада гетьмана за участю генеральної старшини збиралася щодня, а з'їзди старшин скликалися на Різдво та Пасху. Конституція Пили­па Орлика передбачала скликання з'їзду ще й на Покрову. Можна сказати, що в Україні почав формуватися двопалат­ний парламент.

На радах і з'їздах головував гетьман: він відкривав їх робо­ту промовою, керував обговоренням усіх питань, він і зак­ривав їх роботу.

Компетенція рад і з'їздів не була чітко визначена. Аналіз матеріалів показує, що на них обговорювали питання зов­нішньої політики, розмір стягнення податків для утриман­ня війська; старшинська рада перетворювалася у вищий орган управління держави за відсутності гетьмана. Зокре­ма, так було у 1672 р. після арешту гетьмана Многогрішно­го, у 1722 р. — після смерті Скоропадського. Старшинські ради виконували і судові функції. Рада виступала як ви­щий судовий орган держави при розгляді справ про злочи­ни проти держави. На раді розглядався, наприклад, юри­дичний збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ», обговорювалося питання про встановлення спадкової влади гетьмана,

Постійною радою при гетьмані була рада, що складалася із генеральної старшини. Цю раду обирали на Генеральній Раді або на Раді старшин, або ж членів її призначав гетьман. Тобто якоїсь усталеної процедури формування Ради гене­ральної старшини не було. Кожен член Ради генеральної старшини був керівником якогось відомства або ж відпові­дав за виконання якихось завдань.

Рада генеральної старшини складалася з обозного, судді, підскарбія та писаря. Ця був вищий виконавчий орган Ук­раїнської держави.

Генеральний обозний, за відсутності гетьмана, виконував обов'язки наказного гетьмана, керував військом під час військових походів, коли в них не брав участі гетьман; він був спеціальним повноважним послом держави. Обозний завідував також артилерією. У послідуючому обозний фак­тично виконував обов'язки міністра збройних сил.

Генеральний суддя (з кінця XVII ст. їх було два) розглядав як цивільні, так і кримінальні справи, інколи виїжджаючи для вирішення справи на місця. З XVIII ст. генеральний суд став вищою апеляційною інстанцією стосовно рішень полко­вих і сотенних судів. Генеральні судді були радниками геть­мана, а в окремих випадках виконували спеціальні його до­ручення. Так, наприклад, генеральний суддя С.Богданович у 1654 р. їздив до Москви для укладення договірних статей.

Посада генерального підскарбія була створена за гетьмана Брюховецького. У 1728 р. з'явилося два підскарбії — один росіянин, а другий — українець. Генеральний підскарбій контролював фінанси країни.

Генеральний писар завідував генеральною канцелярією та архівом. Він зберігав і державну печатку. В окремих випад­ках він виконував деякі дипломатичні завдання. Під час міжнародних переговорів генеральний писар організовував прийом гетьманом послів, скеровував переговори у потрібне русло.

Існувала також і нижча генеральна старшина: два осавули, хорунжий та бунчужний, функції яких не були точно вста­новлені.

Генеральні осавули виконували спеціальні доручення геть­мана, могли бути наказними гетьманами під час військових походів за відсутності гетьмана. За дорученням гетьмана оса­вули виконували різні дипломатичні доручення, займалися судовим розслідуванням.

Генеральний хорунжий займався організацією охорони військового прапора, а генеральний бунчужний — гетьмансь­кого бунчука. Вони також виконували різноманітні дору­чення гетьмана.

В Українській державі сформувалася специфічна адмініст­ративна система органів місцевого самоврядування. Військові полки, які складалися з сотень, набули функцій органів дер­жавного управління. Отже, Україна поділялася на полки, а полки на сотні.

На чолі полку стояв полковник, якого обирали на полко­вих козацьких радах чи на раді старшин, або ж його призна­чав гетьман. З XVIII ст. рада старшин або збори полкових рад обирали трьох кандидатів і одного з них царський уряд затверджував полковником.

Полковник був членом Ради генеральних старшин, очо­лював полкову делегацію на з'їзді старшин. У своєму полку він був вищою посадовою особою і виконував функції військового начальника та голови виконавчої влади полку. Він також головував на раді старшин полку і виконував су­дові функції. Він надавав землі старшині за службу.

На генеральній раді полку за участю усіх козаків обира­ли полкову старшину, яка входила до полкової ради. Се­ред полкової старшини виділялися полковий обозний — перша особа після полковника, полковий суддя, полко­вий писар, полковий осавул та полковий хорунжий. У су­купності вони складали полковий уряд на чолі з полков­ником.

У XVIII ст. полкові ради козаків та ради полкової старши­ни були замінені полковими канцеляріями, які складалися з полковника та полкової старшини. У полковій канцелярії вівся список усіх козаків, записували усю їх службову діяльність; тут також проводили перепис населення, так звані ревізії. Полкова канцелярія була вищою виконавчою вла­дою полку. Вона ж виконувала і судові функції.

Найнижчою адміністративною одиницею Української дер­жави була сотня. Кількість сотень у полку була неоднако­вою — від 10 до 15. На чолі сотні стояв сотник, якого обира­ли на зборах сотні. На зборах козаків сотні обирали сотенну старшину — отамана, що був заступником сотника, сотен­ного писаря та сотенного осавула. Сотник виконував у сотні ті ж функції, що і полковник у полку, але він не мав права розпоряджатися землею. Особливою категорією козацьких старшин були так звані бунчукові товариші при гетьмані, та значкові товариші при полковникові. Ця старшина не_;мала якихось визначених обов'язків і виконувала особливі дору­чення. Можна сказати, що ці звання були почесного харак­теру, їх надавали полковій і сотенній старшині за особливі заслуги.

Як уже зазначалося, багато міст України користувалися Магдебурзьким правом, а тому в них було дві влади: козаць­кого сотника та магістрати з війтами та лавниками, бургомі­страми та райцями. У малих містах, як правило, на посаду війта обирали представників козацької старшини. У XVII— XVIII ст. Магдебурзьким правом користувалися 18 міст Ук­раїнської держави, серед них Київ, Ніжин, Чернігів, Полта­ва, Глухів, Короп та ін. У деяких містах органи самовряду­вання виникали і функціонували на базі місцевих статутів — «Вільчур», створених за спільним зразком, що свідчить про розвиток специфічного українського міського права, яке відійшло від Магдебурзького права.

Що стосується військової організації Української держа­ви, то військо поділялося на полки, а полки на сотні. У добу Б.Хмельницького у полку нараховувалося від 5 000 до 20 000 козаків. Сотні спочатку мали по 100 козаків, але за часів національно-визвольної війни сотня мала від, 200 до 300 ко­заків, на початку XVIII ст. у сотні було в середньому біля 400, а у кінці століття — понад тисячу козаків. Сотні поділя­лися на десятки, що називалися куренями.

Козацьке військо складалося із піхоти та кінноти. Як пра­вило, у похід ішли тільки кінні козаки, а піші несли сторо­жову службу.

Козацька артилерія з'являється ще у XVI ст. Вона, можна сказати, була добірним родом козацьких військ. Відав артилерією, як зазначалося, генеральний обозний, а командував під час військових дій гарматний осавул.

Існувала генеральна та полкова артилерія. Гармаші та пуш­карі, що обслуговували артилерію, одержували жалування. Усі інші козаки мали власного коня, власну зброю і мали харчуватися за власний рахунок. І коли козаки були у військо­вих походах, то їх господарства занепадали. Це спричиняло різні форми протесту: втечу з війська, наймання заможними козаками так званих заступників, які йшли за них у військо­вий похід, вихід з козацтва і перехід до стану посполитих. Відбувалися і повстання.