Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 7 страница

За ініціативою Київського генерал-губернатора Д.Бібікова було створено спеціальну комісію, яка протягом 1840—-1844 років виключила із стану дворян 64 000 дрібної шляхти, яка не змогла доказати свої.права на дворянство, і вони були приписані до селян та міщан. Землі, які були конфісковані у польської шляхти після повстання 1830 p., стали власністю селян і, таким чином, значна їх кількість звільнилася з кріпацтва. Необхідно зазначити, що видані наступником Бібікова князем Васильчиковим «доповнення» до «Інвентарних правил» паралізували їх дію і фактично селяни-кріпаки знову були віддані під повну владу поміщика. Тому селяни втікали від поміщиків, відмовлялися виконувати панщину, повставали. Протягом 1826—1854 років в Україні відбулося 126 селянських повстань. Найбільше з повстань відбувалося в роки Кримської війни (1853—1856 pp.). Селянські повстання пробуджують українську інтелігенцію, в середовищі якої проявляється інтерес до історії свого народу. З'являються наукові праці з історії, етнографічні праці, збірки народних пісень, переказів, казок.

Зміни, що відбувшійся в суспільно-політичному житті України, а також об'єднання більшості українських земель в складі Російської імперії вимагали систематизації права. Царизм хотів також уніфікувати правову систему на всій території імперії, тобто поширити на Україну загальноімперське законодавство.

Офіційним приводом для проведення систематизації права в Україні було те, що почали проводити кодифікацію права в Росії.

Систематизація права на Україні проводилася по регіонах. Групу правників Правобережної України очолював А. Повстанський, Лівобережної — Ф.Давидович. Загальне керівництво здійснював граф П.Завадовський.

Результатом робіт комісій було «Зібрання цивільних законів, що діють в Малоросії», відоме під назвою «Зібрання малоросійських прав 1807 p.», «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» та переклад на російську мову Литовського статуту.

Джерелом «Зібрання малоросійських прав 1807 р.» були Литовський статут (515 посилань), «Зерцало Саксонів» (457 посилань), право Хелмінське (224 посилання), Магдебурзьке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (1 посилання).

Зібрання складалось із трьох частин, викладених у п'яти книжках. Кожна частина була поділена на розділи, а останні — на параграфи.

У Зібранні було систематизовано правові норми, що визначали основні риси цивільного, сімейно-шлюбного права та права спадщини.

«Зібрання малоросійських прав 1807 р.» було першим проектом цивільного кодексу України. У окремих розділах Зібрання знайшли своє відображення цивільно-правові норми, що є характерними для буржуазного суспільства. Це, зокрема стосується права власності, права зобов'язань, визначення правоздатності та дієздатності. Це й вирішило його долю. Зібрання не було затверджено.

Переклад Литовського статуту здійснювався під керівництвом А.Повстанського з тексту польського видання 1786 р. Опубліковано було статут у 1811 р. На кожному аркуші на лівому боці подавався текст статуту на польській мові, а на правому — у перекладі на російську мову. Проте було зроблено багато перекладацьких огріхів.

Статут вміщував норми матеріального і процесуального права, які фактично діяли на Україні доки на її територію не було поширено російське законодавство. Але навіть після того місцеві норми права допускалися у тих випадках, коли вони посідали другорядне, підпорядковане по відношенню до російського законодавства становище.

У 1826 р. було створено «Комиссию составления законов», яку було введено до імператорської канцелярії і яка мала займатися кодифікаційною роботою. Було складено «Повне зібрання законів Російської імперії» та «Звід законів Російської імперії». Група під керівництвом Ї.Давидовича підготувала «Звід місцевих законів західних губерній» (1837 p.).

Зміст Зводу показує, що його автори прагнули широко використовувати норми російського права, як головного джерела, а місцеве право вони прагнули підпорядкувати імперському законодавству, щоб воно регулювало лише конкретні взаємовідносини у межах загальних вимог основних законів.

Звід складається з вступу, трьох частин та додатків. Частини складаються із законів про стани, законів цивільних, законів про судові обряди та судочинство, У цілому Звід дає досліднику можливість визначити основні риси матеріального і процесуального цивільного права та його відмінності від системи російського права, а також відтворити цивільно-правові відносини на Правобережній Україні у першій половині XIX ст. Звід не набув юридичної сили джерела права.

На початку 40-х років XIX ст. на територію Правобережної України було поширено дію суто російського законодавства. Загальноімперське цивільне право діяло і на півдні України. У десятий том «Зводу законів Російської імперії», який було опубліковано у 1842 p., було включено деякі норми «Зводу місцевих законів західних губерній». Ці норми могли діяти лише у двох губерніях України: Полтавській та Чернігівській. Отже, на початку 40-х pp. на Україні остаточно закріплюється російське законодавство.

У відповідності із російським законодавством не існувало обмежень у праві дворян розпоряджатися нерухомою власністю. У той же час, ще у 1828 р. козаки втратили право розпоряджатися земельною власністю. Як уже зазначалося, за «Інвентарними правилами» селяни мали право успадковувати земельні володіння.

Шлюб брали на основі усного або письмового договору. Крім освячення шлюбу у церкві, фактично існував і цивільний шлюб.

«Уложення про покарання кримінальне і виправне» 1845 р. стало в Україні, так само як і в Росії, основним джерелом кримінального права. Під злочином розумілася дія, що полягає у посяганні на верховну владу «та встановлених нею властей, або ж на право і безпеку суспільства чи приватних осіб». Злочини поділялися на тяжкі, просто злочини та проступки. Відповідальність наступала як за злочинні дії, вчинені з умислом, так і з-за необережності. Система покарань була урізноманітнена. Покарання були дуже жорстокими і переслідували за мету залякування.

На всій території України діяли загальноросійські джерела процесуального законодавства. Судове слідство було відсутнім, свідки та експерти не викликалися до суду. Панувала система формальних доказів. Підозрюваний по суті справи був об'єктом, а не суб'єктом процесу.

Веденням слідства і виконанням вироків займалася поліція, вона ж була і судовим органом при розгляді незначних кримінальних справ. Поміщики мали право чинити суд і розправу над своїми селянами.

Крах, якого зазнала Росія у Кримській війні (Ї853—1856 pp.), був і крахом феодально-кріпосницької суспільно-політичної системи. Ще у 1856 р. Олександр II офіційно заявив, що кріпацтво краще скасувати «зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу». Наприкінці 1856 р. було створено таємний комітет, який мав підготувати скасування кріпацтва «повільно, без крутих і різких поворотів, за ретельно й дбайливо підготовленим планом».

19 лютого 1861 р. Державна рада Росії оголосила маніфест царя про скасування кріпацтва. Селяни протягом двох років залишалися «тимчасово зобов'язаними» і тільки потім одержували волю.

За реформою селянин ставав особисто вільним, він одержував у власність присадибний земельний наділ, але польову орну землю він мав викупити. Викуп землі розтягувався на 20 років, і тільки після цього строку селяни мали стати власниками землі. Необхідно зазначити, що вартість землі поміщики дуже завищили, і селяни на Україні заплатили за землю удвічі більше, ніж була її реальна ціна.

У результаті земельної реформи кількість землі, що була у володінні селян України, різко зменшилася. Якщо, наприклад, середній душовий наділ до реформи у Київській губернії становив 6,6 десятини, Подільській — 5,5, Катеринославській — 2,8, то після проведення земельної реформи він зменшився до 2,5, 2,4, 2,0 десятин відповідно у вказаних губерніях.

Нібито особисто вільних селян після реформи було поставлено під особливу опіку адміністрації, так званих «мирових посередників», яких губернатор призначав із місцевих поміщиків. Селяни не мали права вільного пересування, бо воно було пов'язане з волею сільської громади, до якої вони належали. Суть в тому, що податі держава накладала не на селянина, а на громаду, і остання розподіляла їх серед членів громади у відповідності з кількістю душ та статками. Тому коли громада давала дозвіл на відхід селянина, то він змушений був платити податі у громаді, а значить він мав регулярно поновлювати право на дозвіл працювати поза межами громадського господарства. Не скасовано було і принизливе покарання селян різками. Спеціальний комітет його імператорської величності канцелярії висловився за збереження тілесного покарання селян до збудування необхідної кількості в'язниць.

Збереження численних кріпосницьких пережитків викликало величезне незадоволення селян. У середовищі інтелігенції України зароджується так званий рух народників на захист селян. Інтелігенція прагнула піднести освіту серед селянства, зробити колишніх кріпаків свідомими громадянами. Вся увага інтелігенції була спрямована на заснування шкіл та публікацію підручників. Створювалися недільні школи для дорослих. Студенти, кидаючи навчання, ішли працювати на село вчителями. Це було так зване ходіння в народ, яке набуло широкого розмаху.

Національний характер українського народництва насторожив не тільки царський уряд, але й так званих російських лібералів. Почалися напади на українську мову, культуру. Деякі російські «ліберали» доводили, що українці не є народом, що вони є всього-навсього спольщеними росіянами. Показовим у цьому відношенні був виступ відомого московського публіциста М.Н.Каткова. Говорячи у 1863 р. про українську культуру, він писав: «...Года два или три тому назад вдруг разыгралось украинофильство. Оно пошло параллельно со всеми другими отрицательными направлениями, которые вдруг овладели нашей литературой, нашей молодежью, нашим прогрессивным чиновничеством и разными бродячими элементами нашего общества... Польские публицисты с бесстыдной наглостью начали доказывать Европе, что русская народность есть призрак, что Юго-Западная Русь ничего не имеет общего с остальным русским народом, и что она по своим племенным особенностям гораздо более тяготеет к Польше. На это грубейшее искажение истории наша литература, к стыду своему, отозвалась тем же учением о каких-то двух русских народностях и двух русских языках. Возмутительный и нелепый софизм! Как-будто возможны две французские народности и два французких языка...

Украина никогда не имела особой истории, никогда не была особым государством; украинский народ есть чистый русский народ, коренной русский народ, существенная часть русского народа, без которой он не может оставаться тем, чем он есть... Малороссийского языка никогда не было и, несмотря на все усилия украинофилов, до сих пор не существует...

Общепринятый русский язык не есть какой-нибудь местный, или, как говорят, великорусский язык. Можно с полной очевидностью доказать, что этот язык не племенной, а исторический, и что в его образовании столько же участвовала северная Русь, сколько и южная, и последняя даже более. Всякое усилие поднять и развить местное наречие в ущерб существующему общенародному историческому языку не может иметь другой логической цели, кроме расторжения народного единства...»

Слідом за газетними нападами московських публіцистів, послідували на українців урядові репресії. Створені українські «громади», що займалися просвітницькою діяльністю серед населення, було ліквідовано, а їх членів заарештовано, а потім заслано у північні губернії Росії. Вершиною репресій став циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 p., яким було заборонено публікувати популярні книжки українською мовою. Приводом для заборони була неспроможність Київського цензурного комітету проводити цензурування книг на українській мові. У циркулярі зокрема вказувалося, що «обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке, и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простолюдием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них, так называемый украинский язык...

Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, ас другой стороны, имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором св. Синода и шефом жандармов относительно печатанья книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжения, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться...»

Циркуляр Валуева був величезним ударом по національно-культурному життю українського народу. Боячись реакції, чимало українців відійшли від народницького руху, почали приховувати свої національні симпатії, дехто перекинувся на бік реакційних сил. доказуючи, що українці не мають потреби у своїй мові, школах, що можна цілком задовольнитися російською культурою. Це були так звані москвофіли.

Проте значна частина інтелігенції продовжувала займатися культурницькою діяльністю, що знайшло прояв у створенні товариства «Стара Громада», яку очолював професор Київського університету В.Антонович. Членами «Старої Громади» були такі видатні діячі української науки і культури, як М.Драгоманов, М.Зібер, О.Кістяківський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та інші. Подібні громади виникають в Одесі, Полтаві, Чернігові, Харкові.

У 1874 р. виникає «Південно-західний відділ Російського географічного товариства», члени якого почали інтенсивно займатися вивченням історії України, мови, етнографії, економіки. Наслідком їх праці була публікація серії капітальних видань, що характеризувалися солідністю і глибиною наукового дослідження. Царизм відповів на все це репресіями. Зокрема, у 1875 р. з Київського університету було звільнено М.Драгоманова. Було піддано індивідушіьним репресіям й інших членів «Географічного товариства». Вершиною цих репресій стала заборона указом від 1876 р. друкувати українською мовою не тільки книжки, але й нотні тексти, ставити українські театральні вистави та прилюдно співати українські пісні. Цей указ припинив жвавий культурно-національний розвиток життя українського суспільства. З України почалася політична еміграція за кордон, де виникають українські політичні центри. Культурно-політичний рух переміщується з Східної України на Західну і його центром стає Галичина.

Паралельно з культурницьким рухом розвивався в Україні і революційний, який базувався на невдалому звільненні селян з кріпацтва. Багато селян ішли працювати в міста і ставали фабрично-заводськими робітниками.

Промисловість України протягом XIX ст. розвивалася швидкими темпами. Якщо до 30-х років XIX ст. панівною формою виробництва була поміщицька мануфактура, на якій використовувалася праця кріпаків, то у наступні роки відбувається поступова заміна ручної праці машинною, мануфактури перетворюються на фабрики, кріпацька робоча сила замінюється вільнонайманою. У другій половині XIX ст. промислове зростання прискорюється у зв'язку з розвитком залізничного та пароплавного будівництва.

Розвиток промисловості призвів до появи нового класу — класу робітників. Робітники промислових центрів рекрутувалися головним чином з українських селян. За даними перепису 1897 р. українці становили 75% усіх робітників. Соціальне становище їх було досить складним, оскільки не було внормовано години праці, заробітну платню. Підприємці накладали на робітників великі штрафи за псування інструментів, за порушення трудової дисципліни. Робітники змушені були купляти продукти харчування тільки у лавці власника підприємства. Широко застосовувалася праця жінок та підлітків.

Зрушення у правовому становищі робітників сталися у 80-х— 90-х pp., коли уряд почав запроваджувати фабрично-заводське законодавство. Законами 1886 і 1897 р. регулювалися відносини між робітниками та підприємцями. Зокрема, ними встановлювалось, що штрафи, які стягувалися з робітників, мали йти не на користь фабриканта, а на користь тих же робітників. Законами регулювалася тривалість трудового дня, заборонялося використання жіночої та підліткової робочої сили на підземних роботах та у нічну зміну.

Характерною ознакою колоніального становища України був тісний зв'язок її економіки з економікою Росії та засилля в українській промисловості іноземного капіталу. Це особливо стосується машинобудівної та залізорудної промисловості. Тому і клас буржуазії, який формувався в Україні, складався головним чином з представників чужоземців. Великими капіталістами були росіяни Дегтярьов, графи Бобринські, кн.Юсупов, Пастухов, євреї — Бродський, Гальперін, Марголін, поляки — графи Понятовський, Браницькі, князь Радзивіл, англієць Юз та інші. З'явилися і з українців великі власники цукроварень — Харитоненки, Терещенки.

Розвиток промисловості впливав на структурні зміни в класі буржуазії. Промисловий переворот призвів до концентрації великих промислових підприємств та крупного капіталу в руках великої буржуазії, яка була у кількісному відношенні нечисленною. Основну масу класу буржуазії становила дрібна буржуазія, яка досить часто розорялася і поповнювала ряди робітничого класу. До класу буржуазії відносилися і деякі представники інтелігенції, зокрема лікарі, адвокати, землеміри.

Буржуазія України користувалася однаковими з буржуазією Росії правами, зокрема у створенні підприємств, товариств, отриманні кредитів тощо. Буржуазія користувалася правом створення організацій для обговорення та добування своїх інтересів. Однією із таких організацій, що об'єднувала буржуазію Донбасу, був з'їзд гірничопромисловців. Але у політичному відношенні буржуазія залишалася безправною. Царський уряд і після реформи 1861 р. продовжував проводити політику насамперед в інтересах старого панівного стану населення — дворянства.

Після селянської реформи дворянство розкололося на дві групи: те, яке почало вести своє господарство на капіталістичній основі, і те, що базувало його на відробітній основі. Обидві групи базували своє панівне становище на привілейованому феодальному землеволодінні. Дворянство було найбільшим продавцем землі.

Царський уряд закріпляв за дворянами особливі права і привілеї. У післяреформовий період дворяни одержали від уряду компенсацію за втрачену дармову силу кріпаків; для них було встановлено пільги та премії за реалізацію продукції сільського господарства; вони користувалися правом одержання кредитів від державного Дворянського банку та приватних земельних банків. Дворяни України були прирівнені до дворян Росії.

Дворяни посідали панівне становище у місцевому самоуправлінні. Судово-адміністративна влада на місцях концентрувалася в руках земського начальника, який за законом від 1889 р. призначався тільки з потомственних дворян. Для дворянських дітей було розширено мережу навчальних закладів. У цілому дворянство залишалося панівним станом не із-за його економічного становища, а тому що зберігалися феодальні пережитки.

Якщо панівні верстви українського суспільства — буржуазія та дворянство були головним чином чужоземного походження або ж русифікованими українцями, то духовенство протягом XIX ст. залишалося в своїй масі суто українським.

Українське духовенство весь час зазнавало утисків з боку російського самодержавства. Особливо потерпало від цього духовенство Правобережної України. Ще у 1736 р. в Україні було проведено секуляризацію церковних земель, що було тяжким ударом для церкви, оскільки з прибутків від монастирських володінь поступали кошти на утримання шкіл, друкарень. Великі монастирі було взято на державне утримання, а менші закрито.

Після першого 1772 р. поділу Польщі на українських землях, що відійшли до Росії, було закрито 800 уніатських церков і поставлено вимогу, щоб усі уніати перейшли в православ'я. Після третього розподілу Польщі на українських землях до православ'я перейшло 2 300 церков. Але українська православна церква не мала підтримки з боку царського уряду. Від політики російського уряду потерпали як православні, так і-уніати. Політику притіснення уніатської церкви було Осилено у XIX ст. Зокрема у 1831 р. Почаївський монастир було передано від уніатів православним. Багато ченців було ув'язнено та заслано до Сибіру. У 1839 р. було проголошено про з'єднання уніатів з православними і тим самим остаточно було ліквідовано уніатську церкву на всій Правобережній Україні.

Стосовно ж української православної церкви, то починаючи з XVIII ст., царський уряд та Синод проводили політику русифікації. Українська церква була включена до Всеросійської православної церкви. Київську митрополію весь час посідали росіяни, так само як і всі єпископські кафедри очолювали призначувані Синодом вихідці з Росії. В духовних школах-бурсах та духовних семінаріях викладали російські вчителі. Духовні консисторії комплектувалися також росіянами; консисторії ж з середини XIX ст. почали призначати священиків, які теж були у більшості випадків росіянами. Проте практично по парафіях залишалися династії священиків, тобто сан священика передавався синові, онукові і навіть зятеві. Синод забороняв проповіді українською мовою. Ведучи боротьбу з проявами української національної самобутності, було заборонено будівництво церков та малювання ікон в українському стилі, дотримання обрядів українського богослужіння, які відрізняли його від московського.

Русифікація Української церкви відштовхнула від неї значну кількість прихожан, і вони почали входити до різних релігійних сект.

Не дивлячись на інтенсивну русифікацію, духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відродження українського духовного життя. В духовних учбових закладах виникали гуртки, де студенти вивчали українську історію, літературу, етнографію. З сімей українського духовенства вийшло багато вчених та літераторів. На українську мову було перекладено Біблію та Євангеліє, але вони не дійшли до народу через заборону друкувати книжки українською мовою і взагалі користуватися нею у літературі, театрі, музиці та ін.

Протягом XIX ст. політичний устрій українських земель, залишався незмінним. Існував старий адміністративно-територіальний поділ.

Вищим представником верховної влади в Київській, Волинській та Подільській губерніях був Київський генерал-губернатор, який одночасно був і командувачем військами. При генерал-губернаторові існувала канцелярія, через яку він зносився з підпорядкованими йому губернаторами. Генерал-губернатор відав питаннями загального добробуту та внутрішньої безпеки. Він мав право на всій підпорядкованій йому території або на якійсь її частині оголошувати надзвичайний стан. У такому випадку він мав право видавати постанови, створювати особливі військово-поліцейські команди, звільняти з посад службовців усіх відомств, призупиняти публікацію періодичних видань, закривати навчальні заклади. Винуватих у невиконанні його постанов він міг кинути до в'язниці на строк до трьох місяців або ж оштрафувати на суму до трьох тисяч карбованців.

Вищу адміністративну владу в губернії здійснював губернатор. Протягом усього XIX ст. постійно розширювались його карально-поліцейські функції. У другій половині XIX ст. губернатор одержав право ревізувати усі цивільні установи, незалежно від їх відомчого підпорядкування, вимагати виконання своїх постанов від усіх службовців губернії, припиняти діяльність різних організацій та товариств. Губернатор також мав право вводити режим посиленої охорони на підпорядкованій йому території. У цьому випадку він мав право висилати підозрілих осіб за межі губернії, заборонити проведення зборів, призупиняти видавництво періодичної преси. Тих, хто не виконував його постанов, він мав право заарештувати на строк до трьох місяців або оштрафувати на суму до 500 крб. Губернатор призначав усіх поліцейських чиновників і здійснював керівництво поліцією.

В Україні губернії поділялися на повіти. Всього в Україні їх нараховувалося 85. На чолі повіту стояв справник, якого призначав губернатор. Він очолював повітове поліцейське управління.

Особливе місце в адміністративному апараті посідали земські дільничі начальники, які призначалися губернатором і затверджувалися Міністром внутрішніх справ. У відповідності із законом 1889 р. посаду земського начальника міг посісти дворянин з вищою освітою, що мав земельну власність у даному повіті.

Земський начальник мав право здійснювати нагляд за всіма органами селянського самоврядування та звільняти з посади волосних і сільських писарів. Він затверджував членів волосного суду, а також міг переглянути його рішення. Земський начальник за невиконання його вимог міг заарештувати осіб селянського самоврядування на строк до семи днів або оштрафувати на суму до 5 крб.

Повіти ділилися на волості, а волості складалися із сіл. У волостях і селах існували органи місцевого самоврядування. У селах таким органом була сходка (збори) дорослих членів громади, а у волостях — збори представників сільських громад.

У місцевому державному апараті визначну роль відігравали органи поліції. У відповідності з Положенням про земську поліцію від 1837 р. створювалася поліція у повіті в особі земського суду і у місті — в особі міської управи. Окрім суто поліцейських обов'язків поліція виконувала слідчі, судові і навіть господарські функції.

У відповідності з царським указом від 1862 р. у кожному повіті створювалося поліцейське управління на чолі з справником. Разом з помічником та членами-засідателями вони складали загальне присутственне управління. Повіт складався з станів на чолі з приставом, що призначався губернатором; дільниць (сотень) на чолі з соцьким, що обирався населенням; селищ на чолі з десяцьким, який теж обирався населенням. Останні дві посадові особи не одержували за виконання своїх обов'язків плату.

В містах існували поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами, які призначалися губернаторами, а у великих містах — градоначальниками. Міському поліцейському управлінню підпорядковувались дільничі та міські пристави, а також поліцейські наглядачі. Охорона «безпеки суспільства та держави» була основною функцією органів поліції.

В Росії існувала розгалужена система органів політичної поліції, яка офіційно була створена у 1827 р. і яка мала забезпечувати контроль і нагляд над «народним духом». Центральним органом політичної поліції було III відділення Його Імператорської Величності канцелярії. Вона очолювала і корпус жандармів. Після 1867 р. було створено губернські жандармські управління. У 80-х роках XIX ст. замість III відділення було створено Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ, який здійснював об'єднане керівництво загальною і політичною поліцією.

У другій половині XIX ст. в Україні було створено дев'ять губернських жандармських управлінь та окреме управління в м.Одесі.

Жандармерія займалася політичним розшуком, негласним наглядом за особами сумнівної політичної надійності, вела дізнання у справах про державні злочини. Вона також виконувала і функції контррозвідки.

У 1864 р. було проведено судову реформу, яка була однією з найпослідовніших буржуазних реформ в Росії. Колишні станові суди скасовувалися і вводилися загальні судові установи трьох ступенів.

Найнижчою судовою інстанцією був інститут мирових суддів, який створювався у містах та повітах. У містах мирові судді обиралися міськими думами, а у повітах — земськими зборами. Мирові судді розглядали справи про крадіжки на суму до 300 крб., образи і побої осіб та проступки проти громадського порядку. Апелювати на рішення мирового судді можна було до з'їзду мирових суддів. На Правобережній Україні мирові судці не обиралися, а призначалися урядом-

На Лівобережній Україні в кінці 80-х років XIX ст. було проведено судову контрреформу, за якою інститут мирових суддів знищувався, і створювалася нова, досить складна система судових органів, низовими ланками якої були земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Усі вони призначалися міністром юстиції. Апеляційною інстанцією для цих судових органів був повітовий з'їзд судового присутствія, до якого входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді та земський начальник повіту. Очолював цей апеляційний орган предводитель дворянства повіту.

Селяни судилися з маловажливих справ, як то: спори до 100 крб. чи маловажливі проступки, — у волосному суді, який обирався волосним сходом (зборами) у складі 4-12 чергових суддів. За законом від 1889 р. цей суд було підпорядковано земському начальникові.

До загальних судових установ відносилися окружні суди та судові палати. В Україні було створено 25 окружних судів. Кримінальні справи розглядалися окружним судом у складі трьох призначуваних царем суддів, за участю присяжних засідателів, що обиралися населенням. Попереднє слідство здійснювали судові слідчі.